Фольклорні імпульси у творчості Григорія Косинки

Лідія КАВУН

Постановка проблеми

З огляду на міф про "вічне повернення" зауважимо, що наше сьогодення багато в чому нагадує перші десятиліття минулого століття як в історичному, так і в культурному аспекті. Історично: сучасні революції, війни перегукуються з аналогічними стихіями столітньої давності; культурно: нині ми маємо мистецькі творіння, які художньо відтворюють модерні революції та війни.

20-30-ті роки XX століття є особливо цікавим матеріалом для досліджень літературно-фольклорних зв'язків. Саме тоді утверджувалася нова традиція емоційного та естетичного переосмислення народнопоетичних першоджерел як певна опозиція до відживаючого народницько-етнографічного побутопису. Максим Рильський зазначав: "Роздумуючи про історію світової літератури, приходиш до висновку, що фольклорна основа притаманна всім справді видатним творам усіх віків і народів. Не тільки гомерівський епос, але і трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на народних міфах, сказаннях і переказах... І творчість Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Горького, Івана Франка, Лесі Українки корінням своїм глибоко входить у народний грунт"[10,101]. Такою є і новелістика Григорія Косинки, яка ввібрала в себе весь сік українських народних пісень і звичаїв народу, і стала вершиною художньої майстерності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У сучасному літературознавстві дослідженню творів Григорія Косинки присвячено не зовсім достатньо уваги. Більш активно студіювали його новелістику на початку 90-х років, свідченням чого є праці М. Наєнка, М. Жулинського, В. Агеєвої, Л. Кавун. Однак головну увагу науковці приділили висвітленню творчого шляху письменника, проблематики, жанрово-стильових особливостей його творів тощо. Проблему зв'язку творчості Григорія Косинки з фольклором розглянуто лише опосередковано. Нині досить відчутним є дефіцит спеціальних досліджень, що стосуються спілку вання письменника з народною поезією.

Мета статті - проаналізувати новелістику Григорія Косинки в річищі органічного вживання у своєрідну атмосферу фольклору - від найпростішого, найбезпосереднішого - запису текстів усної народної творчості - до найскладнішого, опосередкованого через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників - засвоєння народнопоетичного світовідчування, духу естетики фольклору.

Виклад основного матеріалу

У формуванні творчої особистості письменника неабияку роль відіграла специфіка середовища, у якому він народився і зростав. Дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника пройшли в селянській сім'ї на Київщині. "Крім любові до Кобзаревих поезій, дід Роман, а також мати прищеплювали Грицькові шану до народної пісні, в котру з давніх-давен український народ виливав свою журбу і свою надію на кращі часи" [9, 8].

Григорій Косинка сам "збирав пісні і записував їх. Були у нього пісні від стародавніх до сучасних"[6, 591]. У дитинстві дід Роман подарував йому три тоненьких зошити, до яких він записував відомі йому пісні.

Будучи студентом, Г. Косинка "соромився давати переписувати товаришам пісні, написані дитячою рукою" і переписав пісні "до товстого зошита, а ті старі, тоненькі, повикидав"[6, 591]. На жаль, ці записи поки що не віднайдені. Можливо, він також користувався друкованими джерелами, адже мав у домашній бібліотеці "кілька збірників різних авторів, виданих у минулі часи. Серед них були: Максимович, Гоголь, Драгоманов та ще ряд інших авторів" [6,591]. Безперечно, що знайомство Г. Косинки з народною творчістю не обмежувалося друкованими фольклорними збірниками. Письменник виростав з народу, його мудрості, був органічно пов'язаний із ним і цієї єдності, єдності особистої долі з народною ніколи не втрачав. Його дружина Тамара Мороз-Стрілець згадувала, що "Косинка любив бувати серед людей" [7, 563]. Живучи в Києві, він часто ходив на "контрактові ярмарки", що відбувалися на Подолі для того, щоб "спостерігати за виром життя. За людиною, її поведінкою", і також безпосередньо з уст народу "почути виразні діалоги, почути цікаві сценки" [7,563].

Григорій Косинка постійно творив під безпосереднім враженням баченого. З цією метою мандрував по селах. Дружині письменник розповідав: "Я дійсно мандрував по селах. Позичив у сина хазяйки стареньке сільське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики і свої були підходящі, днів п'ять не голився, а тоді закинув через плече ціпок та й поїхав... Хотілося мені подивитись на життя по степових селах та порівняти з життям рідної Щербанівки"[6, 583].

При висвітленні тієї чи іншої теми неабияку роль відіграє у новелах автора українська народна пісня. Сам Григорій Косинка зауважував: "Я ретельно вивчаю цю спадщину народної мудрості, зокрема, пісню, яка коротко, стисло відбиває історичний час життя людини, її побут, її погляди, почуття та прагнення" [6,583]. Як правило, "пісня приходить до героїв у ті хвилини, коли потрібно вилити невимовне горе або радість, осягнути щось дуже важливе або прийняти рішення. Адже в пісні - мудрість і досвід емоційного життя багатьох поколінь" [ 12,201]. Деякі пісні застосовує автор для характеристики дії, вчинків чи настрою людини, інші включаються в авторську розповідь чи мову героя твору. Так, у творі "На золотих богів" Г. Косинка, щоб глибше розкрити жорстокість війни, від якої в усі часи страждає не тільки людина, а й усе живе на землі - плоди людської думки й праці ("стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають") [4,45], використовує рядки стародавньої пісні "Ой у полі жито копитами збито..."

Щоб підкреслити горе, яке принесла війна матері, забравши в неї сина, автор відтворює її тугу й страждання не лише безпосередньо вводячи уривки пісень у текст, - за асоціацією викликаючи у читачів зміст пісні в цілому пов'язані з нею події і переживання, -ай досягає настроєвості і завдяки запозиченим із народної пісні повторів, емоційної наснаженості фрази: "Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов:

Ой не зорі з неба: горе!

Обхопила руками обгорілий стовпу воротях і страшно. Нелюдським голосом, заспівала коло дітей:

Ой голуб ти сивенький,

Ой скажи-скажи ти мені,

Де мій син молоденький?..

І замовкла, заніміла" [4, 46].

Нерідко в новелах Г. Косинки саме материнська точка зору є узагальнюючою. Її голос намагається примирити криваві пристрасті. Мати стає прообразом добра, людяності ("На буряки", "Голова ході", "Постріл", "Гармонія"). Тут вчувається народнопісенна інтонація. Письменник часто вдається до материнської оцінки "як квінтесенції колективного досвіду, колективної оцінки загалом" [1, 61].

Глибинний вплив народної пісні позначився на схильності митця до модифікації в різних творах тих самих мотивів, образів. Звідси - образи- мотиви жінки-вдови, матері, нещасливої долі селянської дівчини, яку віддають заміж за нелюба, сироти, могили, смерті тощо. Так, у ряді новел зображено образ матері. Нерідко героїня - вдова. Послідовний наголос на цьому наштовхує на асоціацію з фольклорним образом "вдови-України". Це відповідає художньому мисленню Г. Косинки і пов'язано з впливом на його творчість народнопісенної поетики.

Серед постійних образів у новелах письменника - образи степу, вітру, могили тощо. У деяких творах вони мають конкретно реальне значення, є характерними деталями пейзажів України, як скажімо, Гордина могила ("В житах") чи степ у новелі "Анархісти". Однак у творі "Голова ході" образи степу, могили, вітру крім реального мають і символічне значення. Тут фольклорна традиція органічно поєднується з літературною. Динаміка степу, де вітер віє, видніється могила, у якій заховане минуле України, змінюється надією на відновлення національної слави й волі.

Григорій Косинка був глибоко переконаний, що українці позбудуться рабства. Його кредо - духовний заповіт Тараса Шевченка: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає". Яскравим свідченням цього постає образ подільського Фавста-Конюшини, який "найближче стоїть до Косинчиного "ідеального героя". Звертаючися до світового фольклорного мотиву фаустіанства, письменник прагне осягнути новітню трагедію українського народу, що "на складних шляхах революції шукав життєвої істини з такою болючою одержимістю, як і легендарний Фауст" [8,288] із середньовічної Європи.

Подільський Фавст-Конюшина має багато спорідненого з європейським Фаустом. Г. Косинка підкреслює їхню зовнішню подібність, зазначаючи: "З обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його завжди звикли бачити у виставах оперових театрів" [5, 296]. Безперечно, йдеться не просто про сивину, а, швидше, про надзвичайну блідість ("з обличчя був сивий"); епітет "сивий" виступає у значенні стражденний, змучений від надмірних переживань.

Як і європейський Фауст, Косинчин герой стає на шлях пошуку істини-правди. Воліє жити ідеалами свободи, оскільки лише вона стає запорукою повної самореалізації кожної особистості та людства, а тим самим - гармонії світобудови загалом. У шуканні істини людського буття подільський мудрець не знає страху й утоми, бо надіється, що вселенський гнів повсталого народу вирве Україну з рабства ("...тюрма виломлюється з грунтом і летить високо-високо понад борами") [5, 302]. Сучасну Україну бачить герой однією з багатьох тюрм більшовицької імперської системи, куди "посаджено не лише сучасність, а й історію, не одну якусь особу, а цілий народ"[5, 289].

Як відомо, при створенні літературного образу Фауста використано фольклорні джерела, згідно з якими Фауст - реальна особа; жив у першій половині XVIII і відомий у Європі чародій, книжник і лікар. Про нього існували численні легенди, казки, перекази в німців. Фольклор про Фауста надрукував німецький учений И. Шпісс, а пізніше - Р. Відмани [3,63]. Можна гіпотетично стверджувати, що Г. Косинка при написанні свого твору, спирався не лише на літературну традицію, але й на фольклорні джерела. Адже герой його твору, розповідаючи співкамерникам про свій мученицький шлях у пошуках істини-правди зауважує, що чув легенди про європейського Фауста. косинка новелістика фольклор образ

В основі новели "Фавст" лежить світовий фольклорний сюжет. Йдеться, насамперед, про загальну сюжетну схему, окремі колізії. Скажімо, як і європейський Фауст, подільський Фавст знається на народній медицині. Співкамернику поляку Яцьківському Конюшина радить прадавній засіб лікування зубів, який побутує в Україні: "Ая, зуби? Знаю. Це якби самогон-первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти за той пеньок - повірте, одразу заніміє" [5, 297]. Як і європейський Фауст, подільський мудрець - книжник: він цитує когось із філософів("панувати над рабами, обернути кожного на автомат - такий здебільшого намір у деспотів") [5, 303], згадує поетичні рядки, мова його є літературною ("не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня") [5,304] тощо. Але твір Г. Косинки визрів за іншого часу, на іншому національному грунті. Гени непокірного, волелюбного Фавста-Конюшини - у праглибинах та особливостях життя українського народу початку XX століття. А також, безумовно, щонайдавніших козацьких рухів, у психології українських борців за волю і щастя свого народу. Є в нього щось від Байди, Богуна, Кармалюка, Залізняка, Кривоноса, Довбуша...

У створенні образу подільського Фавста Г. Косинка підключає все біополе українського села - деталі соціального побуту, повсякденні реалії, народні звичаї. До камери Прокіп Конюшина потрапляє в Різдв'яну ніч і згадує багату кутю, Святий вечір, обрядову страву - пиріжки. Будучи в камері, він здійснює прадавній український обряд несення вечері: "Фавстузяв з нар свою торбу, розв'язав її, підходить до Конончука, каже:

-У вас, дядьку, хвалилися син є? Але він вечері не принесе сюди, я буду вашим гостем сьогодні" [5, 305].

Автор не лише поетизує звичаї українського народу, простоту, душевність селян, але й надає цій деталі символічного значення. Адже за народним звичаєм, заносячи вечерю, люди прагнуть об'єднати живих членів роду за спільною святчечірньою трапезою. Тут прочитується ідея загальнонаціонального єднання - і соціального, і духовного, і світоглядного. Г. Косинка, думаючи про поступ, покладає надії і на пробудження Конончуків від духовної алергії, на їхнє прозріння, адже їм судилося за певних обставин зміняти загиблих Конюшин.

Сьогодні, на початку XXI століття, про таких Конончуків говорять, що вони - "запасні українці", тобто люди, які не відчувають себе українцями на глибинному духовному рівні.

Новела "Фавст" насичена деталями, які відіграють важливу роль у характеристиці героїв. Одна з них - рушник, на якому вишито ключ журавлиний, що прочитується як уявне магічне коло. Так Прокіп Конюшина захищає себе від зла. Тому з ненавистю і здивуванням кат Бейзер "обдивився Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним" [5, 301]. Адже український патріот навіть у камері влаштовується, виходячи з естетики свого народу. Навіть у таких нелюдських умовах він намагається зберегти людську гідність. Тут рушник, вишитий з ключем журавлиним, є уособленням українського духу, ферментом якого є національна свідомість, незалежність та історична пам'ять. Прикметно: Прокіп Конюшина, як і легендарний Байда, гине в катівні, але не відступаєгься від свої переконань, доводячи, що за щастя, гідність, самодостатність кожної людини, нації, треба боротися, бо інакше станеш "гноєм і трупом", зрадником свого народу.

Кат української нації шаленіє, оскільки розуміє, що допоки є такі люди, як подільський Фавст, йому не вдасться український народ обернути в рабство, знищити не лише в бутті, але й у національній свідомості. Тому Бейзер "уклякнув", коли прочитав видряпане на стіні: "Прокіп Конюшина", а внизу-"Христос воскресе, Галю..." [5, ЗОЇ]

Прокіп Конюшина гине, але його жадоба волі, дух непокори вселяється в нове молоде покоління. Тому символічним є фінал твору: "У сусідній камері, "етапній", співали студенти - новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле,

Син Божий народився...

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав..." [5, 306].

Якщо проаналізувати "першоелементи", базову систему живої й неживої природи (космічні стихії - сонце, небо, степ, вода, тварини тощо), які належать до художньої картини світу Григорія Косинки, то переконуєшся в тому, що чимало словообразів у його текстах є значущими. Це - сонце, степ, вода і все семантичне гніздо, зв'язане з цим поняттям (вода, річка, став, дощ тощо). Можливо, їх символічність та емоційність є не зовсім усвідомленою самим автором. У цьому аспекті прикметною є новела "Серце". Тут події відбуваються біля води, біля "прославленої Збруч-ріки". Прославлена тим, що це - річка, у якій знайдено одну з найдавніших і найвеличніших міфологічних пам'яток - збруцького ідола, що став свідченням археологічного зв'язку українського етносу з місцем знаходження. Тому Збруч - свята ріка для кожного українця. Назва твору - "Серце" (саме поняття "серце" є амбівалентним: "сказала із серцем" або сердечна людина тощо) - спонукає до застереження, що річка у творі постає не лише місцем подій, але й набуває глибинного смислу.

Мотив води у новелі є прасимволом із дуже широким, почасти лише вгадуваним, більш емоційним, ніж логічним значенням.

У міфології вода здебільшого символізує життя, але, нерідко, і смерть. В українців під впливом віковічного хліборобського менталітету вода завжди пов'язана із пристрасним уболіванням за долю врожаю. У новелі "Серце" вода наділена як позитивним, так і негативним змістом. "Іч, на сонце позирає, - приказував він (Трохименко - Л. К.), спостерігаючи вуйка, - дощу, мабуть, боїться в жнива" [2,221]; або: "Як тавро те - Збруч-ріка", "каламутні хвилі Збруч-ріки"[2, 222]. Річка стала тавром, оскільки стала межею між польською й українською територіями. Крім того, тут вода постає символом смерті. Мертвою вона стала для Минки, яка гине.

Висновки

Оригінальна самобутня творчість Г. Косинки закорінена в джерела усної народної творчості. Осягнення фольклору йшло по лінії органічного засвоєння народного світогляду й моралі. Істинно народний характер творчості письменника виявляється не у самому використанні пісень, прислів'їв, міфологічних образів і т.д. і т.п., а в тому, що вони живуть у його творах як художнє переосмислення. Ця студія лише окреслила наукову проблему зв'язку творчості Григорія Косинки з усною народною творчістю. Більш глибоке студіювання цього аспекту на часі, адже значна частка художніх відкриттів базується на переусвідомленні традицій і саме гармонія традицій і новаторства є запорукою успішного розвитку літератури.

Список використаної літератури