Шевченко-Світличний: поетичний діалог

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шевченко - Світличний: поетичний діалог

ОЛЕКСАНДР ВЕШЕЛЕНІ,

асистент

(м.Вінниця)

У статті проаналізовано особливості поетичної трансформації художнього світу Кобзаря у поезії І.Світличного. Шевченківські цитати та алюзії у «ґратованих сонетах» та літературознавчі студії над спадщиною Т.Шевченка розглядаються як свідчення про внутрішній світ та інтелектуальний дискурс поневоленого митця-дисидента, котрий веде постійний діалог зі своїм попередником.

Ключові слова: Т.Шевченко, І.Світличний, сонет, інтертекст, алюзія, межова ситуація.

світличний шевченківський поезія художній

Постановка проблеми в загальному вигляді... Українська література протягом останніх двох століть нерозривно веде діалог зі спадком і постаттю найпотужнішого митця слова - Тараса Шевченка. Особливо інтенсивно цей процес активізувався в періоди піднесення національної культури у 20-х -- 30-х рр. та 60-х -- 70-х рр. ХХ ст. Якщо у міжвоєнну добу пріоритетом митців було переосмислення постаті Шевченка в історії української літератури й ментальності, то доба «шістдесятництва» передусім зверталася до глибинного підтексту Шевченкових творів, долаючи штампи соціологізованого та примітивізованого тлумачення спадщини Кобзаря. Як слушно зауважує Я.Секо, «для шістдесятників принципово важливо було підкреслити саме значущість і визначальність національних шевченкових мотивів, як інтелектуального підмурку для наступних українських проектів, а також дати суспільству сприйнятний історичний символ повного Кобзаря, не скованого бронзою офіційної ідеології» [7, с.116]. Можна з упевненістю стверджувати -- покоління «шістдесятників» чи не найбільше відчуло Т.Шевченка своїм сучасником, адже з часу відходу письменника на ту пору минуло рівно сто років.

Формування цілей статті... Мета статті -- в компаративному ключі розкрити світоглядні основи І. Світличного, творення ним літератури нового гатунку в помежовій ситуації, на засланні, переживання письменником шевченківського досвіду осягнення себе й довкілля.

Виклад основного матеріалу... Вірші Івана Світличного є прикладом творчості у межовій ситуації, твореної на засланні у 1970-х рр. У них автор синтезує свої іпостасі -- літературознавця, поета та перекладача -- воєдино, насичуючи художні твори інтертекстуальністю. Важливим елементом у таких інтерпретаціях є звернення митця до творчості й постаті Т.Шевченка, а також переживання шевченківського досвіду осягнення себе й світу довкола (передусім, свого народу). Тож розгляд творів І.Світличного через матрицю шевченківських текстів дає можливість ширше розкрити їхню проблематику.

Інтерес І.Світличного до спадку Т.Шевченка проявився іще в роки його активної літературознавчої роботи у добу «відлиги». Його статті «Художні скарби «Великого льоху», «Коментар критичний до коментаря наукового» та ін. засвідчили новий виток в осмисленні класичної літератури і були спробою виходу з кризи вульгаризованого ідеологічного літературознавства. Цю кризу І.Світличний великою мірою проартикулював ще в статті «Гармонія і алгебра», де на прикладі безглуздих статистичних методів інтерпретації Шевченкової мови показав відсутність будь-якої перспективи подібного шляху. Та найголовнішим етапом у його рецепції класика стало написання статті «Духовна драма Шевченка» (1976), яка була опублікована лише у 1990 році. Ця психологічна розвідка, за вдалим висловом І.Добрянської, є не тільки фундаментальною науковою працею, але й сприймається «як сповідь-роздум про долю митця, якого не зрозуміла чернь, як внутрішній монолог Світличного-в'язня» [3, с.64].

При ближчому знайомстві зі статтею проступає чимало паралелей між висновками І.Світличного та відголоском його власних переживань, передусім щодо відчуття «суспільної самотності» [5, с.366]. Однак помилково було б вважати, що «Духовна драма Шевченка» -- це накладання об'єктивного матеріалу на суб'єктивний досвід чи «підтягування» під власну творчість моделі видатного попередника. Таке проникнення в істинний смисл Шевченкових образів та мотивів є скоріше етапом співпереживання, яке відкриває чимало нових граней і підтекстів у творах класика. Прикметно, що цей текст писався у той самий час, коли і «ґратовані сонети», тому їх можна комплексно розглядати як свідчення про внутрішній світ та інтелектуальний дискурс поневоленого митця.

Цикл сонетів І.Світличного «Камерні мотиви» має надзвичайно цікаву архітектоніку, адже в ній кожен сонет передає певний етап осмислення себе в умовах тюремної та, ширше, тоталітарної дійсності. При цьому кілька текстів взаємодоповнюють та взаєморозкривають один одного. Цикл відкривається сонетом «Інтродукція», у якому поет являє нам себе як ліричного героя і роздумує над сутністю свого мистецтва. У первісній збірці «Ґратовані сонети», виданій у Мюнхені у 1977 р., цей сонет мав епіграф з вірша Т.Шевченка [4, с.13], який допомагав осягнути індивідуальну творчу мотивацію І Світличного:

Не для людей, тієї слави --

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я,

Для себе, братіє моя [8, с. 121].

Цей фрагмент відсилає до тексту, в якому Т.Шевченко постулює: «Мені легшає в неволі» [8, с.121]. Писання тюремної поезії для І.Світличного також було способом звільнення від тягара, спробою осягнути власне бачення світу. Моделюючи реалії життя ув'язненого, поет виходить за рамки замкненого простору і переносить внутрішню тюрму на «розгорнуту» зовнішню:

В тюрмі, за ґратами, в неволі

Мені приснилася... тюрма.

Але не ця. Ні ґрат нема,

Ні варти. І всього доволі.

І світ -- ідилія сама [6, с.40].

Цю вселенську тюрму заселяють «люди -- стовпище моголів», «з кокардами, а серцем голі». Образ голих серцем людей з кокардами на лобі взятий з Шевченкового вірша «Во Іудеї во дні они» (рядок з нього стоїть епіграфом), в якому рабську поведінку продемонстровано на прикладі слуг Ірода. Гукаючи за порятунком до Спасителя, Т.Шевченко констатує:

Та де ж нам тую Матір взяти?

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі...

Онуча, сміття з помела

Єго величества. Та й годі [8, с.209].

І.Світличний розкриває потаємну душу таких рабів: служіння силі, котра тримається на залякуванні, перетворює людей на бездумну масу, у «ребрах-ґратах» яких б'ються «безвинно-заячі серця». Культ руйнування, посіяний диявольською сутністю влади, знаходить благодатний ґрунт у таких серцях.

У сонеті «Сакля» (цикл «Мефісто-Фауст»), де проступають зародки конфлікту ліричного героя з Мефістофелем, автор трансформує одразу два інтертексти -- п'яту дію другої частини «Фауста» Й.В.Ґете та образ саклі з поеми «Кавказ» Т.Шевченка. Історія Філемона і Бавкіди, чию оселю на вимогу Фауста нищить Мефістофель, доповнюється класичною імперською формулою «Нам тілько сакля очі коле». Вочевидь, під саклею автор, як і Т.Шевченко, розуміє духовну оселю, своєрідну скарбницю поневоленого народу, приховані сили якого не дають спокою диктаторам-шовіністам, адже «вона чужа», як і чужими є старці-автохтони, що не дають змогу Ґетевому Фаусту розбудувати свою «мікроімперію»:

Коли вже тих старих посяду

І сам осяду між лип'я?

Воно чуже -- і світовладу

Від того ніби трачу я [2, с.426].

Саме останні два рядки Й.В.Ґете І. Світличний використовує як епіграф до свого сонету, в якому намагається зобразити утрачену грань Фаустової душі, пов'язаної з категорією честі й сумління.

Підпал, вчинений Мефістофелем, ліричний герой кваліфікує як божевільний вчинок:

З людей і саклі валом валить

Вогонь, і смалятина, й дим [6, с. 101].

Розпач від усвідомлення так само переслідує Фауста і в тексті Й.В.Ґете:

Чи ви ж моїх не чули слів?

Не ґвалту я -- міньби хотів...

...Війнуло вітерцем нічним,

Я чую смалятину й дим...

Непевний вчинок цей спішний! [2, с.431].

Сонет «Сакля» маркує етап безвиході, у якій опиняється натхненна благими намірами людина-реформатор, яка, спокусившись владою, не здатна зупинити механізми репресивної машини.

Суспільний зріз проблеми руйнівного егоїзму І.Світличний вводить як провідний мотив у цикл сонетів «Мефісто-Фауст», який може розглядатися і як цілісний поетичний твір. У ньому фігурує образ посполитих, ґенеза якого також випливає з Шевченкової життєвої драми, про що сам І. Світличний пише наступне: «Слова про гнилу ковбасу, афористично влучні, стали, як приказка, словами напохваті, і ми їх завжди при потребі стосуємо до своїх ворогів, різного роду запроданців, саме в цьому вбачаючи найбільшу їхню актуальність. [...] Шевченко адресує їх не окремим виродкам і навіть не якійсь більш або менш численній суспільній групі -- а всьому тому загалові, який він охоплює соціологічне нечітким, але художньо містким словом «люде» [виділення моє --

В.], -- тій масі народу, в яку він раніше так палко вірив, на яку так довірливо і щиро покладався і в якій -- у період «Трьох літ» -- розчарувався так боляче і жорстоко» [5, с.374-375].

«Посполиті» І. Світличного повторюють поведінку «людей» Т. Шевченка: «А посполиті -- малим ситі, / Аби не порожньо в кориті» [6, с.104]. Цей люд докладає усіх зусиль, аби рухати механічний розвиток цивілізації, але в підсумку «ніхто, ніяк, нічим не спинить / Людьми угноєний прогрес» [6, с.104]. Як внутрішній крик відчаю звучать слова в «Молитві посполитих»: «Доволі / Сценарних щасть, проектних див!» [6, с.106]. Людина, творена за Божою подобою, втратила зв'язок з трансцендентним, а заміщений ідол трактує її як худобу. Постать тирана-ідола виринає в

Світличного у монолозі Мефістофеля під назвою «Супермен», де чітко показана зневага до людської маси, трактованої як «мільйони свинопасів». Останнє означення також взяте з художнього світу Т. Шевченка, і увиразнює протиставлення себе безликому і фанатичному загалу: «Коли з-посеред них знайшовся сміливець, що в морду заточив капрала, та ще й у церкві, то він для Шевченка -- «один козак із міліона свинопасів», а ті мільйони -- «юродиві»! -- тим часом... оголосили юродивим святого лицаря» [5, с.376].

Складну і неоднозначну проблему стосунків Т. Шевченка з Богом і культом І. Світличний вбудовує у цикл «Безбожні сонети», поява яких є логічною в атмосфері тотального насаджування атеїзму та лжедуховності. Трагічна безвихідь Шевченкових переживань («Шукаю Бога, а находжу /

Таке, що цур йому й казать» [8, с.159]) у дисидента перетворюється у зневіру в приручену комунізмом релігію:

Богів нема. Самі ікони

Сторожа догм, синедріон

Закув Святе Письмо в канон.

Самі попи вже б'ють поклони.

Свята вода -- як самогон:

Хто хоче та не дурень, гонить І дудлить бутлями [6, с.67].

Натрапивши на залишки людяності та сумнів у правдивості фальшивого раю, система державної тоталітарної машини запускає механізм репресивного нищення інтелігента, керуючись зневагою до його життєвої філософії і здатності ставати «на прю з добою» (І. Світличний). Таке паронімічне перефразування «не нам на прю з Тобою стати» з «Кавказу» Т. Шевченка обертає вектор богоборства до подолання «імперії зла», і водночас відриває людину, котра не здалася, від пози виродженого Фауста ХХ століття у сонеті «Рефлексії» [1, с.423]

У такій ситуації людині з просвітленим розумом залишається, на думку обох поетів, шукати аскези. Вірші двох поетів з однаковою назвою «Чернець» прокладають шлях від палкого запалу чесних борців (у Т. Шевченка -- козаків, у І. Світличного -- дисидентів) до замкнення й усамітнення. Шевченків чернець з його романтичного періоду -- це одне з багатьох поетичних втілень самого поета, змушеного жити відірвано від свого кореня і свого покликання. Все, що залишається йому -- занурюватися у власну самотність у передчутті кінця:

Бий поклони І плоть старечу усмиряй.

Святе писаніє читай,

Читай, читай та слухай дзвона,

А серцеві не потурай,

Воно тебе в Сибір водило,

Воно тебе весь вік дурило.

Приспи ж його і занехай

Свою Борзну і Фастовщину,

Загине все, ти сам загинеш.

І не згадають, щоб ти знав... [8, с.51]

І. Світличний у подібній ситуації знаходить сили приймати цю долю і вчитися «смиряти» свій порив:

Молись і жди. Молись і вір.

Молись! Молись! Немає миру

В самотині від світу-виру

Й диявольської суєти!

Все та ж одна надія й віра:

У власній плоті вбити звіра

І дух пречистий зберегти [6, с.68].

До цього упокоєння прийшов свого часу і сам Т. Шевченко, який в одному з останніх віршів стверджує:

Не нарікаю ні на кого.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю Свій переліг -- убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть. І дурю! [8, с.355].

І. Світличний переймає життєву філософію Т. Шевченка, адже історія неодноразово доводила тривання незламного духу в часі. Тому поет висловлює вдячніть Господу за те, що «сподобив / Мене для гарту і для проби / На згин, на спротив і на злам» [6, с.43], у яких дисидент зумів зберегти істину й не посіяти жодного «зерна неправди» за собою, як це доводив і Т. Шевченко («Доля»).

Художня і літературознавча грані творчості І. Світличного є взаємопроникними і слугують додатковим ключем для осягнення поетового космосу. Про Т. Шевченка він пише: «Всяка трагічна тема у Шевченка переходить у глибинну ідею протиставлення черствих, безсердечних людей людям чистим і добрим, і саме протиставлення й протиборство є першопричиною найстрашніших людських трагедій» [5, с.355]. Дисидент робить важливу заувагу про те, що трагізм Т. Шевченка для звичайної людини залишається непосильним. У цьому аспекті І. Світличний, попри подібний досвід переживання внутрішнього зламу й суспільного усамітнення, зумів протистояти драмі. Його твори -- це повернення (чи, скоріше, відновлення) справжнього духу Т. Шевченка в добу тоталітаризму і спроба взяти на озброєння потужний смисловий та естетичний досвід класика у протистоянні з нищенням людського в людині.

Список використаних джерел і літератури

Вешелені О. «Монолітний дуалізм» фаустівської людини ХХ століття в художній інтерпретації Івана Світличного / О. Вешелені // Література. Фольклор. Проблеми поетики. -- Вип. 29. Ч. 2. -- К. : Твім інтер, 2010. С. 429-435.

Гете Й. В. Вибране / Й. В. Гете. - К. : Грамота, 2005. - 528 c.

Добрянська І. Творчість Івана Світличного в українській літературі кінця 50-х-70-х років ХХ століття : [моногр.] / І. Добрянська. - Тернопіль : Астон, 2009. - 184 c.

Світличний І. Ґратовані сонети / І. Світличний. - Мюнхен : Сучасність, 1977. - 115 с.

Світличний І. Серце для куль і для рим / І. Світличний. - К. : Радянський письменник, 1990. - 581 с.

Світличний І. У мене - тільки слово / І. Світличний; упор. та примітки Л. Світличної і Н. Світличної.

Харків : Фоліо, 1994. - 432 с.

Секо Я. Проблеми національної ідентичності в творчості українських шістдесятників / Я. Секо // Україна-Світ-Європа : міжнародний збірник наукових праць. - Тернопіль, 2010. - Вип. 4. - С. 110-118.

Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. / Т. Г. Шевченко ; [редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) та ін.]. - Т. 2 : Поезія 1847-1861. - К. : Наукова думка, 2003. - 784 с.

Размещено на Allbest.ru