Дослідження особливостей художньої мови в романі М. Сервантеса "Дон Кіхот"

Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова як основний засіб втілення художнього образу. Особливості художньої мови літературного твору. Життєвий і творчий шлях М. Сервантеса. Особливості художньої мови роману М. Сервантеса "Дон Кіхот".

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 07.08.2017
Размер файла 64,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова - основний засіб втілення художнього образу»

1.1 «Особливості художньої мови літературного твору»

1.2 Художній стиль в літературі

2. Дон Кіхот - перлина творчості М. Сервантеса

2.1 «Життєвий і творчий шлях М. Сервантеса»

2.2 «Художня мова роману»

Висновки

Cписок використаної літератури

Вступ

Існує у літературознавстві таке поняття - «вічні образи».

Тлумачення його можна знайти у відповідних довідниках - словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. Ось що приміром, пише з цього приводу Микола Ільницький в Українській літературній енциклопедії: «Вічні образи, світові образи - літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та інші. Вічні образи містять у своїй художній конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення у багатьох літературах.»

Другим у переліку «вічних образів» тут названо Дон Кіхота. Час виникнення головного твору Сервантеса - роману «Дон Кіхот» - можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальядоліда, більша частина першого тому була все готова, - друком вона вийшла 1605 року. Друга частина побачила світ 1615 року.

Дон Кіхот з власного перетворилось на загальне, донкіхотами стали називати людей, що неспроможні розібратись в дійсності, тому їхні погляди і вчинки виглядають комічно і нічого, крім сміху, викликати не можуть. Таке сприйняття донкіхотства було поширене, і навіть «великий вождь усіх народів» Сталін прорік, що «донкихоти они потому и называются дон кихотоами, что они лишены элементарного чутья жизни».

Генріх Гайне у своїй передмові до німецького видання твору писав: «… перо генія завжди більше самого генія, воно завжди сягає набагато далі, ніж це було передбачено в його задумах, обумовлених епохою, і Сервантес, сам того не усвідомлюючи, написав найкращу сатиру на людську захопленість».

На думку Тургенєва, «в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало самопожертвования, только схваченное с комической стороны». Для Федора Достаєвського «Дон Кіхот» був одним із проявів людського генія в найвищих його злетах: «во всем мире нет глубже и сильнеее этого сочинения. Это пока последние и глубочайшее слово человеческой мысли, это самая горькая ирония, которую только мог выразить человек, и если бы кончилась земля, и спросили там, где-нибудь, людей: «что вы поняли ли вашу жизнь на земле и что об ней заключили?»- то человек мог бы молча подать «Дон Кихота»: «Вот мое заключение о жизни - можете ли вы за него осуждать меня?»

Гюстав Флобер: «Дивовижним у «Дон Кіхоті» видається якраз те, що там відсутня літературність, постійно змішується ілюзія і реальність, і це робить книгу такою комічною і водночас такою поетичною! Якими пігмеями видаються всі інші книги поруч із цією!» А ось голос видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійно перечитував «Дон Кіхота»: це йому «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків».

І про Сервантеса, і про Дон Кіхота написано в різні часи різними мовами стільки, що навіть для звичайного оглянута стислої анотації потрібно було б великої монографії. Попри наявність численних досліджень роману М. Сервантеса ( І. Тургенєв, А. Нямцу, А. Волков, С. Піскунова, А. Штейн, Н. Ейдельман,

Є. Сверстюк, В. Степанов тощо), письменники й літературознавці приділяли увагу здебільшого образу головного героя, який став традиційним, та його рецепції у творчості різних письменників «маніпейності» твору (М. Бахтін), біографічними мотивам у романі (Я. Кравець) або особливостям хронотопу ( Н. Копистянська). Проте, таке важливе питання, як питання художньої мови залишається відкритим.

Тож, метою даної курсової роботи є дослідження особливостей художньої мови в романі М. Сервантеса «Дон Кіхот».

-Предметом дослідження є роман М. Сервантеса «Дон Кіхот»

-Об'єктом є особливості художньої мови роману.

-Зазначена мета реалізується шляхом виконання наступних завдань:

-Дати теоретичне визначення поняття художньої мови;

-Проаналізувати життєвий та творчій шлях письменника;

-Окреслити обставини та передумови написання твору;

Охарактеризувати особливості художньої мови роману.

1. Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова - основний засіб втілення художнього образу»

сервантес дон кіхот мова

Художня мова - основний засіб втілення художнього образу в літературі, її першоелемент. Одна з різновидностей літературної мови -- поряд з мовою публіцистики, наук. творів, документів, поточної інформації та ін. Специфічність художньої мови по відношенню до інших видів літературної мови полягає в додатковій функції естетичного впливу на читача. Художня література відображає людину і явища дійсності в безпосередньо життєвій формі. Людина виступає в художньому творі як певна особистість, як характер зі своїми індивідуальними особливостями, тому й мова персонажів твору відзначається своєрідністю, зберігає форми живого спілкування. Ознаками художньої мови є лексичне багатство (у мові художнього твору виступають слова з різноманітних груп лексики загальнонародної мови: архаїзми, діалектизми тощо), розмаїтість синтаксичних конструкцій, емоційність. Усі засоби художньої мови підпорядковані завданню створення художнього образу. Звідси випливає найголовніша її якість -- образність, яка виявляється насамперед у так званих мікрообразах. З цих первісних елементів будуються образи ширшого плану: характери персонажів, картини соціального середовища, природи. Художній мові властива ритмічна організація мовного матеріалу у вузькому й широкому значенні цього вислову -- від наочно виявленої ритміки віршового рядка до не таких очевидних, але реально існуючих ритмічних властивостей художньої прози. Мова письменника має яскраво виражений індивідуальний характер, виступає засобом втілення авторського стилю. Черпаючи з живого джерела загальнонародної мови, письменники закріплюють все краще, що створив і створює народ, і, в свою чергу, збагачують і розвивають нац. мову. Художня мова нерозривно зв'язана зі змістом конкретного твору і тільки в цьому зв'язку може розглядатися як художнє явище. [22, c.75].

1.1 «Особливості художньої мови літературного твору»

Мистецтво слова, як і будь-яке інше мистецтво, має свої, дуже специфічні, закони, свою мову, без знання якого не можна правильно прочитати художній текст (у найпрямішому сенсі, як без знання китайського не можна прочитати книгу на китайському). Що ж є мовою літератури? Ви ніколи не помічали, наскільки дивними здаються багато текстів, якщо розуміти їх буквально? Наприклад: “Осінь. У небі палять кораблі…” (Ю. Шевчук). Як це? Хіба в небі є кораблі? Які? Як саме їх джгут? При чому тут осінь? І так далі. [22, c. 189].

Якщо вважати, що художня мова - це звичайна мова, то дивність її впадає у вічі. Художні засоби і різного роду прикраси для передачі безпосередньої, “голою” думки, для передачі повідомлення зовсім не потрібні. А для мистецтва - потрібні. Ніякий витвір мистецтва не може обходитися без художніх засобів. Навіщо вони йому? Художні засоби - це як би матеріал, з якого “зроблена” художність. Мистецтво припускає передачу якоїсь особливої інформації, якихось особливих сенсів, які не можна передати нічим, окрім мистецтва. А для передачі цієї інформації воно потребує особливих прийомів, в особливій мові. Така дещо прямолінійна, але в цілому вірна схема. Її можна повернути і навпаки: немає в тексті художніх засобів - значить, немає і особою інформації, немає і мистецтва. Це ж твердження ще категоричніше, хоча і жартівливо, висловив Борис Заходер. Порівняння, метафори, синекдохи і тому подібне - це усе способи зробити слово в художньому тексті “дивним”, новим, несподіваним і таким чином передати думку не “напростець, як в підручнику хімії”. Художні засоби - це не який-небудь “доважок” до змісту, цей само зміст. “Особливий сенс” будь-якого витвору мистецтва полягає не в тому, що автор описує, а в тому, як він це робить. Ця думка, між іншим, належить зовсім не нам, а Пушкіну: “Найнікчемніший предмет може бути обраний поетом; критиці немає нужди розбирати, що поет описує, але як описує”. Після Пушкіна цю думку висловлювали іншими словами раз, напевно, сто. Володимир Набоков у своїй лекції “Про це так: “Предмет зображення може бути сам по собі грубим і відразливим, а його зображення - художньо виразним і гармонійним. Це і є стиль. Це і є мистецтво. І це єдине, що по-справжньому має значення в літературі”. А поет першої половини XX століття Семен Кирсанов виразився ще визначеніше: Я ставлю суть вище за слова Але вірте мені на слово: Сенс не у буквальному розумінні слів А в перетвореннях слова. [22, c. 143].

Сенс - в “перетвореннях”! Що означає “перетворення слова”? Перетворення - це стежки. І - ширше - взагалі будь-хто “прийоми”. Метафора, синекдоха, метатеза, паралелізм, інверсія, анафора… Все ті художні засоби, які в традиції шкільних підручників розташовані в самому кінці теми і є як би необов'язковим матеріалом. А це неправильно. Сенс тексту якраз і потрібно шукати в його художніх засобах, в “перетвореннях” його мови, в тому, як “поет описує”, які “зчеплення” для нього важливі і який саме “лабіринт” цих зчеплень він збудував для читача (про багато що з цього ви дізнаєтеся далі).

Додамо ще, що стежки і стилістичні фігури, а також рима - це найпомітніші способи “перетворень”. Вони на поверхні і тому відразу впадають у вічі. На самій же справі усе йде набагато складніше: зміни відбуваються і усередині самого слова, в його значенні, хоча зовні це ніяк не виражається. Тому до слова в художньому тексті треба уважно придивлятися. [23, c. 123].

1.2 Художній стиль в літературі

Художня мова, мова художньої літератури -- функціональний різновид літературної мови. Виявляючи особливий спосіб мислення, художній стиль відтворює дійсність через конкретні чуттєві образи. Мовна картина світу письменника виконує естет. функцію, що передбачає зв'язок між тим, хто створює художній світ, і тим, хто його сприймає. До екстралінгвістичних чинників художнього стилю належать естетичні, соціальні, психічні та ін. засади мовно-художньої творчості. [14, c. 23].

Художній стиль -- це особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу.

Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу. Мистецтво художнього слова полягає у розкритті потенціальних можливостей над. мови, які завдяки довершеності мовного матеріалу, його незвичності, оригінальності, худож. доцільності досягають ефективного емоціонально-естетичні впливу на читача, розвивають його мовний смак. Художній стиль, об'єднуючи мовні жанри худож. л-ри (поезію, прозу, драму), а також усі індивід.-авторські Xудожній стиль, становить певне узагальнення щодо прийомів і засобів створення художньої образності. Образна мова вирізняє твори художньої літератури з-поміж ін. текстів. Вона не обмежується традиц. тропами й фігурами мови, а наповнює естет. змістом безубразні мовні елементи, перетворює їх у систему художньо-мовного бачення світу. У вірші «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка довершеність і цілісність X. с. досягається особливою функцією загальновживаної лексики укр. мови, створенням асоціативного ліричні поля, у якому слова з нейтральною загальномовною семантикою інтимізуються, набувають емоційно-експресивного змісту. Xудожній стиль має свої норми, що змінюються, модифікуються залежно від літературних традицій, течій, напрямів, художніх шкіл та індивідуальності стилю. Мовновиражальні прийоми, засоби змалювання, напряму, портрета, пейзажу в творах І. Нечуя-Левицького відрізняються від портретної характеристики персонажа чи описів природи в сучасній художній літературі, зокрема в творах Вал. Шевчука, Є. Гуцала (тобто існує мовно-художню образність, типова для певної доби). [20, c. 89].

Вбираючи у себе компоненти всіх інших функцій стилів, Xудожній стиль трансформує, переосмислює їх; він не обмежений також у використанні одиниць мови, що належать до різних часових зрізів, до соціальних та тер. видозмін нац. мови. Щодо відкритості стиліст. системи мова художньої літератури найближче стоїть до розм. стилю, вона активно послуговується мовою фольклору. В історії української літературної мови X. с. посідає особливе місце. З художньої творчості І. Котляревського започатковувалася нова українська літературна мова. Xудожній стиль тривалий час залишався єдиним повнокровним стилем у писемно-літературній практиці, оскільки інші стилі через обмежені державою суспільні функції української мови не мали природнього розвитку. У Xудожньому стилі витворюються зразки норм літературної мови, відбувається модифікація, оновлення експресивних засобів, передається національний колорит емоційного відображення дійсності. Xудожній стиль послуговується позанормативними, некодифікованими мовними засобами: архаїзмами, історизмами, діалектизмами, неологізмами (загальномовними та авторськими), некодифікованими розмовними висловами, якщо вони відповідають вимогам естет. міри, стиліст. доцільності. Вивчається художній стиль у таких аспектах: стиль індивідуальний, стиль окремого художнього твору або жанру, функціональний стиль. З кожним пов'язані особливі підходи, спец. методи дослідження. У плані історії української літератури мови ґрунтовне значення мають мови письменників словники та словопокажчики до їхніх творів (Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка). Серед літератури з питань вивчення мови класиків української літератури вирізняється структурно-рівневий підхід до аналізу художнього стилю.

Художні стилі засвідчують виникнення і розвиток поет. словника укр. мови (див. Поетична мова), народження символ. значення лексем, формування усталених асоціативних зв'язків слів. Естет. функції семантично багатовимірного художнього слова розкриваються на тлі його текстових і позатекстових, мовокраїнозн. конотацій. X. с., як мова образна, багата на тропи, фігури мови, протиставляється нехудожнім стилям, а серед останніх найвиразніше -- офіційно-діловому стилеві. За характером емоційно експресивних засобів художній стиль об'єднується з публіцистичним стилем, а також із розмовною мовою. [20, c. 133].

Деякі письменники у своєму індивідуальному стилі орієнтуються на максимальне відтворення, стилізацію розмовних діалогів. У зв'язку з явищами інтелектуалізації літературної мови відбувається активний процес входження елементів наукового стилю (термінологію лексики) в художній текст.

Кожний із жанрових різновидів художнього стилю володіє особливими прийомами актуалізації стиліст. значення мовних одиниць у художніх текстах. Орієнтація мовних структур на форму донесення художнього змісту до читача, на створення різних стилістичних колоритів зумовлює появу стильових різновидів у жанрах поезії, прози, драматургії, напр., різновиди пейзажної, інтимної лірики, романтичної прози та ін.

Дослідження з художньої стилістики обов'язково передбачає виявлення традиційних та індивідуально-авторської образності, що міститься у лексично-семантичному сполучуваності, текстових зв'язках мовних елементів. Xудожній стиль української літературної мови привертає увагу дослідників як індивід. реалізація мистецтва слова, ориг. використання книжних та розм. джерел стиліст. урізноманітнення мови, виразових засобів усіх наявних функцій стилів. [21, c. 123].

2. Дон Кіхот - перлина творчості М. Сервантеса

2.1 «Життєвий і творчий шлях М. Сервантеса»

Мігеля де Сервантес Сааведра народився 29 вересня 1547 року в місті Алькала де Енарес. Батько його Родріго був гідальго, тобто належав до старовинного дворянського олду, але занепалого, здрібнілого, позбавленого і маєтків і матеріального достатку, і високого суспільного становища. Він вивчився на лікаря, і пошуки лікарняної практики змушували його переїздити з міста до міста, побувати в Кордові, Мадріді, Сквільї, Вальядоліді, що був тоді столицею Іспанії. До столиці він приїздив двічі й мав намір оселитись там на триваліший час із дружиною й сімому дітьми (майбутній письменник був четвертою дитиною). Зазнав він тоді і прикрощів: 1551 року його ув'язнено за несплату боргу місцевому лихвареві, а майно розпродано. Вийшовши з в'язниці він знову подався у мандри.

Так от, саме у Вальядоліді Мігель чотири роки учився в єзуїтській колегії, потім опинився в Мадріді, десь близько 1564 року - в Севільї, де відвідував тамтешню єзуїтську школу. А згодом знову доля кинула його до мадрида - там він і продовжив освіту.

Коли його вчитель Хуан Лопес де Ойос підготував до друку книжку з приводу сумної події - смерті третьої дружини короля Філіпа Другого то залучив до цього видання й Мігеля Сервантеса - Вмістив його сонет, назвавши автора в передмові найдостойнішим своїм учнем. Можливо, за його порадою папський посланник в Іспанії кардинал Аквавіва взяв Сервантеса з собою в Рим, де той мав можливість ознайомитися з культурою Італії, з літературою, зокрема з новелістикою [11, c. 672] 1572 Сервантес стає солдатом іспансько-італійського війська. Він бере участь у знаменитій морський битві з турецьким флотом під Лепанто. Там Сервантеса було поранено в груди й ліву руку, що лишилась паралізованою. Після одужання 1575 року Сервантес облишив військову службу й вирішив повернутися на батьківщину. Його мужність і великі воєнні заслуги було відзначено в листах дона Хуана Австрійського і віце - короля Неаполя герцога де Сеса до короля Філіпа Другого, в яких автори засвідчували відвагу та бойові заслуги вояка - Сервантеса, - ці листи при нагоді можна було використати, щоб влаштуватися на пристойну роботу.

Отже, Сервантес і його брат Родріго, також учасники війни, відпливли восени 1575 року до Іспанії на галері, що називалася «Сонце». Та галеру захопили алжирські пірати, і братам протягом тривалого часу довелося пробути в полоні. Три чи чотири рази Сервантес то сам, то підмовивши спільників організовував спроби втечі, та всі вони виявилися невдалими. Як організатора втечі, його могла б спіткати кара, але рятували його рекомендаційні листи: вважалося, що він - дуже поважна особо, за яку можна взяти великий викуп. Викуп і став основною проблемою для родичів, вони змогли назбирати грошей лише для визволення Родріго, сам майбутній письменник повернувся додому лише наприкінці 1580 року [11, 673].

Вдома його чекали злидні. Рекомендації не виправдали свого призначення - політична ситуація змінилась, і службові посади, що забезпечили б існування, здобути не вдалось. 1584 року Сервантес одружився. Через рік помер його батько, і Мігелю довелося утримувати родину, що складалась з матері, дружини, двох сестер і нешлюбної дочки. Він пробує різні способи заробітку, щоб поліпшити матеріальне становище - спершу продовжує військову службу, згодом лишає військо і виконує різні ділові доручення, що давало випадковий заробіток.

Довелося йому бути й збирачем податків, - і тут також не обійшлось без прикрощів: то збанкротував севільський банк, де зберігалися гроші, що він зібрав, то його звинувачено в незаконній реквізиції збіжжя. Податки збирав він дуже ретельно, не минаючи й маєтностей, що належали католицькій церкві. За це служителі церкви у відправах піддали його прокльону. Розчарувавшись у цій роботі, що двічі ставала причиною його ув'язнення, він мріє поїхати до Америки. Цей намір не був здійснений. Нотуючи основні події цієї калейдоскопічної біографії, ми досі не торкалися літературної творчості. А нас же в першу чергу повинен цікавити Сервантес - письменник.

Його літературна спадщина складається з творів, написаних у різноманітних жанрах. «Повчальні новели» - тринадцять оповідань у супроводі зверненого до читача пролога та вірша - присвяти. Віршована трагедія «Нумансія» - про спробу римських завойовників оволодіти фортецею, захисники якої чинять неймовірний героїчний опір. Далі йдуть девять прозою писаних «Інтермедій», коротких драматичних творів. У поемі «Подорож на Парнас» йдеться про уявну мандрівку автора на міфологічну гору, місце перебування бога поезії Аполона і муз.

До модної на той час пасторальної, пастушої літератури належить роман «Галатея», перша частина якого вийшла друком 1585 року. Деякі дослідники відносять задум цього твору до алжірського періоду авторового життя. Другої частини «Галатеї» Сервантес не написав, можливо охоловши до цього твору.

Над романом «Мандри Переліса і Сігісмунди» письменник працював довго, закінчував його вже в останні дні свого життя, у світ цей світ вийшов 1617 року, вже після смерті автора.

Час виникнення головного твору Сервантеса - роман «Дон Кіхот» - можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальялдоліда, більша частина першого тому була вже готова, - друком вона вийшла 1605 року [11, 675].

Друга частина побачила світ 1615 року. В останні роки свого життя письменник здобув певне визнання в літературних колах і немалу популярність серед читачів. Але запізно прийшло це визнання й недовго тішився він своєю популярністю - 23 квітня 1616 року Сервантеса не стало. І так трапилося, що водночас із ним помер в Англії Вільям Шекспір. Навряд чи обидва генії світової літератури знали один про одного. Але можна принаймні припустити, що Шекспір міг знати щось про Сервантесів роман, адже перша його частина в англійському перекладі була видана в 1612 році.

2.2 «Художня мова роману»

Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида з'явилась книга “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», читачі були трохи збентежені, оскільки відчували щось незвичне. Форма цієї книжкової назви мала дивний та цікавий відтінок. У той час читач добре знав, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр, сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського був виданий під заголовком «Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, в яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні подвиги». Тут усе було зрозуміло. А от в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилось якесь протиріччя та невизначеність [15, c. 53].

До лицарських імен автори часто додавали епітети “відважний», «непереможний», «доблесний» тощо. Епітет у назві твору Сервантеса - «премудрий» (так М. Лукаш переклав іспанське слово «ingenioso», яке не піддається однозначному перекладу українською мовою) - був незовсім звичним. Адже слово премудрий у часи сервантеса означало дивне поєднання марення, меланхолії й винахідливості. Вже в цьому епітеті звучала прихована полеміка з жанром лицарського роману [16, c. 234].

Відомо, що в художньому творі немає німих імен. Кожне ймення є певною підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно звертати увагу на імена персонажів, адже літературне ім'я у конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік, профессія, морально- духовна подоба, соціальне положення та ін.

Ім'я героя Кіхот - вводило читача у світ лицарства: з іспанської воно означало настегенник, тобто частину лицарських обладунків, тому можна було припустити, що головний герой книги був лицарем.

Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами??

Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого цікавого. До того ж у побутовій мові «la mancha» - це «пляма», «шматок землі». Таким чином ім'я головного героя роману буквально звучало як дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім'я повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельяністів Грецьких, Пальмерінів Англійських, Амадісів Гальських. Без сумніву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса відчували досить добре.

Ім'я Дон Кіхот завдяки своїй хрестоматійності, настільки глибоко входить до культурологічного простору сучасних мов і літератур, що давно стало загальним іменем. Зокрема в англійській мові це ім'я набуло властивості морфологічного словотвору: Quixote - quixotic ( quixotical) - quixotism [16, c. 176]. З когнітивної точки зору дане ім'я - це усталений символ, який несе точно окреслену систему значень.

У романі Г. Гріна семантика імені Monsignor Quixote відразу набуває цікавих особливостей. У ній спостерігаються два паралельно реалізовані пласти; з одного боку, це дійсно ім'я персонажа роману, який за задумом автора, є прямим нащадком легендарного лицаря. Це, так би мовити, поверхнева семантика, але водночас асоціативно - когнітивна діяльність читача вносить до неї той комплекс узагальнених значень, джерелом яких є персонаж роману сервантеса [16, c. 182].

Інша, глибинна семантика цього імені лежить на поверхні тексту, а актуалізує асоціативні зв'язки всередині уявного світу, що створений автором [5, c. 64]. Тобто мовна картина одного твору вступає в звя' зок з мовною картиною другого твору: Monsignor Quixote - такий самый парія в оточенні священнослужителів 20 століття, як і Дон Кіхот - у дворянинському оточенні 16 століття. На прикладі імені Дон Кіхот (М. Сервантеса) ми спостерігаємо третю фразу існування імені (за В.О. Ніколаєвим), антропономічну, коли воно починає жити своїм життям, потрапляє до мовленнєвого середовища, стає надбанням мови і виражає суспільну оцінку носія цього імені.

У тексті роману є інші цікаві випадки семантичних змін при називанні персонажів з використанням алюзій, в основі яких лежить своєрідний метафоричний та метонімічний перенос.

Метафоричний перенос спостерігаємо у випадку називання Санчо, друга й супутника отця Кіхота. Це також літературна алюзія з того самого джерела. Але ця алюзія також трансформована; у Сервантеса Санчо - служник, людина з низів.

Названі вище персонажі - це основні персонажі роману. Весь подійовий простір цього роману - це простір навколо цих персонажів. Кожний раз, коли відбувається їх називання, спостерігається збудження всієї гами асоціацій [10, c. 28].

Нарешті звертало на себе увагу сполучення титулу «дон» зі словом «гідальго», що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого походження. Недарма перші читачі роману, односельці сервантівського лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав себе без усяких на те прав «доном».

Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принципи художньої творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це наслідування було пародійним.

Начитавшись лицарських романів, Дон Кіхот озброюється заіржавілими рештками збруї своїх предків, сідає верхи на жалюгідну шкапу з претензійним іменем росинант (rocin(ісп.) - «шкапа», «робочий віл», ante - «майже») та вирушає встановлювати справедливість у світі і здобувати подвиги на честь своєї дами серця, прекрасної красуні принцеси Дульсенії Тобоської, яка насправді є простою селянкою з сусіднього села Тобоссо [16, c. 76].

Сервантес пародіює куртуазній етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Герой будь-якого твору завжди випробовується письменником на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і шляхетну.

Герой Сервантеса закоханий у дульцінею не тому, що він і справді закохався в неї, а тому що «мандрівний лицар без лібові - то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі». Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою серця і присвячувати їй усі свої перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму (до речі, Альдонса в іспанських прислів'ях нерідко виступає дівчиною легкої поведінки) лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане ім'я - Дульсінея Тобольська. Етимологія цього імені доволі цікава: “dulce” в перекладі з іспанської означає «солодка», «ніжна», а суфікс «нея» надає простому імені благородного, «лицарського» звучання. Додаток до її імені - Тобоська - повинен буб би означати «володарка, принцеса Тобоських земель». Насправді ж, Тобокко - це місце в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики [5, c. 69].

Ось якою постає Дульсінея в уяві лицаря: «Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети раси, якими поети поети ущедряють своїх коханих: волосся її - то щире золото, чоло - Поля Єлісейські, брови - веселки, очі - сонця, личко - троянда, вуста - коралі, зубоньки - то перлоньки, шия - любайстер, перса - мармур, руки - мов кість слонова, уся вона - мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти»[11, c. 156].

І хоч би якими надуманим не було почуття героя, але воно надає йому міці та енергії. Чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна назвати справжнім коханням, це почуття морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у внутрішній світ гармонію. У скрутних обставинах Дон Кіхот може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі він самотній.

Ім'я для зброєносця Лицаря Сумного Образу Сервантес, як гадають, запозичив з іспанської приказки: «там Санчо їде на своєму віслюкові». Прізвище Панса (исп. Panzza) означає в перекладі «черево», «живіт». Вибір зброєносця для лицаря - дуже відповідальна справа, адже зброєносець - повинен розділити з ним усі труднощі та перешкоди, на його відданість треба покладатися стовідсотково. Чому ж саме Санчо Пансу запросив Дон Кіхот до себе за джуру? Мабуть, Алонсо Кіхано виходив із тої думки, що «був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові»[11, c. 189].

Санчо Панса - це хазяйновита, практична і простосердна людина, що дбає насамперед про свої інтереси і мріє збагатитися. Це бідний чоловік, який зазнав за життя злиднів й утисків, тому він легко спокушається на пропозицію Дон Кіхота, сподіваючись дістати з цього матеріальну користь. На противагу своєму панові, Санчо відправляється у мандри не заради високих ідеалів - він мріє про губернаторство, і його мрія ґрунтується на глибокій вірі у власну людську гідність [16].

Спочатку образ Санчо Панси в романі виконує лише пародійну роль, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого іспанського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного змісту. Сам Сервантес у «Передньому слові» до роману писав, що в образі Санчо Панси, він «згромадив до купи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих пустодзвонних лицарських романах вони трапляються лише по одинці»[16].

Коли Дон Кіхот та Санчо Панса потрапляють у володіння герцога, той вирішує поглузувати з мандрівного лицаря та його зброєносця і призначає Санчо Пансу губернатором острова. Та кепкування герцога і його слуг не досягають цілі і розбиваються об повну серйозність, з якою Дон Кіхот та Санчо Панса сприймають таке призначення. Якраз до герцога відносяться слова Серванетса про те, що кожна людина, яка поводиться безчесно, навіть великий сеньйор чи герцог, мають бути залічені до «черні». Таким чином, письменник вкладає в своє слово «чернь» не становий, а культурний та гуманний зміст.

Поради, які Дон Кіхот дає Санчо при вступі на посаду губернатора, являють собою приклад служіння високим ідеалам людства: «Як схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя»; «… ти заслуговуєш бути правителем хоч і на тисячі островів: маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті»; «Будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам»; «свобода Санчо, найнеобхідніша умова існування людини…»[15, c.523].

Високі гуманістичні думки, висловлені Сервантесом вустами свого героя знайшли відгук у творах майже всіх видатних письменників і породили у світовій літературі своєрідну донкіхотіану, цілу галерею образів схожих на Дон Кіхота.

Зміст та високе ідейне наповнення роману передається не тільки сюжетною лінією, а й мовними засобами. Роман насичений символами, жодна назва і ім'я не використовується автором без додаткового змістовного навантаження. Тож, художня мова твору зумовлює підсилення основного ідейного змісту.

Висновки

«Дон Кіхот» - це книга про книгу, їй властивий постмодерністський ефект, описаний Ю. Лотманом, щось на зразок нескінченності, яку створюють наставлені одне на одне дзеркала. Дон Кіхот, який читає Сервантеса, Сервантес, який переказує рукопис Сіда Ахмета Бен-Інхалі, славні лицарі, яких із пафосом або ж з іронією наслідують герої книги.

М. Сервантес звільняє свого героя від вузьких рамок жанру. Про це свідчать художні засоби, використані в романі. Автор знаходить оригінальне, суто літературне рішення: він дозволяє Дон Кіхоту вільно змінювати жанрові парадигми твору. З власної волі головний герой створює міф про свою приналежність до лицарського ордену. Ця трансформація реальної людини в ідеального лицаря відбувається на очах у читача: худа шкапа перетворюється на бойового коня, стрий таз для гоління - в лицарський шолом, а ім'я Кіхана - в гордовите Дон Кіхот Ламанчеський.

Загальновідомо, що твір «Дон Кіхот» виник як пародія на лицарський роман. Сам М. Сервантес засвідчує це у пролозі та в заключній частині книги. Пародія яскраво виражена в основних фігурах твору: лицаря, його зброєносця, коня та прекрасної дами. Підкреслення пародії відчутно уже в сонетах, якими М. Сервантес розпочинає роман, який є пародіюванням традиції авторів лицарських романі розпочинати книгу сонетами та посвятами. Ці сонети - звернення героїв лицарських романів до героїв «Дон Кіхота». Амадіс Гальський звеличує Дон Кіхота, сеньйора Ореана, кохана Амадіса, виражає заздрість та захоплення чеснотами Дульсінеї, а у заключному сонеті кінь Сіда веда розмову з конем іспанського лицаря.

Мотив подорожі (як у фізичному, так і в духовному плані), що передбачає остаточне формування особистості є основним сюжетотвірним елементом лицарського роману, який пародіюють М. Сервантес та М. Йогансон. Як відзначає М. Бахтін, дорога «особливо вигідна для подій керованих випадковістю… На дорогу виїжджають герої середньовічних лицарських романів, і часто всі події роману відбуваються або на дорозі, або сконцентровані навколо неї»[16, 396]. Дон Кіхот вирушає у подорож вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, з метою прославити своє ім'я, захищати скривджених та знедолених, як і належить славетному лицарю. У пролозі до своїх новел М. Сервантес розмістив карту подорожей Дон Кіхота. Маршрут дивакуватого лицаря графічно вражає: це крива лінія, що мотається з боку в бік і поступово повертається до висхідної точки, замикаючи коло - безнадійне, замкнене коло, таке природне в пошуках справедливості.

Головний герой роману - це етична особистість, що потрапила в певні історичні умови. Найсуттєвіше в романі - не вчинки Дон Кіхота (у цьому він мало чим відрізняється від героїв лицарських романів), а особлива форма світобачення, характер сприйняття та оцінок оточуючих людей подій та власних вчинків. Саме це й передається за допомогою мовних засобів. Дон Кіхот бажає чинити як герой лицарських романів і уже тому постає перед читачами як особистість. Реальна дійсність руйнує його замисли, гостро відкриває неспівпадіння мрій з реальністю.

Cписок використаної літератури

1. Бахтин М. М Эстетика словесного творчества. М.: Искуство, 1979. 423 с.

2. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Бахтин М.М. Вопросы литературы и естетики. М.: Худож. Лит., 1975. 456 с.

3. Богуславская Г. П. Языковая картина мира и культура народа // Язык и культура: Четвертая международная конф. Материалы. К. 1996. 272 с.

4. Гончарова Е. А. Антропоцентризм хронотопа как концептуальная основа художественного текста // Категоризация мира: пространство и время: Материалы науч. конф. М.: Диалог-МГУ, 1997. 122 с.

5. Гурская Ю. А. Личное имя как особый языковой знак // Язык и культура: Третья международная конференция. Доклады и тезисы докладов. К. 1994, 146 с.

6. Денисенко В., Костюк В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, текстуальність). К.: Наукова думка, 2002. 176 с.

7. Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію // Вибрані твори / Передмова Р. Мельникова. К.: Смолоскип, 2001. 516 с.

8. Кожинов В. Происхождение романа. М.: Советский списатель, 1963. 440 с.

9. Кубрякова Е. С., Александрова О. В. Виды пространства текста и дискурса // Категоризация мира: пространство и время. Материалы науч. конф. М.: Диалог-МГУ, 1997. 123 с.

10. Кузнецова И. В. К вопросу о культурологическом аспекте в интерпритации художественного текста // Актуальні питання романо-германської філології - Житомир: Поліграфіка. 432 с.

11. М. де Сервантес Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. К.: Дніпро, 1995. 704 с.

12. Мелетинський Е. Введение в историческую поэтику эпоса и романа. М.: Наука, 1986. 320 с.

13. Пискунова С. И. «Дон Кіхот» - динамическая поэтика // Вопросы литературы. 2005. № 1. 348 с.

14. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Переклад Миколи Лукаша. Київ: Дніпро, 1995. 710 с.

15. Сервантес М. Дон Кихот // Сервантес М. Собр. соч.: В 5 т. М.: Правда, 1961. Т.1. 598 с.

16. Скобельська О. Лицар в іржавих обладунках. Матеріал до вивчення роману Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». К.: Смолоскип, 2008, 256 с.

17. Цимбал Я. Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20-30х років: Автореферат. Київ., 20 с.

18. Чернец Л. Хализев В. Висшая шк.. «Академия», 1999. 556 с.

19. Штейн А. Дон Кихот - вечний спутник человечества. М.: Едиториал УРСС,2002. 96 с.

20. Потебня О. О. З лекцій теорії словесності. X., 1930; 127 с.

21. Виноградов В. В. О языке художественной литературы. М., 1959. 344 с.

22. Чичерин А. В. Идеи и стиль. М., 1968. 245 с.

23. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. М., 1970. 320 с.

24. Фролова К. П. Аналіз художнього твору. К., 1975. 427 с.

25. Бахтін М. М., Проблеми поетики Достоєвського, 3 видавництва, М., 1972. 389 с.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Поняття "художня мова" та "мовностилістичні особливості" у мовознавстві і літературознавстві. Психолого-педагогічні проблеми вивчення мовностилістичних особливостей старшокласниками у школі. Специфіка художньої мови романів "Повія" та "Лихий попутав".

    дипломная работа [128,6 K], добавлен 26.04.2011

  • Історіографія творчості М. Стельмаха, універсальність осмислення явищ життя у його прозових творах. Структура та зміст роману "Чотири броди" та лексичні засоби художньої мови автора в ньому. Особливості мовної виразності у романі, що вивчається.

    дипломная работа [124,0 K], добавлен 08.07.2016

  • Аналіз особливостей літературної творчості Б. Грінченка - письменника, фольклориста і етнографа, літературного критика і публіциста. Характеристика інтелігенції у повістях "Сонячний промінь" і "На розпутті". Реалізм художньої прози Бориса Грінченка.

    курсовая работа [48,6 K], добавлен 20.10.2012

  • З`ясування значення поняття художнього образу, засобів втілення його у поетичному творі. Аналіз образу радості в творчості українських поетів. Дослідження даного образу у пейзажній ліриці збірки В. Стуса "Зимові дерева". Особливості розкриття теми.

    курсовая работа [61,0 K], добавлен 06.05.2015

  • Творчість Байрона у контексті англійської поезії романтизму. Особливості образів та художньої мови у поезії Байрона. Мотиви мандрування та потойбічної реальності. Відображення бунтарського духу, незадоволення життям, бажання змінити життя на краще.

    курсовая работа [43,2 K], добавлен 19.05.2014

  • Особливості художнього мислення М. Сиротюка. Дослідження історичної та художньої правди, аспектів письменницького домислу та вимислу. Аналіз персонажів роману "На крутозламі" - Сави та Петра Чалих, Гната Голого. Основні ознаки прозописьма письменника.

    статья [15,9 K], добавлен 31.08.2017

  • Проблематика формування англомовної лінгвосоціокультурної компетентності. Сучасні пріоритети викладання іноземної мови. Роль художньої літератури в пізнанні інокультурної дійсності. Вивчення культурної спадщини країни, знайомство зі способом життя народу.

    статья [16,4 K], добавлен 06.12.2015

  • Дослідження української мови в Японії. Створення в Харкові Всеукраїнської Наукової Асоціації Сходознавства та опублікування в 1926 році твору "Теоретично-практичний курс японської мови". Василь Єрошенко - український класик японської літератури.

    презентация [3,5 M], добавлен 16.10.2014

  • Феномен "літературного герою" та поняття "системи персонажів". Сюжет, характери персонажів та визначення основних понять: образу, герою, персонажу. Своєрідність епохи Відродження та особливості художньої манери на прикладі трагікомедії В. Шекспіра "Буря".

    курсовая работа [153,6 K], добавлен 03.10.2014

  • Характеристика жанру історичного роману в англійській та французькій літературі ХІХ століття. Роман "Саламбо" як історичний твір. Жанр роману у творчості Флобера. Своєрідність та джерело подій, співвідношення "правди факту" та художньої правди у романі.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 31.01.2014

  • Поняття масової літератури, особливості її змісту, художньої специфіки та жанрових ознак. Бестселер – як проблема сучасного літературного процесу. Особливості наррації в масовій літературі на прикладі трилеру П. Зюскінда "Парфумер: історія одного вбивці".

    курсовая работа [89,4 K], добавлен 22.05.2012

  • П.О. Куліш в історії української літературної мови, аналіз його творчої та наукової діяльності. Формування нової української літературної мови, її особливості та проблеми. Категорії народної філософії, психології та естетики українського суспільства.

    курсовая работа [45,7 K], добавлен 09.10.2009

  • Квантитативна специфіка українського фольклору на прикладі казок української мови "Колобок", "Казка про Іваньку-дурачка", "Хлопчик мізинчик" на морфологічному рівні. Частотний аналіз на синтаксичному рівні, коефіцієнт варіації за його результатами.

    реферат [827,6 K], добавлен 01.01.2015

  • Детство и семья Сервантеса. Служба на корабле "Маркеза", пять лет плена. Работа над романом "Дон Кихот". Произведения, создаваемые писателем на протяжении пятнадцати последних лет. Писатель ушел, но странствия "Дон Кихота" по земле продолжаются.

    реферат [14,5 K], добавлен 18.02.2011

  • Структура романа Сервантеса "Дон Кихот". Содержание романа и трагичность финала. Изображение в произведении умозрительного, иллюзорного отношения к миру в традициях Средневековья. Обобщение образов нищего идальго, живущего мечтами о возрождении рыцарства.

    реферат [17,5 K], добавлен 09.04.2016

  • Дослідження жанрово-стильової природи роману, модерного характеру твору, що полягає в синтезі стильових ознак та жанрових різновидів в єдиній романній формі. Огляд взаємодії традицій та новаторства у творі. Визначено місце роману в літературному процесі.

    статья [30,7 K], добавлен 07.11.2017

  • Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту. Основні принципи, проблеми, об’єктивні та суб’єктивні фактори перекладу художньої літератури. Співвідношення контексту автора і контексту перекладача. Етапи та методи процесу редагування.

    реферат [15,3 K], добавлен 29.01.2011

  • Расцвет литературы в эпоху Возрождения. Развитие французской, английской, немецкой, испанской и итальянской литературы. Роман "Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанчский" как вершина творчества Сервантеса. Гуманистический идеал "универсального человека"

    реферат [45,2 K], добавлен 16.12.2012

  • Поняття мотиву в оцінках дослідників, його різновиди та аналіз термінів "тип, характер, образ". Своєрідність епохи Відродження та особливості художньої манери трагедії В. Шекспіра "Макбет". Сутність, роль та функція мотивів у творі В. Шекспіра "Макбет".

    курсовая работа [47,3 K], добавлен 03.10.2014

  • Художня манера Чарльза Діккенса, перебільшення внутрішніх і зовнішніх рис героїв. Використання гіперболи в романі "Домбі і син". Майстерність розмовної характеристики персонажа. Закон контрасту і художньої аналогії. Своєрідність реалізму письменника.

    реферат [17,3 K], добавлен 24.04.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.