Сутність абсурду в постмодерністському художньому тексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Сутність абсурду в постмодерністському художньому тексті

Коляса О.В.

Анотація

У статті поняття абсурду розглянуто крізь призму постмодерністської парадигми. Висвітлено зміст цього поняття залучаючи притаманні постмодерністському світогляду такі характерні риси як відмову від раціонального структурування світу, який постає як хаотичний, світу, де панує ентропія, аструктурність, відсутність причиново-наслідкових зв'язків. Акцентовано увагу на тому, що явище абсурду в рамках сучасної постмодерністської лінгвопоетики трактується як ненормативне використання семантичних, прагматичних чи синтаксичних ресурсів мови.

Ключові слова: абсурд, постмодерністський світогляд, відмова від раціональності, постмодерністська лінгвопоетика.

У кожну епоху художня картина світу відображена у художньому тексті виникає як «складний результат численних нашарувань варіантів нестереотипного бачення дійсності, її розуміння та оцінки» [1, 36].

Тема абсурдності сучасного життя та марності змінити щось у світі, відтак іронічного ставлення до соціальних і моральних цінностей, віддзеркалена у постмодерністському художньому тексті (далі -- ПХТ), і в ХХІ ст. є об'єктом багатьох досліджень [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8;9 та ін]. Постмодерністські тенденції і настрої епохи відводять абсурду центральне місце в пошуках відповідей на значеннєві питання людства, в осмисленні соціальних ролей і соціальної ідентифікації особистості, реалізації її творчих потенцій в літературі і мистецтві. Тому в контексті нашого дослідження абсурд вважаємо одним з найважливіших понять, які характеризують сучасний соціокультурний простір.

Зростання інтересу до явища абсурду завжди відбувалося у періоди культурних та історичних зламів [2, с. 519], під час протидії принципово різних життєвих домінант та опозиційних систем цінностей. Один з таких періодів людство переживає і сьогодні, коли, з одного боку, набуває обертів всесвітня глобалізація, а з іншого -- відбувається процес переходу сучасних суспільних формацій до інноваційного розвитку. У цьому контексті абсурд починає розумітися як особлива модель поведінки і мислення (Л. Андрєєв, Г. Бояджієв, Г. Звєрєв, Б. Зінгерман, О. Свободін, Т. Якимович, Р. Корліс, Юд. Вебер, Дж. Гамільтон-Патерсон, Д. Секстон та ін.), яка набуває суттєвого значення під час трансформації культурних форм існування людини та реорганізації її життєвого простору.

Цікаво, що окремі наукові розвідки, присвяченні розгляду мовного абсурду крізь призму опозиції понять «семантика», «сенс», «значення», почали з'являтися ще починаючи з 60-70 років XX ст. (Ж. Делез, В. Звєгінцев, М. Фуко). Основою «абсурду» як літературного напряму цього періоду англійський дослідник М. Есслін називає абсурдистське світовідчуття -- ідею тотальної абсурдності буття, що охопила світ після другої світової війни [10, 240]. Таким чином, серед більшості науковців не викликає сумнівів твердження, що абсурд -- це констатація смислового, логічного, буттєвого і відповідно мовного безсилля у виявленні організовуючого начала в навколишньому світі.

В царині текстової семантики лінгвістів все частіше цікавили саме мовні способи і форми об'єктивації абсурду в художньому тексті (В. Карасик, І. Кобозева, В. Новикова), а також розмежування явищ нонсенсу та абсурду (О. Бабелюк, О. Падучева), абсурдних висловів і текстових (Т. Булигіна, Л. Короткова, О. Шмельов) чи комунікативних (Є. Бабаєва, Ф. Бацевич) аномалій або мова абсурду загалом (І. Бражникова).

Явище мовного абсурду переважно розглядали в комунікативно-прагматичному ракурсі: як види порушень текстових конвенцій (О. Кравець), комунікативних невдач (О. Падучева, А. Смоліна), прагматичних аномалій (Н. Арутюнова, Т. Булигіна, О. Шмельов); аналізували різнорівневу організацію абсурдного тексту (В. Новикова), особливості аномального тексту (Н. Шаніна), патогенних текстів (Н. Слухай), категорії комічного (Д. Вайс, С. Івлєва), зразки парадоксальної комунікації (Г. Сучкова), прагматичні колізії (Т. Радзієвська) та ін.

Суттєвим внеском у дослідження мовного абсурду стало його трактування на рівні психолінгвістики -- крізь призму дихотомій «осмислене -- безглузде» (Н. Гамалей), «значення -- смисл», відображених у свідомості індивіда (О. Леонтьєв). Остання дихотомія послугувала предметом спостереження у лінгвокультурологічних працях, де семантика абсурду та взаємодія структур значення і смислу були схарактеризовані на матеріалі лінгвокультурних концептів (В. Карасик, Н. Лук'янова).

У лінгвокультурологічному аспекті аналізувалася семантика абсурду та взаємодія структур значення і смислу в рамках лінгвокультурних концептів (В. Карасик, Ф. Успенський). постмодерністський лінгвопоетика абсурд

У лінгвопоетиці абсурд в художньому тексті інтерпретують як образ, що віддзеркалює реальність, яка виходить поза межі здорового глузду, reductio ad absurdum якоїсь ідеї (В. Задорнова, Г. Климковська). Найчастіше його появу зумовлює ототожнення елементів метафори або її різновидів (оксиморона, гротеску, парадоксу тощо). Аналогічно до цього детально було висвітлено поняття нонсенсу (Н. Малащук-Вишневська), що є близьким до абсурду, проте не тотожним з ним, а також розкрито лінгвокогнітивні операції і процедури формування нових та прихованих смислів на матеріалі американської поезії модернізму та постмодернізму. У результаті утворюється еквівалент істини, здатний за певних художніх або історичних умов зарекомендувати себе як абсурд.

Актуальність статті зумовлена орієнтованістю антропологічної лінгвістики на вивчення зв'язку між мовою, мисленням і культурою, на виявлення способів та механізмів утворення, зберігання та актуалізації алогічної інформації акумульованої в мовних засобах вираження абсурду постмодерністського художнього тексту.

Мета статті -- визначити основні ключові характеристики поняття абсурду як лінгвопоетичного феномену шляхом систематизації та узагальнення теоретичного матеріалу з цієї проблематики у постмодерністській лінгвопоетиці.

Проаналізувавши й осмисливши визначення поняття абсурду в теоретичних джерелах постструктуралізму загалом та постмодерністській поетиці зокрема, пропонуємо наше бачення цієї філософсько-культурологічної категорії.

Відомо, що постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків, втрату моральних орієнтирів у світі. А отже, абсурд стає головним естетичним принципом постмодернізму. Він суперечить будь-якій логіці та знанням людини про навколишній світ, а тому не підлягає розумінню й смисловому поясненню.

«Суть цієї оцінної категорії полягає в протиставленні світу звичайного, нормального і світу перевернутого» [12, 44]. Звідси цілком слушним видається визнання того, що, поряд із нормальним світом, існує світ, закони якого для нас незбагненні й існування в якому позбавлене сенсу. Погоджуючись із В. Карасиком, вважаємо абсурд такою ситуацією, потрапляючи в яку людина усвідомлює інтелектуальну перешкоду. Якщо цю перешкоду вона здатна подолати, то з'являється нове розуміння й пояснення певних звичних її уявлень, якщо ж ні, то побутове спілкування в рамках звичних орієнтирів повсякденного буття перетворюється на гру співрозмовників, завершення якої гумористичне. Глибше розуміння абсурду передбачає онтологічну смисложиттєву катастрофу, утрату смислу або ж цілковиту відмову від раціонального сприйняття певної ситуації, від пошуку її об'єктивних причиново-наслідкових зв'язків.

Принагідно зауважимо, що абсурд епохи модернізму був передусім емоційним протестом проти відчуження від світу. У філософії екзистенціалізму та художній літературі він представлений розмаїттям форм вираження переживань утрати сенсу життя. У цьому випадку абсурд якраз і виступає інтелектуальною перешкодою, що чинить опір пізнанню навколишнього світу. Модерністи намагаються здолати її за допомогою сміху, карнавалізованих ситуацій, коли все стає навпаки. Це допомагає їм прийти до раціонального, знайти логіку у здійсненні вчинків.

В епоху постмодернізму поняття абсурду розширюється, воно уже не вміщується у традиційне словникове значення «недоладний», «безглуздий», а набуває глибокого морально-філософського сенсу. Абсурд слугує відображенням «найбільш суттєвих тенденцій нашого часу, відтворенням стану сучасної людини, що дисгармонує з природою, світом, іншими людьми, самим собою» [10, 23]. Суголосним наведеній дефініції є розуміння абсурду французьким автором-абсурдистом Е. Йонеско, який стверджував, що «абсурд -- це те, що позбавлене мети... Відрізана від своїх релігійних, метафізичних і трансцендентальних коренів, людина є загубленою, а всі її дії стають безглуздими, марними, абсурдними» [там само].

Суттєвий вплив на творчість письменників-постмодерністів здійснили представники екзистенціалізму, зокрема їхні філософсько-естетичні ідеї абсурду, абсурдності існування, вибору, відчуження, самотності і смерті Ж. П. Сартр і К. Камю. Це виражено в алогізмі слів і вчинків персонажів, просторово-часовими зсувами, відсутністю причиново-наслідкових зв'язків. Іншим вагомим джерелом абсурдистських ПХТ стала естетика сюрреалізму. Вона реалізовується у знятті опозиції між реальним, буденним і сюрреальним -- містичним, уявним, надприродним і галюцинаційним; натуралістичні деталі співіснують з нереальним контекстом.

У постмодерністській поетиці абсурд має зовсім іншу природу. Він передбачає загальну відмову від раціонального структурування світу, який постає як хаотичний, світу, де панує ентропія, аструктурність, відсутність причиново-наслідкових зв'язків. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у ПХТ превалюють такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо (І. Бехта).

Художній світ у постмодерністських творах не має завтрашнього, не має розвитку, він замкнений лише сам у собі. Цілком погоджуємося з дослідниками ПХТ у тому, що художній світ в цих творах зображується з позиції «ідеологічного поліфонізму» (термін М. Бахтіна), який реалізується в поєднанні різноманітних елементів, стилів, цитат, ремінісценцій. Неоднозначність і суперечливість постмодерністської світобудови приводить до того, що правом на кінцеву істину про світ не володіє ніхто. Д. Затонський зазначає: «Немає у цьому світі нічого певного, остаточно завершеного: ні морального витоку, який не може бути переглянутий, ні морального заохочення, яке ніколи й нікому не здається незаслуженим».

Постмодерністський твір -- це так званий умовний текст і умовний світ. Все у ньому підпорядковується правилам естетичної гри. Ігрове начало є необхідною умовою написання творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а граються в життя. І автор начебто не пише, а грається в літературу, грається з читачем. За законами гри, в постмодерністських творах можуть відбуватися різноманітні події на грані реального та нереального, оскільки саме гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності -- у світ підсвідомості.

Спираючись на розуміння поняття абсурду в площині постмодерністської поетики, вважаємо коректним розглядати абсурд як інтелектуальну перешкоду сприйняття дійсності, що зумовлює когнітивний дискомфорт. У цьому разі абсурд співвідноситься з нерозумінням, але це особливе нерозуміння, передусім усвідомлення відсутності смислу там, де він має бути. Наприклад, читаючи текст, у якому значення слів зрозумілі, але позбавлені взаємозв'язку, постаємо перед неможливістю раціональної його інтерпретації. У зв'язку з цим читач відчуває сильний інтелектуальний дискомфорт і сприймає такий текст (комунікативну ситуацію) як абсурдний.

Висновки

У постмодерністській поетиці абсурд віддзеркалює безглуздість світу, хаотичного, алогічного, у якому панує ентропія, аструктурність, відсутність причиново-наслідкових зв'язків. З огляду на це «гнів, відчай, зростаюча безвихідь, параліч теперішнього і майбутнього, невлаштованість буття, брехня, обман, фанатизм, злість, ненависть, насилля, варварство, постійне відчуття тривоги, страх відповідальності, втеча від свободи, відсутність вибору, спустошення, душевна втома, беззахисність, безглуздість боротьби, приреченість, безплідність зусиль, відсутність святого в житті, тотальна вина, байдужість, самотність, взаємна ненависть, жахливе блюзнірство прекрасного нового світу» (В. Андрієвська) стають основними темами постмодерністських абсурдистських творів.

Список літератури

1. Андрієвська В. В. Аномальний художній світ французької драматургії абсурдизму: семантико-когнітивний та лінгвопрагматичний аспекти / В. В. Андрієвська. - Луцьк, 2013. - 200 с.

2. Барт Р. Избранные работы: семиотика и поэтика / Р. Барт. - М.: Прогресс, 1989. - 616 с.

3. Бабелюк О. А. Поетика постмодерністського художнього дискурсу: принципи текстотворення (на матеріалі сучасної американської прози малої форми): автореф. дис. ... д-ра філол. наук / О. А. Бабелюк. - Київ, 2010. - 32 с.

4. Борботько В. Г. Принципы формирования дискурса: от психолингвистики к лингвосинергетике / В. Г. Бор- ботько. - М.: КомКнига, 2006. - 288 с.

5. Кравченко О. В. Семиотика абсурда / О. В. Кравченко // Вопросытеории языка и методики преподавания иностранных языков. Сб.трудов Международной научной конференции. - Таганрог: ТГПИ, 2007. - С. 107-114.

6. Хомский Н. Язык и мышление. - М., 1972. - 126 с.

7. Эпштейн М. Н. Игра в жизни и в исскустве / М. Н. Эпштейн // Парадоксы новизны. - М.: Сов. писатель, 1988. - С. 276-303.

8. Freeman M. G. Making Sense of (Non)Sense: Why Literature Counts / Margaret G. Freeman // In Search of (Non)Sense. Literary Semantics and the Related Fields and Disciplines (12-14 October): fourth International Conference of the International Association of Literary Semantics (IALS). - Krakow: 2006. - P. 33.

9. Gardner M. Oddities and Curiosities of Words and Literature (Gleaningsfor the Curious) by C. C. Bombaugh / M. Gardner. - N.Y.: DoverPublications Inc. , 1961. - 375 p.

10. Hassan I. The Postmodern Turn: Essays in Postmodern Theory and Culture / I. Hassan. - Ohio: Ohio State University Press, 1987. - 268 p.

11. Holquist M. What is a Boojum? Nonsense and Modernism / M. Holquist // Yale French Studies. - № 43. - 1969. - P. 145-164.

12. Stewart S. Nonsense. Aspects of Intertextuality in Folklore and Literature / S. Stewart. - London: The Johns Hopkins University Press, 1978. - 228 p.

13. Tigges W. The Anatomy of Nonsense / W. Tigges // Explorations in the Field of Nonsense. - Publisher Amsterdam: Rodopi, 1987. - P. 23-47.

14. Tsur R. Playing By Ear and the Tip of the Tongue: Precategorial Informationin Poetry / R. Tsur. - John Benjamins B. V. - 2012. - 309 p.

Размещено на Allbest.ru