Фактори єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст.

Перша повість І. Франка “Петрії і Довбущуки" (1875-1876) вирізнялася з-поміж тогочасної літератури Галичини зверненням до народної історії, відтворенням реального життя міста й села, спробами реального змалювання характерів. Пізніше він назвав її “документом молодечого романтизму”, що виник під впливом творів польських романтиків. Певний вплив на повість справили також романи Е. Т. А. Гофмана (“Еліксир диявола”), Е. Сю (“Вічний жид”), популярна пригодницька повість “Рінальдо Рінальдіні - великий італійський бандит”. Сліди читаних ще в гімназії творів позначилися на стилістиці повісті, зокрема, надали екзотичного забарвлення сюжету, виявилися в елементах фантастичного, таємничого, навіть містичного трактування подій, ірреальності характерів, замилуванні в описах дикої природи.

У повісті відбувається нашарування авантюрно-пригодницького і фантастичного, сентиментально-моралізаторського і реалістичного планів, розповідь склалася в динамічну і різнобарвну картину життя. “В основі романтично-фантастичного сюжету повісті - пошуки втрачених скарбів легендарного Олекси Довбуша й ворогування з цього приводу двох родів (Петріїв і Довбущуків). Використовуючи легенди й перекази про Довбуша, автор вдається до вільної часової й біографічної інтерпретації цієї постаті, наділяючи героя рисами “благородного розбійника”. Інтрига й містика “світового зла”, уособленого родовою лінією Довбущуків, змикається в повісті з фантастично-утопічною вірою у надприродну силу й благородство Довбуша. Цей ряд доповнюють ідеали народного самоусвідомлення, носіями яких виступають батько й син Петрії”. [23; 302] У творі дійсно переплітається фантастичне і реальне.

І. Франко у повісті відтворює життя і побут різних прошарків і груп, розгалужена структура повісті будується за допомогою розповідей. Новим на той час, на думку самого Франка, було змалювання “живими сценами” явищ суспільного життя, таких як ворогування сімей, ставлення сільського священика до польського двору, опришківство ХVІІІ ст., розбійництво ХІХ ст., монастирське життя та побут поміщицької сім'ї, вияви вільнодумства серед євреїв тощо. “Через історію ворогування двох родин, через родовід Довбуша і пошуки його скарбів Франко, по-перше, намагався знайти й пізнати сенс минулого, уроки й наслідки історії, по-друге, символічно розв'язував ідею єдності інтелігенції і народу, аналізував ідеали і шляхи просвітительської діяльності”. [19; 459]

Повість “Петрії і Довбущуки" засвідчили спрямування його до наступної творчої еволюції, оскільки сам автор прагнув повороту до “доріг нових, більше природних і відповідних життю самому”. Уже в першій повісті Франка прозвучала серйозна заявка на створення нового суспільного роману-завдання, яке визначило характер цілого етапу розвитку української і світової літератури в останній чверті ХІХ ст.

Наступним кроком І. Франка в утвердженні історичної повісті є написання твору “Захар Беркут”. До речі, ця повість на конкурсі часопису “Зоря” у 1882р. здобула перше місце. Історична повість “Захар Беркут” мала на меті подати як “предмет живий, близький для сучасних інтересів” “давнє громадське життя нашої Русі”. Цей сучасний нерв твору становить головна його ідея єдності української громади задля прогресу й відсічі ворогу. Дія повісті, підпорядкованої контрасту славного минулого і нужденного сучасного життя горян, заснована на вдалому поєднанні трьох складників. Це 1) літописні свідчення про напад на чолі з Петою монголів 1241р.; 2) фольклорні перекази про потоплення орди; 3) авторські внесення. Останні зумовлені ідеологічно-історичними засадами Франка. Він розбудував сюжет навкруги “боротьби елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським, і в кінці з руйничою силою монголів”. Симпатія прозаїка - не на боці централізованої влади, а “громадських вільних порядків по селах”.

Провідним героєм твору є громадянин і лікар Захар, який плекає добрі порядки в Тухлі за прикладом вічевих республік Новгорода і Пскова. Бондаренко Ю. досить вдало зауважує: “Він конструює еталон, образ “національного раю”, будуючи автентичний світ Тухлі на принципах узгодження з тією частиною вищих сил, що уособлюють добро і справедливість. Гармонія людини і загалу, демократичність політичного ладу, зміцнення захисних можливостей народу в такий спосіб канонізуються, включаються в розряд абсолютних вартостей”. [3; 3]

Протилежні суспільні інтереси, зокрема, тухольської громади і боярина Тунгара Вовка, змальовані художньо. На першому плані тут - психологічне розкриття в розвитку подій, конфлікту “ідеальних по поніманню” характерів. Серед них вирізнено Беркута - батька, який у суспільному служінні зважився на найтяжчу жертву (“Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю...”). Таким же романтизованим патріотом Тухольщини є Максим - сміливий, спокійний і винахідливий, молодець на всю Верховину. Як ідеал жінки-товариша, відданої коханої розкривається Мирослава - захисниця рідного краю від ворога, а батька - від зради. Не одноплановий Тугар Вовк. Егоїст, він поєднав свавільність і моральне зіпсуття з лицарством (урятував Максима), батьківським почуттям. “Якщо Захар Беркут - символ народної мудрості, духовної рівноваги, послідовно громадської сміливості, носій народного досвіду, то Мирослава і Максим - уособлення ідеалу краси, хоробрості, вірності даному слову. Але герої ці не підносяться на котурни, не переростають вони і в легенду, а зберігають риси живих людей з притаманними їм пристрастями і слабостями. Їхні поривання, участь і значення в “давньому громадському житті нашої Русі” близькі “до сучасних інтересів”. [24; 411]

Історико-героїчна повість сполучила реалістичне письмо з яскравими романтичними сторінками, натуралістичними описами (“манія вбивання” монголів у воді) та символікою образів - праведного бога-сонця, опікуна тухольців Сторожа. Символом “старого громадства”, кращих рис українства став епічно величний Захар Беркут. Йому відкрите сумне майбутнє, коли народ буде слугою “забагів наїзників і їхнім робочим волом”. Відродити народ має допомогти заповіт Беркута: “Жити в громадськім порядку...незламно стояти всі за одного, а один за всіх”. Мова твору, індивідуалізована в устах персонажів, є помітно архаїзованою. При цьому старовинні слова подані в контексті, що прояснює їх значення.

Своєрідність епохи 40-60-х років ХІХ ст. в Україні в розвитку прози визначається рішучою активізацією творення в прозово-епічних жанрах у другій половині 50-х - на початку 60-х років, процесами утвердження художніх засад романтизму (“Чорна рада” П. Куліша, “Кармелюк” Марка Вовчка, “Марко Проклятий” О. Стороженка) і формування основного комплексу творчих принципів реалізму, який народжувався у зв'язку зі зрослою потребою розкриття сутності життя з поглибленням науково-реалістичного світорозуміння, з вищим рівнем соціально-громадянської свідомості, зрілості, художньо-естетичного мислення (“Козачка”, “Інститутка” Марка Вовчка, “Дві московки” Нечуя-Левицького).

Згодом романтизм впливає на реалістичну прозу, надає їй особливого поетично-емоційного забарвлення, посилює її художній історизм.

Також спостерігається збагачення системи прозових жанрів - у ній з'являється роман, соціальна й психологічна повість, цілий ряд нових жанрових різновидів оповідань. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша диференціація індивідуальних стилів.

Українська література збагачується жанрами, зокрема, окремі письменника пишуть історико-пригодницькі твори. Ця проза в основному орієнтувалася на кращі європейські зразки, а саме творчість Вальтера Скотта. Більшість дослідників зачинателем цього жанру вважають в українській літературі П. Куліша. Його “Чорна рада” цілком витримана у дусі історико-пригодницького жанру. У романі наявні такі сюжетні прийоми, засоби, мотиви: викрадення дівчини й порятунок, подорож, лікування пораненого лицаря прекрасною жінкою, приятелювання представників ворожих сторін, перевдягання як засіб визволення із в'язниці, ув'язнення вигаданого героя, помилкове впізнавання, наявність численних залицяльників, пророчення щасливого кінця чи віщування тривожних подій, смертна кара. Всі ці елементи присутні в романі Куліша “Чорна рада”, що дає право назвати його історико-пригодницьким.

У творчості Михайла Старицького також наявні ці сюжетні прийоми пригодницької семантики, які письменник використовує доволі часто. В. Поліщук досить вдало зауважує: “Класичними мотивами пригодницької літератури є любовна інтрига, любовний “трикутник” і колізії, пов'язані з ним. Цей мотив у багатьох повістях Старицького відіграє концептуальну сюжетотворчу і проблемно-тематичну роль”. [44; 6] Наприклад, в “Обороні Буші” зображені “проблемні” взаємини Орисі Завісної й Антося Корецького, до цього додається залицяння до героя молодої й пихатої шляхтянки. Читача інтригують накреслені письменником трикутники: Домаха - Степан Петраш - Марина (“Розсудили”), Галя Балиха - Мартин Славута - Богдана Кошколдівна і Мартин Славута - Галя Балиха - Федір Ходиха (“Червоный диявол”), Семен Мелешкевич - Галя - Панько Ходиха (“Первые коршуны”) та ін.

2.2 Новаторські пошуки М. Старицького та А. Чайковського

М. Старицький збагатив українську літературу новими жанровими різновидами, зокрема, новелою, історичною повістю та пригодницькими жанрами. Письменник відходить від традиційної селянської тематики і вводить до своїх творів широкий спектр різноманітних тем і проблем. В. Поліщук вдало зауважує: “На тлі такого динамічного поступу жанрово-видових трансформацій прозова творчість М. Старицького становить неабиякий інтерес. Вона ж показова і з огляду на вивченість проблеми історії й теорії жанрів українською наукою про літературу. Стосується це не тільки новелістики, а й великої прози”. [42; 37]

Серед дослідників творчості М. Старицького немає однозначного трактування визначення жанрів окремих творів. Зрештою, і сам письменник не завжди точно вказує жанрову приналежність того чи іншого твору, скажімо, “Облогу Буші” в одних джерелах називає історичною повістю, в інших - “розповідком”. Однак з огляду на характерні особливості твору варто все-таки відзначити, що “Облога Буші” тяжіє до історичної повісті, оскільки в основу поставлено реальні події. “На подільському матеріалі Старицький написав роман “Розбійник Кармелюк”, повість “Заклятий скарб”. Письменник мандрував селами, знайомився з людьми, з усною поетичною творчістю. Бував в містечку Буші, бачив руїни фортеці. Під враженням побаченого і почутого про трагедію, яка там сталася, почав працювати над повістю “Облога Буші”. [41; 45] Повість “Осада Буші” (в українському варіанті “Облога Буші” з'явилась в 1892р.) написана російською мовою, хоча ця обставина його завжди гнітила. Він з гіркотою писав, що мусить їсти чужий хліб, коли свого дастьбі...

Повість “Осада Буші” має підзаголовок - “Эпизод из времен Хмельниччины”. У творі йдеться про героїчну оборону в 1654р. подільського містечка-фортеці Буші. Жителям Буші треба було затримати просування на схід польської армії і дати можливість війську Хмельницького дочекатися підмоги. В повісті центральною постаттю є донька коменданта фортеці Олеся Залісна, яка ціною власного життя підірвала порохові склади. Надія Левчик висловлює досить цікаву думку: “У невеликій за обсягом історико-романтичній повісті порушувалися майже всі актуальні для історичної прози М. Старицького питання: витоки і джерела народної моралі й етики, шляхи пробудження та виховання громадянської й національної самосвідомості, війна і мир, народ і історія, народ як носій високих моральних якостей, масовий героїзм визвольної війни, антимілітаристські мотиви”. [33; 23]

Письменник майстерно змальовує постать сотниківни Орисі Завісної. Характер героїні показано в ототожненні з її внутрішнім світом. Важлива увага приділяється виписуванню портрета дівчини: “Вродливого личенька риси і елегантні й шляхетні, в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мармуровому чолі лежать недитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса”. [49; 124-125]

У повісті важливе місце посідає віра в Бога. Насамперед глибоко віруючою є образ Орисі, яка змалечку вихована в кращих традиціях. Вражає те, що у своїх щоденних молитвах вона просить не особистого щастя, а звертається із проханням дати їй силу і міць у боротьбі з ворогом. Наскрізним у повісті є образ символ Ісуса Христа: “Вперше він змальований, коли Орися молиться у церкві. У вихорі подій війни і наближення ворога лагідні очі Спасителя на іконі нагадали дівчині щастя мирних днів, очі її коханого Антося, адже вираз їх однаковий - любов і приязнь. Іконописний образ Ісуса Христа є і в таборі ворогів-поляків, охоплених безглуздою злобою й люттю до українців, готових дощенту зруйнувати фортецю”. [32; 24]

Автор утверджує думку про те, що людство зможе досягти гармонії й щастя не братовбивчими війнами, кривавими розправами, а шляхом миру і взаєморозуміння.

Аналізуючи образи персонажів повісті, слід наголосити, що М. Старицький “зобразив захисників Буші, мужніх і стійких, сильних духом патріотів і пихатих, заздрісних нападників, жорстоких ворогів України, скориставшись прийомом контрасту”. [41; 46] Діалог між гетьманами Потоцьким Лянцкоронським і шляхтичем Антосем Корецьким розкриває красу вірності батьківщині, любов та милосердя до ближнього. Письменник утверджує думку, що під час братовбивчих війн занепадають такі людські риси як доброта і милосердя.

У повісті “Облога Буші” наявний романтичний струмінь, який підсилює інтерес читача, спонукає до роздумів. Через весь твір проходить ідея неприйнятності для людства братовбивчих воєн.

У повісті “Облога Буші” М. Старицький також майстерно виписує образ Антося Корецького - коханого Орисі. За походженням магнат, він виріс, виховався в козацькій родині на традиціях народної етики і моралі. І хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища (успадковує родовий замок), світоглядні незгоди з мораллю та глибокі почуття до Орисі, з якою виховувався в одній родині, і повертають його на бік оборонців фортеці. Н. Левчик зазначає таку особливість: “З формуванням Корецького як особистості тісно пов'язані питання джерел здорової народної моралі й етики, шляхів пробудження й виховання національної і громадянської самосвідомості, вибір життєвої позиції”. [32; 24]

Саме ці проблеми, покладені в основу повісті “Облога Буші” пізніше становлять серцевину драми “Облога Буші”, для якої “визначальні, на думку Н. Левчик, (за жанром бачення романтичного твору) була драма серця, почувань, а не історико-героїчне тло”. [32; 24]

А. Чайковський визнавав два різновиди художніх творів на історичну тематику: такі, в яких зображено історичну добу й історичних осіб. У його історичних творах одного й другого планів. У повістях “За сестрою” і “На уходах” письменник намагався відтворити історичний колорит, давши волю своїй щедрій фантазії у зображенні героїв.

Історична повість “За сестрою” (1907) повертає нас у лиховісну пору татарських набігів на Україну. Доля села Спасівка, що на правому березі річки Самари, поблизу Дніпра, ввібрала в себе гіркий талан багатьох тогочасних українських поселень. “На перших сторінках повісті Чайковський описує місце розташування села, цікаво розповідає про історію його забудови, про життєвий уклад спасівчан”. [75; 8]

Поважною родиною серед спасівчан були Судаки. Козацький рід славився тим, що всі його чоловіки у свій час побували на Січі. Тепер на За порідді служив Петро Судак. Рідні Петра жили у Спасівці. Старенький дідусь Андрій часто розповідав п'ятнадцятилітньому Павлусеві про запорозьких козаків, про їх звичаї і походи, про пригоди свого минулого. Дід учив онука лицарського ремесла. Павлусь щиро дружив із сестрою Ганнусею, діти дуже любилися.

Тихої ночі напали на Спасівку татари, підпалили село, пограбували. Багато спасівчан полягло, живих забрали в ясир. Серед полонених була сестра і батько Павлуся Судака; мати і дід хлопчика загинули. Павлусеві вдалося втекти на татарському коні. В степу він зустрівся з козаками, серед яких був брат Петро. Козаки розбили кіш, визволили бранців-спасівчан, а з ними й Степана - Павлусевого батька. Ганни вже не застали в степу. На відміну від батька і старшого брата, які змирилися, що спіткало Ганю, Павлусь вирішив розшукати сестру. По дорозі до Криму він зазнав багато лиха. Та кінець повісті щасливий - кмітливий і завзятий герой Павлусь разом із сестрою повернувся в Україну.

Сюжет повісті “За сестрою” напружений: “події у творі розгортаються інтенсивно, драматично; коло персонажів постійно оновлюється, головний герой весь час потрапляє в екстремальні ситуації. На сторінках повісті реально плавно переходить у фантастичне і навпаки. Так автор ставить перед своїм юним героєм завдання явно не на його вік. Однак Павлусь, ідучи шляхом, яким у фольклорних розповідях мандрували богатирі героїко-фантастичних казок, здобуває перемогу. На цій дорозі художньої умовності прийнятні й незвичайна сила малого Павлуся, і те, як складаються обставини, аби він не загинув, аби досяг поставленої мети”. [75; 9]

Динамічністю і напруженістю сюжету, доступною манерою оповіді, а також казковими рисами зображені у повістях “На уходах” та “За сестрою”.

Повість “На уходах” сконцентрувала уявлення письменника про людей поселення-мрії. “Випробовуючи свого головного героя різноманітними пригодами, зводячи його з різними людьми, автор розкриває все більше граней Тарасової вдачі. Був отаман “не лише до шаблі, а й до танцю митець”. Одружився із козир-дівкою Марусею Судаківною, Тарас Партика створив сім'ю, в якій панували згода, любов і вірність. Поводження Тараса як у родинному, так і суспільному колі - взірець народної моралі”. [75; 10]

Повість “На уходах” письменник мав на меті у захоплюючій формі історико-пригодницької повісті висловити свої народні моралі побажання щодо суспільного укладу, жаданих людських взаємин.

Повісті А. Чайковського “За сестрою” і “На уходах” зливаються із течією в літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Проза історико-пригодницького та жанру Михайла Старицького цікава, насичена образами, подіями. Автор детально виписує характери дійових осіб, вдало “вплітає” у сюжетну канву твору. Варто також відзначати, що М. Старицький, як і П. Куліш, орієнтувався на майстрів світового рівня, однак майстерність побудови творів, динаміка і драматизація, насиченість перипетіями залежить від таланту й естетичного смаку письменника.

Загалом розгляд літератури в Україні того часу свідчить про високу майстерність письменників у зображенні подій, явищ та характерів. Література ХІХ - початку ХХ століття знаменувала собою появу таких велетнів як Івана Франка та Лесі Українки.

висновки

Звернення до розгляду факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст., її системної співвіднесеності з притчею зумовило в нашому дослідженні ряд узагальнень стосовно специфіки інтерпретації історичного минулого, співвідношення історичної правди й художнього домислу, функціонування системи образотворення, ролі поетикальних, сюжетно-композиційних вирішень та принципів конструювання художнього часопростору у втіленні форми й змісту повчальності, сконцентрованої в історичному минулому України.

Жанр історичної прози середнього обсягу початку та першої чверті XIX ст., більшість творів якої дослідники відносять до історичних нарисів, має кілька провідних формозмістових чинників:

- неповну на той час виробленість класичного жанрового варіанту історичної повісті як художньо-стильової системи сюжетного моделювання;

- нахил до докладного змалювання географічно-історичних деталей сюжетного поля за рахунок вироблення чітких критеріїв побудови образотворчої системи;

- різноманітність способів формування епічної оповіді, що спричинила широкий вибір видової специфіки творів (від історико-мемуарного нарису до драматичних етюдів зі значним епічним елементом).

Ставлення письменників цього періоду до історичних подій відзначається анекдотичним їх розумінням, перевагою комічного, яка передбачає і такі особливості інтерпретації історії, як відсутність міжчасового зв'язку історичних прецедентів, тенденція до змалювання найближчих до сучасних авторам подій. Цими факторами, на наш погляд, частково зумовлений і вибір персонажів, що діють у творах прози історико-мемуарного спрямування: обмаль історичних осіб, і серед них в основному ті, кого автори знали якнайкраще або особисто, або за сімейними архівами. Проте проза цього періоду подає і перші зразки інтерпретації образу "справедливого розбійника" - українського Робін Гуда зі всіма провідними компонентами цього інтертекстуального образного типу ("Гайдамак" О. Сомова, "Предание о Гаркуше" Г. Квітки-Основ'яненка), з його нахилом до трагічного роздвоєння. Додаткове досягнення, яке можна віднести на долю Є. Гребінки, полягає у висуненні на арену історичних подій ідеї фаталізму в особі "маленької людини", що є лише одним із кількох способів функціонування комплексу вигаданого героя твору.

Аналіз поетикально-композиційної системи творів цього періоду дозволив зробити такі висновки про особливості їх стильової специфіки:

- написання їх переважно російською мовою - результат того, що інтерес митців до народного тільки починав набувати рис професійності;

- невироблена сукупність засобів портретної характеристики персонажів зумовила бідність портретних описів та загальну конспективність викладу фабульно-сюжетної послідовності, пряме вираження дидактичних концепцій словами автора;

- тропеїчний бік художнього мовлення цього періоду засвідчує переважне застосування літературної алегорії, рідше - свідоме наслідування фольклорного стилю оповіді, який лише подекуди має традиційні епічні властивості.

Способи конструювання художнього хронотопу класицистичної та преромантичної історичної прози надають набагато більшу увагу інтерпретації часового, ніж просторового, компоненту художньої реальності.

Ймовірно, передумовою цього є ідейно-естетична прагматика авторів при переважному спрямуванні художнього часу в минуле, тенденція до гармонізації кількісного співвідношення авторського та персонажного хронотопу з історією.

Морально-етичні настанови історичної повісті XIX - початку XX ст. складають актуальну для сучасності цілісну дидактичну систему, проблематика якої розвивалась під впливом панівного стилістичного напряму та історичної тематики художніх творів. Її повчальні компоненти в мемуарно-історичній повісті такі:

- увага до реальних причин протидії чинній політико-державній системі ("Гайдамак" О. Сомова, "Предания о Гаркуше" Г. Квітки-Основ'яненка);

- вимогливість до культурного рівня політичного спілкування, потреба орієнтування на певний ідеал ("Вивеска" О. Сомова, "Головатый” Г. Квітки-Основ'яненка);

- об'єктивність у визначенні першорядних економіко-політичних завдань незалежно від панівної ідеології ("1812 год в провинции" Г. Квітки-Основ'яненка);

- діахронічність аналізу формування економічних та геополітичних умов ("Основание Харькова" Г. Квітки-Основ''яненка).

Перехід до нових естетичних критеріїв художнього моделювання вітчизняної та зарубіжної історії призвів до чіткішого оформлення жанрових ознак історичної повісті. Твори М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Стороженка засвідчують певні елементи "романного мислення" (зокрема прагнення відобразити специфіку історичної епохи в її цілісності), проте, приділяючи головну увагу побудуванню сюжету навколо подій, що відбувалися в житті героїв твору протягом тривалого часу, автори свідомо не супроводжували такий сюжет повним розкриттям рис історичної епохи, бо концентрації на розвитку однієї-трьох головних сюжетних ліній дидактичного змісту вже тоді вимагала пригодницька специфіка історичної повісті.

Повість цього періоду йде в моделюванні історичного матеріалу різними шляхами - від укладення історичних подій в морально-етичні рамки письменницького світогляду (у М. Костомарова) та ідеалізації їх позитивних учасників (Марко Вовчок) до спроб згрупування комплексу історичних прецедентів навколо синтезованої фольклорної оповіді (О. Стороженко).

Різко підвищується інтерес митців до історичної епохи козаччини як джерела яскравих прикладів національного героїзму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ - початку ХХ століття і Орест Левицький. - Львів: Логос, 1999р. - с. 29-30

2. Бойко Ю. До проблеми Франкового стилю // Вибрані праці. - К.: 1992р. - с. 15-16

3. Бондаренко Ю. Міфологічна природа повісті Івана Франка “Захар Беркут” // Дивослово. - 2000р. - № 1. - с. 2-4

4. Гончар О. Українська національна ідея у художній творчості (Перша половина та середина ХІХ століття) // Слово і час. - 1994р.- № 9-10. - с. 65-70

5. Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ'яненко: Семінарій (видання друге, доповнене). - Вища школа. - К.: 1978р. - 342 с.

6. Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ'яненко (Літературний портрет). Художньої літератури “Дніпро”. - К.: 1964р. - 146 с.

7. Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ'яненко. Життя і творчість. - К.: “Наукова думка”. - 1969р. - 366 с.

8. Гончар О. І. Марко Вовчок // Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. - К.: 1996р. - Кн. 2. - с.15

9. Гундорова Т. Іван Франко // Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. - К.: 1997р. - Кн. 3. - с.19

10. Дзюба І. Неісходимі стежки минувшини (Пригодницькі мотиви в історичній повісті) // Література і сучасність. Літературно-критичні статті. - Вип. 20. - К.: 1987р. - с. 86-87

11. Дорошенко О. Реалізм і народність української літератури ХІХ століття. - К.: 1986р. - с. 33

12. Жук Н. Проза Івана Франка. - К.: 1977р. - с. 32-35

13. Засенко О. Марко Вовчок. - К.: 1964р. - с. 8-15

14. Засенко О. Маковей Осип: Життя і творчість. - К.: 1968р. - с.37-39

15. Зеров М. Франко - поет // Твори: В 2т. - К.: 1991р. - Т. 2. - с. 64-68

16. Зеров М. К. Твори: В 2т. - К.: Дніпро, 1990р. - Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г. П. Кочура, Д. В. Павличка. - К.: Дніпро, 1990р. - с. 219-231

17. Зубков С. Д. Григорій Квітка-Основ'яненко: Життя і творчість. - К.: “Дніпро”, 1978р. - 368 с.

18. Зубков С. Д. Євген Павлович Гребінка: Життя і творчість. Художньої літератури. - К.: 1962р. - с. 114-117

19. Історія української літератури (дожовтнева література). У 2 т. - Т. 1. - К.: Наукова думка, 1987р. - 630 с.

20. Історія української літератури ХІХ століття (70-90-ті роки): Підручник у 2 кн. / За ред. О. Д. Гнідан. - К.: Вища школа, 2002р. - 270 с.

21. Історія української літератури: Література другої половини ХІХ століття. - К.: 1979р. - с. 115

22. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. - Кн. 2: Навчальний посібник / За ред. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1996р. - с. 85-87

23. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. - Кн. 3: Навчальний посібник / За ред. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1997р. - 432 с.

24. Історія української літератури (Література 70-90-х років ХІХ ст.): У 8 т. - Т. 4. - К.: 1969р. - с. 331-422

25. Історія української літератури (Література 70-90-х років ХІХ ст.): У 8 т. - Т. 4. - К.: 1969р. - с. 47-51

26. Історія української літератури (Література початку ХХ ст.): У 8 т. - Т. 5. - К.: 1968р. - с. 209-223

27. Іщук А. Олекса Стороженко // Стороженко О. Твори: В 2 т. - Т. 1. - К.: 1957р. - с. 5-18

28. Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1983р. - 349 с.

29. Коломієць В. Дзвонар народного пробудження // Дивослово. - 1994р. - № 1. - с. 45-49

30. Комишанченко М. Михайло Старицький. - К.: 1968р. - с. 22-24

31. Коцюбинський М. Іван Франко // Твори: В 7 т. - Т. 4 - К.: 1975р. - с. 55-56

32. Левчик Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту // Дивослово - 2005р. - № 12. - с. 20-26

33. Левчик Н., Мороз Л. Михайло Старицький // Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. - Кн. 3. - К.: 1996р. - с. 46-49

34. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ “Академія”, 1997р. - с. 554

35. Марко Вовчок. Статті і дослідження. - К.: 1985р. - с. 17

36. Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20-66-ті роки ХІХ століття. - К.: Наукова думка, 1988р. - 317 с.

37. Петлюра С. Іван Франко - поет національної честі // Статті. - К.: 1993р. - 205 с.

38. Погребенник Ф. Воскреслі вірші Івана Франка // Франко І. Встане славна мати Україна. - К.: 1996р. - с. 13-25

39. Погребенник Ф. Маковей Осип (Критико-біографічний нарис) - К.: 1960р. - с. 86-92

40. Погребенник Ф. Післямова // Авірон, Довбуш: Повісті. Оповідання / Упоряд. авт. післямови Ф. П. Погребенник. - К.: Дніпро, 1990р. - 559 с.

41. Подолинна І., Подолинний А. Повість “Облога Буші” Михайла Старицького // Дивослово. - 1994р. - № 3. - с. 45-46

42. Поліщук В. Жанрові особливості новелістики Михайла Старицького // Слово і час. - 2002р. - № 12. - с. 36-40

43. Поліщук В. Проблематика і герої новелістики Михайла Старицького // Дивослово. - 2002р. - № 12. - с. 5-9

44. Поліщук В. “Цього жанру нам бракувало...” Історико-пригодницькі твори Михайла Старицького // Українська мова і література. - ч. 35. - 2003р. - с. 5-8

45. Походзіло М. І. Г. Ф. Квітка-Основ'яненко: Життя і творчість. Видавництво “Радянська школа”. - К.: 1968р. - с. 35

46. Сабат Г. Франкова утопія досконалого “Громадівства” // Слово і час. - 2003р. - № 5. - с. 39-46

47. Сірак І. Знову про Довбуша. - Жовтень. - 1986р. - № 4. - с. 146

48. Старицький М. Вибрані твори / Українські критики - український нарис та примітка З. Мороза. - К.: 1950р. - 616 с.

49. Старицький М. Твори: У 2 т. - Т. 1. - К.: 1984р. - с. 124-125

50. Стороженко О. Твори. В 2 т. - Т. 1. - К.: 1957р. - 439 с.

51. Токмань Г. Методи літературознавчого аналізу в школі // Дивослово. - 1999р. - № 6. - с. 28-30

52. Токмань Г. Цей багатобарвний і мистецький світ // Дивослово. - 2001р. - № 4. - с. 58-61

53. Франко І. Михайло Петрович Старицький // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - Т. 33. - К.: 1982р. - с. 230-277

54. Хропко П. П. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ століття // Українська мова і література в школі. - 1991р. - № 1. - с. 23-30

55. Хропко П. П. Українське літературне життя 70-90-х років ХІХ століття // Дивослово. - 1994р. - № 3. - с. 28-32

56. Чайковський А. Я. Повісті / Вступ. Ст. О. М. Нахлік: Худ. Л. М. Медвідь. - Львів: Каменяр, 1989р. - 336 с.

57. Чалий Д. Г. Квітка-Основ'яненко. - К.: 1962р. - с. 38

58. Чижевський Д. Історія української літератури. - Тернопіль, 1994р. - с. 55-59

Размещено на Allbest.ru