Народні оповіді про історичні події: проблема повернення із забуття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У статті акцентовано на проблемі залучення студентської молоді до записування та систематизації усноісторичних наративів першої половини XX ст. Обґрунтовано необхідність подальшого збирання й вивчення народних оповідей про розкуркулення, Голодомор, голодування 1946-1947 років. Висвітлено роботу з організації та проведення фольклорних практик у Черкаському національному університеті, у ході яких провадиться записування усноісторичних наративів. Наголошено на доцільності впровадження стаціонарного методу збирання фольклорного матеріалу за місцем проживання студентів. Проаналізована методика збору та фіксації матеріалів про історичні події першої половини XX ст. за наперед розробленими питальниками, а також методом інтерв'ювання. Виокремлено ймовірні плюси й мінуси використання кореспондентської роботи при записуванні фольклору.

В українській фольклористиці з часів М. Максимовича усталилася традиція долучати до збирання фольклору широкий загал інтелігенції. Свого часу М. Максимович до збірки "Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем" (1827 р.), окрім пісень, зібраних власноруч, включив записи М. Цергелєва, І. Снігирьова, І. Лобойка, Є. Богаєвської, П. Лузанова. Обіймаючи посаду ректора й професора Київського університету, М. Максимович увів викладання курсу фольклору й започаткував традицію залучення до збирання усної народної творчості студентів. У збірках "Украинские народные песни" (1834 р.) та "Сборник народных украинских песен" (1849 р.), окрім власних записів, М. Максимович реалізував наслідки роботи інших збирачів.

Традиція використання кореспондентської роботи при збиранні фольклору, дякуючи М. Максимовичу, існує й понині. Саме завдяки ентузіазму викладачів та студентів Черкаський національний університет має Музей рушника й неабиякий фонд фольклорних записів.

Упродовж останніх років, визначаючи тематику фольклорних практик, ми віддаємо перевагу народній прозі, бо пісні ще мають значно більшу потенцію до виживання, рано чи пізно все-таки виринають з глибин, а оповіді, що переважно одноразові, швидко відходять у небуття разом із їхніми носіями [4].

Усна неказкова історична проза - один із небагатьох пластів фольклору, що не втрачає актуальності за умови постійної видозміни її жанрового складу. На сьогодні спад продуктивності переживають легенди та перекази, натомість сучасна усна проза поповнюється текстами оповідного характеру, так званими усноісторичними наративами. Разом з тим неказкова історична проза й досі залишається найменш записаною й малодослідженою.

Упродовж тривалого часу в українській фольклористиці виникали труднощі щодо записування й вивчення усних історичних оповідей. Із політичних причин було заборонено збирацьку й наукову роботу, яка торкалася дражливих тем першої половини XX ст., зокрема, продрозкладки 1918-1921 рр., штучного голоду 1921-1923 рр., заходів суцільної колективізації 1927 р., процесу масового розкуркулення 1927-1930 рр., Голодомору 1932-1933 рр., "куркульської операції", сталінських репресій 1937-1938 років, голодних 1946-1947 років, багатьох інших подій суспільного значення, що спричинювали фізичну й моральну руйнацію українства, таких, як винищення українського кобзарства, розстріл у 1933 році безпритульних дітей, репресії проти служителів церкви, руйнування церков, вилучення церковних цінностей тощо.

До настання часів української державності навіть тим фольклористам-збирачам, які цікавилися історичними наративами, у ході експедиційної роботи не завжди вдавалося "розговорити" інформаторів. Адже народна історія першої чверті XX ст., що й дотепер передається шляхом усних розповідей, разюче відрізнялася від дозволено офіційної. Щоб убезпечити себе й не потрапити за ґрати, пересічні українці неохоче ділилися своїми спогадами зі сторонніми людьми, бо вони не вкладалися в рамки радянської концепції, що по-іншому витлумачувала причини голодувань та інших соціальних катаклізмів. Тому аж до початків української державності розповіді про побачене й пережите, та й взагалі будь-які згадки про "дражливі" події були втаємниченими й оприлюднювалися в колі "своїх", здебільшого в межах сім'ї та родини, передавалися від покоління до покоління в усній формі, набуваючи при цьому ознак фольклорного наративу.

Зусиллями багатьох прогресивних людей, зокрема представників української діаспори, письменників, журналістів, правозахисників, істориків, науковців, починаючи з 80-тих років XX ст., була повернута у вітчизняну науку для осмислення й наукового дослідження тема Голодомору. На сьогодні накопичена серйозна джерельна база для вивчення штучно організованих голодувань з метою винищення українців, яка з кожним роком поповнюється новими й новими працями.

При цьому є ще цілий ряд аспектів, що потребують висвітлення та стимулюють до подальшого накопичення фонду польових матеріалів.

По-перше, існує необхідність переосмислення української історії та культури XX ст. із демократичних та національних позицій, адже наявність у наукових колах альтернативної думки щодо визнання Голодомору геноцидом українців не знімає з порядку денного потребу поповнення фактологічної бази доказів, у тому числі й усних свідчень.

По-друге, назріла потреба комплексного дослідження руйнівних наслідків державної політики, і не лише демографічних [3], а й соціальних, моральних, психологічних, зокрема, цілеспрямованого впливу штучно організованих голодовок на розвалювання родинної обрядовості, девальвацію традиційних норм і цінностей українців, зміну суспільних вартостей, вироблення спотвореної системи знань щодо виживання в суспільстві, побудованому на подвійних стандартах.

По-третє, фольклорні записи допоможуть неупереджено дослідити генезу посттравматичних стресових розладів, що виникали впродовж десятиліть потому й для людей старшого віку дотепер не подолані. Існує потреба вивчити руйнівну дію тотального відчуття страху, з'ясувати, як позначилися голодування на ціннісних пріоритетах українців, коли загальнолюдські цінності, які складали сенс життя, не збігалися з устроєм держави та вимогами можновладців, знайти посттравматичний відгук Голодомору у світобаченні українців.

По-четверте, існує потреба пошуку шляхів подолання духовного геноциду української нації та викорінення постгеноцидного синдрому, результатом якого стали занепад сіл і масові утечі селян у міста, тотальна русифікація й повсюдне відхрещення від українства, привитий українцям комплекс меншовартісності та прищеплення "совкізму", хуторянства, байдужості до національної приналежності й державності. Плоди такого манкурства, щедро виплекані сусідньою державою, нещодавно визріли на сході України й принесли нові біди - сепаратистські настрої та повномаштабну війну.

По-п'яте, не лише "світова спільнота, як зауважила В. Борисенко, ще й досі недостатньо проінформована про найбільшу трагедію величезного масштабу - нищення владою Кремля мирних людей різного віку (переважно старших людей, дітей), українських хліборобів" [1, с. 5- 30], а й українці, що будують демократичну державу, ще не засвоїли урок нищення нації радянською владою, щоб більш ніколи не допустити подібного. Замовчування та недостатнє висвітлення трагічних для українців подій першої половини XX ст. не дає змоги прорахувати ймовірні реалії сучасної політики "дружньої" держави, яка свого часу знищувала українців голодом, а тепер нівечить українську державність за допомогою зброї.

По-шосте, і найголовніше, варто узагальнити, як і завдяки чому українцям удається переборювати наслідки політики Кремля, руйнівні для державотворення, суспільства й людської психіки взагалі. Існує нагальна для сучасників потреба пошуку в записаних сюжетах мотивів нескореності, незламних духовних цінностей, сталих моделей української моралі, архетипів виживання й відродження нації, що базуються на релігійно-філософській доктрині праукраїнців, оперті на міфологічні знання й народну мудрість. На час проведення дослідження ще ніхто не взявся вивчати ті основи, що не лише забезпечували виживання в умовах, практично неможливих для життя, а й зберегли національну потенційність українців, їхню гідність і людяність.

Подальше збирання й записування усноісторичних наративів про події першої половини XX ст. сприятиме вирішенню теоретичних проблем фольклористики, оскільки наявні публікації усних оповідей не можуть вповні задовольнити потребу створення джерельної бази для аналізу динаміки новітньої усної прози та вивчення її жанрового складу. Тому метою нашої розвідки є оприявлення роботи з організації та проведення фольклорних практик у Черкаському національному університеті, в ході яких провадиться записування студентами усноісторичних наративів.

Щоб надолужити справу записування прозового фольклору першої половини XX ст., фактично втраченого внаслідок репресій, вкрай необхідно використовувати потенційні можливості студентських фольклорних практик. Під час практик, проведених у Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького впродовж 2011 - 2013 рр., ми пропонували студентам записувати різновиди народної неказкової прози XX ст. Досвід показує, що окремі студенти-філологи, спеціально підготовлені фахівцями для виконання польових записів, привозять із фольклорних експедицій матеріали, не згірші від тих, які зроблені записувачами-професіоналами.

Фольклорні експедиції в університеті проводяться за стаціонарним методом, тобто за місцем проживання студентів. Така методика організації практики має свої переваги: студенти-збирачі, які постійно проживають у досліджуваному середовищі, не стикаються з проблемою встановлення контакту з інформатором. Бесіди на теми, за які раніше можна було втрапити до тюрми, проходять в атмосфері довіри й відкритості, у невимушеній обстановці, коли під час приватних розмов не виникає згадуваної О. Бріциною проблеми присутності "чужих" [2, с. 43]. Якщо професійні записувачі, як підмітила В. Куделя-Свйонтек, досить часто стикаються з проблемами добору свідків, відсутністю бажання брати участь у проекті та скорочення особистої дистанції під час інтерв'ю, то це не стосується дослідників, що самі є частиною свого поля [5]. Як показує досвід, родичі, сусіди, односельці прагнуть до взаєморозуміння з молоддю, охоче ідуть на контакт, не бояться висловлювати свої думки, почувають себе розкуто, втамовують природне прагнення до спілкування та намагаються прилучити своїх онуків до історії родоводу й родинних переказів. Серед записів, що зберігаються у фольклорному архіві кафедри, майже не зустрічається анонімних.

Практикуючі фольклористи-збирачі знають, що у кожної людини впродовж життя формується певний архів автобіографічних оповідей, що фіксують найважливіші й найекстремальніші події її життя, що, на думку оповідача, варті уваги. Кожна з таких оповідей позначена сильними емоціями, її сюжет складає межова ситуація, з якої оповідачеві чи героєві оповіді вдалося вийти переможцем, або що призводить до трагедії. До переповідання одних і тих самих історій спонукає бажання ще раз пережити ті сильні емоції (позитивні або негативні), які колись відчував оповідач. Біографічні наративи про той чи інший особистий досвід виживання забезпечують передачу родового та соціального досвіду адаптації в екстремальних умовах [6, с. 19].

Стаціонарний метод збирання фольклорного матеріалу дозволяє за незначний проміжок часу охопити дослідженням чималий регіон (у фольклорному архіві кафедри зберігаються оповіді, записані в Черкаській, Кіровоградській, Полтавській, Київській, частково Вінницькій, Волинській, Житомирській, Херсонській, Чернігівській областях) та опитати значну кількість людей. Окрім того, стаціонарний метод дослідження сприяє збору якісних у науковому плані матеріалів.

Для нашого аналізу важливим є твердження, що місцевий дослідник через ідентифікацію з оповідачами здатен скоротити особисту дистанцію між співрозмовниками і тим самим досягти більш насиченого та змістовного наративу, що вкрай важко вчинити "чужинцеві" під час польових усноісторичних досліджень. Місцевий дослідник майже не відчуває недобору потенційних оповідачів, оскільки має достатню кількість контактів у досліджуваному середовищі [5].

Одначе, потрібно зауважити й імовірні мінуси такої методики, які ми помітили. Найприкріше те, що сучасні студенти, на відміну від студентів часів М. Максимовича, іноді вдаються до пошуку інформації не в усній традиції, а в Гуглі чи інших пошукових системах. Не всі студенти організовані однаковою мірою, тому їхні записи варто скрупульозно перевіряти на наявність плагіату (тут допомагає аудіопідтвердження розповіді), а також на наявність списування з незначною видозміною наративу та зміною фольклорного паспорту. Для уведення в науковий обіг особливо цінних матеріалів доречно практикувати повторні записи оповідей фахівцями-фольклористами.

У ході стаціонарного збирання фольклору студенти мали завдання записати автентичні тексти усних оповідей (аудіозапис першоджерела), а також розшифрувати їх. Завдяки високій комп'ютерній грамотності сучасної молоді, володінню нею методикою записування на диктофон, що наявний нині у кожного студента, перше завдання не складало особливих труднощів. Важче давалася розшифровка записів, що провадилася з дотриманням вимоги "пишу те, що чую", з включенням усіх відступів від теми, повторів, фіксуванням реакції оповідача, обмовок тощо. Студентам-філологам іноді не вдавалося перебороти прагнення виправляти мовленнєві "помилки" або дещо "редагувати" оповідь, тому такі записи варто відфільтровувати й не включати до збірок.

Збір та фіксацію матеріалів про історичні події першої половини XX ст. ми проводили за наперед розробленими питальниками, а також методом інтерв'ювання. У процесі обробки матеріалів ми дійшли висновку, що зарані розроблені питальники не приносять для фольклориста бажаного ефекту, оскільки відповіді інформаторів на запитання частіше за все односкладові, під час діалогу зв'язна розповідь постійно розривається, тому збирач здебільшого не має можливості зафіксувати цільного тексту.

Набагато ефективнішою виявилася методика збору дослідницького матеріалу за допомогою біографічного та наративного інтерв'ю, що одержала наукове обґрунтування у працях Г. Грінченко, А. Нагачевськош, М. Маєрчик, О. Лабащук. "Наративне інтерв'ю (narrative - оповідь, розповідь) - це вільне інтерв'ю, яке має вигляд розповіді про своє життя без втручання інтерв'юера, котрий задає лише загальну спрямованість оповіді, що очікується. Передбачається, що під час вільного викладу в пам'яті оповідача асоціативно випливають у першу чергу ті епізоди і моменти, котрі мають найбільшу суб'єктивну цінність, що дає змогу виявити смислотворчі моменти конструювання його біографічної оповіді" [7, с. 10]. О. Лабащук наголошує, що методика проведення наративного інтерв'ю передбачає таку послідовність дій збирача: постановка відкритого запитання, уважне слухання розповіді, невтручання у розмову змістовними репліками (дозволяються лише фрази, які пітверджують активну зацікавленість слухача розмовою). Після закінчення інтерв'ю дозволяється ставити спочатку відкриті, а потім закриті запитання [6, с. 22-23].

У свою чергу, при проведенні інструктажу ми пропонували записувачам ставити інформатору лише одне запитання, що стосувалося Голодомору: "Скажіть, будь-ласка, як вижила Ваша родина?", на яке мали одержати неупереджену відповідь. Також радили спочатку записувати оповідь, не перебиваючи оповідача, а вже потім задовольняти свою цікавість, даючи додаткові запитання інформатору.

У процесі збору матеріалів студенти проводили одноосібні та групові опитування, які відповідають визначенню проблемно-наративного інтерв'ю. Групові опитування стали не менш продуктивними, аніж одноосібні, оскільки вони сприяли психологічній налаштованості учасників групи, адже кожна нова розповідь викликала в пам'яті співбесідників спогади про аналогічні події. фольклорний історичний проза жанровий

Розповіді про страшну трагедію українського народу подавалися інформаторами крізь призму суб'єктивного сприйняття, особистісного біографічного досвіду чи історії родини. Інформатори переповідали історії, почуті від батьків, бабусь чи дідусів, а іноді й фольклорного походження: «Чудесне зерно Був такий випадок в селі, у тридцять третьому році... та жили дід з бабою, старі-старі... Ше б трохи - то і попухли б в тій хаті. То люди балакали, шо ніби тій бабі наснився сон, і в сні сказав їй хтось, шо у хаті в них у стіні зерно є... Ооо, то рано вона розказала дідові, і розбили стіну, і посипалось з тої стіни зерно. И вижили вони... Не знаю, чи воно правда, а шось там в селі та балакали...».

Таким чином, опитування за інформаційним потенціалом поєднувало декілька видів наративного інтерв'ю: проблемно-сфокусоване, біографічне, генеалогічне. Деякі оповіді вміщують фантастичні елементи, властиві для народної казки, легенди, бувальщини:

«Йшла Смерть на свій ужинок Цю бувальщину мені переповіла баба, Марія Тростянська. Перед жнивами, перед всим, десь орієнтовно в червні, ходила дівчина, дуже красива, дуже така прибрана, як на свято. Люди дуже дивувалися і питали її, куди вона йде. А вона казала, шо йде здалеку, і йде на жнива. Куди саме - вона не уточнювала, а казала, шо будуть гарні жнива, гарний ужинок, і вона йде на роботу.

Людям вона здавалась дуже дивною. По-перше, вдягнена не як на роботу, а як на свято. По-друге, вона ніколи не казала, куди йтиме.

І от, коли відбулися всі ці події - голодомор і всяке таке - ті, хто її бачив, стали казати, шо це просто йшла Смерть. Вона йшла на свій ужинок, тому йшла у такому гарному вбранні, і в ньому з'являлась по селах...»

Результати опитування виявилися дещо непередбачуваними. Не всі інформанти змогли сфокусуватися на проблемі, як їхні родини переживали Голодомор 1932 - 1933 років. Дехто пригадував почуті від рідних оповіді про штучний голод 1921 - 1923 рр., або намагався з'ясувати причини Голодомору тощо. Рецепієнти описували розкуркулення, насильницьку колективізацію, змальовували наслідки голоду - вимирання цілих кутків і сіл, а також пережите повоєнне голодування 1946 -1947 років. Оповіді не за темою зазвичай починалася зачином: "Голодовки 1932 - 1933 я не помню, малим ще був (або: народився (-лася) пізніше), а от повоєнну знаю добре...або: "Було три голодовки". Очевидно, що опитані не лише голодування 1932 - 1933 років, а й голодування 1921-1923 років та повоєнне, 1946-1947 років, маркують як страшну трагедію українців, відлуння якої чується й донині:

«Неупокоєні душі Моя бабуся, яка прожила восімдесят дев'ять років, розповідала, що на вулиці, яка називається Парова (колись ще там стояв паровий млин), є хата, яка дуже часто переходила з рук в руки. Люди там не затримувалися, жили дуже мало. Розповідали, що весь час ночами в тій хаті чулися крики, стукіт, стогони - то люди боялися жити там. Одна жінка, яка ку пила цю хату, почала розпитувати старожилів, чому ця хата така. їй розповіли, що в час голодомору чоловік із жінкою самі дуже страждали від голоду й не вберегли малолітніх дітей - змушені були їх закопати під порогом. Ці дитячі душі, невпокоєні, давали знати про себе ночами: стукотіли, кричали, туркали, стогнали. Ця жінка відразу ж продала хату.

Коли нова сім'я приїхала, вона теж довго не затрималася, тому що теж чула, як хтось бив у дах (залізний дах), і вони теж продали хату. Остання жінка, яка там жила, була глухою, але теж казала, що ночами її турбує якийсь стукіт по даху. Після її смерті ніхто більше не схотів жити в цій хаті, так вона і завалилася.

От тобі й не вір у чужі надприродні сили! Таки неупокоєні душі, кажуть, часто дають про себе знати.»

Цілком ймовірно, що на історіях оповідачів позначалися "сім гріхів" пам'яті, виокремленні Еліс та Говардом Хофманами, а саме, швидкоплинність, розкиданість, здатність "блокувати" певні події, помилкове співвіднесення, схильність до навіювання та упередженість [8, р. 275-296], що для збирачів і фольклористів дає певні переваги. Оповідачі не лише відтворюють події минулого, а й структурують свою оповідь за законами усного мовлення, використовуючи при цьому досвід народної оповідної традиції.

Зібраний матеріал привів до переконання про необхідність долучати широкий загал студентської молоді до вивчення не лише набутого українцями досвіду виживання в умовах штучно організованих голодовок та інших каральних операцій совєтської власті, а й фіксувати сучасні "свіжі" наративи: оповіді про події Майдану, про події війни, учасників АТО, їхніх родин, мирних жителів; розповіді волонтерів, переселенців і людей, які про них дбали.

Перевага усної історії в тому, що вона слідує за подіями та випереджає офіційну. Подальша фіксація усноісторичних наративів за допомогою широкого загалу кореспондентів покликана позбавити національну історію нових "білих плям", адже ми не можемо допустити, щоб у майбутньому нашу історію піддавали сумніву й хтось сказав: "Цього ніколи не було...".

Література

1. Борисенко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні за свідченням документів та усної історії (замість передмови) // Наукові записки Міжнародної асоціації україністів. Вип. 2. - К., 2013. - С. 5-31.

2. Бріцина О. Текстологічні аспекти вивчення прозової традиції фольклорного осередку // Бріцина О., Головаха І. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині (тексти та розвідки). - К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2004. - С. 38 - 56.

3. Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: Матеріали міжнародної конференції (м. Київ, 25-26 вересня 2008 р.) / Відп. ред. І.Р. Юхновський; Український інститут національної пам'яті. - К.: ВД "Києво-Могилянська академія", 2009. - 447с.

4. Іваннікова Л. Фундаментальне монографічне дослідження фольклору XX ст.

5. Куделя-Свйонтек Вікторія. Пісня у два голоси. "Усна історія" - спосіб об'єднати аматорські та професійні краєзнавчі дослідження.

6. Лабащук Оксана. Начальний наратив і усна традиція: синтактика, семантика, прагматика. Монографія. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2013. - 320с.

7. Пастушенко Т. Метод усної історії та усноісторичні дослідження в Україні // Історія України, 2010. - Травень (17 - 18). - С. 10 -15.

8. Alice М. Hoffman, Howard S. Hoffman. Memory theory: personal and social // Handbook of Oral History/Edited by Thomas L. Charlton, Lois E. Myers, and Rebecca Sharpless; with the assistance of Leslie Roy Ballard. - Lanham, MD, 2006. - 625 p.

Размещено на Allbest.ru