Міф творення в поезії Оксани Забужко

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Оксана Забужко належить до покоління поетів, які відмовилися від будь-якої полеміки з владою у межах офіційного дискурсу, тим самим скасувавши саму можливість діалогу, який, за М. Бахтіним, будується як висловлювання на чужій території, з урахуванням очікування слова-відповіді [2, с. 92-93]. Поетам-вісімдесятникам ішлося про вибудовування дискурсу на своїй території, що передбачало інший тип висловлювання й опертя на іншу традицію. Саме тому такої ваги в ліриці вісімдесятників набувають концепти мови, свого / чужого слова, мовчання / невисловленості, на що свого часу звертали увагу такі дослідники, як М. Ільницький та В. Моренець. У ліриці Оксани Забужко цю тему окреслено особливо виразно з огляду на важливість проблеми подвійної -- національної та ґендерної -- підпорядкованості. Ця проблема може бути окреслена як вибудовування градації: висловлювання в межах власного дискурсу -- висловлювання в межах дискурсу іншого / чужого -- висловлювання іншого / чужого в межах дискурсу іншого / чужого -- невисловленість -- мовчання. Саме тому висловлювання тут може бути осмислене в сенсі радше екзистенційному, аніж; комунікативному (пор. образ не сприйнятого соціумом поета-маргінала в ліриці І. Римарука, В. Герасим'юка, П. Мідянки, С. Жадана й різноманітні варіації мотиву Кассандри в ліриці О. Забужко).

Висловлювання в різноманітних його формах (слово, жест, письмо) є для вісімдесятників більше самоздійсненням, вибудовуванням власної ідентичності, ніж спробою пізнати Іншого через акт комунікації. Якщо й ідеться про діалог, то передусім із власною розірваною й деформованою традицією, репрезентованою переважно у формах лакуни (невисловлене) або підміни (висловлювання в межах дискурсу Чужого). Тому для вісімдесятників, зокрема й для Оксани Забужко, важливим є не тільки заповнення лакун, а й вибудовування самого способу висловлювання, що передбачав би повну відрубність від мови влади свого дискурсу як своєї території. Нав'язування ідентичності радянської людини спричинилося до руйнування або деформації національної, групової, релігійної й почасти ґендерної ідентичності, й саме тому вибудовування власного дискурсу не в останню чергу передбачало поновлення цих форм ідентичності. Передусім ішлося про ідентичність національну, що самим фактом опертя на ідеї тривкості і закоріненості протистояла б тимчасовому, фальшивому, накинутому слову офіційної мови. На думку Ентоні Сміта, підґрунтям для вибудовування й важливою умовою існування національної ідентичності є спільна пам'ять, міфи, традиції, символи й таке інше [14, с. 141]. Поезія вісімдесятників, вибудовуючи простір власного слова, тим самим створювала адекватні (неімперські й не-колоніальні) форми для артикуляції замовчаної національної традиції й неомовленої пам'яті, спираючись подеколи на невербальні матриці жесту й ритуалу (докладніше про це див. [3]). Саме тому таким знаковим для поезії вісімдесятників є концепт творення, що, будучи впосаджений у християнську або язичницьку традицію, переростає в міф творення: вісімдесятникам залежало на монологічному утвердженні власного суверенного слова, навіть якщо при цьому комунікативний складник (бути почутим) відходив на другий план.

Творчість Оксани Забужко була об'єктом наукового інтересу для багатьох дослідників -- В. Агеєвої, Г. Бібєрової, Н. Зборовської, Т. Грачової, О. Пашник, Л. Таран, В. Скура- тівського, І. Стешин, Т. Тебешевської-Качак, С. Філоненко, Л. Ушкалова, Ю. Шереха, М. Шведової та інших. Зокрема, проблему жінки-автора у прозі та есеїстиці Оксани Забуж- ко всебічно дослідила В. Агеєва, питанню жіночого письма у прозі О. Забужко приділила увагу Н. Зборовська, проте досі не було здійснено досліджень, які б виявили особливості міфу творення в її поезії (побіжну згадку про концепт авторства / творця в маємо лише в розвідці Олени Пашник “Трансцендентність як основа буття в ліриці Оксани Забужко”).

Матриця космогонічного міфу прозирає крізь тексти багатьох поетів-вісімдесятників, і Оксана Забужко не виняток. Християнське підґрунтя цього міфу окреслюється старозавітним концептом словотворення і Слова-Бога, язичницьке -- пов'язане з практикою замовлянь, сакральних міфів, табу на слово. Йдеться і про самотворення, долання власних меж у процесі письма, і творення словом іншої реальності, яка у своєму безумовному існуванні перевершує безслівну безпосередність дійсності. Слово є словом творення, бо воно не просто позначає річ (навіть ця здатність слова була на деякий час утрачена літературою і поновно віднайдена тільки в письмі шістдесятників -- на це звертає увагу В. Моренець, послуговуючись містким формулюванням “віднайдення об'єкта” [11, с. 171] ), а пересотворює і впорядковує хаос дійсності. Що важливо, можливість такого світотворчого слова виникає тоді, коли між словом і суб'єктом мовлення зникає дистанція, коли слово перестає бути умовним, а суб'єкт перестає бути схованим за маскою.

Слово в ліриці Оксани Забужко має властивість платонівської ідеї -- воно семантизує і трансформує світ, чи, радше, дійсність є убогим зліпком з первісного могутнього слова: “А як там насправді було -- то яке кому, Господи, діло! / Важливо -- як буде. / А буде -- як я напишу” [4, с. 87]. В цій ліричній мініатюрі О. Забужко окреслила ті надзвичайно важливі речі, які є фундаментальними для всіх вісімдесятників. Передусім -- думка про те, що пам'ять неодмінно мусить бути вербалізованою; омов- лений спогад не просто є важливим елементом особистої чи національної історії: він здатен перекреслити жорстку вписаність у часові рамки, змінюючи не тільки майбутнє, а й минуле (“буде” в наведених вище рядках -- це написане “було”). Таким чином, вербалізований спогад -- це впорядкування, пересотворення глевкої безформності тривання в часі, це перетворення дії на подію. Крім того, фіксація у слові -- це перетворення історії на міф. Історія тут має значення одномоментної події, вписаної в часо-просторовий континуум; міф, на відміну від унікальної історії, є універсальним, він вийнятий із часо-просторових координат і саме тому є радше шаблоном, інструментом для творення значень. Міф, наче лакмусовий папірець, проявляє значення історії й водночас заперечує її темпоральність: “було” і “буде” міняються місцями, оскільки часові категорії для міфу втрачають сенс (про співвідношення міфу та історії див. [1, с. 121]).

Важливим у поезії Оксани Забужко є фундаментальне розрізнення слова істинного й фальшивого; якщо всі слова фальшиві, то здатністю впорядковувати світ, зв'язувати час і простір у єдиний континуум наділяється навіть недискретний звук (“Портрет К.М. Грушевської в юності”) або жест (“Коментар до дій св. апостолів”, “Жінка з цитринами”). І навпаки, речі наділяються здатністю буття і тривання тільки через слово і в слові: “Напишіть, о прошу, напишіть / Це своє найпрекрасніше в світі, / Мов губи, закушене місто, / У густому столітті відлите, як у бурштині” [4, с. 45].

Написання -- це проявлення доти невидного (а радше неутриваленого) буття через слово; будучи впосадженим у матрицю слова, воно одразу набуває впорядкованості, сенсу і мети: “Іще слова, вологі і сирі, / в розколі вуст ворушаться, мов глина, / І нетверді вгинаються коліна, / Коли Господь говорить: -- Говори!” [4, с. 180]. Оксана Забужко звертається безпосередньо до тексту Старого Заповіту, аби підкреслити вперше-сказаність слова, на рівні поетичного осяяння потверджуючи сформульовану М. Бахтіним думку про те, що поет прагне творити мову з чистого аркуша, відсікаючи конвенційні зв'язки і смисли, тоді як прозаїка цікавить саме огром мовної синхронії [2, с. 99-100]. Актуалізований на рівні поетичного сюжету чи текстової метафори міф творення має справу зі словом-іменем, з божественним актом першоназивання, з космогонією в буквальному сенсі (про міф як про специфічний тип семіозису див. [6, с. 527]). Саме на тотожності слова і речі ґрунтуються словесна магія і вербальні табу [13, с. 12]. Вельми показово, що Оксана Забужко протиставляє поезію і пізнання: “О труто пізнання! Як в мозку ти гориш, / У грудях дух, в уста слова заперши, / І вже нічого не назвати вперше -- / Безстрашно, безневинно і безгрішно” [4, с. 180]. На міфо-ритуальному рівні спожиття “трути пізнання” може бути осмислене як ініціація, раптовий перехід зі стану дитинного невідання до світу, в якому є тілесність (статевість), смерть і знання (пам'ять) [5, с. 99]. У зазначених вище рядках Оксани Забужко чиста поезія називання спирається на власний досвід мовця, артикульований радше на рівні тілесних відчуттів, аніж уписаний в просторово-часовий континуум тривання як прямування до смерті. Чиста поезія, отже, -- це музика безсмертного тіла (бо досвід смерті не зафіксований на рівні чуттів) -- “...безгрішно, як тоді, -- як дихається...” [4, с. 180], перебування-як-буття, а не тривання-як- рух (у часі і просторі). Натомість пізнання мислиться чимось протилежним до поезії як слово, вписане в контекст інших слів, а отже таке, що враховує досвід смерті -- “Мовчати -- біль, і говорити -- біль” [4, с. 180]; пізнання -- це передусім досвід перебування в часі і просторі й усвідомлення категорій початку і завершення. Пізнання можливе лише в світі, де вже все сказане.

Цікаво, що Оксана Забужко охоче звертається до метафори поезії / музики тіла, на рівні образних рядів урівнюючи радість буття-в-тілі і буття-в-слові: “.кожен порух / Плечей, і лопаток, і стегон -- світився / Далекою тайною смислу, як слово санскритської мови” [4, с. 65]. Радість тілесного буття протиставлено драмі тривання в часі і скінченності існування: “Знаю, що вмиратиму тяжко -- як усі, хто любить точену музику власного тіла” [4, с. 65]. Поезія тут мислиться уже як мить відділення душі від тіла, але, зрештою, йдеться про дотичність до безсмертя, здобуту вже за межами часу і простору, початків і завершень: “А душа все пнутиметься прорвати / Стиск плоті, проклін гравітації, -- ось тоді / У вилом стелі шумким крижаним зорепадом / Рине Космос” [4, с. 65].

У своїй ліриці Оксана Забужко актуалізує не тільки біблійний міф творення, а й язичницькі міфи про народження світу. Якщо в Біблії світ постає ex nihilo з Божого слова, то в багатьох міфологіях космогонія -- це передусім перехід від хаосу до космосу, тобто впорядкування Богами наявного буття. Власне, навіть слово “ритуал” походить із давньоіндійського rta (справжній, достеменний) -- слова, що позначає універсальний космічний закон, умову перетворення невпорядкованого стану в упорядковане існування Всесвіту й людини. Всезагальний характер Рити проявляється у тому, що вона визначає як фізичний, так і моральний аспекти життя, регулює природні процеси, дії людей та Богів [9, с. 384]. Міфічна космогонія -- це перехід первісної нерозчленованої, не поділеної на елементи всеєдності в космічну гармонію впорядкованого, поділеного на протилежності світу, тобто відмова від надміру на користь сумірностей і обмежень: “Ах, настройка оркестру -- первісний хаос! / Зараз вигулькне Він в світляному колі / відмітаючи все, що не-в-лад, не-в-колір, -- / і назветься -- творивом те, що зосталось” [4, с. 132]. Світ до творення, первісний хаос цікавий Оксані Забужко передусім як невичерпна можливість появи “творив”, безлічі нових версій розвитку подій: “Це настройка оркестру. Це ще не поразка. / Тобто, все іще можна зіграти інакше” [4, с. 133], “Світ, де все склалось так, як мало скластися” [4, с. 29]. Плюральність версій -- це немонолітна багатомірність світу, що її в певному сенсі можна потрактувати як протиставлення єдиній санкціонованій точці зору офіційної ідеології [10, с. 6]. Фактично йдеться про право бути творцем, а отже, про право на власне бачення світу. Крім того, в ліриці Оксани Забужко прозирає надзвичайно цікавий мотив “опору матерії”, що реалізується як право світу не бути створеним: “П'ю за те, що ніхто вам не скаже, чи хоче цей світ назватися, / Упійматися в ваш золотистий невід образів-нот-світлотіней” [4, с. 136]. Між творцем і твореним установлюється еротичний зв'язок взаємної згоди, що відображає бажання чи не бажання бути зафіксованим у слові (буття-в-чужому слові -- ще одна надзвичайно важлива тема у творчості Оксани Забужко).

Власне, й письмо мислиться як самоздійснення, активне розбудовування себе як діяльного творця (напрошується аналогія -- а не чиєсь твориво) і суб'єкта в координатах суб'єкт-об'єктного світу: “Цей навісний обвал / слів, слів, слів, слів -- я чула, забивав / мою жадобу буть, як беззаконну / чи переступницьку: вкладав до рук стило, / натужно спонукав не бути, а писати...” [4, с. 188]. Тоді процес письма -- це перетворення об'єкта на суб'єкт, людини -- на творця, коли власне “я” стає матеріалом, інструментом творення і творивом (творець як власне твориво): “Благословляю жінку, яку я тобі дарую, / Жінку, якій належить пильнувати твій добрий ранок. / Це я відливаю її для тебе / Зі слів ясних, аж пекучих.” [4, с. 30]. У ліриці Оксани Забужко той, хто пише, може бути і творцем, і скриптором, якщо скористатися термінологією Р. Барта. Як творець він дає імена, тобто безпосередньо причетний до містерії постання світу через першоназивання: “Мов заговір, ім'я його шепчу” [4, с. 38], “Хотілось Вам придумати ім'я, / Щоб освітити цей незрячий вечір / Не-вашим іменем, кленово- гіркуватим” [4, с. 31]. Той, хто пише, може бути також медіатором між тим, хто промовляє слова, і тими, кому їх слухати (читати), він є радше оболонкою для власних слів: “Мій вірш, / що тяжіє в мені виногронами слів, / Вирвіть із мене -- / Я знову зроблюсь невагома” [4, с. 8], “Цей навісний обвал / слів, слів, слів, слів ” [4, с. 188].

Із постаттю поета як скриптора чи творця в ліриці Оксани Забужко пов'язаний надзвичайно важливий для неї мотив відьомства. У своїй здатності до творення людина може осмислюватись і як богорівна (ренесансна концепція), і як наділена чаклунським, відьомським, хистом. Відьомство в ліриці О. Забужко (на відміну від більшості її прози) осмислюється не як відкритість до зла, а як дотичність до слова і здатність до творення: “Ну давай! ну чаклуй! ну твори! -- / В місті, сповненім соцреалізму. / Проти місяця слово сій” Саме ототожнення поезії з відьомством є надзвичайно цікавим, оскільки відсилає до архаїчних практик магічного використання слова. Архаїчне замовляння -- особливим чином організована мова (ритмізована, подеколи римована, структурована), яка протистоїть звичайній профанній побутовій мові; поезія генетично споріднена з цією сакральною мовою, вона з неї виростає, зберігаючи навіть усвідомлення сакральності свого слова. Разом із тим вичаклуване поезією слово є надзвичайно загроженим і нетривким -- таким, що може не витримати зудару з іншими версіями реальності: “...Треті півні! / Дзигарний бій!!! / І -- під землю щезає Київ” [4, с. 71], “І це був світ, де я була з тобою, -- / Той світ, де не буває доль несправ- джених / І де не знають мовчазної музики, / Світ, де все склалось так, як мало скластися, -- Якби не вітер.” [4, с. 29]. Крихкість паралельної реальності пояснюється тим, що це -- тільки одна з багатьох версій, і її може бути перекрито існуванням іншої. В координатах апокрифічного християнського світогляду або дохристиянської міфології множинність версій може бути потрактована як співвіднесеність дій культурного героя і трикстера, бога і його антипода (одним із численних прикладів може бути наведений М. Максимовичем переказ, у якому оповідається про те, як з одного й того ж насіння у Бога виростає овес, а у сатани -- осот [7, с. 51] ). Тоді твориво трикстера -- то копія божественного творива, а не рівнозначна версія. В Оксани Забужко натомість ідеться саме про множинність версій, а не копіювання однієї. Реальність відьомського слова -- то реальність сновидінь, марень і потойбіччя, що відступає перед жорстокою реальністю безжалісного денного світла: “... Треті півні! / Дзигарний бій!!! / І -- під землю щезає Київ” [4, с. 71].

Відьомство в ліриці Оксани Забужко розцінюється як специфічно жіноча причетність до творення. Цікаво, що подеколи здатності до творчості протиставляється жіноча тілесність, а саме гіпертрофована сексуальність (як от у вірші “Офелія -- Гертруді”). Жіноча сексуальність, смерть і слово перебувають між собою в дуже цікавому співвідношенні: смерть завжди на боці слова і протиставлена сексуальності. За версією Оксани Забужко, королева не вмирає, а ще раз виходить заміж: за Фортінбраса, вірна своїй “вічно жіночій” природі. Понад те: Гертруда переписує минуле, пропонуючи свою, брехливу версію подій: “Читатимеш їм мемуари / під назвою “Гамлет, мій син” [4, с. 149], “І ти нас всіх поховаєш -- / І все брехнею вбереш” [4, с. 150]. Здатність до творення -- це пошук єдино правильного слова на межі між життям і смертю (“Визначення поезії”); решта -- брехня і плетіння словес. Біологічний потяг, улягання своєму лону -- це поводження жінки відповідно до патріархальних суспільних очікувань. Бути жінкою -- це бути вірною своєму тілу, своїй жіночій природі. Цей висновок на позір суперечить іншому -- про поезію як осягнення чистої чуттєвості, про музику тіла як про різновид поезії (“Визначення поезії, “Вогняного напни плаща...”, “Іще слова, вологі і сирі...”). Проте суперечності немає, адже в другому випадку йдеться саме про перетворення власного тіла на музику, про письмо тілом; натомість “вічно жіноче” перетворює себе на тіло, редукуючи себе до безсенсовності натури.

У будь-якому випадку, творчість -- це вихід поза межі (очікувань, тіла, натури, буття), а якщо йдеться про жінку, цей вихід поза межі неминуче означає невтомне промацування територій “традиційно чоловічої” діяльності. Клітемнестра з однойменного вірша зрікається “вічно жіночого” через убивство; цього разу Оксана Забужко протиставляє вчинок та інстинкт, гранично загострюючи полярності чоловічого / жіночого й артикулюючи міфологічну матрицю суто чоловічої ініціації, яка передбачає творення нового після попереднього руйнування старого світу: “я, єдиним божистим жестом / руки, твердої од холоду вірного їй металу, / все перевершу, на що ти досі спромігся: / я засную нове царство -- / світ без Агамемнона” [4, с. 153]. Знищення в міфологіях було питомою частиною космогонії: трійка Богів (Брахма, Вішну й Шива) і Богинь (Сарасваті, Лакшмі, Деві) в індуїстській міфології символізувала відповідно творення, підтримання й руйнування [8, с. 540]. Крім того, утвердження нових Богів чи не у всіх міфологічних системах відбувалося за рахунок узурпації влади й повалення старих правителів світу (знищення Тіамат Мардуком у вавилонській міфології [9, с. 505], поглинання Кроносом своїх дітей у грецькій міфології [8, с. 18] тощо). Вельми показово, що у смислових координатах вірша убивство протиставлене тілесному потягові: “Може, я і не жінка -- / я не хочу вищати й звиватись од смертної втіхи. / навиліт прохромлена лезом сліпучим, / у скалках смердючого поту, / під тягарем, необорнішим царської влади, -- під тілом.” [4, с. 151]. У такий спосіб Оксана Забужко намагається “програти” чоловічі сюжети світової культури на жіночому “матеріалі” так, як свого часу це робила, на її думку, Леся Українка.

Надзвичайно важливим і знаковим для всієї поезії вісімдесятників є мотив непочутого слова, комунікативний розрив, що його Оксана Забужко, посилаючись на творчість Лесі Українки, окреслила у своїй есеїстиці як комплекс Кассандри. І хоч вісімдесятникам у плані можливості бути почутими пощастило значно більше, ніж поетам Київської школи, їхня герметична, шорстка, ускладнена поетична мова не була розрахована на діалог із сучасником (“От хто безробітний, так це Кассандри -- / Нині, і прісно, і поки світ!” [4, с. 95]). У такій ситуації непочутості, комунікативного розриву поет мислиться як скриптор, медіатор між Тим, хто мовить (Богом, Космосом тощо) і людьми: “Як би його, Господи, з себе вигризти / Цей-от бормашинний внутрішній плач?” [4, с. 97]. Модерна лірика вісімдесятників далека як від сплощеного слова соцреалізму, так і від грайливої необов'язковості висловлювання двотисячників; вона ґрунтується на усвідомленні того, що слово має мету і сенс: “Чоловік по Хрещатику йде, і хода його віща / Надає цьому вечору колір, об'ємність і звук.” [4, с. 21]. Саме намагання окреслити цей сенс навіть усупереч настанові на діалог і зрозумілість і визначає специфіку поезії вісімдесятників, зокрема й Оксани Забужко. поетичний забужко дискурс

У своїй ліриці Оксана Забужко не тільки апелює до архаїчних міфів творення, а й вибудовує власну концепцію творця, творива, письма. Звертаючись до біблійного міфу творення, поетка передусім протиставляє поезію як священний акт першоназивання й пізнання як опертя на досвід чужого слова. Архаїчні космогонічні міфи прозирають у мотивах творення як упорядкування на основі вибору, пошуку відповідного, правильного слова. Слово в поезії Оксани Забужко належить до площини позачасового міфу, спростовуючи фактом свого постання темпоральність історії: вербалізація спогаду виймає його з лінійності тривання в часі, вможливлюючи таким чином пересотворювання минулого. Слово творить не тільки світ, а й свого творця: письмо в ліриці Оксани Забужко є радше екзистенційним актом самоздійснення, що дозволяє творцеві слова відбутись як суб'єкту творення. Власне поет може бути як творцем слова-імені, так і скриптором-ретранслятором сакрально

го слова. З мотивом творчості тісно пов'язаний мотив відьомства як специфічно жіночої причетності до творення і надзвичайно цікаве протиставлення лона / слова, яке вписується в культурну стратегію переосмислення “чоловічих” міфів і сюжетів. Знаковим для поезії Оксани Забужко, як і для всіх вісімдесятників, є мотив непочутості, комунікативного розриву.

Література

1. Автономова Н.С. Философские проблемы структурального анализа в гуманитарных науках: Критический очерк концепций французского структурализма / Н. С. Автономова. -- Москва : Наука, 1977. -- 271 с.

2. Бахтин М. Слово в романе / М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. -- Москва : Художественная литература, 1975. -- С. 72-233.

3. Борисюк І.В. Міфологізм української поезії вісімдесятників: навчальний посібник із курсу “Міф як ядро художньої словесності” / Ірина Борисюк. -- К.: Київ. ун т ім. Б. Грінченка, 2012. -- 212 с.

4. Забужко О. Вірші: 1980-2013 / Оксана Забужко. -- К. : КОМОРА, 2013. -- 304 с.

5. Еліаде М. Мефістофель і Андрогін; пер. з англ., нім., франц. -- К. : Основи, 2001. -- 591 с.

6. Лотман Ю. Миф - имя - культура // Лотман Ю. М. Семиосфера: Культура и взрыв. Внутри мыслящих миров: Статьи. Исследования. Заметки. -- Санкт-Петербург : Исскусство -- СПб, 2000. -- С. 52-542.

7. Максимович М. Дні та місяці українського селянина; пер. з рос. -- К. : Обереги, 2002. -- 189 с.

8. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2 т. / гл. ред. С. А. Токарев. -- Москва : НИ “Большая Российская энциклопедия”, Олимп, 2000. -- Т. 1. -- 672 с.

9. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2 т. / гл. ред. С. А. Токарев. -- Москва : НИ “Большая Российская энциклопедия”, Олимп, 2000. -- Т. 2. -- 720 с.

10. Моренець В. “...а річ у тім, наскільки не брехня”: Нова поезія нового часу // Літературна Україна. -- 1991. -- 22 серпня. -- С. 3, 6, 8.

11. Моренець В. Прощання з ідеологічною вічністю / В. Моренець // Березіль. -- 1997. -- № 1-2. -- С. 166-172.

12. Моренець В. Соцреалізм / В. Моренець // Оксиморон: Літературознавчі статті, дослідження, есеї. -- К. : Аграр-Медіа-Груп, 2010. -- 324-345.

13. Шевчук Т М. Магічна поезія. Замовляння. Еволюція ритуально-поетичних формул / Т М. Шевчук // Родовід. -- 1993. -- № 5. -- С. 11-13.

14. Smith Antony D. Myths and Memories of the Nation / Antony Smith. -- Oxford University Press, 1999.

Размещено на Allbest.ru