Практична цінність роботи полягає в одержанні знань про історію українського кінематографу та кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Дослідження може використовуватися в навчальних цілях.

Поки вірив, мріяв - жилося щасливо, але поступово рожеві окуляри потускніли, безжалісна державна машина проїхалася гусеницями і по ньому.

Довженкову віру у виховну силу кіно та відповідні його ідеї не можна розглядати поза багатовіковою традицією гуманістичної думки, яка в особі багатьох великих мислителів і митців покладала надію на силу мистецтва у справі перетворення життя і люди.

Довженко - поет краси. Він її філософ. Роздуми про красу, про її місце в житті і мистецтві, про її виховну, перетворювальну силу та про те, як цю силу використати, живий нерв усієї його творчої діяльності.

Довженкове творче життя було трагічно деформоване, йому не дозволено було здійснити свої численні задуми, зокрема поставити фільми з української історії, про які він мріяв…Але й те, що він встиг зробити, вивело його в число корифеїв світового кіно. Є він і одним з найоригінальніших письменників XX століття, а також творцем самобутнього жанру «кіноповісті». український кіномистецтво довженко

Олександр Петрович Довженко народився 11 вересня 1894р. в Сосниці на Чернігівщині у придеснянському краї, звідти вийшли і Коцюбинський, і Тичина, і Блакитний…Розкішна природа, чарівні краєвиди, «казання старих про давнину», народна пісня, казки, колядування, а ще вроджені риси малого Сашка - сприйнятливість до краси, багата уява, мрійливість, - усе це й заклало ґрунт майбутньої творчої особистості.

Довженко вчився в Сосницькій початковій, потім вище початковій школі, був відмінником, вступив 1911 р. до Глухівського учительського інституту, дуже багато читав, брав участь у маївках, виставах…Після інституту вчителював у Житомирі й Києві, відтак вступив до Комерційного інституту.

Соціалістична революція перевернула всю царську Росію, перевернула вона і людські долі. У 1918 - 1922 роки для Довженка - цілий калейдоскоп подій, постійна зміна справ, посад, діянь. Він служив у Червоній дивізії викладачем школи при штабі, завідував Житомирською партійною школою, брав участь у діяльності житомирського та київського підпілля, що боролися проти білополяків.

Вже в липні 1923 року в літературно-мистецьких колах Харкова стає відомим ім'я художника-ілюстратора «Вістей», автора виразистих політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко».

Переломний у творчості Олександра Довженка 1926 рік! Доля «посилає» його до Одеси. Це місто в ті роки були колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Юрій Яновський, тоді головний редактор «Одеського Голівуду», залучає до роботи на ній і Олександра Довженка. Він найперше відчув і зрозумів, що саме кіно - природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів [1, с.187].

Тут Довженко створив свої перші фільми: короткометражні комедії «Вася-реформатор» (1926), «Ягідка кохання» (1927), потім поставив фільми «Сумка дипкур'єра» (1927), який сам вважав своїм справжнім дебютом, «Звенигора» (1928), і вже у Києві - «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932) та інші [23, с.9].

Працездатність Довженка - величезна. Великий і його творчий набуток воєнного часу: кіноповість «Україна в огні», «Повість полум'яних літ» і друковані в газетах статті, зокрема «Народні лицарі», «Я бачу перемогу», «У грізний час» та інші, оповідання «Перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись» та ін.

1943 року Довженко знімає повнометражний документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну», який дубльовано 26 іноземними мовами.

Увесь воєнний доробок Довженка - це ніби єдина натхненна книга про народ, його героїчний подвиг, його страждання й трагедії. Письменник умів і говорив від імені всього народу, умів створювати образи, в яких ніби втілено весь народ, його дух і силу.

Рядки «Зачарованої Десни» писалися в окопах, під ревіння бомб і свист куль, під куркіт каноди і стогін поранених. Чи не тому вона вийшла такою яскравою та барвистою, що контрастувала обставинам, у яких творилася? Певно, таки тому [3, с.121-124].

Нерідко Олександра Петровича Довженко порівнюють із видатними майстрами епохи Відродження, які були водночас і живописцями, і поетами, і архітекторами, і філософами, і природознавцями [12, с.81].

Будучи талановитим художником-карикатуристом, Довженко природно прийшов до думки робити мультиплікаційні картини. У липні 1924 року в одній з харківських газет з'явилося повідомлення про те, що групою митців студії «Гарт» під його керівництвом при лабораторії ВУФУК «проводяться експерименти по створенню штрихових картин». Невдовзі почалася робота над першим мальованим фільмом «Макдональд», який висміював двоїсту політику англійського прем'єра-лейбориста. Але, на жаль, невідомо, чи був завершений цей мальований фільм-памфлет, чи був він переведений на плівку і чи демонструвався коли-небудь [9, с.56-57].

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ЖАНРУ КІНОПОВІСТІ

Кіноповість - це специфічний літературний твір, якому притаманні всі якості повісті і в той самий час у ньому наявні драматичні елементи, він створюється, щоб бути втіленим на екрані [25].

В українській літературі творцем жанру кіноповісті був О.П.Довженко. Дві мистецькі стихії поєдналися - література й кіно - поєдналися в його душі, народивши своєрідну художню форму, що несла в собі риси кіносценарію і повісті.

Ознаками кіносценарію є фрагментарність, монтажна композиція, лаконізм діалогів, динамізм сюжету. Ознаки повіті - епічний принцип зображення життя, метафоричність, авторські відступи, яскраві пейзажні картини. На перший погляд може здатися, що не можливо поєднати непоєднуване, наприклад, фрагментарність з епічністю. Проте саме в цьому виявляється специфіка кіноповісті.

Осягаючи значні пласти реальної дійсності, автор використовує монтажну композицію, яка нагадує окремі кадри, з'єднані між собою в художню цілісність і творчим задумом письменника, і розвитком художньої ідеї. При цьому важливу роль відіграє оповідач, у вуста якого автор вкладає своє бачення життя, проблем, а також ліричні, філософські чи публіцистичні відступи, що є тим містком, який поєднує окремі епізоди-кадри. Наприклад, у кіноповісті «Зачарована Десна» сюжет будується на асоціативних зв'язках між спогадами про дитинство, їх ланцюг такий: буяння городу, «географічні» межі якого сягають старої повітки й погребні з одкритою лядою, що на ній любив спати дід. Це перший кадр.

Далі йде спогад про діда, який завершується описом його кашлю-реву (кадр другий), від якого малий Сашко ховається спочатку в тютюн, потім - в огірки, а відтак - у моркву (кадр третій). Епопея з бабою Марусиною - це четвертий кадр.

Так цей монтаж замикається просторовою точкою - городом, а в часі - це розповідь-сповідь про дитинство, побудована вільно, невимушено, зокрема тому, що оповідь ведеться від першої особи, в якій зливаються голоси автора та оповідача [20, с.16-19].

Жанр повісті близький до драми з її динамічними й змістовими діалогами. О.П.Довженко не тільки майстер живописного кадру, а й чудовий знавець психології, мови свого народу [25].

2.1 Розвиток українського кіномистецтва

Історія українського кінематографу сягає в кінець XІX ст. Ще в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко самостійно сконструював перший знімально-проекційний апарат. Він був недосконалий, але стимулював дальші спроби. Через декілька років у Харкові фотограф А. Федецький знімає перші українські хронікальні фільми. У тому ж таки Харкові актор О. Олексієнко в 1909 році ставить художні фільми за творами письменників-класиків: І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького, Г. Квітки-Основ'яненка [9, с.56-57].

Перші кроки кіно в Україні, як і в усьому світі, пов'язані з боку технічного - з фотографією, з боку мистецького - з національним театром і літературою. Театр і література давали кіно готові теми, сюжети, драматургічний матеріал, акторські кадри.

20 роки XX ст. - бурхливий розвиток українського кіно. До нього причетні талановиті митці України, серед них режисери Л.Курбас і О.Довженко, Г.Стабовий та І.Замичковський, оператори О.Калюжний і Д.Демуцький, актори А.Бучма та І.Замичковський, письменники Ю.Яновський і М.Бажан та багато інших. Кожний із них - це цікава сторінка в історії вітчизняного кіно [1, с.189].

Довгий час початком кінематографічної діяльності О.П.Довженка вважався 1926 рік, коли він з'явився на Одеській кінофабриці. Тут уже працював після організації Всеукраїнського фото-кіноуправлінння (ВУФКУ) його харківський друг - Юрко Яновський.

Проте сам Олександр Петрович вважав початком своєї кінотворчості більш ранню дату - 1924 рік, час перебування в Харкові, період участі в художній студії «Гарт», ініціатором якої він і був разом з групою молодих митців. Довженко працював тоді художником-карикатуристом газети «Вісті», де надруковано багато його дружніх шаржів та карикатур [7, с.93].

Тридцятирічний професійний художник Сашко мав за плечима великий та цікавий досвід. Він був студентом і вчителем, дипломатом і художником. То була рівнобічно обдарована, добре освічена людина, талант якої виявився у багатьох галузях мистецтва. Він любив і знав літературу, живопис, музику, цікавився театром, особливо новим [11, с.12-13].

У 1928 році Довженко зняв виставу «Заколот» у театрі імені Франка в Києві. Та ось у життя увірвалось кіно, що увібрало в себе всі попередні класичні види мистецтва та ще й фотографію, геніальний винахід XІX століття.

Говорячи про перші кроки Довженка в кінематографі, варто зацитувати його лист до Івана Соколянського: «У мене своя лінія. Очевидно, мої фільми ніколи не будуть подібні до фільмів інших майстрів. Я почуваю, що дивлюся на речі по-іншому і по-іншому у собі я їх перетворюю. У мене зараз стільки майже викінчених планів постановок, що, здається, міг би працювати сто літ, коли б не заважали…» [9, с. 22-25].

Кінематографу, як і Довженкові, було 30 років, і вони, ровесники часу, не могли не зустрітися, - допитливий, обдарований, широко мислячий художник і Десята Муза - КІНО…

Довженка хвилював і вабив кінематограф - своїм динамізмом, універсальністю образної мови, доступністю і популярністю серед народу. Кіно захопило його творчу уяву. Пізніше, у 30-ті роки, митець зізнався студентам Київського кіноінституту, що у кіно прийшов «від малюнків і карикатур» [19, с.7].

Війну Довженко сприйняв як трагедію насамперед української нації. Його «Щоденник», що є на сьогодні своєрідним літописом історії війни і водночас складним та суперечливим філософсько-літературним твором, до краю сповнений тривожними думками та моральними втратами, які несе український народ [4, с.135-141].

2.2 Історія написання та постанови повісті «Україна в огні»

Кіноповість «Україна в огні» в життєвій і творчій біографії О.Довженка посідає особливе місце. Вже влітку 1942 року були написані перші варіанти кіноповісті, 1943 року - у розпал війни, вона була остаточно завершена. Тоді ж її прочитав М.Хрущов, який тоді стояв при владі, в цілому схваливши і пообіцявши окриленому авторові надрукувати її найближчим часом. Але вперше вона була надрукована через 23 роки, у 1966 році після довготривалого замовчування, щоправда, з багатьма цензурними купюрами. Чому так сталося? Кіноповість не сприйняв Сталін. Досить сказати, що для її розгляду 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б)У, на якому і «розпинали» Довженка [14, с.165-166].

«Сьогодні ж узнав…тяжку новину, - записував О.Довженко в щоденнику від 26 листопада 1943 року, - моя повість «Україна в огні» не вподобалась Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки…Тяжко на душі і тоскно…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда…» [21, с.10]

Душевний стан письменника в той період найкраще передає його лист до Миколи Бажана від 29 лютого: «Дорогий Миколо! Повідомляю тебе, що я перебуваю зараз у надзвичайно тяжкому моральному стані, такому тяжкому, що часом смерть здавалась би дорогим бажаним відпочинком. Я почуваю, що з кожним днем ніби зашморг затягується навколо моєї шиї і дихать стає нічим. Я не можу вже ні ходити до театру, ні навіть їздити в метро. Мені здається, що всі дивляться на мене як на проклятого одступника, про якого я написав був колись оповідання…» [ 21, с.13]

А далі найкрасномовніше промовляє «Щоденник» О.Довженко від 30 січня 1945 року: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всі зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла.

Я народився й жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості» [21, с.15].

Зрозуміло, що вона не «вписувалася» в тодішню атмосферу диктату, підозр і культу вождя…

Фільм взагалі не вийшов на екрани. Майже всі кінофільми кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тоталітарної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав.

Повість «Україна в огні» - знакова для Олександра Довженка, адже в ній - найголовніше, що він побачив, перестраждав, передумав за війну. Як українець, як син, як чоловік, як воїн, як режисер відчував він найбільший біль, найстрашнішу муку, найпекучіший сором - залишати кохану, залишати матір, залишати батьківщину. Лише він дозволив собі заступитися за людей, яких після війни звинувачували в тому, що вони залишилися на окупованих територіях і «допомагали» фашистам [16, с.2-3].

Фільм «Україна в огні» був поставлений дружиною Довженка - Юлією Солнцевою під назвою «Незабутнє» у 1967 році, випущений на Мосфільмі російською мовою, тобто вже через десять років після його смерті. Головні ролі в ньому зіграли: Євген Бондаренко, Зинаїда Дехтярьова, Ірина Короткова та Юрій Фісенко [26].

Весь текст кіноповісті пронизаний описами різних краєвидів: ранкових, полудневих, вечірніх і нічних. Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайну багату природу [16, с. 6].

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях: «О українська земле! Як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем!» [5, c.446]; «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах!» [5, с. 458 ].

Важливу роль в змалюванні образу України відіграє народна пісня. У тексті кіноповісті чимало пісень: вже в 1 розділі родина Запорожців співає пісню «Ой піду я до роду гуляти». У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають свою тугу невільниці, яких везуть з Полтавщини до Німеччини. Над табором полонених тихим чумацьким реквієм по застреленій поліцаєм Мотрі Левчисі звучить журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша!» [5, с. 7].

Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величезних, прекрасних образах жінок. Всі вони трагічні і уособлюють та конкретизуюсь загальний образ України. Це і берегиня роду - Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін.

Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в в роботі і скромна, цнотлива і співуча. Взагалі вона була «тонкою,обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом» [6, с. 44-45]. Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду - окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» [5, с.428]. З «нами» - це з родом, рідним селом, усією Україною…

Є в повісті надзвичайно смілива сцена, не властива українській літературі і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути поґвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки - і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті [22, с.13-14].

Не випадкове ім'я головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же ім'ям Олеся були у П.Куліша, Б.Грінченка, А.Чайківського та інших прозаїків і поетів України [8, c. 47].

Усі жіночі образи повісті - трагічні, а образ Христі Хутірної серед них - найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами - «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка»… Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу…»

Одвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» - Христя з гідністю каже: «Я знаю, що мені не вийти звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки?.. Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю… Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно і гидко. Я плакала тоді і , плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я і осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?» [5, с.492]

Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму [15, с.22-25].

Олеся і Христя - два основні компоненти образу України: перша - її поетична душа, а друга - її трагічна доля.

Вогонь - колірна домінанта кіноповісті «Україна в огні». Саме вона увиразнює трагічну тональність твору. Колір вогню, що зливається з кольором крові, символізує смерть, тотальну руйнацію, всенародне горе. Червоно-кривавими барвами позначені пейзажі, картина бою, образи палаючих полів, сіл, людей, палаючого повітря. Поєднуючись із звуками, пахощами, червоно-кривава барва створює ефект руху, динаміки, передає страшну атмосферу трагедії.

Сіро-чорні, похмурі й холодні кольори ще більше посилюють відчуття тяжкого горя, що розлилося по українській землі…[17, с.64]

РОЗДІЛ 3. «УКРАЇНА В ОГНІ» - НЕПРИХОВАНА ПРАВДА ВІЙНИ

Події Другої світової війни зруйнували життя мільйонів людей у багатьох країнах світу. У роки війни та після неї були створені сотні творів мистецтва, в яких автори уславляли народний подвиг та закликали всіх, хто може, піднятися на боротьбу з ворогом.

«Україна в огні» - кіноповість-трагедія, один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки Другої світової війни. Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників, найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях [24].

Автор показав у ній не тільки жахливу дійсність воєнних років, боротьбу народу проти фашистських окупантів, мужність та сміливість українців, а й жорстоку політику Сталіна, хибну систему виховання. Про багатьох людей цієї доби автор каже: «І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі» [5, с.441].

О. Довженко нагадує нам, до чого призвело таке зневажання власної історії. Багато уваги автор приділяє показові поведінки фашистів у окупованих селах, і єдиний висновок, який тут можна зробити, свідчить: війна -- це навіть більше, ніж трагедія. Наприклад, за те, що жінка віддає перевагу Сталіну, а не Гітлеру, німець вбиває її: «Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу» [5, с.497].

Саме героїчних сцен у кіноповісті більше, ніж інших. І тому можна зробити висновок: насамперед, автор хотів увічнити подвиг бійців, які звільнили рідну землю.

Кіноповість О. Довженка «Україна в огні» можна назвати твором неоднозначним, адже автор висвітлив події воєнних років не тільки в патріотичній, героїчній площині. Він, не приховуючи правди, розповів про зрадників та викрив хиби сталінського режиму. Проте твір усе одно лишає по собі чітке враження про справжній подвиг мільйонів наших співвітчизників, які у боях відстоювали не тільки своє, але й наше право на життя [24].

Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами…Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней» [5, с.426].

Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми…Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо» [5, с.430].

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських звертаннях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. Серед перших ударів загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі» [5, с.441].

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися у слід від'їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!» [5, с.425]

Ті, що тікали в тил, питали один в одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікать? - Ну, ясно! Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців!» [5, с.426].

Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, - показав Василь на голову, - що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту» [5, с.458].

Так і сталося потім із героїнею твору - Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони - проповідники державної політики, лінії партії.

Автор показує усю глибину народного горя в окупації - довелося й орати замість волів і коней, і віддати цвіт нації - найкращих юнаків та дівчат - у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях.

У центрі твору - так само трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю усього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України,про український народ у цій страшній війні - схвильований автор не стримувався, він сміливо відкривав вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну.

В творі не було піднесено пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної армії, жодного слова про «натхнення героїчних зусиль» радянського народу Сталіна.

ВИСНОВКИ

Олександр Довженко - єдиний, хто за умов репресій, примусових еміграцій, став митцем світової міри, ім'я якого входить у всі енциклопедії, антології світового кіномистецтва - прожив у культурі нетипове життя.

Довженко безмежно любив свій народ і був послідовним, справжнім інтернаціоналістом.

У роки війни Довженкові відкривається страхітлива реальність геополітичного становища України. Доля митця і доля України зв'язується в єдиний вузол.

У квітні 1942 року письменник записує в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України! Нема!» Це вже світовідчуття й ескіз трагедійної кіноповісті «Україна в огні». Мистець очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві битви, особливості втрати, у якому він бере безпосередню участь» [10].

Кіноповість «Україна в огні» -- один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями: «Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу» [5, 521].

Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?» [7, с.9]

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Брюховецька А. Кіно як світогляд: Довженко і Параджанов / Лариса Брюховецька // Кіно-театр - 2006. - № 2.

2. Бойчук Т. Використання джерел під час вивчення біографії Олександра Довженка / Тетяна Бойчук // Дивослово - 2011. - № 10. - 66 с.

3. Вдовенко Л. Відродження світогляду наших предків в повісті Олександра Довженка «Зачарована Десна» / Людмила Вдовенко // Дивослово. - 1999. -№ 11.

4. Гребньова В. «Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців»: творчість Олександра Довженка періоду ІІ Світової війни: пошук вічних істин / Валентина Гребньова // Дзвін. - 1996. - № 7.

5. Довженко О. Господи, пошли мені сили: щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи / Олександр Петрович Довженко; за ред. В.О.Шевчук; упоряд., вступ. ст. та приміт. Р.М. Корогодського. - Х. : Фоліо, 1994. - 665 с.

6. Довженко О. Зачарована Десна, Україна в огні. Щоденник: посібник для 11 класу / автор-укладач В.В. Парощич - Х.: Ранок. - 1999.

7. Довженко О. Інтерв'ю: [німецькому журналу про шлях в кінематограф О.П. Довженко] / Олександр Довженко // Дніпро. - 1996. - № 3 - 4.

8. Дятленко Т. «Благословена будь, моя незаймана дівице Десно…»: віршувальна екскурсія до джерел неперевершеного таланту О.Довженка / Т. Дятленко // Укр.літ-ра в загальноосвітній школа. - 2008. - №5.

9. Жукова А. Час пошуку: ( нове про початок творчої роботи О.Довженка в кіно) / Алла Жукова // Дніпро. - 1994. - №9. - 10.

10. Корогодський Р.Довженко: вчора, сьогодні, завтра в країні національної культури / Роман Корогодський // Дивослово. - 2001. - №5.

11. Кошевілець І. Про затемненні місця в біографії Олександра Довженка / Іван Кошевілець // Дніпро. - 1994. - № 9 - 10.

12. Литвиненко Г. Колір у прозі Довженка [ в т.ч. в кіноповісті «Україна в огні»]: фрагмент дослідження/ Галина Литвиненко // Дивослова. - 2001. - № 12.

13. Наєнко М. Одержимість: критичні розвідки, портрети, відгуки. - К.: Молодь. - 1990. - 184с.

14. Об антиленинских ошибках и националистических извращениях в киноповести Довженка «Украина в огне»; выступление Й.В.Сталина на заседании Политбюро ЦКВКП(б) 31 января 1944 года // Олександр Довженко: образ диссидента. - вид. - 2-ге, випр. і доп. - Луцьк: Терен, 2007.

15. Пашкова О. Мистецтво Олександра Довженка в комплексі української культури: ( до 100-річчя від дня народження митця) / Ольга Пашкова // Народна творчість та етнографія. - 1994. - № 5 - 6

16. Поліщук В.Т. «Не вміли ми жити, як слідує»: (матеріали до уроку за кіноповістю О.Довженка «Україна в огні» / В.Т.Поліщук // Укр. мова і літ-ра в школі. - 1900. - № 12.

17. Пригоровська Л.В. Олександр Довженко: «Перше, що внесете в свій дім…» / Л.В.Пригоровська // Педагогіка і психологія. - 2003. - № 1.

18. Пригоровська Л.В. Педагогічна функція фольклору у творах О.П.Довженка: ( в т.ч. в кіноповісті «Україна в огні») / Л.В.Пригоровська // Педагогіка і психологія. - 2006. - № 2.

19. Реп'ях С. Земля його таланту / Станіслав Реп'ях // Вітчизна. - 1994. - № 9-10.

20. Решодько Л. Експерсія думки, образу, деталі в «Зачарованій Десні» О.Довженка та на картинах М.Приймоненко: [вивчення в 11 класі] / Лідія Решедько // Дивослово. - 2012. № 1. - С. 16-19.

21. Сверстюк Є. Розіп'яний праворуч: [Знамення творчості Довженка] / Євген Сверстюк // Сучасність. - 1994. - № 10.

22. Степанишин Б. Правда, обпалена війною: (аналіз кіноповісті «Україна в огні) / Борис Степанишин // Дивослово. - 1994. - № 8.

23. Хмурий В. «Звенигора», «Арсенал» [О.Довженко] / Василь Хмурий // Дніпро. - 1994. - № 9 - 10.

24. http://www.ukrtvory.com.ua/11tu270.html

25. http://uk.wіkіpedіa.org/wіkі/%D0%9A%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C

26. http://www.ex.ua/vіew/7190854

Размещено на Allbest.ru