Основні риси, тематика та проблематика роману-антиутопії

З 1938 р. Олдос Хакслі підпадав під вплив індійського мислителя Крішнамурті, а тим самим почав захоплюватися східною філософією і містицизмом. Отже, світогляд письменника еволюціонував від раціоналізму до містики. Ідейна безвихідь призвела до тупика художнього.

У 50-ті рр. прозаїк захопився наркотиками, щоб "втекти від себе і не постраждати при цьому фізично". Свої наркотичні досліди він описав у книгах "Ворота сприйняття" (1954), "Небеса і пекло" (1956), у романі "Острів" (1962). Письменник писав, що побачив речі у новому вимірі, вони відкрили своє початкове, глибинне, вічне існування. Для нього галюциногени стали засобом більш глибокого розуміння в релігійній і містичній сферах, свіжого сприйняття великих творів мистецтва. Для художника ці препарати стали "ключами" до медитації, ізоляції, йоги.

22 листопада 1963 р. письменника не стало, він покінчив життя самогубством у Каліфорнії. Його прах був похований у родинному склепі у Великій Британії.

Для більшості читачів ім'я Олдоса Хакслі асоціювалося з романом "Чудовий Новий Світ", написаного для "синів і дочок". Своєю появою він частково зобов'язаний роману Є Замятіна "Ми". Про те, що Хакслі використав художній досвід антиутопії Замятіна, свідчило вже те, що в обох творах розповідалося про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездумного світу, в обох дію перенесено на шістсот років уперед, "атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства...".

Назву роману письменник взяв із шекспірівської драми "Буря", де героїня Мі-ранда, потрапивши на чарівний острів, викрикнула "О, чудовий Новий Світ, в якому є такі люди!". Проте, в цю обірвану фразу Хакслі вклав значну долю іронії, оскільки змальований ним світ - який завгодно, тільки не чудовий.

Основна тема роману - зображення загального механізму світової держави, чий девіз "Спільність. Ідентичність. Стабільність", зображення духовної деградації людини в умовах насильства.

Ідея - протест проти тиранії і механізованої "Фордовської Америки", викриття і засудження "комуністичного раю", з притаманними йому тенденціями зрівняння, стирання індивідуальності, ідентичності думки.

Дія відбувалася у майбутньому - у 632 р. Е. Ф. Ера Форда брала свій відлік з початку епохального виробництва Моделі Т автомашин Форда. У романі згадалося і минуле, "дофордівський світ", тобто XX ст., коли у кожної людини були батьки, рідний дім, але це не приносило людям нічого, окрім страждань. "Світ переповнився батьками, а отже й стражданнями, кишів матерями, що призвело до найрізноманітніших збочень - від садизму до непорочності; переповнився братами, сестрами, дядьками, тітками, сповнився збожеволілими й самогубцями. Почуття мало один вихід - моя любов, моя дитина...".

Сучасність Світової Держави була жахливою по відношенню до XX ст. Повністю контрольоване суспільство жило тільки сьогоднішнім, минулого не існувало. Один із лозунгів: "Історія - повна нісенітниця". "Започаткували похід проти Минулого, позакривали музеї, попідривали історичні пам'ятники.... Були вилучені книжки, видані до 150 р. Е. Ф.". Головний девіз сучасності: "Кожен належить всім іншим". Тому емоції, пристрасті, кохання - все, що може завадити людині жити щасливо, - замінене стадним духом.

Головні події у романі відбувалися у вигаданій Світовій Державі, яка жила за законами і нормами супер європейської цивілізації:

o Позаутробний розвиток ембріона.

o Неопавлівське виховання: нелюбов до природи, захоплення всіма видами заміського спорту, еротична гра між дітьми, формування класової свідомості, читання лише довідникової літератури.

o Навчання - за принципом гіпнопедії (уві сні).

o Стабільність у суспільстві забезпечувалися вживанням легкого наркотику - соми та переглядом стереоконтактних фільмів.

o Чистота, стерильність і комфортабельність - запорука фордності.

o Молодість зберігалися до шістдесяти, а потім - кінець.

o Нерозбірливість і вседозволеність статевого життя, "кожен належить іншим".

o Відсутність самотності й індивідуальних розваг, всі жили разом.

o Привчання до стадності і співдії.

o Кондиціювання проти страху смерті; смерть - природний процес.

o Відсутність воєн. "Сома притлумить вашу злість, примирить з ворогами. Тепер кожен може бути добродійним".

Дітей тут не народжували - штучно запліднені яйцеклітини вирощували у спеціальних інкубаторіях. Тут також визначали долю, випускали дітей як соціалізованих людських істот - майбутніх каналізаційних робітників або майбутніх директорів Інкубаційно - Кондиціювальних Центрів. Завдяки різним режимам розвивалися різні особи - альфи, бети, гамми, дельти і епсілони. Тобто, ще будучи ембріонами, люди посідали чітко визначені їм місця у суспільстві - від альфа-плюсів, високоінтелектуальних лідерів, до епсілон-мінус-ідіотів, потворних мавпоподібних істот, які виконували всю брудну роботу. "Чим нижча каста, - пояснював Фостер, - тим менше кисню. Нестача його в першу чергу діяли на мозок, а вже потім на кістяк. При 70 % кисневої норми виростають карлики. Менше 70 % - безокі виродки, які вже ні на що не придатні...".

Від народження дітям прищеплювалися ненависть до нижчих каст і покірність перед вищими. Навіть колір одягу касти мали чітко визначений: "Діти-альфи носили сіре. У них робота важча за нашу, тому що вони страшенно розумні. Як гарно, що я бета, що не працюю так тяжко. А ще - ми набагато кращі від гамм і дельт. Ґамми дурні. Вони носили зелене, а дельти - хакі. А епсілони ще гірші. Вони занадто тупі і тому не вміли ні читати, ні писати. Крім цього, вони в чорному, такому бридкому кольорі".

З раннього дитинства малят вже знайомили з еротичними іграми, вчили займатися "взаємокористуванням" і отримувати від цього насолоду. І бажано, щоб партнери змінювалися якомога частіше: адже, "кожен належить іншим". Вірність одній людині не схвалювалася у суспільстві, бо нормою життя у Чудовому Новому Світі була нерозбірливість у зв'язках.

Головний принцип Світової Держави - ідентичність суспільства, стадне виховання. Будь-які прояви індивідуальності ще в дитинстві пригноблювалися: дітям під час сну повторювалися "по сто разів три рази на тиждень протягом 4-ох років" рецепти щастя, які стаяли "істиною". "Промиванням мозку", тобто навчанням уві сні, займалася ціла армія гіпнопедів, які в разі дрібних порушень "істини" дали денну дозу соми, легкого наркотику.

Найбільш сварливими словами тут були слова "мати" і "батько", тому що в "дикій старовині" (XX ст.), ще до штучного запліднення і стадного виховання, фактично існувало приватне і некероване кохання між людьми, через що люди "були приречені на страшні переживання".

Простір Чудового Нового Світу замкнутий. За дротяною огорожею існував світ, де людям дозволено жити як дикунам, поза впливом супер'європейської цивілізації, але мешканці Світової Держави, окрім інтелектуальних кіл, не мали права туди потрапити. "560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири райони, кожний оточений дротяною огорожею під високовольтною напругою. Торкнутися огорожі означало смерть". Це так звані резервації, заборонені зони в пустелі, де дикі люди живуть так, як жило все людство до Ери Форда: вони народжувалися від справжніх батьків. "Ті, що народжуються в резервації, приречені там і вмерти - приблизно 60 000 індіанців і метисів... геть дикі... ніякого зв'язку з цивілізованим світом...".

Для того щоб відвідати хоча б одну із таких заповідних зон, необхідний дозвіл, який отримати не так вже й просто.

Одного разу в одну з таких резервацій, яка знаходилася в Нью-Мексико, поїхали Бернард і Леніна. Бернард Маркс знайшов високе положення в інтелектуальних колах, а тому мав доступ до резервації. Саме він запропонував Леніні поїхати туди на уїк-енд.

В індіанському поселенні Малпайсі вони зустріли дивного дикуна - він не схожий на інших індіанців: у нього світло-сині очі й біла засмагла шкіра, говорив правильною, проте незвичною англійською мовою і постійно цитував Шекспіра. Дикуна звали Джоном. З його вуст Бернард і Леніна дізналися, що він - син Лінди, яку привіз сюди Директор Інкубаторія, бо вона завагітніла від нього в результаті помилки із запобіжними засобами. її прийняли до себе жити дикуни. Але в поселенні Лінда дуже швидко призвичаїлася до горілки, оскільки у неї не було соми, яка допомагала забути всі проблеми; вела себе вульгарно і легко вступала у зв'язки з чоловіками, за що індіанці стали її ненавидіти. Не злюбили вони і Джона через його білий колір шкіри.

Джон перебував у двоякій позиції. Народжений від білих "високоцивілізованих батьків", був вихований на пуританській "дикунській" моралі. Джон-інтелектуал від природи, - займався самоосвітою і ніколи не розлучався з книгою творів У.Шекспіра, яку в дитинстві знайшов в одному будинку. Мати навчила його читати, але найщасливішими для хлопця були хвилини, коли вона розповідала про Світову Державу, про світ за огорожею. "Там усе таке чисте й зовсім немає смороду й бруду, і люди там не знали самоти, а жили разом і такі веселі й щасливі, як на літніх танцях у Малпайсі, але набагато щасливіші, і щастя там кожен день...".

Основна проблема, яка цікавила автора: чи можна бути щасливим за умов тоталітарної системи. Виявилося, у Чудовому Новому Світі була одна нещаслива людина - Бернард Маркс. Він належав до вищої касти альфа-плюс, але від інших представників своєї касти різко відрізнявся. Особливу увагу привертала незвичайна зовнішність і поведінка Бернарда: задумливий, меланхолійний, романтичний, на зріст трохи вищий за карлика. Тому, дізнавшись, що Лінда і Джон теж нещасливі у поселенні дикунів, він забрав їх з собою у цивілізований світ, сподіваючись хоч якось допомогти їм. Але й у Світовій Державі вони виявилася чужими суспільству, яке сприйняло їх як модну дивину, дикунів. Джон відмовився приймати сому, постійно цитував Шекспіра і протестував проти вільного "взаємокористування".

Життя в супер'європейській цивілізації Джона не захопило, він як і раніше, відчував, що Шекспір, страждання, материнство і Бог - це важливі людські цінності. Його дуже гнітило те, що мати перебувало постійно під сомою, але, незважаючи на це, він часто навідував її у госпіталі для вмираючих і не боявся проявляти свою синівську любов і прихильність. "Лінда лежала в довгому ряду ліжок останньою, під стіною. Опершись на подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу й тупо, безтямно посміхалася. На її блідому обрезклому обличчі застиг вираз ідіотського щастя". Але найбільше Джона вразило те, що його помираюча мати стала об'єктом кондиціювання дітей проти страху смерті. Восьмирічні діти-близнюки "товпилися у ногах ліжка, вдивляючись з дурнуватою цікавістю тварин" в обличчя Лінди, при цьому їм дали солодощів і змусили сміятися. "Близнята, близнята... Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті".

Вражений смертю матері, Джон пішов на пункт видачі соми і вмовив людей відмовитися від наркотику. Він намагається знищити коробки із сомою, але розгнівані дельти трохи не вбили його.

Дикун, не сприйнявши людські пристрасті у Чудовому Новому Світі, вирішив піти від цивілізованого суспільства. Герой поселився на старому покинутому аеромаяку і вів усамітнений спосіб життя. Він зробив собі лук і стріли для мисливства, розбив територію під сад і час від часу батожив себе, коли відчував пристрасний потяг до Леніни.

Невдовзі, "як стерв'ятники на мертву душу", налетіли кореспонденти; чутки про самопобиття дуже швидко рознеслося по околицях, і натовпи людей, "притягнені чарівним видовищем страждання від болю, привчені до стадності і співдії", почали збиратися і "повторювати несамовиті рухи Дикуна, бити один одного так, як Дикун бив своє власне збунтоване тіло...". Одного разу серед натовпу спостерігачів Джон помітив Леніну, і тоді в пориві злості забив її батогом до смерті.

Коли наступного дня декілька молодих людей приїхав до маяка, то побачили жахливу картину, як "повільно, дуже повільно ноги оберталися праворуч..., зупинилися, повисіли непорушно й знову почали обертатися, так само не поспішаючи, але вже ліворуч...". Дикун мертвий - він покінчив життя самогубством. Відчувши на собі страшну загрозу тиранії, зрозумів, що коли людина "в єдиному потоці" втратила себе, свою волю, свою індивідуальність, - це призвело до загальної трагедії суспільства.

З першого погляду, в цивілізованому світі "стандартним чоловікам і жінкам", "виводкам в уніформах" жилося непогано: вони всім забезпечені, ніхто й ніколи не сердився й не сумував, всі щасливі і врівноважені під дією наркотичної дози, працювали і розважалися, насолоджувалися емоційно легким життям і вседозволеністю у почуттях, будь-яке бажання одразу задовольнялося, усі тілесні недуги старечого віку ліквідовані, тут не було місця пророкам та егоїстам, які були героями культури минулого. Але за цією картиною "кришталевого" щастя виступив жахливий світ насильства, де не було ні співчуття, ні милосердя, де людина не являла собою ніякої цінності для цивілізованого суспільства, де її мрії і бажання нічого не варті, де брехлива ідеологія налагодила широке виробництво наркотику, який "викликав приємні галюцинації", а насправді - затуманював мозок і вбивав будь-які прояви людяності. "Люди мали те, що хотіли, вони не здатні бажати того, чого не можуть одержати. Нема хвилювань, сильних переживань, вони так скондиційовані, що практично не можуть вийти за рамки усталеної поведінки. А коли щось не так, то є сома...".

У Чудовому Новому Світі заради того, щоб створити стабільне й ідентичне суспільство, пожертвували мистецтвом, справжньою наукою, релігією, пристрастями - заплатили високу ціну за своє щастя. Матеріальна забезпеченість суспільства досягнута відмовою від істини і краси, "бо владу захопили маси".

Олдос Хакслі, продовжуючи традиції Є. Замятіна, показав у загальних формах механізм тоталітарної системи. На вершині класової піраміди - сам Форд, який створив на поч. XX ст. автомобільну компанію. Його вшановують у Світовій Державі, як і Бога називали - "Господь Наш Форд". Його вчення розповсюджували десять Світових Головконтрів, "правдоробів", які встановили закони і контролювали їх виконання. їм підкорилися всі соціальні касти - альфи і бети, яким в свою чергу підкорилися гамми і дельти. Мета в них одна - безпека і стабільність у суспільстві. А основою для піраміди стали епсілони, їхня рабська покірність, "безграмотність і неосвіченість", на чому будувала будь-яка тиранія.

Традиційним для антиутопії став конфлікт Джона і Світової Держави, що виявився у відкритому зіткненні героя із системою. Але в романі наявний ще конфлікт психологічний, який розкривав духовну боротьбу людини за людські якості в ній, за її індивідуальність і внутрішню свободу. Ця боротьба закінчився трагічно для Джона, що свідчило про неможливість будь-якого інакомислення в умовах насильства. Формально перемогла Світова Держава. Але фактично моральна перемога залишилася на боці героя, який не хотів жити за законами зла і насильства.

Усі симпатії автора на боці його головних героїв - Бернарда і Джона. У зображенні образів Хакслі використав гротеск як засіб відтворення духовної деградації суспільства. Люди в романі представлені не як живі істоти, а як маріонетки. Фізично вони існували, але духовно були мертвими. Письменник вдався до розгорнутих портретних характеристик, щоб яскравіше і повніше представити світ людських відчуттів і пристрастей.

Зображуючи перекручені і страшні картини майбутнього розвитку людства, Хакслі неначе підказував суспільству, що в майбутнє не слід дивитися з особливим оптимізмом, що XXI ст. не стане винятком. Але саме такі книги допомагали краще зрозуміти прийдешнє, щоб людство було готовим до будь-яких випадкових переворотів у своїй непростій історії і докладало всіх зусиль, щоб антиутопія не стала реалією, хоча б у тому вигляді, у якому вона представлена видатним англійським романістом.

Особливе місце серед плеяди письменників посів Джордж Оруелл (1903-1950). Йому довелося стати всесвітньовідомим письменником, чиї твори збуджували думку, хвилювали, викликали дискусії завжди і скрізь, де лише читали. А 1984 рік був оголошений ЮНЕСКО роком роману Дж. Оруелла. Це постать, яка багато в чому суперечлива: і в тому, що стосується долі, і в тому, що стосується творчості.

Письменник, про якого написана величезна кількість літературознавчих праць, чиї книги перекладені всіма мовами, екранізовані та телеекранізовані, тривалий час залишався невідомим. Англійська література добре знала Еріка Блера, котрий працював під псевдонімом Джордж Оруелл. Як особистість, він був відомий у цьому колі навіть до написання своїх шедеврів, дякуючи документалістський чи журналістській діяльності. Однак щодо масового читача питання непоінформованості існувало. Справа в тому, що Оруелл просив своїх друзів та колег не писати нічого про людину на ім'я Ерік Блер. Пояснював своє бажання просто: створювати легенди немає сенсу, а правда вийде досить непривабливою, бо життя письменника - це ланцюг суцільних компромісів і невдач. Друзі дотримувалися заборони, однак писали про Оруелла і його творчість поступово, з окремих деталей формуючи цілісну картину життя. Лише професор Кріг, відомий політолог, зважився створити академічну біографію письменника, що побачила світ наприкінці 80-х років XX століття.

Народився Джордж Оруелл в Індії в селищі Матіхаре на самому кордоні з Непалом (у той час Індія була частиною Британської імперії) у родині урядовця англійського адміністративного апарату. Родина походила зі старовинного аристократичного шотландського роду. Батько майбутнього письменника, Річард Блейр, вірою і правдою служив Британській короні аж до самого виходу на пенсію, але багатства так і не нажив. Мати Еріка була дочкою французького торгівця. Коли Еріку виповнилося вісім років, його віддали в елітну приватну школу у графстві Суссекс. Сім'я була небагатою, тож навчатися у престижній Ітонській публічній школі Оруелл зміг лише тому, що був стипендіатом. Закінчивши цю школу, він покинув Англію і вирушив до Бірми, де з 1922 року по 1927 рік працював в індійській імперській поліції. Але в поліції прослужив недовго: поганий клімат, який порушив здоров'я юнака, не дозволив йому жити в цій північноазіатській країні Та служба ця йому була не до вподоби, як сам говорив, і сповнила його ненависті до імперіалізму. Але була й інша причина: уже в юності Ерік відчув інше покликання - письменницьке. Повернувшись до Англії 1927 року, Оруелл вирішив стати письменником.

Сходинки мистецької кар'єри були нелегкими - його повісті ніхто не хотів друкувати. У 1928-1929 роках Оруелл жив у Парижі, продовжуючи писати твори, які потім знищив. Не раз голод заглядав йому у вічі, а жити доводилося у найбідніших кварталах або ж мандрувати дорогами, жебраючи та крадучи. Довелося братися за нелегку повсякденну працю. Одне за іншим змінював заняття: з посудомийки перекинувся на репетиторство, із учителя приватної школи - на помічника продавця лондонського книжкового магазину. Робота у книжковому магазині загострила інтерес Еріка до проблем масової культури. Почав захоплюватися творчістю Діккенса, Баталера, Флобера, Золя. У роки голодного існування письменник жив під псевдонімом Бертон, так, мабуть, він і підписував свої рукописи, які пропали.

Все пережите він описав у книжці "Собаче життя у Парижі та Лондоні" (1933). Серед перших публікацій було есе "Повернення", підписане Ерік Блер. Його надрукували в журналі в 1931 році. Лише з 1934 року Оруелл уже може існувати на літературні заробітки. Вибір простонародного імені Джордж і прізвища Оруелл (за назвою річки у місцевості, де письменник провів дитинство) дослідники пізніше пояснили тим, що Блер хотів здійснити своєрідний акт розриву з минулим, утвердивши тим самим своє друге "я", бажаючи стати простим, чесним.

Про свої переконання тих років прозаїк написав так: "До 1930 року я не вважав себе соціалістом. По суті, я не мав тоді чітко окреслених політичних поглядів. Я став соціалістом більше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плановим суспільством". Захоплення Оруелла соціалізмом посилилось після того, як він на завдання одного з "лівих" видавництв кілька років вивчав умови побуту й праці шахтарів у Північній Англії. Результатом цього вивчення стала художньо-документальна книга у формі репортажу з коментарями, що вийшла 1937 року під назвою "Дорога в Уайген".

З 1935 року, отримавши можливість жити на гонорари, митець переїхав у селище і відкрив невеликий магазин. Він, правда, не виправдав себе. Про свої письменницькі нахили того часу чоловік в " Автобіографічній замітці" писав: "Наибольшее влияние из современников на меня оказал Сомерсет Моэм: его искусством прямого, без вычурностей повествования я восхищаюсь. Кроме писательства я больше всего люблю огородничество, мне нравится английская кухня и английское пиво, французские красные и испанские белые вина, индийский чай, крепкий табак, камины, свечи и уютные кресла. Я не люблю больших городов, шума, автомобилей, радио, консервов, центрального отопления и "современной мебели". Вкусы моей жены полностью совпадают с моими".

Докорінну зміну у житті письменника започаткувало його рішення поїхати до Іспанії 1936 року, після початку у цій країні громадянської війни. За півроку до виїзду в Іспанію письменник одружився, і дружина супроводжувала його у цій мандрівці (якщо так можна назвати активну участь молодого подружжя у війні на боці республіканського іспанського уряду). Про початок свого перебування в Іспанії

Оруелл писав так: "У перші дні і тижні війни іноземцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як і більшість іноземців, не до міжнародної бригади, а до міліції РОУМ (об'єднана робітнича марксистська партія), до так званих іспанських троцькістів". Чотири місяці він пробув на Арагонському фронті у складі республіканського ополчення, був тяжко поранений.

Але дуже скоро прозаїк "прозрів", упевнився у тому, що соціалізм може бути не лише демократичним, але й потворним, побудованим на зразок тоталітарної сталінської моделі. Саме тут почав боротися проти сталінізму і більшовицько-комуністичного тоталітаризму. Він пережив при цьому важкі хвороби - спочатку горла, яке йому прострелив на війні фашистський снайпер в Іспанії, згодом - туберкульоз легенів, який і доконав письменника 1950 року.

У 1943 році Оруелл розпочав роботу над антисталінською сатиричною казкою "Ферма "Рай для тварин"", насиченою відгуками про радянську дійсность між двома світовими війнами. Однак довго не міг її надрукувати, хоча закінчив ще в лютому 1944 року. Сталін ціною неймовірних жертв перемагав на фронтах війни. Міністерство Інформації Великобританії вимагало від письменника обрати інших тварин замість свиней для зображення партократичної радянської верхівки, щоб не образити дядька Джо, як називали Сталіна англійці.

Письменник, завершивши твір, за його власними словами, "вперше був по-справжньому задоволений тим, що зробив" і доклав усіх зусиль, щоб він побачив світ.

Страхітливе враження на Оруелла справили атомні бомби, скинуті американцями на Хіросіму та Нагасакі. Письменник зрозумів, що світові загрожувало велике нещастя, і взявся за написання нового твору - антиутопічного роману "1984".

Змучений туберкульозом, він помер 21 січня 1950 року, не доживши до тріумфу свого роману. Критики поставили Оруелла у світовій літературі в один ряд з такими письменниками, як Джонатан Свіфт і Франц Кафка. У заповіті написав, щоб його поховали на звичайному кладовищі. Епітафія містила такі слова: "Тут лежить Ерік Артур Блер".

Головним твором письменника став роман "1984". Антиутопія за жанром, він виник у період активного осмислення митцями 30-40-х років XX століття проблеми деградації людської спільноти. Виявилося ця соціальна хвороба по-різному - як ідеологія сталінізму, як доктрина расової і національної зверхності, як комплекс ідей "агресивної технократії", - але суть її завжди була однаковою: настанова на знецінення людської особистості й на абсолютизм влади. У цьому розумінні роман Оруелла не став чимось оригінальним, так само, як нічого нового письменник не винайшов на рівні композиції чи сюжету твору.

Ще працюючи над казкою "Ферма "Рай для тварин"", художник зацікавився романом Є.Замятіна "Ми". Про сам писав так: "Мене цікавить такий типаж книжок, і я навіть роблю начерк своєї, яку, можливо, з часом напишу". Згодом він написав рецензію на англомовне видання роману Є. Замятіна 1946 року та передмову до українського перекладу 1947 року. Роман Є. Замятіна певною мірою вплинув на Оруелла. Але його твір суттєво відрізнявся від роману "Ми": у ньому відобразилась реальність, що сповнила ту чверть століття, яке відокремила роман Оруелла від твору Є. Замятіна, і тому англійський письменник зумів втілити у художній формі всі особливості тоталітаризму, усі форми його прояву, показати антилюдяний зміст "комуністичного раю", його згубний вплив на суспільство загалом і на людину зокрема.

Оруелл використав також художній досвід антиутопії Олдоса Гаслі "Чудовий новий світ", яку теж добре знав і з якою порівнював у згаданій рецензії роман Замятіна, зазначаючи: "В обох творах розповідається про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездушного світу, в обох дію перенесено на шістсот років уперед. Атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства".

Проте чи не найбільшою мірою прозаїк продовжив традиції сатири Джонатана Свіфта, яким захоплювався і якого вважав пророком та не раз цитував у своїх публіцистичних творах. Він розвив традиції великого сатирика, використав його образи і сатиричний арсенал в описах поліцейської машини тоталітаризму, жорсткого апарату придушення вільної думки.

Роман "1984" був виданий у липні 1949 року і зразу ж викликав декілька відгуків - від захоплення до різкого несприйняття. Особливо хвилювало автора питання нерозуміння критиками справжнього пафосу твору.

Вперше думка про подібний роман виникла у Джорджа Оруелла ще в 1943 році у розпал Другої світової війни. У першопочатковому варіанті зазначалася назва "Остання людина у Європі". Через три роки, у кінці травня 1947 року, він повідомив своєму видавцю Фреду Уорбургу, що закінчив роботу над: "...романом о будущем, то есть своего рода фантазией, но в форме реалистического романа. В этом то и трудность: книга должна быть легко читаемой". Автор планував на початку наступного року представить у видавництво вже готовий рукопис, але загострення туберкульозу змусило його на час перервати роботу: довелося сім місяців провести у клініці в Іст-Кілбрід (недалеко від Глазго).

Роботу над ним Джордж закінчив на острові Юра, у старому фермерському будинку, де жив після смерті дружини разом з прийомним сином і куди пізніше, коли здоров'я його погіршилося, переїхала його молодша сестра - Евріл. Тут він відсторонився від світу, не зустрічався з друзями.

22 жовтня 1948 року Оруелл повідомив Уорбурга, що у листопаді книга буде готова, і попросив надати для роботи машиністку. Але машиністки, яка згодна була б працювати у таких складних умовах, не знайшлося, і тому йому самому довелося передруковувати рукопис, причому двічі через серйозні виправлення. Але обіцянки письменник дотримався, і вже у грудні Уорбург отримав текст роману.

Довго автор не називав свій твір, всі назви не влаштовували його. На останній сторінці стояла дата 1948, що вказувала на час завершення авторських виправлень. Письменник переставив два останні числа, і у такому вигляді книга була віддана.

Оруелл писав роман 1948 року і розповідав у ньому фактично про свій час, намагаючись розкрити очі світовій громадськості на ту правду, якої вона вперто не хотіла бачити. Тому йому не було потреби переносити дію на багато років чи століть уперед, він просто переставив цифри того року, коли писав роман, місцями і назвав свій твір "1984", попереджаючи світ, що зло вже близько, що треба отямитися.

Сюжет твору: Океанія зі столицею у Лондоні включила в себе Великобританію, Північну і Південну Америку і стала одним із світових блоків поряд з ворожими Євразією та Астазією. У цьому поліцейському суспільстві, яке сповідувало принцип Ангсоца (англійський соціалізм), все знаходилося під контролем влади - робота, особисте життя, вільний час громадян, їх вчинки і навіть думки. Головний герой роману Уїнстон Сміт, ледь досягнувши 40-літнього віку - лише непомітний гвинтик механізму придушення волі. Цікавий і заклад, де служив герой - "исполинское пирамидальное здание, сияющее бетоном, из окна которого герой ежедневно видит партийные лозунги: "Война - это мир!", "Свобода - это рабство!", "Незнание - сила!"". І на кожній площадці висіли здорові плакати, на яких зображено "огромное, больше метра в ширину лицо человека лет сорока пяти с густыми черными усами, грубое, но по-мужски привлекательное". Це невидимий диктатор Океанії, влада якого поширилася на кожного. Його портрети мали надписи: "Старший брат дивиться на тебе!" [5; 343].

У такій атмосфері і жив Уїнстон, мешкаючи у невеликій квартирі, де встановлений двосторонній телеекран, що слідкував за кожним його кроком. Одного квітневого дня, прийшовши з роботи, герой вирішив вести таємний щоденник і вибрав у кімнаті таємне місце, звідки б його не бачив телеекран. У щоденнику чоловік не намагався розібратися у минулому і теперішньому. Написавши декілька сторінок, Сміт неочікувано для себе автоматично вивів фразу: "Геть Старшого Брата!", і, написавши її, жахнувся тому що, якщо про щоденник дізнається поліція, то буде лихо.

Прийшовши наступного дня на роботу, Уїнстон старанно виконував свої обов'язки - фальсифікує старі номери газети "Тайме". Робота полягало у тому, щоб минулі події виглядали так, як це необхідно владі у даний момент. Це означало, що минуле керує партією. І якщо їй вигідно, щоб воно виглядало по-іншому, ніж було насправді, то означало, що треба змінити факти, які колись були опубліковані у газеті. Монотонна робота переривалася двохвилинкою ненавистю, під час якої всі співробітники засуджували головного ворога Океанії - Голдстейна, який ніби винен у всіх нещастях народу. Під час цієї напівбожевільної церемонії Уїнстон помітив темноволосу дівчину Джулію. Спочатку він думав, що ця активістка служила у поліції думок і шпигувала за ним. Але виявилося, що Джулія, яка входила у Молодіжний антиполовий союз, слідкувала за Смітом зовсім з іншої причини. Вибравши момент, вона непомітно вручила йому записку, у якій написала всього три слова: "Я вас люблю!". Після такого зізнання молоді люди домовилися про зустріч далеко від телеекранів.

Уїнстон уже був одного разу одружений. Ного дружина, активний партійний робітник, дивилася на секс як на неприємний обов'язок, необхідний для держави. Коли ж герой не зміг зачати з дружиною дитину, вона його покинула. І ось до нього прийшло справжнє кохання, яке потрібно приховувати від сторонніх. Уїнстон та Джулія поїхали за місто, у тихе містечко, де стали коханцями. Разом вони провели прекрасний день, ділячись секретами духовного життя. Джулія признається, що стала партійною активісткою із власних думок про небезпеку. У дійсності вона любила життя і ненавиділа свою роботу. Вона іноді відвідувала квартали відкинутої касти людей - пролів, діставала справжню каву і шоколад., зовсім не схожий на сурогатні замінники "Перемога!", що приписували всім рядовим членам партії.

Уїнстон, бажаючи більше дізнатися, хто такі проли, теж бував у тих ізольованих від міста кварталах (хоча це і не дозволяється членам партії) і одного разу потрапив до магазину містера Чаррінгтона, сподіваючись у нього знайти "ключ до розуміння минулого". Під час одного з візитів містер Чаррінгтон із задоволенням погодився здати Уїнстону таємну кімнату для побачень, у якій не було ненависних телеекранів. Це місце стало для закоханих райським куточком, де можна насолоджуватися волею. І Уїнстон, і Джулія здогадувалися, що повинні бути ще інакомислячі, які так само, як і вони, ненавиділи тоталітарний режим.

У пошуках зв'язків з бунтівниками герой роману близько знайомиться з О. Брайєном, членом внутрішньої партії. Сміт припускав, що враховуючи його іронічні зауваження про систему влади, О. Брайєн повинен знати про заколот проти Старшого Брата. Разом з Джулією він прийшов додому до О. Брайєна і говорив, що заколот дійсно є, а його вождь - той самий Голдстейн, якого в Океанії вважали головним ворогом партії. О. Брайєн вручив молодим людям книгу Голдстейна, у якій пояснено принципи побудови влади в Океанії, її зовнішня і внутрішня політика, що базувалися на жорстокості, брехні і насиллі.

Окрилені надією на зміни на найкраще, Уїнстон і Джулія ще раз насолоджувалися коханням і волею у кімнаті. Тут і відбувалося те, чого вони найбільше боялися: їх застало поліція думок, агентом якої і був містер Чаррінгтон. У кімнату закоханих увірвалися люди у чорній формі, кованих чоботях, із дрючками напоготові. Вони збили з ніг Уїнстона, били у живіт Джулію, а потім як злочинців відправили у підземелля Міністерства кохання.

Для Сміта настали чорні дні. З нього знущалися, і це продовжувалися декілька днів, поки у камеру не зайшов чоловік, якого герой ніяк не чекав - це був той самий О. Брайєн, член внутрішньої партії, якому довірилися вони з Джулією. У його присутності охоронець побив Сміта так, що той знепритомнів. Потім ув'язненого перетягли до якоїсь кімнати, і тут почалися справжні тортури: били ногами, палицями, дрючками до того часу, поки нещасний не втратив орієнтації у часі та просторі. По 10-12 годин Сміта допитували. Але тепер уже не біль був його головним інструментом: "Они били его по щекам, крутили уши, дергали за волосы, заставляли стоять на одной ноге, не отпускали помочиться, держали под ярким светом, так что у него слезились глаза; однако делалось это лишь для того, чтобы унизить его и лишить способности спорить и рассуждать". Мета вищого ієрарха внутрішньої партії - паралізувати волю звинуваченого, стерти з його пам'яті все, чим він жив, щоб перетворити арештанта у сліпе знаряддя у руках влади. О. Брайєн зробив все можливе, щоб Сміт у душі відчув всесилля Старшого Брата, бо жодна людина не мало права на особисті думки.

Після всіх тортур Уїнстон практично знищений як особистість. Єдине, що залишалося в його душі, - це кохання до Джулії. Його і хоче викорінити О. Брайєн, який погрожував Сміту страшною тортурою - кровожерними щурами, що хочуть розірвати обличчя в'язня. І герой цього не витримав - відрікся від кохання, попросив наглядачів випустити щурів на жінку, якій був відданий.

Після цієї зради Уїнстон опинився на волі. Але він майже не схожий на людину - зуби вибиті, волосся випало, повністю зруйнований: фізично, морально і розумово. Фінал роману трагічний: Уїнстон Сміт сидів у дешевій кав'ярні і розмірковував: "Все хорошо, теперь все хорошо, борьба закончилась! Он одержал над собой победу. Он любил Старшого Брата".

Особливістю "1984" став комплекс ідей, досліджуваних автором. До того ж Оруелл, аналізуючи конкретні ситуації, поставив в епіцентр подій самого себе або особистість, надзвичайно близьку собі.

Таким чином, герой роману - людина фізично слабка, хвороблива, але наділена почуттям власної гідності, бажанням свободи, сильною пам'яттю, яка нічого не хотіла викреслювати - змушений існувати в суспільстві, де свободи не було, де кожен знаходився під контролем невсипущого ока. Оруелл був переконаний, що тоталітарний режим зможе вистояти лише тоді, коли людям заборонять мріяти, згадувати, говорити звичною мовою, а головне - зроблять їх злидарями. По-перше, в умовах, відтворених митцем, голодна і залякана безлика істота легко контролювалося. По-друге, він доводить, що вільна особистість - поняття умовне. Якщо людину довго й уперто катувати, вона перетвориться на купу кісток і м'яса, котра молитиме лише про припинення фізичного болю. Письменник переконаний, що жорстокість системи якраз і полягало в тому, що перед особистістю ставилися якраз нелюдські вимоги, оскільки катування тут сприймалося як іспит: витримав - значить ти людина, не витримав - зрадник. Оруелл-гуманіст прагнув реабілітувати людину, котра не змогла перетворитися на залізо та й не розрахована на це. А отже, письменник уперше змінив акценти - звинуватив не жертву за слабкість, а ката за жорстокість.

Ще однією цікавою концепцією митця, відтвореною у романі, стало концепція влади. Деякі критики, досліджуючи творчість письменника в цілому, вказували, що Оруелл відкрив у людині непомірне владолюбство, продемонстрував спроможність влади дарувати насолоду тільки від усвідомлення можливості реалізувати той чи інший потенціал. Причина такого бачення крилася у своєрідності розуміння письменником XX століття як певного історичного періоду. Спираючись на конкретні політичні теорії, Оруелл стверджував, що за владу ведуть боротьбу представники середнього прошарку суспільства, оскільки нижчим верствам вистачало турбот про хліб щоденний, а вищі владу вже мали. До того ж прозаїк поділив людей на інтелектуалів та інтелігентів, вважаючи, що останні - духовно багаті особистості - владарювати не здатні. А от серед інтелектуалів середніх верств обов'язково знаходили люди, озброєні наукою про управління, котрі виявили достатньо гнучкості й наполегливості для досягнення бажаного. Тому й з'явилися замкнені системи на зразок змальованої Оруеллом у романі "1984". Влада тут охоронялося пильно й цілодобово; правили колективно, одного обравши символом (всім великий Великий Брат); групові інтереси владного колективу ставилися вище особистих заради збереження статусу еліти. Державний апарат направлений у першу чергу на програмування людського мислення - підлеглі мали бути уніфікованою масою без минулого, без майбутнього, масою напівголодною, приниженою, яка кожну дрібничку сприймало як подарунок. За таких умов, переконаний письменник, тотальне правління має реальний шанс тривати якомога довше.

Крім Океанії, імперії ВЕЛИКОГО БРАТА, в романі Оруелла існували ще дві держави - Євразія та Останія, і Океанія завжди воювала з однією з них, укладаючи мир з другою. Пропаганда стверджувала, що країна завжди воювала тільки з Євразією, хоч це не було правдою, і намагалася довести, що "сьогоднішній ворог завжди втілював у собі абсолютне зло, отже, ні в минулому, ні в майбутньому угода з ним неможлива".

Держава страшного насильства вбивала особистість, деформувала людину всіма ймовірними і неймовірними методами. І Оруелл показав це в гіперболізованій та гротескній формі.

Убивство в Океанії мало дві форми - воно могло бути фізичним, якщо люди намагалися бодай у чомусь вийти з-під контролю або порушити порядок, або ж духовним. І це останнє найстрашніше, бо відбувалося щоденно, щохвилини. Людські душі калічило пропаганда, неправда і брехня, яку видавали за правду, двовилинки ненависті, паради на велетенських стадіонах, марші вдень і вночі з прапорами і смолоскипами, гаслами, плакатами, портретами вождів у руках, демонстрації вірності та відданості можновладцям.

Знецінення людини набуло в Океанії страхітливих масштабів та форм. Якусь вартість мали лише можновладці: найбільшу - ВЕЛИКИЙ БРАТ, велику - члени внутрішньої партії, тобто каста правителів, потім партійці - карателі, наглядачі, працівники Міністерства любові. їм усім служить інтелектуальна еліта, яка суворо контролювалася державою. На найнижчому щаблі ієрархічної драбини стояли "проли", які виконували важку і брудну працю, годуючи суспільство.

Проли - це найзнедоленіші люди, яких тільки можна собі уявити. Вони не жили, а животіли у бідності та духовній убогості. Затуркані пропагандою, ні про що не думали; їх задурманили і зіпсували дешевими пісеньками, кінофільмами, масовим мистецтвом, точніше антимистецтвом: "Існувала ціла система відділів, що займалися пролівською літературою, музикою, драматургією і розвагами взагалі. Тут вироблялися низькопробні газети, що не вміщували нічого, крім спорту, кримінальної хроніки та астрології...". Проли в Океанії животіли, але й інтелектуалам, тобто звиклим людям, жилося не набагато краще. Вони жили не тільки в духовному убозтві, але й у жебрацькій убогості: "Скільки він себе пам'ятав, їжі ніколи не було досхочу, ніколи не було цілих шкарпеток і білизни, меблі були завжди обшарпані і хиткі...".

Зображуючи певну політичну систему, автор виступив певним новатором. Новаторство Оруелла:

o у романі "1984" письменник відштовхнувся не лише від великих традицій, але й від сучасності, яка дала багатий матеріал для антиутопічних настроїв;

o засобом сатиричного осмислення обрав гротеск: все у суспільстві "ангсоца" алогічно абсурдного. Наука і технічний прогрес служали лише знаряддям контролю, управління і пригнічування;

o сатира Оруелла охопила всі інститути тоталітарної держави: ідеологію (партійні лозунги говорять: "війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила"), економіку (народ, крім членів внутрішньої партії, голодує, введені талони на тютюн і шоколад), науку (історія суспільства постійно переписується і змінюється), правосуддя (за жителями Океанії постійно шпигує "поліція думок");

o зміст твору - це роман про кохання, яке вмерло: а) спочатку це історія кохання Уїнстона і Джулії, історія несміливого протесту, що переросло у бунт проти абсурду, б) тортури над героєм, знищення всього людського в ньому, в) герой повністю знищений, зрадив кохану, мозок пустий, душа знищена. Остання найстрашніша фраза роману: "Він любив старшого Брата";

o роман витриманий у строгих тонах - простота викладу, незначні характеристики, лаконізм опису подій.

Отже, не дивно, що твір став відомим. Він розкрив світові очі на реальність небезпеки, якою загрожувала людству більшовицька держава-потвора. І завдяки йому Європа і світ стали обережнішими. Свого часу відомий англійський письменник Дж. Уейн написав: "Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи - "1984" Оруелла та "Ніч ополудні" Кестлера, проте вони відіграли у цьому велетенську роль". Поза всякими сумнівами, в тому, що Європа зуміла врятуватися від страхіть тоталітаризму була величезна заслуга Джорджа Оруелла.

Размещено на Allbest.ru