Лірика Юрія Доценка: слова, думки, образи

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Лірика Юрія Доценка: слова, думки, образи

Сіробаба М.В., Черепова Ю.В., Донбаський державний педагогічний університет

Стаття є спробою визначення належного місця в спектрі мистецьких цінностей української літератури лірики донецького письменника Ю. Доценка. Основна увага приділяється більш-менш значущим фактам, пов'язаним з дотриманням чи недотриманням вимог поетики. Автор також досліджує нюанси, дотичні до рівня вправності в царині поводження зі словом. За відсутності досягнень новаторського плану, у проаналізованих творах виявлено низку тропів, не позначених заяложеністю. Також відзначено здатність автора до самокритики і як наслідок - до самовдосконалення.

Ключові слова: поетика, образ, слово, троп, проблемно-тематичний спектр.

Постановка проблеми

Один з представників сучасного письменницького загалу Донеччини Ю. Доценко не входить до, так би мовити, обойми митців, які, незалежно від рівня обдарованості й творчої плідності, постійно перебувають у центрі уваги (чи, принаймні, прагнуть цього), використовуючи будь-який шанс і не надто перебираючи засобами. Не належить він, здається, й до адептів концепції «любое печатание -- благо», сформульованої свого часу ще одним з донецьких авторів, імені якого тут не називатимемо, а його самого в подальшому не згадуватимемо. Формально до активу Ю. Доценка можна занести солідний стаж (понад два десятиліття) перебування в лавах НСПУ, а також факт присудження йому кількох літературних премій (щоправда, регіонального рівня). Де-факто ж наш

поет не може поскаржитися на надмірну увагу до своєї творчості ні з боку читацького загалу, ні з боку критики (стверджуємо це, спираючись, крім іншого, на досвід спілкування зі студентами-філологами в процесі своєї викладацької практики). Перший з означених чинників, як нам бачиться, спонукав автора збірки «Переступний вік» (остання на сьогодні збірка Ю. Доценка) адресувати багато своїх віршів конкретним (здебільшого лише йому відомим) людям, щоб сформувати хай і доволі вузьке, але коло «своїх» читачів. Це, напевно, можна прочитати й інверсійно: число поціновувачів не є значним унаслідок орієнтації на невелику кількість реципієнтів. Утім, детальніше про це скажемо далі.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Що ж до другого, тобто уваги (чи то пак неуваги) критики, то вона, критика, наразі більшістю своєю зосереджена в передмові до вказаної збірки професора, доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України, члена Національної спілки письменників України Анатолія Загнітка, який, до речі, є одним із зазначених адресатів і з яким тут принагідно полемізуватимемо, оскільки не всі його зауваги вважаємо слушними.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. У процесі магістральних шукань вітчизняним літературознавством основна увага, з точки зору обсервації й аналізу, приділяється, як правило, творчості маститих письменників. Скажімо, нині навряд чи в когось викличе подив звістка про захист дисертації або видання монографії за творами В. Симоненка чи Ю. Мушкетика. Не так виглядає справа з представниками так званого «другого ешелону», до яких, зокрема, належить і наш фігурант. Їхня творчість стає предметом уваги критики й літературознавства, м'яко кажучи, нечасто. Але ж митець може бути визнаний маститим здебільшого тоді, коли його є з ким порівняти. Саме цим і де термінується потреба створення якнайповнішого літературного, літературознавчого й літературно-критичного контексту.

Формулювання цілей. Мета нашої праці полягає в спробі можливого для такого типу досліджень рівня детальності аналізу лірики Ю. Доценка, що в кінцевому підсумку має посприяти визначенню належного їй, ліриці, місця в спектрі мистецьких цінностей української літератури. Спираючись на сказане, можна детермінувати й актуальність окресленої теми, хоча не менш вагомим чинником щодо актуальності виглядає й те, що на сьогодні митець і його читач є діючими учасниками процесу, номінованого як літературно-мистецький рух, отже мають змогу за результатами цієї праці внести певні корективи в означений процес.

Виклад основного матеріалу

У сучасному літературознавстві широко побутує думка, згідно з якою нині в поезії «набуло ваги те, чи зуміє поет побачити об'єкт своєї творчої уваги у незвичайному ракурсі, відкрити його насамперед для себе і для своїх читачів» [2]. Це твердження відгонить банальністю, але тільки тому, що великою мірою є слушним, тож свої шукання зосередимо в його річищі, не ігноруючи при цьому більш-менш значущі факти, пов'язані з дотриманням / недотриманням вимог поетики, а також акцентуючи на нюансах, дотичних до рівня вправності у царині поводження зі словом.

Почнемо з останнього, відштовхуючись від міркувань А. Загнітка, який буквально з перших рядків наголошує на «неповторному звучанні слова», на «багатстві слова» Ю. Доценка, а його самого позиціонує як «Майстра поетичного пошуку. Справді майстра, бо кожне слово відшліфоване» [6, с. 3]. За всієї поваги до поета і прихильного до нього критика дозволимо собі (пам'ятаючи сформульоване Сервантесом «Amicus Plato, sed maqis amica veritas» [1, с. 265]) деякі застереження.

По-перше, «поетичний пошук» передбачає результат у вигляді новаторських знахідок у царині метрики, строфіки, фоніки тощо. Твори ж, з якими тут маємо справу, нічим таким непозначені. Щоправда, наш професор застосовує термін «оформлення поезії» стосовно вірша «Вулиця дитинства», наголошуючи: «усі строфи в цьому разі не розділені -- вони спрямовані одна до одної, для цього використано крапку з комою після кожної строфи»[6, с. 4]. Неважко здогадатися, що йдеться про відсутність такої ознаки строфи, як її синтаксична ізольованість. Це порушення одного з канонів віршописання має давню історію, до того ж зустрічається настільки часто (навіть у так званих твердих строфах), що може бути віднесене радше до чинників традиції, а не новаторства. До речі, не «усі строфи в цьому разі не розділені»: з п'ятьох катренів лише після першого й другого поставлено крапку з комою, інші три закінчуються розділовими знаками, що вказують на синтаксичну завершеність мовного періоду.

По-друге, не можемо визнати об'єктивним твердження про те, що «кожне слово відшліфоване». Зробити це заважає насамперед невисока якість рим: багато з них є неточними («балка -- багато», «навпростець -- день», «вічність -- криницею», «у вікні -- човни») та граматичними («бик -- вік», «вуха -- духу», «хата -- мати», «завітаєш -- прочитаєш», «напевно -- кревно»), зустрічаються й банальні («порогу -- дорогу», «мову солов'їну -- Україну»), а такий зразок, як «сонце -- сон це» О.М. Бандура ще 1969 року наводить у своїй «Теорії літератури», ілюструючи ним складену риму. Крім цього мусимо вказати на цілу низку мовних кострубатостей. До прикладу, в поезіях «Переступного віку» зустрічаємо слова, які доволі відчутно деруть вухо: «стаї (лебединої)», «успіть (першому)», «звернувшись (калачиком)». Нам можуть, звичайно, опонувати, зазначивши, що ці слова містяться в одинадцятитомному «Словнику української мови», укладеному провідними мовознавцями на чолі з академіком І. К. Білодідом. Але ж нині вже відомо, що в ті часи, коли цей словник видавався (1970-80-й роки), перед укладачами, крім суто наукових завдань, стояли ще й ідеологічні, одне з яких полягало в необхідності доведення того, що між українською й російською мовами існує мінімум розбіжностей, тому й було включено до складу нашої лексики ці та подібні до них мовні покручі. У новочасних словниках вони вже більшістю своєю не зустрічаються. Тож і слід було б використати питомо українські лексеми «зграї», «встигнути», «згорнувшись».

Не можна віднести до розряду вишуканих і такі словосполучення, як «замовлена дорога», «зводиться на ниць», «погорда дуже». Перше з них є калькою з російської, де одним із значень слова «заказать» є «сделать недоступным, запретить» [див. 9, с. 168]. В українській фразеології натомість мається варіант «обрізувати (обрізати) шлях». Замість «зводиться на ниць» треба казати «зводиться нанівець», а «погорда дуже» взагалі виглядає нісенітницею, оскільки слово «погорда» є іменником. На тлі сказаного, неправильне закінчення в назві «Вірш замість епілогА» (за нормою має бути «епілогУ») вже не здається чимось екстраординарним.

У цьому контексті не зайве буде процитувати В. Брюховецького, який у своїй монографії «Микола Зеров» щодо творчого методу останнього, зокрема, зазначає: «Порівняння різних редакцій одного й того самого твору (а їх трапляється до десятка) доводить, що єдине слово «промивалося» часом упродовж кількох років (! -- М. С.). Так само, як виплавлялася в'язкість поетичного вислову, випружинювалася синтаксична побудова фрази, прозоро інструментувалася внутрішня ритміка строфи, буквально чеканилася рима»[3, с. 162]. Зрозуміло, що в нашому випадку про таке ставлення до слова говорити не можна.

Певною шерехатістю позначено й ось ці рядки з поеми «Коли зведусь у повен зріст»:

... мають бути вила Такі ж загострі, як сокира,

Що ще Тарас почав сталить,

Щоб заходиться вже будить

Хиренно волю усім миром [5, с. 89].

Осягнути наявну тут алюзію нескладно, тож наведемо фрагмент вірша, до якого нас відсилає автор щойно процитованого:

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить [13, с. 538].

Використання Т. Шевченком відносно слова «воля» епітета «хиренна» не викликає жодних запитань, оскільки «хиренний» означає «кволий, немічний, нікчемний». А от щодо «будить хиренно» питання виникають, принаймні, таке: чи дійсно автор вважає, що волю можна розбудити означеним способом, чи він просто вкладає в слово «хиренно» якусь свою, тільки йому зрозумілу, семантику?

Так само важко сприйняти без застережень і твір «Поетів гонорар» з циклу «Від талалаїв віч- на-віч із часом». Маємо на увазі ось це місце:

Чи утямки було Гусейнову,

Що нищать потихеньку генія,

Коли поетові без здачі

Прислав на пляшечку «версаче»? [5, с. 59].

Тут, як і в попередньому випадку, маємо справу з алюзією: остання прижиттєва збірка Л. Талалая, пам'яті якого й присвячено цикл, містить вірш, що починається рядками «І вирвалось із уст Гусейнова: / -- Нарешті ми друкуєм генія!». Твір витримано в іронічному, навіть у самоіронічному, ключі (щоправда, іронія ця має присмак гіркоти). Ліричний герой, отримавши від редактора «Кур'єра Кривбасу» триста гривень гонорару, звіряється чи то сам собі, чи то читачеві:

На заздрість пишучій босоті

купив «версаче» за півсотні,

купив дві пляшки нерозбавленої,

і йду, як лорд до лорда Байрона [11, с. 126].

поетичний стилістика еклектизм доценко

Інтерпретування цих рядків Ю. Доценком спонукає згадати роман І. Ільфа та Є. Петрова «Дванадцять стільців», де в одному з епізодів узято на глузди письменника Трубецького за фразу «Волны перекатывались через мол и падали вниз стремительным домкратом» [див. 7, с. 180-181].

Розставляючи крапки над «і», зазначимо, що італієць Джанні Версаче був модельєром і дизайнером, засновником модного дому свого імені, який не мав жодного стосунку до виготовлення алкоголю. Саме в цій іпостасі він і фігурує в поезії Л. Талалая, тож і мови не може бути про якусь там «пляшечку «версаче», як і про те, що в розглядуваних нами віршах «кожне слово відшліфоване». Викладене нами, здається, переконливо доводить: далеко не кожне. А ще мусимо закцентувати на тому факті, що «Кур'єр Кривбасу» на сьогодні являє собою чи не єдине у своєму роді видання, яке виплачує авторам бодай якісь гонорари, тож закидати його очільнику Г. Гусейнову «нищення генія» є щонайменше неделікатністю.

На продовження вкажемо ще на одну неточність. Твір «На пульсі Дніпровім», де епіграфом взято рядок з «Кавказу» Т. Шевченка «Борітеся -- поборете», а основою змісту є декларація «Допоки / Вкраїні загрожують / З півночі грози / Ми будем боротись», завершується словами «Й поборемо! -- / Як нам пророчо / Безсмертний Кобзар / Заповів» [5, с. 94]. Зауважень викликає підкреслене нами, бо не нам (перепрошуємо за вимушену тавтологію), а «лицарям великим», що боронять від завойовників свої «чурек і саклю», висловлює «Безсмертний Кобзар» підтримку, і то закликом, а не заповітом.

Ми вже зазначали, що чимало своїх творів Ю. Доценко адресує конкретним особам. Тепер скажемо про це дещо детальніше. Якщо не брати до уваги автоприсвяти, що нею є заключний вірш збірки «Переступний вік», то й тоді п'ятнадцять уміщених тут творів можна віднести до так званої альбомної лірики, яка охоплює «передовсім коло приватних інтересів та рефлексій» і нечасто сягає «рівня високої поезії» [8, с. 30]. Сподівання ж у такий спосіб здобути прихильність широких читацьких мас, як правило, виявляються марними, особливо в сучасному світі, світі тотального егоцентризму. В цьому немає нічого дивного: читацький загал як такий має шанси оформитися лишень стосовно тексту, дотичного до загальнолюдських проблем і цінностей, а не до «приватних інтересів та рефлексій».

Звертає на себе увагу також певна непослідовність в інтерпретуванні одних і тих самих речей. Скажімо, у «майже пісні» (за авторським визначенням) «Рідне місто» (з посвятою «всім землякам-краматорчанам» узагалі й двом з них персонально) читаємо:

На Новім Світі, на Поляні Ясній,

В Соцмісті, На Іванівці й Горі

Зустрінуть вас завжди не самозванці,

А земляки -- творці і трударі [5, с. 117].

А в «Сумній тиші» (де, щоправда, фігурує не Краматорськ, а сусідня з ним Дружківка) картина вимальовується в зовсім інших кольорах і виглядає вже менш привабливою: бо не всі поспіль «земляки-краматорчани» є «творцями і трударями» (та ще й шанувальниками В. Стуса й О. Тихого), так само, як не всі мешканці Дружківки відповідають номінації «Донбас, зомбований дурманом». Принагідно вказуємо на близьке розташування слів «калина» й «Україна» в «Рідному місті» (а ще раніше в назві поезії «Калина України»), що внаслідок критичної частотності побутування (зокрема, й у нашій літературі) може дефінуватися вже не як проста банальність, а як моветон. Тож неабиякий подив викликає оцінка цього факту А. Загнітком: «Метафорично насичений у поетичній стилістиці Юрія Доценка образ «Калини України» [...] поступово переосмислюється в узагальнено символічний, де калина та її червоні кетяги асоціюються з частинами рідної Держави» [6, с. 7]. Не будемо цього коментувати, лишень доповнимо свої зауваження, сказавши, що слова «Україна, український» загалом фігурують у дванадцятьох віршах збірки, про яку говоримо, тринадцять творів містять слова «козак, козачата, козацький», ще в п'ятьох згадується Т. Шевченко. Р. Семків у своїй книзі про видавця і поета І. Малковича пише: «на початку 80-х, коли він (Малкович. -- М. С.) починав входити в літературу, типовими були вірші пафосного громадянського звучання, які все ще експлуатували інтонації, отримані у спадок від попередньої епохи» [10, с. 36]. Бачимо (і, на жаль, не лише на прикладі нашого фігуранта), що ці інтонації не вийшли з ужитку й донині. Бо нічим іншим, напевно, не вдасться пояснити твір «Я поважав вас», що є фактично компіляцією (якщо виключити епігонство) з «Холодного Яру» Т. Шевченка й «Ти не моя!» М. Вороного. Різниця полягає лише в тому, що Т. Шевченко боронив гайдамаків від нападів історика А. Скальковського [див. 13, с. 290-291, 606], а Ю. Доценко реагує на закиди в бік українських козаків «російськомовного поета, що має українське прізвище», виголошуючи в епілозі з підзаголовком «Майже за О.С. Пушкіним»:

Я поважав Вас! Почуття це, може,

В моїй душі не згасло ще, як слід,

Та хай це Вас надалі не тривожить --

Я ворог тим, хто ганить мій нарід! [5, с. 81].

У М. Вороного натомість фігурує епіфора: «Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, -- / Ти не моя!» [див. 12, с. 218].

«Щоденно славимо минувшину, / Просвіт не бачачи в майбуть», -- дорікає автор чи то собі, чи то іншим митцям, чи то читачеві в уже згадуваній поемі «Коли зведусь у повен зріст». В іншому місці спостерігаємо спробу об'єктивної самооцінки: «Вже давно зрозуміло, / Що ти -- не геній», і далі: «Не потрібна нікому / Твоя писанина: / Не поезія, / А так собі -- віршики» [5, с. 68]. В одному з цих «віршиків» надибуємо рядок «Амплуа не виберу роками», який, хоча й відноситься до гри в футбол, якнайкраще ілюструє еклектизм поетичного доробку Ю. Доценка.

Утім, доволі суттєвою помилкою було б твердження про те, що в творах нашого письменника геть усе погано. Скажімо, щойно наведені рядки, якщо вони не є виявом кокетства чи позерства (а, здається, не є), не могли бути написані рядовим графоманом, якому принципово невластиві самокритика й сумніви. Крім цього, хочеться відзначити, що, попри відсутність підстав для визнання «метафорично насиченими» аналізованих тут текстів загалом, окремі з них містять у собі доволі непогані тропи. Найпоказовішим у цьому плані нам бачиться вірш «Вранішні думки», де поет (чи, власне, його ліричне «Я»), спостерігаючи після безсонної ночі й спустошення «невіднайденим рядком», як «сонце / Заповза на терикон, / Як на пень «корівка божа», / В антрацитовій росі», ніби Архімед після відкриття основного закону гідростатики, вигукує:

Почекайте, та це ж може,

Свіжий троп у всій красі?! [5, с. 22].

Розділяємо радість автора, вважаючи цей троп дійсно свіжим. Але ще більше нам заімпонували його, автора, роздуми про те, чи багато важить рядок без образу, а образ без думки, з висновком:

Без душі, без думки троп --

У красивім гримі труп [5, с. 22].

Звичайно, визнати цю думку абсолютно оригінальною не можна (згадаймо хоча б сентенцію І. Франка: «Тій формі й зміст най буде відповідний» [14, с. 167]), однак вона засвідчує відповідальне ставлення митця до своєї праці, принаймні, в порівнянні з прихильниками широко культивованої нині теорії «потоку свідомості» як еквівалента (складника? замінника?) творчого акту. Що ж до реалізації задекларованого, то це нашому поету, як ми вже з'ясували, вдається далеко не завжди. Однак і тут не вбачаємо підстав для розпачу, адже справжній митець, на думку того ж І. Франка, -- «Бешрег tiro» (завжди учень), відтак має змогу (та, напевно, й обов'язок) самовдосконалюватися.

Висновки з даного дослідження

Спираючись на викладене, висновуємо: поезія Ю. Доценка не позначена новаторськими знахідками в жодній з рубрик поетики (метрика, строфіка, фоніка, ейдологія тощо), при цьому в царині фоніки спостерігаються доволі помітні недоліки, а в царині ейдології вона, ця поезія, тяжіє до проблемно-тематичного спектру попередніх періодів вітчизняної літератури; водночас окремі з проаналізованих творів містять непогані тропи, а сам автор є до певної міри самокритичним.

Тож висловлюємо сподівання на те, що подальша творчість Ю. Доценка буде позначена рисами не позірного, а справжнього самовдосконалення, відкривши тим самим перспективи для подальшого ж її дослідження, яке міститиме меншу кількість зауважень.

Список літератури:

1. Ашукин Н.С., Ашукина М.Г. Крылатые слова: Литературные цитаты; Образные выражения / Н.С. Ашукин, М.Г. Ашукина. - 4-е изд., доп. - М.: Худож. лит., 1988. - 528 с.

2. Білоус П. Михайло Пасічник: «Терзаю душу болем між домом і Донбасом» / П. Білоус [Електронний ресурс]

3. Брюховецький В.С. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис / В.С. Брюховецький. - К.: Рад. письменник, 1990. - 309 с.

4. Донеччино моя! Антологія творів майстрів художнього слова. - Донецьк: ПП «ЦСО», 2007. - 464 с.

5. Доценко Ю.Т. Переступний вік: Поезії / Ю.Т. Доценко. - Донецьк: Національна спілка письменників, 2012. - 156 с.

6. Загнітко А. У неповторному звучанні слова душі переливи тонкі / Анатолій Загнітко // Доценко Ю.Т. Переступний вік: Поезії. - Донецьк: Національна спілка письменників, 2012. - С. 3-8.

7. Ильф И., Петров Е. Двенадцать стульев: [роман]; Золотой телёнок: [роман] / И. Ильф, Е. Петров. - Мн.: Юнацтва, 1981. - 526 с.

8. Літературознавчий словник-довідник / [Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін.]. - К.: ВЦ «Академія», 1997. - 752 с.

9. Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов. - М.: Рус. яз., 1988. - 750 с.

10. Семків Р.А. Іван Малкович, український видавець і поет / Р.А. Семків. - К.: ТОВ «Атлант ЮЕмСі», 2008. - 63 с.

11. Талалай Л. Безпритульна течія: вибрані поезії / Л. Талалай. - Чернівці: Букрек, 2011. - 312 с.

12. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літ. критики ХХ ст.: У 3-х кн. - Кн. 1. - К.: Рось, 1994. - 704 с.

Размещено на Allbest.ru