Сміх як засіб адаптації художнього простору Запорозької Січі (за "Записками" Луки Яценка)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сміх як засіб адаптації художнього простору Запорозької Січі (за «Записками» Луки Яценка)

Друга половина XVIII ст. зусиллями мандрівних дяків висуває гумор на передній план художнього освоєння дійсності. Серед невеликої частини прози, яка підкоряється цьому процесові, знаходимо уривок із мемуарів “Молодший Григорович” ієромонаха Полтавського Хресто-Воздвиженського монастиря Леонтія-Луки Яценка-Зеленського. Обмаль гумору в бароковій прозі пояснюється риторичним характером літератури барокової епохи, що чітко регламентувала правила створення родів і жанрів. Одначе помежів'я культурних епох на прикладі уривка з мемуарів Луки Яценка вже демонструє порушення нормативів.

З тринадцятитомної праці, яка зберігається в Москві, Д. Яворницький виокремив та дослідив частину, яка стосувалася його наукових зацікавлень, а згодом і видав її під промовистою назвою “Дві подорожі в Запорізьку Січ Яценка-Зеленського, монаха полтавського монастиря, в 1750-1751 рр.”. Відтоді історики її активно вивчали (В. Кубійович, П. Голобуцький, В. Мільчев та ін.).

С. Білоконь, історик і літературознавець, першим поглянув на уривок як на переважно художній твір, вбачаючи в ньому “розкішну барокову прозу” [6, с. 185]. Проте навіть хороший переклад сучасною українською мовою так і не привернув до нього уваги літературознавців, за винятком П. Білоуса, який без детального дослідження вписав цей твір у контекст паломницької літератури. Це фактично вичерпний перелік дослідників твору Луки Яценка. Щодо проблеми гумору в уривку, то про нього згадував лише В. Дроздовський, відзначаючи в дусі соціологічної методології “крайній, близький до брутальності раціоналізм і натуралізм, схильність до травестії та пародії, зведення психології та вчинків дійових осіб до своєрідного фізіологічного мінімуму, підміну комічного серйозним і навпаки, любов до повчань та ін.” [цит. за 6, с. 185]. Поверховий літературознавчий аналіз уривка заохотив нас спрямувати його з маргінесів академічної картини історії української літератури до центральної позиції, закцентувавшись на виразній стильовій рисі - гуморі.

Об'єктом літературного дослідження Луки Яценка є маргіналізована спільнота, якою з середини XVIII ст. стало запорозьке козацтво. У цей час воно посідало територію на окраїні Росії і щораз під тиском імперії змінювало її на все більш віддалену. Росії, з усіма ознаками державної величі, порядку, стабільності, протистояла запорозька спільнота, такий собі маргінальний суб'єкт, який посідав маргінальний простір та провадив маргінальне існування. У такий спосіб намітилася опозиція центр-окраїна як територіальна, так і ідеологічна. Розуміємо під маргінальним не тільки окраїнне географічно, але й культурно відстале і, на перший погляд, безперспективне. Одначе спільнота, яка переживала на той час кризовий стан, через сміхову комунікацію між собою надсилала життєствердні імпульси, утверджувала цінності свободи, єдності, оптимізму [7]. Маргіналізація запорожців і провокувала сміхове відтворення їхнього повсякдення в літературі як найбільш адекватне до реальності та суголосне мистецьким тенденціям.

Категорія “сміх”, “смішне” так само часто використовується в літературознавстві, як і в інших гуманітарних науках (філософії, естетиці, культурології, соціології, психології), розвиваючись як міждисциплінарний комунікативний феномен. Від Аристотеля вважалося, що сміх є виявом смішного, яке своєю чергою пов'язане з комічним освоєнням світу. Останнім часом у науці поширилася тенденція до повного ототожнення сміху з комічним, а гумор, іронія, сатира, дотеп, гротеск, карикатура називаються його формами [5, с. 10]. Сучасна наука виокремила дві теорії сміху, які сутнісно відрізняються одна від іншої: руйнівну або соціально-критичну (Я. Ельсберг, Д. Ніколаєв, Л. Єршов, Ю. Борєв) та життєствердну (амбівалентну) (М. Бахтін, Д. Лихачов, О. Панченко, В. Пропп та ін.). Ілюстрацією до першої теорії є вислів Ю. Борєва: “Сміх - естетична форма критики” [2, с. 18]. У межах другої парадигми розміщена вся сфера радісного, життєдайного, вітального сміху.

У радянському літературознавстві проблеми сміху були в полі уваги П. Беркова, В. Дьоміна, С. Аверінцева, Д. Лихачова, О. Лосєва, О. Панченка, В. Адріанової-Перетц, Ю. Тинянова, О. Фрейденберг, переважна більшість яких вирішувала їх на матеріалі давньої літератури, а в українському - Л. Махновця, Б. Мінчина, Г. Ноги, Г. Нудьги, Р. Семківа, Р. Струця, А. Щербини.

Для аналізу уривка Луки Яценка важливими є дві підстави: по-перше, антична традиція розуміння смішного, що панувала в колі освічених українців другої половини XVIII ст., за якою комічне - це “несправді цінне”, “несправді трагічне”, спрямоване у сферу соціально- політичного життя та етичних норм, супроводжуване критикою недосконалості світу й моралізаторством; по-друге, праці О. Фрейденберг, В. Проппа, а особливо - М. Бахтіна, що становили дослідження іншої природи сміху, панівної в архаїчних культурах і своїми відголосками проявленої в народній культурі європейського середньовіччя й Ренесансу та в українській культурі низового бароко. Теорія М. Бахтіна дає можливість дивитися на світ через призму сміху.

Сенсова наповненість поняття “сміх” у “Записках” проявляється різноманітно. Організовуючи часопростір свого уривка за правилами міфотворення, Лука Яценко відокремлює Запорозьку Січ від решти світу довгою небезпечною дорогою, а самих козаків називає розбишаками, про злодійства яких вороги пустили поговір. Він топографічно точно описує осідок запорожців, надаючи йому містичного забарвлення: “...дубовими палями обнесений неправильний трикутник, - на низькім, невеселім і вельми не здоровім місці, що тулиться довшим і гострішим рогом, Матнею званим, до Базавлука й обмивається двома невеликими річками, Павлюком і Підпільною” [6, с. 186].

Козацтво все охоплене сміхом і розвагами, для цього вживається “усе військо”, “веселий натовп”, “безпам'ятні заводіяки”, “всі довго й гучно реготалися” тощо. Це той бахтінський “всенародний сміх, який руйнує все серйозне” [1, с. 218], разом із тим це архаїчний сміх, що відіграє інтегральну роль у соціумі [5, с. 12]. Загальним настроєм переймається і церковна братія, серед них - Лука Яценко, який то стає учасником розваг, то підсміюється із запорожців, стоячи осторонь. Увесь час, проведений на Січі, автор називає “козацьким п'ятимісячним карнавалом”. Веселощі, стимульовані хмільними напоями, не обмежуються навіть постом, якого дотримуються тільки найстарші із запорожців. У традиціях карнавалу, який передбачає обрання короля, зображено вибори отамана. Кандидата, “підстаркуватого козака Івана Кажана”, “натовп притяг” до належного місця, обсипав снігом і привітав як обраного вигуками “Сирно, сирно!” і, врешті, побився між собою посеред церкви. П'яні витівки і бійки, часом навіть криваві, але незлі, - це головне заняття козаків. При цьому вони свідомі свого військового покликання, яке й дало їм право називатися козаками, бо чоловіків, зайнятих ремеслом, вони прозивали бабами. Згадана розвага, як зазначає А. Сичов, викликає військовий протосміх, що перетворюється в культурну сміхову форму, притлумлюючи агресію [5, с. 14]. За сміхового дублера культурного героя можна вважати й колишнього полковника Гната Чмигу, помітного навіть на тлі п'яного загалу. Він постать асоціальна, вільна від усіляких табу й разом із тим кумедна, бо схильна до повчань і моралізаторства, закликаючи не наслідувати його поведінку.

Пародіюванням диспутів, які проводилися між випускниками навчальних закладів, що волею долі провадили духовним життям запорожців, Лука Зеленський дублює світ за межами Січі. На той час риторичні диспути у столиці вже здавалися анахронізмом, і козаки з них сміялися так само, як і взагалі з людей, далеких від військової справи. Випускник Переяславського колегіуму всупереч очікуванням переміг колегу з Київської академії, а кепкування з нього козаків базувалося на зіставленні зовнішності, яка дисонувала з його знаннями - “малий на зріст, що увесь вріс у переяславську риторику” [6, с. 189].

Зі сферою тілесного пов'язані прізвиська козаків за родом занять - мокрогузи, ті хто рибалив, незаїкуваті люди - ритори. Головно фізичні, хоч деколи й розумові вади товаришів січовики закріпляли в прізвищах: “...козак Трохим Худь на прізвисько, що пасувало радше живим кістякам” [6, 188], “військовий суддя Радко Рябий на прізвисько, що пасувало якраз не одношерстній корові” [6, 188], Олекса Кривий, Петро Дурний, Панас Кропива та ін. Тління і тваринний світ проявляються у прислів'ях, якими вони супроводжують негідних кандидатів на владні посади, називаючи їх гноєм, внесеним до двору, порівнюючи із тваринами, “поставили ... на осаула свого Третяка, бика радше, аніж козака” [6, с. 187].

Лайка “плюнь чортові в одно око”, “син Іродів”, “вражі сини”, “поганський син” виявляє зредуковану архаїчну оповідь про тих, від кого козаки відмежовувалися. Разом із міфологічними, релігійними віруваннями тут проявляються й національні риси, більш конкретизовані у вислові “на Запоріжжі і москалі не крадуть” [6, с. 186].

Карнавал руйнує суспільну ієрархію, урівнюючи між собою людей різних верств. У цьому дусі показане правило для кухаря обідати разом із отаманом, однак, неодмінно стоячи. Не хто інший, як кухар, за відсутності отамана, перебирав на себе його функції, і виходило так, що кухар - “перша без отамана, а за отаманом остання в курені особа” [6, с. 187].

Іронія Луки Яценка зумовлена його релігійністю і вченістю, тому він дивиться на козаків із поблажливою усмішкою. Як зазначає Р. Семків, він використовує іронію як “інструментальний троп” [4, с. 11]. Парадоксально, але чернець їде на Січ з очікуванням побачити там сміховий світ, тому й говорить: “Ми прибули до Січі, щоб потішитися” [6, с. 186]. Усі картини життя називає “оперою”, “новою явою старої комедії”, “невимовно розвеселою забавою”. Зі сміхом і веселощами пов'язана велика низка тропів, якими автор насичує текст: “сміхотуни”, “веселої пам'яті Запорізька Січ”, “веселий натовп”, “веселий жартун”, “пустуни”, “жартівники”, “всі великі штукарі, та ще й які шалапути”, “прийшов додому веселими ногами”. Часто він будує іронію на зіставленні високого й низького - сфери побуту козаків і церковної практики, називаючи Запорожжя “світський монастир”, “чернецьке життя смакувало хіба дикунові”, “юродствував колишній полковник”, “п'яна їхня побожність”, відомий засіб створення бурлескних віршів [3, с. 81-104].

З раціонального погляду Лука Яценко оцінює жарти запорожців, що виявляється в їхніх дотепних характеристиках: “молоді, одні літами, інші розумом”, “духовні самолюби, що не духовно мислять”, “заходив у вчену суперечку майже вчений”, “йменувався Безіменним”, “головельможність” та ін.

Контрастом до справжньої козацької стихії автор показує Запорозьку Січ як державу, “де царювала, та й тепер, гадаю, володарює деспотична перша династія ясновельможного пана гетьмана Богдана Хмельницького” [6, с. 190]. Подальше пояснення вказує на підвладність козаків хмільним напоям.

Отже, уривок із “Записок” Луки Яценка демонструє щільне наповнення території Запорозької Січі сміхом. З одного боку, це рудименти сміхової культури, які проявлялися в житті запорожців і сповнювали їх життєдайними силами, а з іншого, - авторське іронічно-моралізаторське ставлення до козацтва.

ЛІТЕРАТУРА

яценко комічний текст

1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса / Михаил Бахтин. - М. : Художественная литература, 1990. - 543 с.

2. Борев Ю. Комическое или О том, как смех казнит несовершенство мира, очищает и обновляет человека и утверждает радость бытия / Ю. Борев. - М. : Искусство, 1970. - 269 с.

3. Нога Г. М. Звичаї тії з давніх школярів бували ... (Український святковий бурлеск XVII-XVIII століть) / Геннадій Нога. - К. : Стилос, 2001. - 189 с.

4. Семків Р. Іронічна структура: типи іронії в художній літературі / Ростислав Семків. - К. : Академія, 2004. - 135 с.

5. Сычев А. А. Смех как социокультурный феномен : автореф. дис. на соискание науч. степени доктора философ. наук : спец. 24.00.01 / А. А. Сычев. - Саранск, 2004. - 36 с.

6. Яценко (Зеленський) Леонтій-Лука. Молодший Григорович (уривок) / Леонтій-Лука Яценко (Зеленський) // Вітчизна. - 1988. - № 2. - С. 184-191.

Размещено на Allbest.ru