Літературна альтернатива політичного реваншу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературна альтернатива політичного реваншу України

Проза письменника з Буковини Василя Кожелянка цікаве, неповторне й нове для української літератури явище. Творчий доробок його відомий на українських та зарубіжних теренах, романи перекладені кількома іноземними мовами. Перших три романи автора написані в жанрі альтернативної історії та складають окрему серію, яку пізніше було названо "дефілядною” В неї увійшли: "Дефіляда в Москві”, "Конотоп”, "Людинець пана Бога”. Саме перший роман ознаменував нішу письменника, розпочав його шлях до визнання. Однак саме найвідоміший роман В.Кожелянка на сьогодні найменш досліджений в літературознавчому плані. Актуалізує цей роман також українська суспільно політична дійсність, яку з такою моторошною правдивістю спроектував В.Кожелянко.

Окремою книгою роман з'явився у львівському видавництві "Кальварія” після перемоги в літературному конкурсі журналу "Сучасність”, де був надрукований 1997 року й отримав премію в номінації "Сучасний роман”.

Отже, з'явився роман "Дефіляда в Москві”, який у перевиданнях отримав назву "Дефіляда”. У резюме книги твір характеризують як наслідок інтелектуального пародіювання "усього назбираного мотлоху” та "розкішну інтелектуальну забаву для тих, хто має почуття гумор. Очевидно, мають на увазі "мотлох державного апарату та національної ментальності”, а "рекламність” висловлення прихована у відновлювальній дії "посміятися з себе самого”. Проте не все так однозначно. Справжній історичний шлях роману полягає в тому, що спершу він був представлений як антиколоніальна пронаціоналістична антиросійська скептична проза. Російське видавництво з відцентровою політичною орієнтацією купило у "Кальварії” право на переклад російською, сподіваючись, що це чергова перекручена "Московіада” Ю.Андруховича чи щось на зразок "привиду шістдесятництва”. Подивований письменник отримав гонорар, а через деякий час навіть фото майбутньої палітурки книги електронною поштою. Проте з деяких причин переклад до друку не допустили.

"Деякі причини” це насамперед непідготовленість російського суспільства до адекватного сприймання антиколоніальної літератури, зокрема іронічного фантазування на теми близької нам у часові історії. "Авторові "Дефіляди” вдалося зібрати докупи чимало різних стереотипів, причому не тільки минулих епох. А висміювання ще живих стереотипів викликає справжню лють у тих, хто хворіє на такі комплекси”. І.Буркут справедливо передбачав агресивну реакцію з боку "самозакоханих людців” та "політиканів”. Таку ж думку підтримує й К.Родик: "...одне з видавництв твердо вирішило зробити "Дефіляду” тиражною книжкою. Отоді почнеться. Либонь дійде чи не до суду... А що то буде, коли раптом перекласти цей роман візьметься московський журнал...”.

Як відомо, наступні події не були очікувано вражаючими. Книгу не переклали ні російською, ні іншими мовами міжнаціонального спілкування. В Україні, окрім премії, книжкову новинку "помітили” у пресі, здебільшого галицькій та буковинській. Більш серйозні рецензії з'являлись в поодиноких виданнях у зв'язку з наступними романами: "Срібний павук”, "Третє поле”. Знову роман зринув у інформаційному просторі, коли була видана ювілейна "біла” книга "Дефіляда” у 2007 році.

Р оман альтернативної історії України "Дефіляда в Москві” випередив на кілька років свій час. Справжній фурор (наскільки він у нашому суспільстві взагалі може відбутися, якщо йдеться про книжкову продукцію) твір спричинив у перевиданнях 2000, 2001, 2007 років. Дійшло навіть до створення (посмертно, 2012 року) клубу шанувальників В.Кожелянка на Полтавщині (с. Решетилівка). "Засновником та ініціатором створення об'єднання став Володимир Кулик [...] Метою діяльності клубу є популяризація творчості Василя Кожелянка та можливість ознайомлення з нею всіх охочих [...]”.

Безумовно, прославила В.Кожелянка як прозаїка "Дефіляда” і водночас реалізувала (нехай і в альтернативній історії) українську надію на політичний реванш, про що інтуїтивно здогадався ще 2002 р. Олег Сидор-Гибелинда: "Українську надію” Кожелянко вповні реалізував у "Дефіляді” [...] Оголосити її блюзнірською якою вона, власне, є мені не дозволяє тільки розуміння індивідуально-художньої переконливості твору [...]”.

Як не дивно, ні форма, ні зміст, ні основна ідея В.Кожелянка, не були так полемічно сприйняті читацькою громадськістю. Тут арсенал вражень має широкий діапазон від захопленого схвалення до агресивного заперечення, пророкованого політологом І. Буркутом. Проте стилістика, стиль, мова твору, жанрова незвичність, на яку ми вже вказували в попередньому підрозділі, викликали полеміку в інтелектуальних колах і в спільнотах часописів. "Кожелянко залишається невиправним патріотом, що досить впевнено маскується під постмодерніста” констатує О. Сидор-Гибелинда. В такому ж ключі висловлювались і К.Родик, і В.Іванишин. Н.Сняданко, фактично, закидала Кожелянкові дисонанс змістово-формального та його тематично-ідейного планів роману. На її думку, "невідповідність” і творить анекдотичність "Дефіляди...”. Як ми вважаємо, іронія виявляється на всіх чотирьох рівнях твору і стає жанротворчим компонентом і органічною характеристикою Кожелянкового стилю.

В. Кожелянко про власний стиль письма та жанр альтернативної історії говорив так: "Коли я почав писати альтернативні історії, я свідомо не хотів бути дуже серйозним, тому що писати альтернативну історію, антиутопію, і писати дуже серйозно, то це мало би виходити нудно [...] якщо людина не має самоіронії, а тоді іронії [...] щодо людства, тоді вона мені просто нецікава”.проза кожелянко пародійний дефіляда

Проте думки автора ніхто не питав. Доля роману здивувала Кожелянка й розбурхала заснулу громадськість: "Роман-анекдот №1, тобто "Дефіляда”, довів, що майбутнє це добре сплутане з неочікуваним фіналом минуле. Тим більше, коли йдеться про літературний твір. Багатьма літературознавцями й звичайними читачами "Дефіляда” сприймається, як анекдотичний продукт, створений за допомогою зміщення часових площин та історичних фактів. Насправді ж автор змінює точку зору на події, їх причини та наслідки, причому, у прямому значенні. А це, як не дивно, викликає сміх. Спочатку сміємося від несподіванки, потім від розгубленості, а відтак над собою”. Деякі висловлення у романі можуть стати афоризмами, однак ними також легко шокувати читачів без почуття гумору: "В Європі все було гаразд... Гітлер без особливих зусиль в жовтні взяв Москву... Звичайно, допомогли союзнички, передусім українці, але скільки клопотів із тамтими союзниками. Найбільше докучала Румунія. Вони теж планували творити свою імперію від Дунаю до Дніпра, і треба було багато аргументів вживати, аби переконати румунів, що імперії не буде...”. Політкоректність не належить до особливостей стилю В.Кожелянка. У "Дефіляді” архетипну роль "дурня” відіграє Румунія, румунські військові, чиновники, тощо. Таких персонажів зустрічаємо, скажімо, у "Срібному павуці”. Як і австрійці, італійці, Кожелянкові румуни наділені безмежним ґонором та обмеженим кругозором, тому й потерпають від українців, які є"універсальними” вояками, навченими за століття визвольної боротьби гнучкості, кмітливості й витривалості.

Найвиразнішим у романі є образ росіянина, Москви, як поняття. Москва у тексті є одночасно персонажем, простором, онімом та об'єктом бажання (Гітлер з союзними військами планує провести там військовий парад на честь перемоги "Третього райху”), а отже каталізатором подій. В активних діях роману вона посідає проміжне місце, як і самі росіяни. Хоча це можна оцінити як прийом, до якого вдається автор, щоб применшити роль Росії у світовій історії: "Російська держава гарно виглядатиме у кордонах Московського князівства XIV століття. Щоправда, президент тимчасового російського уряду генерал Андрій Власов просить ще й Сибір, але я сказав йому, пригадує Адольф Великий, хай спершу ваша РОА звільнить Сибір від большевицьких банд, які ще ходять під червоними прапорами, тоді й поговоримо”.

Карта Європи наново перекроюється, але спроби Москви втрутитись ніхто не помічає, проте це не означає, що її лишать у спокої. Андруховичеве "Спи спокійно, місто кольору крові” реалізується лише частково: у пасивності переможеного перед переможцем, коли поразка очевидна. Так, ми протягом тексту все більше сходимось на думці, що такий процес може бути, він закономірний. Уся увага реципієнта й сюжетна напруга зосереджені на підготовці майбутньої дефіляди. Ця майже фетиш-прив'язаність до події гальмує втілення планів "союзних військ”.

Отже, Москва з усіма її проблемами позбавлена інтересу читача через власну нікчемність: "Двері купе рвучко відчинились, увірвались троє осіб невизначеного віку, одягнуті в якесь мілітарне лахміття рештки німецького, совєтського та українського обмундирування. Зброя, проте, у них була справна один "шмайсер” і два совєтські ППШ” Автор відверто й у бурлескному тоні іронізує з дикунського захоплення російських вояків спиртними напоями, завдяки якій українські, італійські, мадярські офіцери на чолі з хорунжим Д Левицьким зупинили операцію московських бандитів, звільнивши поїзд від нападників за допомогою пляшки коньяку.

Адольф Алоїзович, з його синім та червоним олівцями, якими він розмальовує карту Європи, наче дитячу розмальовку, та задумом пишної процесії у Москві викликає в читача почуття у спектрі від співчутливого сміху до сарказму. Тому й ним надмірно цікавитись реципієнт не буде. Залишається великий простір для демонстрації усього українського. Великий керівник райху найбільше у світі боїться України, яка весь час зростає територіально й міцніє авторитетом і світовим економічним становищем. Україна ж займається лише внутрішніми державними проблемами і нагородами.

У такій експозиції відбуваються колізії роману. Текст поділений автором на розділи, які в романі розташовані у шаховому порядку, відповідно до переплетення сюжетних ліній. Такий спосіб подання фабули дозволяє створити панорамний ефект. Читач у перших десяти розділах дізнається, в режимі репортажу, про основних героїв та події у їх контекстах. Далі розгортання сюжету поступово пов'язує всі факти. Особлива видовищність, а відтак кінематографічність, характерні для Кожелянкових прозових творів. Тому й з'являються прагнення такі, як у Р.Чайки: "Може, колись хтось зніме фільм по його роману "Конотоп”, а ще краще "Дефіляда в Москві”. Однозначні українські блокбастери”.

Треба зауважити, що Кожелянко в жодному разі не ідеалізує постать А.Гітлера в романі. Те, що німецький диктатор не планував створювати незалежної України, зрозуміло всім, навіть Дмитру Левицькому, який певний час таки перебував під магнетичним впливом "великого фюрера”. Альтернативність історії ведеться від точки дивергенції, яка припадає на початок дії сюжету. Інверсійні частини фабули, введені автором, слугують (окрім засобу створення гостросюжетності) ще й поверненням до передісторії альтернативи, яка необхідна для створення роману в жанрі альтернативної історії. Окремі частини цієї історії: персонажі (Гітлер, Сталін), образи (кавказькі народи, Індія, російські республіки, більшовицькі банди) перебувають у звичних категоріях та мають відомі й органічні історичні ролі, проте за змінених умов Великоукраїни стають важелями на шальках нової історії.

Наприклад, в той час, як тов. Сталін відправляє "за леваду” своїх зрадливих чиновників, а спілка магатм-боротьбистів відслідковує баталії в астралі, на теренах України з'являється ще одна сила, яка позиціонує себе як противників і Й.Сталіна, і А.Гітлера. Це "Онуки Святослава” терористична організація борців за вільну Україну, яка іде своїм шляхом. Пан Дмитро Левицький наш головний герой у службових справах відісланий на Далекий Схід.

Реальна історія появи "Онуків Святослава” не менш фантастична за ірреальну. Колись цю ефемерну політичну організацію вигадав В.Кожелянко для публікації в газеті "Час” і після опублікування "розмови” з учасником організації потрапив, разом з колегою, на розмову до КҐБ. Залучення "альтернативних історій” у дійсний плин подій тоді закінчилось безкровно штрафом у сімнадцять карбованців. Зате сама вигадана історія одержала нове життя у романі "Дефіляда в Москві” та в деяких оповіданнях.

Оригінальний з композиційного погляду тринадцятий розділ роману, зроблений у вигляді твору учня сьомого класу на тему: "Патос українського патріотизму в романі Василя Кожелянка "Дефіляда в Москві”. "В історичному романі "Дефіляда в Москві”, пише автор, письменник зображує події Другої світової війни, а саме: перший етап, коли звитяжне Українське військо вступило в епохальну битву, рівну за масштабами Галактичній Апокаліпсисі чи Армагеддону Наших Днів, зі сатанинською Імперією зла, втіленням Царства Антихриста на землі під абревіатурою "СССР” [...] У романі пана Кожелянка зображено українських воїнів, які, не шкодуючи свого життя, змагаються з російським комунізмом, що поклав собі за мету обернути у своє рабство всенький світ і всі народи [...] Дмитро Левицький в хутряних чоботах та шапці з собачої шкіри вправно пересувається на лижвах морозяними лісами Суомі й зі своєю нерозлучною гвинтівкою Мосюка гордістю українських зброярів з Луганська стає справжньою Божою карою для російсько-комуністичних загарбників”. Ніхто не забутий письменником з майбутньої читацької аудиторії. Іронічні вітання критикам і журналістам легко й філігранно введено в текст роману.

Декілька абсолютно різних підходів до творення пародійного тексту дають поживу для уяви підготовлених читачів. Щось схоже до Іздрикового "Якщо надумаєш думати подумай про таке. ”. Власне, крім карколомного сюжету маємо підсвідомо саркастичний стиль письменника, форму викладу (газетні вирізки, учнівський твір, оголошення, діалоги, тощо). Такі архітектонічні вкраплення та багатокомпонентність роману дають підстави говорити про розвиток техніки жанру. Зичайно, саме нанизування стильових форм та суміщення мовних стилів додає романові "Дефіляда в Москві” рис постмодернізму.

Василь Кожелянко вносить нове слово не лише у сучасну українську прозу, хоч і в зарубіжній прозі їх також не багато. Р.Нич у монографії "Світ тексту: Постструктуралізм і літературознавство” пише: "Історію пародії у Польщі написати було б неважко. Наша література убога на твори такого типу. Вони вимагають витонченої думки і тонкого відчуття формальної сторони справи”. Історія української літератури також не може представити світові розмаїття гумористичних жанрів, якщо йдеться про прозовий вид, тим більше роман.

У В.Кожелянка їх аж сім: "Дефіляда в Москві”, "Конотоп”, "Людинець пана Бога”, "ЛжеХо8Їгайаши8 ”, "Котигорошко” та "Ефіопська Січ”. Особливо перший роман апелює до традиції модерних антиутопій ДОруела, О.Хакслі, Н.Замятина. Так, говорячи про "Конотоп” та "Людинець пана Бога”, відносимо їх до "дефілядних”, а отже, написаних у тій же манері, стильовому й художньому оформленні, тільки з новим сюжетом, іншими історичними віхами.

Стильові маркери роману "Дефіляда в Москві”, якщо й не закріпилися в новий окремий стиль новітнього роману, то виробили стійкий набір формальних рис Кожелянкового ідіостилю: особлива мова творів, що містить західноукраїнський та діаспорний діалект на лексичному й граматичому рівнях, велика кількість оказіоналізмів, екзотизмів, яскравий ономастикон, що має широкий спектр впливу на різних рівнях твору від власне номінативної, оцінної функцій до жанроутворюючого складника та стильового маркера; публіцистичність викладу матеріалу, що включає деталізацію фактичних чинників оповіді, матеріальних подробиць (розлогі, аж до бароковості письма, описи наїдків, застіль, інтер'єрів, одягу персонажів, посуду, парфумів) і зменшення обсягу художніх описів (вони здійснюються письменником переважно через дію та ономастичні одиниці); емоційно забарвлені, часто рольові діалоги між персонажами є чи не єдиними накладеними на сюжет елементами; вплетення в художній стиль інших мовних стилів: публіцистичних виступів (газетних статей, щоденникових записів), епістолярних частин (листи, записки), ділових документів (оголошення, повідомлення тощо), суміщення жанрових видів, типів, різновидів.

Література

1. Ільницький М. Що було б, якби?.. Що буде, якщо?.. [Текст] / М.Ільницький // Літературна Україна. 2012. 26 січня. № 4 (5433). С.11.

2 Ісаченко Л. Вправні руки або раз два три : [Про творчість В.Кожелянка] [Текст] // Час. 2000. 11 жовт. Ч. 36. С. 14.

3 Буркут І. Парад комплексів [Текст] / І. Буркут // Буковинський журнал. 1997. № 2. С.31.

4 Родик К. Передмова до істерії [Текст] / К. Родик // Україна молода. 17 березня 1998. -№. С.16.

5 Літщоденник. "...створено клуб пам'яті В.Кожелянка” [Текст] / Т.Загній // Літературна Україна. 2012. 8 листопада. № 43 (5472). С. 2.

6 Сидор-Гибелинда О. Писанковые компьютеры [Текст] / Сидор-Гибелинда О. // Зеркало недели. 2012, 16 марта. №10(385).

7 Там само.

8 Василь Кожелянко про себе і про нас [зак. поч. у № 41,42,44] [Текст] / За матеріалом М. Цвірінька // Час. 2008. 30 жовт. (ч. 44). С. 5.

9 Аністратенко А. В. Спогад про майбутнє: творчість Василя Кожелянка в сучасних контекстах / А.В. Аністратенко [Текст]. Чернівці : Місто, 2013. -

13 Кожелянко В. Дефіляда. Романи [Текст] / В. Ко желянко. Львів: Кальварія, 2007. С.33.

14 Чайка Р. "Письменник, який передбачив...” [Електронний ресурс] / Р.Чайка. ПІК України. Режим доступу: http://www.calvaria.org/ autor.php?aid=14 (24.12.2008).

15 Кожелянко В. Дефіляда. Романи [Текст] / В. Кожелянко. Львів: Кальварія, 2007. С.-73.

16 Іздрик Ю. Таке [Текст] /Ю. Іздрик. -Харків: вид. КСД, 2009. С. 5.

17 Нич Р. Світ тексту: пост структуралізм і літературознавство [Текст] / Р.Нич. Л.: Літопис, 2007. С.27

Размещено на Allbest.ru