Доля народу крізь призму авторського бачення: кіноповість О. Довженка "Україна в огні"

Размещено на http://www.allbest.ru

ДОЛЯ НАРОДУ КРІЗЬ ПРИЗМУ АВТОРСЬКОГО БАЧЕННЯ: КІНОПОВІСТЬ О. ДОВЖЕНКА «УКРАЇНА В ОГНІ»

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження творчості О. Довженка як одного із найвизначніших майстрів світового кіномистецтва

1.1 Загальна характеристика життя і творчості О. Довженка

1.2 О. Довженко як майстер жанру кіноповісті, самобутній кіномитець

Розділ 2. Кіноповість «Україна в огні» - вершина творчості Довженка-кіносценариста

2.1 Історія написання, композиційні особливості, проблематика твору

2.2 Відображення долі українського народу в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні»

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Олександр Довженко - один із найбільших майстрів світового кіномистецтва, творчий доробок якого увійшов до скарбниці української та світової культури. Його діяльність у кіномистецтві була всесвітньо відомою, проте в Україні мала неоднозначні, суперечливі оцінки. Учений-літературознавець С. Коба зазначає, що «творець жанру кіноповісті О. Довженко лишався неперевершеним у ньому, бо його кіноповісті, крім обов'язкових компонентів, несли в собі й великий заряд філософських роздумів, образних зіставлень, оригінальних думок, міркувань, спостережень, що перетворювалися у глибокі трактати про життя і смерть, добро і зло, прекрасне і потворне, про те, що близьке людям усього світу» [12, с. 58]. Б. Степанишин визначає кредо великого українського кінорежисера і письменника Олександра Довженка, складовою якого є й джерела творчості [26, с.56]. творчість довженко кіноповість доля народ

Характеристиці ідейних поглядів письменника та його художнього набутку присвячено чимало наукових статей, праць, монографічних досліджень. Зокрема, історичний аспект його творчої спадщини вивчали дослідники О. Бабишкін, Ю. Барабаш, М. Куценко, С. Плачинда, О. Підсуха, О. Поляруш, І. Рачук, Р. Соболєв, Є. Сверстюк та ін. Про народну творчість як одне з джерел національної самобутності творів письменника і режисера О.Довженка вказували М. Рильський, П. Тичина, О. Гончар, Л. Новиченко.

Актуальність теми курсової роботи визначається посиленою увагою сучасної літературознавчої науки до теоретичного осмислення творів тих письменників, які щиро вболівали за всіх понівечених радянською системою. Серед них - ім'я Олександра Довженка, його неповторна кіноповість «Україна в огні», яка є однією із найкращих в українській літературі. Це зумовлено проблематикою твору, відображенням у ній національної самосвідомості людини й народу; показом трагедійності тогочасних подій; життя простої людини на війні і в тилу; проблеми цінності загальнолюдських ідеалів. Ураховуючи актуальність, недостатню розробленість та практичне значення проблеми, була визначена тема нашого наукового дослідження: «Доля народу крізь призму авторського бачення: кіноповість О.Довженка «Україна в огні».

Об'єктом дослідження є кіноповість О.Довженка «Україна в огні».

Предмет дослідження - історія написання, проблематика, образна характеристика та відображення долі українського народу в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні».

Основною метою курсової роботи є дослідження авторського відображення долі українського народу в кіноповісті «Україна в огні» О.Довженка.

Реалізація зазначеної мети передбачала розв'язання таких завдань:

· проаналізувати літературознавчу, довідкову літературу з означеної проблеми;

· охарактеризувати життя та творчу діяльність письменника, кінорежисера;

· виявити основні засади світогляду письменника як репрезентанта своєї доби;

· з'ясувати роль О.Довженка у становленні українського кіномистецтва;

· визначити характерні особливості кіноповісті «Україна в огні» О.Довженка: проблематику, систему образів, сюжетні особливості;

· проаналізувати авторське бачення долі українського народу в кіноповісті «Україна в огні» О.Довженка.

Під час написання курсової роботи нами використані методи аналізу літературних джерел, їх опис та узагальнення.

Структура курсової роботи. Наукова робота складається із вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

У вступі обґрунтовується актуальність наукової роботи, ступінь дослідженості проблеми, об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження.

У першому розділі розглядається літературна та громадська діяльність письменника; з'ясовується роль О.Довженка у становленні українського кіномистецтва; подається загальна характеристика кіноповістей письменника.

У другому розділі зроблена спроба виявити особливості кіноповісті «Україна в огні» О.Довженка, зокрема досліджено проблематику, сюжетні особливості твору, система образів та авторське бачення долі українського народу в кіноповісті «Україна в огні» О.Довженка.

У висновках подано узагальнення проведеного нами дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА ЯК ОДНОГО ІЗ НАЙВИЗНАЧНІШИХ МАЙСТРІВ СВІТОВОГО КІНОМИСТЕЦТВА

1.1 Загальна характеристика життя і творчості О.Довженка

О. Довженко поєднував у собі і художника-образотворця, і письменника, і кінорежисера, і мислителя та громадського діяча. Творчу спадщину Довженка необхідно аналізувати у всій її сукупності, і при цьому необхідно пам'ятати, що був Довженко, як зазначає М.Рильський, «органічним новатором, відкривачем нових обріїв у мистецтві і в житті» [24, с. 267].

З метою всебічного вивчення творчої спадщини письменника й розуміння авторського відображення долі українського народу в його кіноповісті «Україна в огні» подамо загальний огляд його життєвого шляху та літературної діяльності.

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, потім у Глухівському учительському інституті.

Протягом 1914-1917 pp. Доженко викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в Житомирському змішаному вищому початковому училищі, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.

Під час Першої світової війни Довженко бере активну участь в українському національно-визвольному русі.

У 1917 році, коли його не взяли на фронт через хворе серця, Олександр переїздить до Києва, де поступає на навчання до Київського комерційного інституту (тепер Київський національний економічний університет) на економічний факультет. Одночасно з цим він продовжує викладацьку діяльність.

У роки громадянської війни служить добровольцем в армії Української Народної Республіки, зокрема, в рядах третього Сердюцького полку. Належав до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Пізніше ці події він зобразить в одному з кращих своїх фільмів «Арсенал».

Був слухачем Української академії мистецтв, що відкрилася у 1917 році в Києві, яку так і не закінчив.

У 1918 році, будучи головою громади комерційного інституту, Довженко організував студентський мітинг проти призову до лав гетьманської армії.

У 1919 році викладав у школі старшин армії Української Народної Республіки в Житомирі «Історію України та естетику». Також викладав історію та географію в школі червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі.

На початку 1920 року за порадою Блакитного вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів. У цьому ж році майбутній режисер призначається завідувачем Житомирської партійної школи.

У 20-і рр. працює секретарем Київського губернського відділу народної освіти, комісаром Театру ім. Тараса Шевченка, завідувачем відділу мистецтв у Києві.

У 1921 році Довженка зараховують до Народного комісаріату закордонних справ РРФСР і направляють на дипломатичну роботу до Польщі, де він керує місією з репатріації та обміну військовополоненими. Пізніше займає пост керівника справами представництва. На початку лютого 1922 року Олександра Довженка переводять на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва СРСР у Німеччині. До цього ж часу відносяться і перші його публікації як художника-карикатуриста. Деякі з його малюнків були надруковані в журналі «Молот», що виходив у США.

У 1922 р. Довженко переїжджає жити до Берліна. Близько року навчається в приватній художній школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоює палітру живописного експресіонізму. Там же, в Німеччині, одружується на Варварі Криловій.

У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур. О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926-1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка принесла митцю світову славу.

Після розпаду «Гарту» Довженко співпрацює з літературним співтовариством «лівих» українських письменників ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської лiтератури), через яке зближується з ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Починає працювати на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. У 1932р. він зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець вирішив виїхати до Москви працювати на «Мосфільмі».

У 30-40-х рр. на екранах з'являються фільми «Аероград», «Щорс». Протягом 1941-1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні». Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну. За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».

Протягом 1949-1956 pp. Довженко викладав у Всесоюзному Державному інституті кінематографії, ставши професором цього навчального закладу. У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна». У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму.

В останні роки життя Довженко викладав у ВДІКу. Продовжував працювати над сценаріями майбутніх картин. Також почав роботу над романом-епопеєю «Золоті ворота», в якому переосмислював найважливіші моменти української історії.

Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 року від інфаркту на своїй дачі в Передєлкіно. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» та «Арсенал», кіноповість «Земля» були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко - першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ», «Поема про море», «Зачарована Десна».

Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості - «Зачарована Десна», яка є автобіографічним твором, де описані спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми - про тяжкі кайдани неписьменності і несвободи, інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим - багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до найвищого, про війну, спалене фашистами село, про ставлення до минулого.

Досить плідним періодом у творчості письменника була Друга світова війна. Тільки протягом 1942-1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п'єса і кіноповість. Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко приступає до роботи над кіноповістю «Україна в огні». У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. У січні 1944р. навіть скликали спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії - та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 р. кіноповість надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.

Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником, - це й справді ніби одна книга про час і народ. Її прологом може вважатися «Зачарована Десна», а вивершенням - «Поема про море», перейнята прагненням широкого поетичного синтезу розповідь про сучасність і історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів».

Живучи та творячи в страшну епоху тоталітарного режиму, коли заборонялося вільне правдиве слово, не маючи можливості сказати відкрито про свої думки та переживання, О. Довженко довіряв своїм записним книжкам найпотаємніші думи, сподіваючись, що колись вони стануть набутком громадськості. Зі сторінок «Щоденника» перед нами постає особа самого автора, громадянина-патріота, який досконало знає історію свого народу, прискіпливо вглядається в сучасне та намагається зазирнути в майбутнє. «Щоденник» -- страшний документ душевних страждань Довженка, він сприймається як сповідь художника, що оплатив ціною життя той моторошний світ, який оспівував усупереч історичній правді, прагнучи зберегти при цьому свою художню неповторність і самобутність.

Як справжнього ерудита, митця з аналітичним державним мисленням, Довженка хвилюють найрізноманітніші проблеми буття українського народу: історія України, долі удовиних дітей, їх освіта та виховання, національна свідомість та гідність, збереження історико-культурних пам'яток, рідної мови, розвиток економіки і захист природи. Читаючи «Щоденник», ми переконуємось, як багато знав Довженко з того, що для нашого пересічного громадянства стало відомим лише після того, як Україна стала незалежною державою: про возз'єднання України в 1939 р. та що з того вийшло, хто знищив під час війни святині древнього Києва, про мільйонні жертви голодомору, про долю народного вчителя. Глибоко переживаючи власне горе та трагедію свого рідного народу, О. Довженко не обминає в своїх роздумах і вселюдських проблем. Особливо його хвилює майбутнє світової цивілізації у зв'язку з появою та першим застосуванням атомної зброї. Після бомбардування японських міст Нагасакі та Хіросіма письменник занотовує у своєму «Щоденнику»: «Що є атомна бомба? -- питають сьогодні тисячі людей. Скільки нещастя принесе вона? Скільки лиха заподіє?.. Які страшні можливості індивідуального терору може нести в собі отсей недобрий винахід» [9, с. 125]. Оперуючи конкретними фактами, Олександр Довженко глибоко аналізує їх, робить узагальнення та доходить висновків.

Отже, у результаті аналізу життєвого й творчого шлуху О.Довженка можемо констатувати, що його мистецтво, долю не можна зрозуміти без врахування того, що його творче зростання відбувалось у атмосфері державного і культурного відродження України 1917-1930-х років. Його шедеври могли з'явитися тільки в атмосфері таких само неординарних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Яновського та інших творців Розстріляного Відродження, що підносили українську культуру до сучасного їм рівня передових культур світу. І зрозуміло, що Довженків талант потрапив разом із їхніми талантами під поліційні удари Москви 1930 -1934 років. Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки - ці риси Довженкової творчості істотно збагачували пошуки української прози. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом.

1.2 О. Довженко як майстер жанру кіноповісті, самобутній кіномитець

Кіноповість (грецьк. kineo - рухаю) - твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом із тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова «кіно» на слово «повість». Так, кіноповістю називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, уводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Отже, кіноповість - це новий жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX столітті як симбіоз красного письменства та кіно. Так само, як драматичні твори передбачають утілення на театральній сцені, кіноповість, як правило, легко може бути екранізована, бо в її основі закладено багато прийомів кіномистецтва [11, с. 67].

Олександр Довженко є видатним майстром і першовідкривачем жанру кіноповісті. Саме він створив власну поетику кіно, що дало йому можливість майже в кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну мову кіно прищеплювати українському глядачеві національне світовідчуття. Йому вдалося завдяки новій кіномові розгорнути перед усім світом панораму національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та її відчуття тривожного самоусвідомлення в країні національної культури. Кіно Олександра Довженка - прорив у світовий культурний простір. Говорячи про перші кроки Довженка в кінематографі, варто зацитувати його лист до Івана Соколянського: «У мене своя лінія. Очевидно, мої фільми ніколи не будуть подібні до фільмів інших майстрів. Я почуваю, що дивлюся на речі по-іншому і по-іншому у собі я їх перетворюю. У мене зараз стільки майже викінчених планів постановок, що, здається, міг би працювати сто літ, коли б не заважали…» [9, с. 25].

Першим фільмом О.Довженка був «Сумка діпкурера», знятий у 1927 році. В основу сценарію фільму було покладено убивство радянського дипломатичного кур'єра Теодора Нетте. У цьому фільмі Довженко зіграв свою єдину роль в кіно - кочегара, який переховує сумку Нетте. Про свій перший фільм автор говорив так: «Я ще не працюю. Я вчуся роботи».

Наступним фільмом О.Довженка була «Звенигора». У ньому подано історію українського народу від давнини до сучасності. У сценарії був використаний фольклорний матеріал, змальовувались картини віковічної боротьби українського народу за своє визволення. Фільм був знятий «одним духом - за сто днів». «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», - зазначав О.Довженко [9, с. 68]. Фільм прозвучав, як пісня любові до рідного народу, в ньому звеличувалась його невичерпна мудрість, оптимізм, працьовитість, віра в світле майбутнє, поетичність.

«Звенигора» був останнім фільмом О.Довженка, знятим за чужим сценарієм. В 1929 році він зняв фільм «Арсенал», сценарій до якого писав вже сам. Новатор у кінорежисурі, він, шукаючи шляхів поєднання кіно з іншими видами мистецтва, в першу чергу - з літературою, став і новатором-письменником, що створив новий прозовий жанр - кіноповість. Зміст кіноповісті відтворюється на екрані технічними засобами кіномистецтва. Цей невеликий за обсягом прозовий твір - місткий і стислий. Характеристика героїв і їхніх стосунків подається тут через діалог і авторський коментар. Кіноповісті Довженка несли в себе такий заряд філософських роздумів, оригінальних думок, міркувань, спостережень, що перетворювалися в трактати про життя і смерть, добро і зло, прекрасне і потворне, про те, що близько людям усього світу.

«Арсенал» був першою кіноповістю Довженка. Сюжет, як у всіх німих фільмах великого майстра надзвичайно простий. Це хроніка повстання на київському Арсеналі у 1918 році проти Центральної ради. Вся головна частина фільму - більше двох третин його метражу - показує тяжкі дні страйку, перші кроки повстання і, нарешті, його трагічну поразку. Сценарій «Арсеналу» будується на трьох визначальних епізодах: залізнична аварія, початок страйку, придушення повстання. Стискаючи події, що відбуваються одночасно в різних просторових точках, чергуючи кадри з протилежним змістом, митець досягав у кіноповісті потужної драматичної виразності. Сцени війни, жорстокої, безглуздої чергуються із сценами життя села, убогого, майже безлюдного. Найбільшу емоційну напругу викликає паралельний монтаж сцен, коли отупіла від горя мати б'є своїх дітей, а озвірілій від тяжкого життя солдат-інвалід б'є на убогій ниві свого коня, а той не витримує і промовляє до свого господаря: «Не туди б'єш, Іване». Кінь не витримує, а як же витримати людині? Короткі, інформативні речення монтажних епізодів перебиваються в сценарії авторськими ліричними відступами, його звертанням до читачів, внутрішніми монологами героїв.

Фільм «Земля» став першим твором в українській кінематографії про колективізацію і останнім фільмом «німого періоду» у творчості О.Довженка. Він виростав з реального життєвого матеріалу, сповненого трагічних конфліктів, суперечностей. Митець знову повернувся до фольклорних джерел, гоголівських традицій. Особливого значення в такій художній структурі фільму автор надавав смерті і похорону Василя. На одному з обговорень він сказав, що хотів показати загибель героя так, щоб людям хотілося жити. Соціальна гострота, драматизм конфлікту, незвичність біографій і характерів, новизна екранної умовності, несподівана поведінка і вчинки героїв багатьох тоді здивували і насторожили. Критика дорікала й за те, що автор неправильно показав куркуля, що у фільмі відсутні «класові характеристики».

Кожний фільм Довженка нікого не залишав байдужим. Спалахнула дискусія і навколо «Землі». Автор радів з того, що широкі кола глядачів фільм сприйняли захоплено. Після переглядів «Землі» у селах нерідко відбувалися збори, мітинги, приймалися резолюції, в яких відзначалась актуальність і життєва правдивість фільму. Великий резонанс мав фільм і за кордоном. Близько п'ятдесяти рецензій з'явилося тільки у берлінській пресі.

У «Землі» Довженко відкрив нові можливості творення характеру, художні деталі як елемента екранної драматургії. Сільський юнак Василь виростає в образ фольклорного героя; дід Семен у чистій сорочці помирає серед цвітіння і дозрілих плодів як хлібороб і мислитель; яблунева гілка ніжно торкається усміхненого обличчя Василя в труні; яблуко, омите дощем.

Після народження звукового кіно Довженко зробив свої перші звукові фільми «Іван» та «Аероград». У фільмі «Іван» розгортається історія молодого селянина, який стає робітником і бере участь у спорудженні грандіозної електростанції на Дніпрі. У фільмі «Аероград» він узяв цілковито новий для нього сюжет, що з'явився після тривалої подорожі Довженка по ріці Амур. Це фільм про боротьбу радянських прикордонників.

У 1939 році Довженко вразив усіх фільмом «Щорс», у якому відтворено епопею революції, постаті легендарних героїв. Але образи фільму «Щорс» - це не просто історичні герої, це не абстрактні символи, а справжні образи героїв у найширшому значені цього слова. Довженко надає своєму фільмові епічного і водночас ліричного характеру. Він створює грандіозні масові сцени - битви, кінні походи. І знову, як у фільмі «Земля», розгортаються вічні теми - життя, смерть, любов. І тут лейтмотивом проходить глибоке дихання природи.

У роки Другої Світової війни Довженко зняв дві документальні кінострічки, текст до яких написав сам. «Битва за нашу радянську Україну» (1943р.) та «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1945р). У першому фільмі висвітлювалися події від 1941 року і до початку 1943, тобто до початку визволення українських земель. У другому - показано історичне значення грандіозних битв, якими завершувалось звільнення рідної землі від ворога.

У 1944-1945 рр. Довженко працює над сценарієм «Повісті полум'яних літ». Це був епос про Велику Вітчизняну війну. Фільм у 1960 р. поставила Ю.Солнцева.

Першим кольоровим фільмом О.Довженка був «Мічурін», перша назва якого була «Життя в цвіту». Це була поема про тяжкий шлях пізнання, самотність шукача істини, про щастя здійснення мети.

До спогадів про дитячі роки Довженко вперше звернувся у 1942 році. Повість «Зачарована Десна» була завершена у 1955 р. Довженко називав її автобіографічним кінооповіданням. В повісті чітко окреслюються два плани. Перший - реалістично виписані картини дитинства, дитячі враження від навколишнього світу, картини сільського життя, хлопчачі радості і жалі, розповіді про людей, що оточували хлопчика. І другий план - філософське осмислення всього баченого людиною, чиє життя вже повечоріло, на чиєму шляху були і радості творення і розпука невдач і яка не продала свого «яблукатого коня» мрії. Пафос і лірика - ці два крила довженковської творчості - в «Зачарованій Десні» дістали особливо яскраве вираження. Кіноповість «Зачарована Десна» була екранізована в 1964 році Ю.Солнцевою.

Лебединою піснею О.Довженка стала «Поема про море» - фільм про будівництво Каховського моря. Митець вмер напередодні першої павільйонної зйомки на кіностудії Мосфільм. Фільм вийшов на екрани через три роки. Перенесла його на кіноплівку Ю.Солнцева.

Мало є на світі митців, зокрема кіномитців, творчість яких була б так природно, так нерозривно пов'язана з творчістю народною, з піснею, як це бачимо у Довженка. Олександр Довженко не тільки в розмовах з друзями, не тільки в прилюдних виступах, але всією своєю творчістю завжди сміливо вторгався в саме життя, він усією пристрастю свого могутнього серця любив, усім вогнем свого глибокого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, і ненавидів усе, що стоїть на дорозі до того прекрасного [24, с. 277].

РОЗДІЛ 2. КІНОПОВІСТЬ «УКРАЇНА В ОГНІ» - ВЕРШИНА ТВОРЧОСТІ ДОВЖЕНКА- КІНОСЦЕНАРИСТА

2.1 Історія написання, композиційні особливості, проблематика твору

Серед творів О.Довженка про війну особливе місце посідає кіноповість «Україна в огні». «Через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією я, не вагаючись, ставлю її, - справедливо зазначає О. Підсуха, - на перше місце з-поміж творів, написаних на цю тему в той час. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір у радянській літературі тих часів не має собі рівного» [21, c. 7-8].

Громадянська мужність Довженка виявилася у спроможності чесно сказати те, про що його сучасники воліли мовчати. Він перший у радянській літературі піддав сумніву непогрішність сталінського генія, його пророцтва, що так ганебно провалилися у перші дні війни.

Задум написати твір виник тоді, коли Довженко дізнався про здачу німцям Києва. Як кореспондент фронтової газети, він на власні очі побачив всенародне горе, страждання та смерть. Письменник зазначав: «Дивлюсь я навколо. Мучаться, потерпають люди. І все в небачених масштабах» [7, с. 18].

Кіноповість «Україна в огні» була створена в 1942-1943 рр. Подальша доля кіноповісті і, відповідно, її автора виявилася драматичною. «Україна в огні» не друкувалася і не могла з'явитися на екрані. Водночас над Довженком було вчинено моральну розправу. 31 січня 1944 року вночі Сталін зібрав засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на яке було доставлено опального письменника разом з кількома його колегами по мистецькому цеху. На цьому судилищі генсек виголосив промову, що дістала назву «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті «Україна в огні» [20, с. 165], в якій звинуватив Довженка в ревізії політики партії. Вождя не влаштовувало, зокрема, те, що в Довженковому творі нема жодного слова про Леніна, що дійові особи негативно налаштовані щодо колгоспного устрою, критикують національну політику влади, а сам автор по суті звинувачує владний апарат у непідготовленості до війни. Не сподобалися йому також те, як в «Україні в огні» зображено українських жінок (мається на увазі «аморальність» вчинків Олесі й Христі. Перша у відчаї запропонувала свою дівочу честь радянському солдатові, а інша взяла шлюб із німецьким офіцером). Було зроблено загальний висновок, що кіноповість є антирадянською, ворожою щодо політики партії й інтересів українського і всього радянського народу. Через рік після цієї події він занотував до «Щоденника»: «Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено до Кремля. Там мене було порубано на шмаття, й скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало мене й поганило мене» [9].

Замість бравурного оспівування геніальності вождя, який навіть трагічний і ганебний відступ намагався пояснити високою стратегією переможної війни, О. Довженко висловлює сумнів у правоті велемовних ідеологічних сталінських постулатів. Більше того, він засуджує в «Україні в огні» сталінську концепцію класової боротьби, яка породила репресії, страх людей, недовіру один до одного, моральне спустошення душі, догматизм і бездуховність, різко критикує систему пропаганди і виховання молоді, з гіркотою визнає, що відсутність національної гордості, яка зумовлена незнанням історії свого народу, приниженням людської гідності, знеславленням національних героїв, видатних українських державних діячів далекого і близького минулого, породила масову дезорієнтацію, безнадію, розпач, панічні настрої в рядах хаотично відступаючих військ.

У кіноповісті «Україна в огні» Олександра Довженка ми виокремили таку проблематику твору:

1. Проблема національної самосвідомості людини й народу. Вона хвилювала письменника давно і особливо виразно постала в його творчості воєнного періоду. Ця проблема органічно вплелася в гуманістичну концепцію твору. На історичне безпам'ятство народу, на відсутність у нього поняття про «вічні істини» покладає немалі надії зухвалий завойовник, фашист фон Краузе.

Довженко протягом усього твору виявляє увагу до проблеми національної свідомості, використовуючи в основному прийоми вкрай загостреної полемічності. Полемізують Христина Хуторна і партизанський прокурор Лимарчук, фон Краузе і автор, Лаврін Запорожець і Заброда, причому всі опоненти знаходяться на полярних ідейних і моральних позиціях.

2. Показ трагедійності тогочасних подій. «Україна в огні» - це кіноповість-трагедія. І вже своїм трагедійним звучанням твір суперечив офіційній думці щодо реалій війни, а тому й викликав різко негативну оцінку Сталіна та його оточення.

Зауважимо, що лише О.Довженко посмів сказати правду про радянську партноменклатуру, зокрема про командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС. Уособленням цих темних страхітливих сил у всій їх антинародній потворній суті постає образ голови райвиконкому, а потім прокурора ? Лиманчука.

3. Життя простої людини на війні і в тилу. Проблема духовності українців, цінності загальнолюдських ідеалів. Життя простої людини на війні і в тилу, проблема цінності загальнолюдських ідеалів, які Довженко обстоює через зображення конкретних характерів. У кіноповісті «Україна в огні» письменник говорить про стан духовності українців початку війни: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди, навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами - одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...» [8, с. 20]. За сюжетом, це думки ворога, але О.Довженко їх поділяє. Віру в Бога відкинули, а які духовні цінності поставили на це місце? Відсутня віра в Батьківщину, в Людину. Національні почуття намагалися всіляко заглушити, підмінивши гаслом інтернаціоналізму. Людей, як зазначає О.Довженко, «не учили Батьківщині - їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців» [9, с.241].

Розпочавши написання повісті, О. Довженко поставив за мету створити «сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас «широкими масами», що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів». Він говорив, що «можна вимагати абсолютної твердості від дуже багатьох, але, очевидно, не можна вимагати абсолютної твердості від усіх поголовно». І справді, хоч партизанський рух під час війни набуває надзвичайного розмаху, усе ж більшість населення окупованих територій не брала участі в активному опорі ворогам, що, зрештою, є цілком природним явищем. Досить важко було в умовах окупації залишитися просто людиною.

4. Проблема жінки на війні (Олеся Запорожець, Христя Хуторна, Мотря Левчиха). Письменник реалізував свої гуманістичні ідеї через показ трагічної долі дівчини-полонянки, жінки в окупації. Героїні кіноповісті Олеся Запорожець і Христя Хуторна не стали на шлях активної боротьби, але в тій страшній круговерті насильства й аморальності, яка випала на їхню долю, зберігають ще не втрачені остаточно природні людські почуття. Жорстока сила обставин виявилася сильнішою за їхні бажання й можливості, понівечила душі, то чи варто судити їх ще й не завжди праведним і об'єктивним судом? Устами Лавріна Запорожця Довженко закликав якщо й судити людей, то «по закону народного лиха».

Звернемо увагу і на такий факт: Довженко побудував сюжет «України в огні» майже цілком на «окупаційному» матеріалі, але практично не показав боротьби народних месників, за винятком кількох епізодів. І це в той час, коли в літературі з'являлися численні твори про війну, у яких життя народу в тилу ворога показане як суцільна активна боротьба з фашистами. Вірний правді життя і власним гуманістичним ідеалам, письменник чи не єдиний в усій тогочасній радянській літературі порушив проблему простої людини на війні і в тилу саме з цих позицій.

На тлі смертельного двобою з фашизмом Довженко знайшов у собі мужність принципово обстоювати ідею гуманізації радянського суспільства в його становленні до особистості, заперечити антигуманні ідейно-моральні настанови сталінізму.

Отже, аналізуючи проблеми, приходимо до висновку, що кіноповість «Україна в огні» була одним з перших творів радянської літератури, в якому на тлі смертельного двобою з фашизмом принципово ставилися проблеми гуманізації суспільства й особистості, заперечувалися антигуманні тогочасні ідейно-моральні постулати сталінізму.

Охарактеризуємо композицію твору: сценарій кіноповісті складається з 50-ти епізодів-картин, де кожна з них ? з певної кількості кінокадрів. «Україна в огні» надзвичайно складна за будовою. Сюжетні лінії в ній не є безперервними, вони з'єднані темою війни, а ядро змісту стосується насамперед сім'ї Лавріна Запорожця.

Твір розпочинається описом святкування 55-ліття Тетяни Запорожець -матері п'яти синів і доньки Олесі. Далі автор показує початок війни і захоплення фашистами Тополівки, вибори старости села, відправлення молоді до Німеччини, перебування Олесі в Німеччині і повернення додому, спалення фашистами Тополівки, відступ німецьких військ, партизанські дії на Україні і бої регулярної армії з німецькими частинами. Зазначена сюжетна канва видається - з віддалі часу - доволі традиційною. Проте ліричні відступи, роздуми про суспільний устрій, про історичну долю України, про український народ, затиснутий у вогненному кільці, чинили цей твір особливим уже в часі його написання.

Сам О.Довженко пояснював структурні особливості свого твору так: «Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до строгого професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданнями народу, весь час поривався до розширення вражений стражданнями народу, весь час поривався до розширення теми, розміркувань, ліричних відступів, - до авторської участі в громаді великих подій. Нехай вибачливий читач, мій сучасник і друг, не нарікає, коли вирощене мною невелике дерево не цілком гіллясте і струнке, коли багато гілок тільки відчувається, не встигнувши ще вирости серед небачених пожарів і катастрофічного грому гармат, що стрясають сьогодні нашу землю» [9, с. 20]. У «Щоденнику» є кілька заготовок до «України в огні». У повоєнні роки, мріючи надрукувати свій твір, кіносценарист теж багато чого змінив і доповнив, поглибив, але й цього разу творові не судилося дійти ні до читача у вигляді книги, ні до глядача у вигляді фільму.

Отже, аналіз кіноповісті засвідчив, що досягненню поставленої художньої мети - утвердити невмирущість української нації і високу мораль українців у кривавий час воєнного лихоліття - сприяють усі риси індивідуального стилю О. Довженка.

2.2 Відображення долі українського народу в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні»

Україна й український народ є головними образами кіноповісті «Україна в огні». Відомий літературознавець А. Гуляк у передмові до збірки «Олександр Довженко. Вибрані твори» справедливо зазначає: «О. Довженко перший і єдиний у тогочасній літературі зробив найрішучіший крок: тема долі українського народу стала домінантною в його творчості періоду війни, що викликало невдоволення критики [7, с. 18]. Автор описує війну як загальнонаціональну трагедію. Письменник розкриває історичну долю українців, яким довелося взяти в руки зброю, щоб боронити свою рідну землю: «З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою» [8, с. 48 ].

Україна постає перед читачем як багата, проте понівечена земля. Довженко використовує художні засоби для її характеристики: «неймовірно багата й щедра країна» [8, с. 16], «безмежні неосяжні простори» [8 с.17], «цю землю можна їсти» [8, с. 17], «рідна батьківська земля» [8, с.103]. Автор подає таку характеристику Україні: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно... Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, пак тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом».

У тексті кіноповісті подано багато описів-краєвидів, які відтворюють красу України, її незвичайно багату природу» [8, с.103].

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях: «українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися... Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах» [8, с.103].

У центрі кіноповісті - трагічна доля родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, потоптаного і поганьбленого фашистським окупантами. О.Гончар надзвичайно цінував О.Довженкове вміння, здавалось би, у звичайних явищах помічати надзвичайність, в результаті чого він «у мовби «буденних» людях відкрив їхню глибинну внутрішню поезію, поглядом гуманіста побачив значимість кожного людського життя» [7, с. 64].

Силу і мужність українського народу автор втілив у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запорожців ? Лавріна, глави роду, та п'ятьох його синів: Романа (офіцер), Івана (воїн), Савки (чорноморець), Григорія (агроном) і Трохима (рільник).

Головний герой кіноповісті - Лаврін Запорожець. Він носив не лише прізвище козацьке, а й у всій його статурі, помислах і вчинках було щось запорозьке. Він сильний фізично, витривалий. Його зображено як батька чисельної родини своєї і як «батька» за козацьким звичаєм. Лаврін погоджується стати старостою під час окупації, щоб урятувати громаду, хоча й розуміє, що як не німці його вб'ють, так свої стратять за зраду. Однак Лаврін ставить громадські інтереси вище особистих. Він рятує від розстрілу Христю Хуторну, оскільки розуміє, що вона, як і він сам, є жертвою системи та обставин.

Виданий поліцаєм, схоплений і катованих фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів. Ось діалог між катом і ним:

? Ти страждаєш?

? Ні.

? Чому?

? Я тебе ненавиджу [10].

Як Антей бореться Лаврін на колючому дроті з начальником поліції і неозброєний перемагає озброєного. «Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії». Вірність перемогла зраду, бо «стрепенулась у Запорожця жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить, ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь... і випроставсь ? увесь в крові, гарячий і натхненний» [10].

Запорожець потрапляє до партизанського загону й стає його очільником, тим самим продовжуючи традиції козаків, як народних месників та оборонців рідної землі.

Запорожців показано людьми працьовитими, гордими, відповідальними, веселими. Вони не стали ні зрадниками, ні боягузами. Найхоробріший серед них Роман Запорожець, який стає ватажком партизанського загону. Письменник так описує свого героя: «Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив» [10]. Отже, автор наголошує на його козацькому походженні й успадкуванні давніх козацьких традицій.

Війна понівечила рід Запорожців, проте не зламала їх духовно. У їхніх характерах втілено кращі риси, притаманні українцям. Довженко наголошує на тому, що в часи тяжких випробувань кращі сини українського народу не корилися загарбникам, а мужньо захищали свій край і власну долю. «То були люди, яких ніщо в світі не могло вже спинити, ні обеззброїти, ні втихомирити» [10], - характеризує митець партизанів.

У козацькому дусі подає Довженко й сцену страти фашистами найстаршого з членів родини Запорожців - пасічника діда Демида, який стійко приймає смерть, не вимовляє ані слова про пощаду. Навпаки, він з презирством ставиться до ворогів, пророкуючи їм поразку: «А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких як я. Діло ваше програне» [10].

Є ще в кіноповісті персонаж теж козацького роду, на ймення Кравчина. Це той, уже згадуваний нами образ, який мав бути центральним героєм нездійсненного Довженком епічного твору «Золоті ворота». Василь вражає читача величчю фізичною і духовною. Спокійний і розважливий за натурою, він показує взірець стійкості й героїзму в боях. Кравчина наділений розумом полководця. Це, власне, він виграв вирішальну битву з фашистами. І в особистому житті ? це втілення вірності, духовної чистоти.

Довженко своїми образами доводить протилежне, що душа народу не зломлена, що народ остаточно не втратив своєї національної самосвідомості, сили і величі, і що доки існують такі «сини запорозькі», здорові і сильні не тільки фізично, а найперше, морально і духовно, - Україна буде жити.

З образами чоловіків природно пов'язані батальні картини, їх у кіноповісті чимало. Це битви між гітлерівцями і червоноармійцями і бойові визвольно-каральні акції партизанів. Усі вони написані з неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою. У Довженка свій стиль опису баталії.

Загальний образ України уособлюють та конкретизують жіночі образи ? Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін. Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі жінки змальовані автором з великою симпатією. Олеся зображена як ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі, скромна, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці». Автор дає їй таку характеристику: «Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, роботящою і безддоганно вихованою хорошим чесним родом» [10]. Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду ? окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» З «нами» ? це з родом, рідним селом усією Україною.. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.

Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів - Василю Кравчині. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки ? і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.

За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись, вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів: «Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя, «Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи»,? прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світанку ? і «невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття», і була поетична клятва коханого: «Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш хвора і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене... ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене, простив я тебе наперед...». «Прощаю,? сказала Олеся,? тільки найди мене». ? «Найду»,? сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними руками. ? Коли ж так станеться, що уб'ють мене чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю... я все одно вернусь до тебе. Я пам'ятником стану з бронзи., отам ось за вікном... Ти, Олесю, відкрила мені світ» [10].

Вустами Олесі говорить Довженко про високе призначення жінки: «...сила жінки в тому, щоб зберегти і продовжити життя. Ми, жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ».

Усі жіночі образи повісті ? трагедійні, а образ Христі Хутірної серед них ? найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими. словами ? «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка», «виродок», «націоналістка». Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе».

Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» ? на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже: «Я знаю, що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний... Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?...» [10].

Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

Отже, можемо констатувати, що Олеся і Христя ? два основні компоненти образу України: перша ? її поетична душа, а друга ? її трагічна доля.

Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач. «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя...» ? тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від'їздом на примусові роботи в Німеччину. Символічною є пісня Тетяни Запорожець, що обірвалася з першим снарядом, що впав на українську землю. Цю пісню доспіває рід Запорожців уже після війни, але не повним складом.

Отже, у кіноповісті «Україна в огні» письменник художньо інтерпретує війну як загальнонаціональну трагедію. Через призму трагічного він розкриває історичну долю нації, долю нескорених українців. У творі відображена любов до рідної землі, повага до надбань національної культури, утверджено високі моральні цінності, такі як гідність, патріотизм, пошану до історичної спадщини українського народу, правильне розуміння історії.

ВИСНОВКИ

Аналіз літератури з теми дослідження дає підстави зробити такі загальні висновки:

1. О. Довженко, талановитий, натхненний митець, є невід'ємною частиною світової культури та гордістю українського народу. Іноді він змушений був відмовлятися від своїх національних переконань, але раз за разом повертався до оспівування традицій українського народу і відвойовував своє право «бути українцем». Він пробував себе у різних жанрах творчості та діяльностях: як письменник, художник, вчитель, публіцист, критик, навіть дипломат і державний діяч та найбільшу славу отримав як кіномитець.

2. Олександр Довженко є творцем нового літературного жанру - кіноповісті та основоположником української школи кіно. Міжнародні знавці й дослідники кіномистецтва поціновують фільми Довженка за те, що він поєднав загальнолюдські і вічні мотиви та проблеми зі своїм рідним глибоконаціональним українським ґрунтом.

...