Онтологічний вимір прози Михайла Андрієнка-Нечитайла

Виконав:

Оповідач почасти виступає alter ego автора. Він - художник, який зголошується реставрувати дивну картину в чудернацькій будівлі для незвичної жінки, котра знайшла його через неіснуючого друга. Опинившись у замовниці, чоловік одразу помічає умовну межу в помешканні, де клітка з птахами, завдовжки зі стіну, порівнюється з райським садом, а твори мистецтва, з викривленими, потворними й жорстокими образами, уособлюють пекельне потойбіччя. Однак протиставлення можна трактувати антиномією природи і цивілізації, де перша символізує життя, а друга - існування.

Описуючи «музейне устаткування» салону, митець знайомить читача з історією сюрреалізму, аби наблизити реципієнта до сприйняття зображених подій на стику свідомого й підсвідомого, адже герой звіряється в ефемерності історії.

Візуальний ефект від деталізації картин і скульптур посилює чуттєва гама наратора, що виявляється в означеннях будинку та його мешканців, як-от: мертвий дім, не люди - рухливі тіні, мовчанка й тиша, настрій похмурої безвиході. Таємничості додає солідний пан, неговірка служниця і кіт.

У зміні стану оповідача письменник розкриває сугестивний аспект не тільки оточення людини, але й мистецтва. Коли художник-реставратор наближається до закінчення роботи, він вгадує в невиразній купі на полотні пошматоване жіноче тіло, а згодом помічає разюче перетворення своєї замовниці: втомлена байдужа пригноблена жінка стає життєрадісною красунею (алюзія на «Портрет Доріана Грея» О. Вайльда чи «Портрет» М. Гоголя). Наратор повідомляє, що «картина пішла» [6, с. 18]. Тож господиня здобула перемогу над невідомим ворогом.

Фінал твору залишається відкритим, оскільки митець не розгадав таїну салону та Лідії Т. У такий спосіб автор залучає читача до роздумів, розширення горизонтів, розвитку і вдосконалення творчого хисту. Адже ретельно виписану картину можна трактувати по- різному. Якщо вдатися до біблійних алюзій, то двоє чоловіків та мертва жінка символізують мешканців Раю (Єва, Адам, Змій), які, порушивши Закон, покарані пеклом. У суспільному контексті порушено проблему байдужості й нівеляції життя осібної людини. На морально-етичному рівні йдеться про споконвічну внутрішню та зовнішню боротьбу добра і зла. Онтологічний вимір визначає «чорно-зелене небо» й «бурхливе море» глибиною амбівалентного буття. Нарешті розкривається гносеологічний аспект, який полягає в образах двійників, тобто масок (соціальних, тендерних та ін.), спонукаючи реципієнта до самопізнання.

Містичністю просякнуто художній текст «У пітьмі часу», в якому наратор намагається з'ясувати причини загадкових убивств мешканок міста М. Однак газетне повідомлення стає підґрунтям для розгортання аналітичних міркувань в історичній проекції. Натомість згадка про знайомство і будинок загиблої жінки залишається принагідним спогадом, який виконує допоміжну функцію в розбудові цілісної картини столітніх конфліктів, зокрема релігійних. Прагнучи пояснити, насамперед собі, смерті поважних пань, оповідач підкреслює споконвічну ворожість двох кланів, незрозумілу сучасникам, але культивовану поколіннями.

Наявні на ментальному рівні відмінності виявляються в матеріальному аспекті, коли речі викривають натуру. Так, будинок пані містить невеличкі вікна й непомітні двері - «для людей, які хотіли відгородитися від усього світу» [7, с. 11]. Обмаль світла в будівлі, масивні колони, готичні елементи характеризують суворість, виховану ввічливість, беземоційність і страх помсти представників роду.

Натомість нащадкам підкорених рабів притаманна, з одного боку, обережність у поводженні з чужинцями, яка хибно видається зневагою, та, з другого боку, яскрава сонячність і відкритість помешкань. Спочатку оповідач зауважує безлад у хаті фермера, однак незабаром переконується, що все наявне призначене для праці. Крім того, їм властиве паритетне ставлення до природи, повага до худоби на противагу нищівному впливові цивілізації окупантів. Недаремно сільська місцевість виступає осередком представників півдня, а вулиці містечка з громіздкими забудовами - півночі.

Перехід від матеріальної до духовної царини простежується в показі мовної самобутності мешканців околиць і передмістя. Змалку навчаючись чужої мови, вони зберігають рідну, неофіційну, обов'язково послуговуються нею в повсякденні, вирізняють близьких і сторонніх, передають дітям й онукам, аби захистити власну ідентичність від асиміляції, бо «країна має свою пам'ять, відмінну від писаної історії, у якій говориться тільки про події великої ваги; а усні перекази передаються з покоління в покоління навіть тоді, коли подія вже втратила будь-яке значення» [7, с. 10]. Тому, якщо в ракурсі становлення Франції загарбання ще однієї місцини є незначним явищем, то для поселення з віковічною вільною долею окупація виступає трагедією роду.

Занурюючись в історію, наратор відкриває свої здогади читачеві, який має разом із ним знайти істину. Висвітлюючи історію християнства, він акцентує декілька важливих етапів становлення цієї релігії в Європі. Йдеться про походження чаші Ґрааля, боротьбу з т.зв. єрессю, жорстокі християнські походи, тобто вирішення політичних питань іменем Бога. Доцільно зазначити, що автор наголошує на подібності певних свят, обрядових дій різних країн (Святий Іван у Франції та Івана Купала в Україні). Оповідач ретельно студіює матеріали та виявляє основу неприязні мешканців містечка - протистояння альбігойців і католиків, що закінчилося насильницьким підкоренням півдня північчю. Тож можна трактувати удушення жінок помстою ворогуючих та непримиренних нащадків.

Отже, назва твору набуває символічного значення, оскільки письменник вибудовує часову проекцію, збільшуючи та звужуючи простір відповідно до історичних вкраплень. Він доводить циклічність подій, роль пам'яті поколінь та етногенетичного зв'язку в поступі громади, нації, народу, коли спадкоємця альбігойців інженера Дюмзе висвячує на священика магістр Турель із Монпельє. Вперше конкретизуючи місце зображених перипетій, наратор визначає серце альбігойців, натякає на сумнівність забуття кревних образ у родині, громаді, народі: «Коріння з глибини час від часу пускає ростки, а вулкан, що його вважають погаслим, раптом вивергає дим і полум'я» [7, с. 20].

Про слушність міркування свідчить оповідання «Зачароване кладовище», у якому актуалізується національна історія. Українське минуле наратор визначає штрихами, що встановлюють зв'язок прадавніх скіфів із козаками. Він звертає увагу на неприпустимість нівеляції віднайдених здобутків. Тому згадки про кам'яних баб та їх зіставлення з бовванами острова Пасхи є прямими вказівками на безперечне існування Трипільської культури як пращурки сучасної. Крім того, вибір степу як місця подій у творі виявляє архетип українців, окреслює риси ментальності (свобода, чуттєвість, індивідуалізм тощо). Тобто письменник-емігрант підкреслює територіальну, матеріальну, духовну і душевну спадкоємність своєї Батьківщини.

Утіленням подібних висновків постає кладовище, випадково знайдене біля плавнів Дніпра, що «було ніби поза часом» [2, с. 11]. Відчуженість, пригніченість, самотність кладовища полонять оповідача, котрий прагне дізнатися бодай час його появи (Січове козацтво) на основі досвіду мандрівок, знань з історії та мистецтва.

Настирливість логічних роздумів і пошуків перериває поява єдиної живої істоти - різнобарвного ящура. Потвора виступає охоронцем померлих та свідком їхньої загибелі. Недаремно наратор помічає кам'яну спину, що викриває правік істоти й змушує відчути міць пам'яті. Саме тоді з'являються видива з повісті М. Гоголя «Страшна помста», у якій йдеться про перевтілення, прокляття, мерців. У творі М. Андрієнка-Нечитайла кладовище ототожнюється з пусткою, де трава закриває землю. Тож випадковий відвідувач знаходиться поміж будяками-кістяками, наче між небом і землею, посейбіччям та потойбіччям, як власне «позачасове» кладовище, із межею - зруйнованою огорожею/ брамою. Доцільно зауважити, що ремінісценції допомагають відобразити стан оповідача, забезпечити напружене містичне звучання викладу, але насамперед - підкреслити вічність боротьби двох сил в особистісному і загальнонаціональному аспектах.

Звіряючись у неможливості порівняти знані склепи світу з таємничим кладовищем, наратор визнає марність порожніх балачок про схований природою, а може, й людьми осередок шани невідомим вільним захисникам вітчизни, який не варто турбувати чутками й шукачами пригод. Означення «зачароване» стає полісемантичним. Воно підкреслює давність поховань, забуте місце розташування, розмаїті марева, незвичність охоронця (паралель із Цербером). Натомість в історичному вимірі слід визнати «зачарованість» буття українства, котре споконвіку виборює незалежність своєї держави, та ніяк не здужає розірвати коло, тобто досягти мети, спільної для багатьох поколінь і вперше окресленої саме козацтвом.

Досліджуючи індивіда, явище, подію, письменник залучає різні виміри хронотопу. Але в оповіданні «Миші» простір художнього тексту обмежено кімнатою оповідача. Однак нараторів декілька, що засвідчують рефлексії «Я», відображення перипетій крізь призму сприйняття представника тваринного світу й послання мишачого вожака. Міркування трьох персонажів утворюють історію Старого, який виступає центральним героєм твору.

Цікаво, що в дебютному літературному тексті презентовано домінанти авторського ідіостилю, охоплено визначений тематико-проблематичний спектр та використано певні художні зображально-виражальні засоби та прийоми.

Так, прозаїк досліджує образи мишей у мистецтві (передусім картини Босха, лубки, балади, скульптура Аполлона), символіку в міфології (зв'язок із потойбіччям, багатозначність - кара, невловимість миті життя), роль в історії (перебудови міст, війни, пожежі). Загальні дані поєднано з конкретним студіюванням та зіставленням людини і тварини. Мишва має свої форми привітання: поцілунки та обійми замінюють доторки мордочок, носів. Їй властива ієрархія, організація, дисципліна осібної групи й недоторканість території чужинців, а також індивідуалізм, коли борешся за шматок їжі, страх і ворожість до інших істот.

Однак Михайло Андрієнко-Нечитайло переосмислює шаблони сприйняття, представляє історію незвичної дружби миші та людини. Він простежує шлях Старого (прізвисько тварини) від його народження до таємничого зникнення, виокремлюючи подібні й відмінні закони двох, на перший погляд різних, світів. Оповідач зауважує схожість на фізіологічному рівні: будова руки - п'ять довгих пальців, смакування людською їжею через спільне місце проживання/діяльності. А правила, що корегують поведінку, насправді спільні для соціуму і мишви. Зокрема, йдеться про боротьбу за виживання, де слабким чи хворим нічого не лишається; про невміння поважати та приймати іншу думку; про знищення масою «білої ворони», яка наважилася порушити споконвічні табу. Наводячи послання (апокрифічний лист) вожака мишей до господаря квартири, письменник зазначає про відсутність понять довіри і дружби у мишей. (До речі, їм протиставляються щурі, які дбають про хворих родичів.) Але водночас він ставить риторичне питання щодо наявності цих явищ у сучасному суспільстві, котре ґрунтується здебільшого на торговельних стосунках із пріоритетом користі.

Водночас героя твору (Старого) вирізняють очі, які випромінюють флюїди, й - чутливе серце, що долає страх і виповнюється вдячністю, довірою та любов'ю. Дружба зароджується у трьох містичних збігах порятунку життя. Повага до сутності й відповідальність за іншого виступають домінантами міжвидової комунікації, що змінює обох: «Старий для мене перестав бути просто мишею, а робився істотою якогось порядку, що була під моїм захистом [...] Його довір'я до мене було абсолютне [...] З миші, що всього сторонилася, боялася, він перетворився на звірятко іншого роду. Право на існування було визнане йому. Він це усвідомив [...] У ньому почало знаходити вияв щось таке, що, сказав би я, відповідає нашому почуттю власної гідності» [4, с. 26]. Проте взаємний вибір друга зумовлює ненависть мишви, з одного боку, і нерозуміння та відразу оточення оповідача, з другого боку. Тож обом доводиться долати внутрішні переконання і зовнішні стереотипи. Автор наголошує, що спілкування та поступ у стосунках відбуваються не на інстинктивному або прагматичному, а на чуттєвому рівні, що виказує душевне єднання істот із різних світів. Певно тому він акцентує увагу на дитячій рецепції, у якій первинно зберігаються прадавні анімістичні вірування, втілені в персоніфікації довкілля та сенситивній інтерпретації буття.

Фінал твору відкритий. Наратор припускає, що Старий повернувся до мишви, тобто звільнив друга від ролі захисника, зробивши вибір майбутнього за нього, а після відрядження «співмешканців» не було. Звідси, подоланий страх і гідність зумовлюють відкрите протистояння за правду зі своїм родом. Адже миша знає, що ризикує життям, однак особистість не деградуватиме до філістера.

Презентуючи незвичну історію надзвичайної дружби, письменник порушує філософські, морально-етичні й соціальні проблеми. Та передусім він підкреслює взаємозв'язок усіх істот, природи і людини, наголошує на духовній вищості, вмінні розуміти невербальну мову, спілкуватися очима, чути внутрішній голос і не боятися змінювати себе й інших. Лише за таких умов можливе самовдосконалення та відродження світової гармонії.

Отже, проаналізувавши прозу Михайла Андрієнка-Нечитайла, можна виснувати, що письменник представляє кількарівневі художні тексти, у яких використовує градацію від побутової оповіді до масштабної історичної проекції (релігійні, політичні, національні, соціальні питання), долучає естетичний ракурс у мистецьких екскурсах, виказуючи художника. Містичність перипетій досягається числовою символікою (три), алюзіями на химерні твори (Гоголь, Босх) та емоційною насиченістю текстів за допомогою яскравих візуальних образів. Навіть характеристика персонажів часто ґрунтується не на портреті, а на описі речей, будинків, території тощо. Вони постають маркерами особистої долі чи виразниками ментальності етносу, нації, народу.