Неокласична антологія Юрія Клена

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2-82.09

Неокласична антологія Юрія Клена

Наталія Котенко

Розглянуто неопубліковану німецькомовну антологію “Поезія приречених”, упорядковану Юрієм Кленом, до якої ввійшли поезії київських неокласиків у перекладах упорядника. Докладно проаналізовано контекст постання антології, МУРівські дискусії з питання неокласицизму та участь у них Юрія Клена. клен неокласицизм поезія

Ключові слова: Юрій Клен, київські неокласики, МУР, поетична антологія, переклади, дискусії.

Київським неокласикам “щастило” на текстові втрати й нереалізовані проекти. Умови тоталітарного суспільства не надто сприяли збереженню культурної спадщини. Список загублених і знищених текстів неокласичного грона досить довгий. Особливо не поталанило перекладам канонічних творів світової літератури: безслідно зникла більша частина зеровської “Енеїди” Верґілія, Драй-Хмарин переклад “Божественної комедії” Данте, переклад “Пісні про Нібелунгів” Юрія Клена. Неокласикам не вдалося видати низку книжок, які вони готували як автори, упорядники й перекладачі. Деякі з тих праць просто не було завершено, деякі, що були готові до друку, не пройшли цензурування перед публікацією. Так не побачила світ антологія майстрів світового сонета Зерова, збірник прози неокласиків за редакцією Филиповича, антологія французької поезії, вибрані твори Лєрмонтова, збірка пісень Беранже. Втім, як відомо, невидана книжка, що з тих чи інших причин не доходить до широкого читача й не стає активним чинником поточного літпроцесу, все ж таки залишається фактом історії літератури.

До таких нездійснених проектів належить й поетична антологія “Dichtung der Verdammten” (1947), впорядкована Освальдом Бурґгардтом (Юрієм Кленом) на еміґрації, в Австрії. Про цю антологію в оглядах життя й творчості Клена згадували Михайло Орест, Ж. Бурґгардт, О. Филипович, Ю. Ковалів, М. Москаленко. Рукопис не було опубліковано через смерть упорядника. Приятель Клена Леонід Мосендз мав намір видати збірку в Швейцарії, але передчасно помер, так і не здійснивши задуму [15, с. 80]. На щастя, книга збереглася в архіві родини Юрія Клена. 1992 року Юрій Ковалів передав ксерокопію машинопису антології до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де вона нині й перебуває [13]¹.

До невеличкої антології (всього 25 аркушів) увійшла добірка віршів Максима Рильського, Павла Филиповича, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари та Юрія Клена в перекладах німецькою мовою останнього. Антологія відкривається передмовою Клена, поетичні блоки подано в супроводі його п'яти сильветок. Антологію зорієнтовано на німецькомовну аудиторію. Для назви упорядник використав зрозумілу західноєвропейському читачеві аналогію, порівнявши київських неокласиків із французькими “проклятими поетами”. Річ у тім, що німецьке слово “der Verdammte” має подвійний переклад українською: “проклятий” і “приречений”. В українських історико-літературних джерелах антологія Клена фіґурує під обома назвами: в О. Филиповича -- як “Поезія проклятих” [15, с. 80], в Ю. Коваліва -- “Поезія приречених” [8, с. 11]. Перший варіант відсилає до усталеної назви французьких символістів, другий -- до мартирологічного аспекту біографій київських поетів. Варто зазначити, “проклятий” -- часто вживаний епітет у Юрія Клена, згадати хоча б його знамениту поему “Прокляті роки”. У короткому ж вступі до антології Клен зазначав: “Поети, про яких тут мова, йшли життям не з прокляттями, а з благословеннями. У їхній поезії, що прагнула бути чистою й прозорою аж до дна, як гірське озеро, не було нічого, що створило б їм славу проклятих поетів” [13, арк. 1].

Згадана антологія була не першою спробою Юрія Клена ввести київських неокласиків у німецькомовний літературознавчий дискурс. На славістичному семінарі професора Макса Фасмера в Берліні у квітні 1939 року Бурґгардт виголосив доповідь про модерну українську поезію. Професор Фасмер високо оцінив огляд і висловився за його публікацію [14, с. 3]. Того ж року вийшла друком стаття Бурґгардта “Ukrainische Dichtung im Exil” (“Українська література на еміґрації”), в якій було згадано “тісно замкнену” групу неокласиків, що “рухалися надійним шляхом поетичної традиції”, “плекали чистоту й красу мови, вкладаючи її в спокійну філігранну форму” [17, с. 456]. Максима Рильського автор називав найвідомішим представником групи, Миколу Зерова -- її ідеологом.

Над поетичною збіркою київських неокласиків Юрій Клен працював у повоєнні роки. Австрійський період життя Освальда Бурґгардта (1945--1947) дуже насичений. Виїхавши із Праги й оселившись у гірському пансіоні у Фольдервільдбаді [12, арк. 8], Клен обійняв посаду професора славістики в Інсбруцькому університеті, де читав курси: “Історична русь-граматика”, “Билини”, “Утворення Київського князівства”, “Леся Українка та її переклади з Гайне”. 1946 року професор переїздить з родиною до Лойташа, місцевості поблизу Зеефельда. Разом з Леонідом Мосендзом і Мироном Левицьким створює літературну містифікацію -- поета Порфирія Горотака, видає книжку його пародій “Дияболічні параболи” (1947). В австрійський період написано більшу частину “Попелу імперій”. Тоді ж Клен дебютує у прозі, співпрацює з різними часописами в ролі літературного критика й публіциста.

На еміґрації Освальд Бурґгардт позиціонує себе як продовжувача традицій неокласичного ґрона, зв'язкову ланку між “материковою” й діаспорною літературами. У листі до своєї колишньої студентки Галини Карпової 27 листопада 1944 року Клен писав: “Я неокласичну традицію, ним [Миколою Зеровим. -- Прим. авт.] культивовану, не занехаяв, а поніс на Захід, в Європу” [11, с. 10]. Очоливши редакцію журналу “Літаври”, що виходив 1947 року в Зальцбурзі, Клен публікує на його сторінках твори Зерова, Филиповича, Михайла Ореста. Невипадково епіграфом до часопису взято рядки з поезії Миколи Костьовича: “Прекрасна пластика і контур строгий, // Добірний стиль, залізна колія -- // Оце твоя, Україно, дорога”. Як наголошує С. Козак, “Кленові не переставало бути дорогим його «неокласичне минуле», з яким він ототожнював і себе, і редагований ним журнал” [9, с. 21]. І в поемі “Прокляті роки”, і в епопеї “Попіл імперій” поет художньо переосмислює трагічні долі своїх побратимів.

У повоєнні роки Бурґгардт бере участь у Мистецькому Українському Русі (МУР), що виникає в таборах переміщених осіб у Німеччині. У МУРі в той час активно дискутується питання київського неокласицизму -- відбувається переоцінка його значення для історії літератури, обговорюється продуктивність неокласичної художньої системи для подальшого розвитку літератури. Ю. Шерех розвінчує “легенду про неокласицизм”: спростовує існування стилістично монолітної київської поетичної школи. І. Багряний підважує цінність неокласичного досвіду й перспективність художньої практики ґрона, засуджує європеїзаторське спрямування й естетизм.

Водночас у МУРі утворюється інше, “пронеокласичне крило” критиків і поетів, які вважали себе учнями київської школи й рухалися в неокласичному напрямі. До цього гурту “принципових неорганістів”, що сформувався навколо альманаху “Світання”, належали Михайло Орест, Володимир Державин, Святослав Гординський та ін. Прибічники неокласиків сприйняли виступи Шереха й Багряного як кампанію проти “грона п'ятірного”.

Виступаючи в обороні неокласичної школи, Володимир Державин і Михайло Орест розгортають теоретичну дискусію: що визначає стиль загалом і неокласичний зокрема? “Антипапа” еміґраційної критики Державин закидав “папі” Шереху неправильний підхід до розуміння неокласичного стилю. На думку Державина, який сформулював свою ригористичну стильову концепцію, в основі стилю лежить тип поетичного образу -- неокласичний образ завжди іманентний творові. Відповідно, вважав Державин, “психологічно-світоглядні складники”, які брав до уваги Шерех, абсолютно неважливі для визначення стилю.

У ході навколонеокласичних баталій зринуло ще одне проблемне питання -- “формальне”. “Органісти” продовжували наступати на старі теоретичні граблі своїх марксистських попередників з радянських теренів, звинувачуючи неокласиків у так званому “формалізмі” (йшлося не про літературознавчі інтерпретаційні стратегії неокласиків-філологів, а про їхню особливу увагу до форми власних поетичних творів, “екзотичність” використовуваних традиційних жанрів, розмірів, строф). Деякі “органісти” закликали сучасників відкинути класичні, усталені форми, культивовані неокласиками, бо вони, мовляв, “сковують і деформують зміст”. Державин вказував на засадничу помилковість таких суджень, адже форма зміст інерозривно поєднані, тому їхнє протиставлення неможливе. Так питання неокласицизму, дискутоване в МУРі, потягло за собою ще низку нерозв'язаних теоретичних проблем, над якими схрещували списи літератори в Україні у 1920-х роках.

Під приціл МУРівських критиків потрапляє і сам Юрій Клен -- сумніву піддають неокласичність його творів. У поезії Клена, а також в епопеї, над якою він у цей час працює й уривки з якої оприлюднює, критики помічають зростання романтичних та експресіоністичних елементів. Ще 1943 року Євген Маланюк зауважив у Кленовій збірці “Каравели” “готичний момент” і констатував “переборення неокласики” (однойменна стаття Маланюка своїм загальним пафосом дещо нагадує “Преодолевшие символизм” В. Жирмунського). Згодом Маланюкову тезу про відхід Клена від неокласики підхопить частина МУРівських критиків. Сам же Бурґгардт у відповідь мовчатиме -- не спростовуватиме й не підтверджуватиме їхніх оцінок, хоча й власної належності до неокласиків жодного разу в друці не зречеться [10, с. 5].

Лише раз Юрій Клен відкрито виступить у пресі на захист неокласичного грона. Його стаття “Бій може початися” за формою була рецензією на перший збірник МУРу, по суті, -- полемікою з “органістами”. Колишній неокласик наголошував, що неокласицизм -- незавершений і актуальний проект: “Я гадаю, що дорібок т. зв. «неокласиків» не тільки не є ще засвоєний, а що їхні стилістичні можливості треба далі поглиблювати. Вони тільки вказали шлях, а не пішли ним до кінця” [6, с. 532--533].

Аргументи, що лунали в МУРівських дебатах, часто нагадували аргументи з літературної дискусії 1925--1928 років. Звичне обвинувачення неокласиків у “переспівуванні чужих зразків” Бурґгардт відкидає подібно до Зерова: використання традиційних форм і образів не свідчить про епігонство -- стверджував він. Так само Клен коментував європеїзаторство культуртрегерів: “Коли неокласики, наприклад, у свій час закликали орієнтуватися на Європу, то це заразом був і тактичний хід: геть, мовляв, від Москви, щоб довести свою національну відрубність!” [6, с. 523]. Пропагована в МУРі “національна органічність”, на думку Клена, могла завести українську літературу у вузькі етнографічні межі: “Претензії на національну самовистарчальність є сьогодні багато небезпечніші, ніж потяг до «європеїзму», бо потурають тій частині молоді, яка нічого не бажає знати й нічого не засвоювати” [6, с. 525].

Елітарність й суспільно-політична незаанґажованість неокласиків муляла очі національно й народницьки налаштованим літераторам еміґрації. Тож вішання ярликів “дезертири життя” й “дезертири нації” стало звичайною річчю. Клен реагував на звинувачення: “На своїй холодній верховині втікачі від сучасності мусіли почуватися самотніми, але в тому й була гордість і сила їхня, бо дужчим є той, що йде сам, а не в отарі. Істину цю ствердила їхня перемога по двох десятиліттях. Тогочасний канон вимагав нівеляції, зниження митця до рівня юрби, вони ж стриміли ad ardua, ad astra, щоб звідти тягти юрбу до себе. Це не дає нікому права таврувати хоч одного із них назвою «дезертира своєї нації»” [6, с. 524].

Так само, як і Державин, Клен вказує на хибність дуалістичного розуміння форми й змісту, Шерех бо стверджував, що “зміст неокласики засвоєний, а тому він став мертвою формою”. Клен також не погоджувався з Шевельовим, який казав, що формальний вишкіл був самоціллю неокласиків. Тезу про вичерпаність неокласицизму також спростовував: “Пригадуються мені слова Рильського з приватної нашої розмови, що пора в слові «неокласики» скреслити першу частину «нео». Отже, в цьому розумінні -- тих кілька поетів старалося дати українській літературі твори класичні, зразкові. Дивно говорити про те, що всі можливості вичерпані, коли кожний з них (за винятком Рильського) дав лише по одній невеличкій збірці (Филипович, правда, дві, але ж зовсім тонесенькі), тоді як росіяни грубі томи Пушкіна і Лєрмонтова, та й то не вважають, що можливості цим вичерпані. Невже кілька невдалих (а подекуди трохи, може, вдалих) наслідувань початківців-поетів встигли виробити «штампованість»?” [6, с. 532].

Таким складним і суперечливим був контекст, у якому з'явилися дві важливі праці Юрія Клена, присвячені київським неокласикам (обидві створювалися в Австрії). Перша з них -- відомі мемуари “Спогади про неокласиків”, що побачили світ 1947 року в Мюнхені¹ й були зорієнтовані на українського діаспорного читача. Друга -- неокласична поетична антологія “Dichtung der Verdammten”, призначена для німецькомовного реципієнта, що мала ввести українське літературне явище у європейський культурний простір. З указаних вище причин антологія залишилася невиданою.

З одного боку, ці дві праці Клена -- своєрідна апологія неокласицизму в МУРівських дискусіях. З другого боку, це був природній вияв “комплексу уцілілого”. Як стверджує Г. Грабович, саме survivor complex став причиною появи в МУРівську добу численних мемуарів, автори яких подавали особисту візію себе й історії плюс вшановували пам'ять письменників, які стали жертвами тоталітарних режимів [2, с. 52].

У “Спогадах...” Юрій Клен уперше створює “всебічну епістемологічну модель літературного угруповання” неокласиків [1, с. 180], уперше викладає його історію й світоглядно-естетичну програму (“Болотяну Лукрозу” В. Петров-Домонтович писав у відповідь на Кленові мемуари). Сильветки антології “Поезія приречених” частково повторюють окремі фрагменти “Спогадів про неокласиків”.

І в “Спогадах...”, і в “Поезії...” Клен найяскравіше прописує два мемуарні портрети -- Зерова і Драй-Хмари. У “Спогадах...” особливо наголошено на мученицькій долі М. Драй-Хмари, він стає головним героєм сюжету про знищення групи [1, с. 178]. В антології подано п'ять нарисів про учасників поетичного ґрона, зокрема й автобіографічний самого Клена. Наскрізний мотив сильветок -- репресивність радянської системи щодо митців.

У мемуарах та антології Клен широко використовує документальні матеріали, цитує епістолярій Драй-Хмари. Дружина поета Ніна й дочка Оксана наприкінці 1943 року вивезли на Захід листи Драй-Хмари, надіслані з колимських таборів. У Празі вони певний час мешкали в сім'ї Бурґгардтів, саме тоді Юрій Клен мав нагоду ознайомитися з цими листами [3, с. 257].

Сильветки з антології цікаві сучасному читачеві як частина авторефлексивного дискурсу київських неокласиків. Клен характеризує Рильського як “одного з найбільших поетів свого народу, твори якого мають непроминальну вартість”, попри те, що він “звернув зі свого колишнього шляху” і почав писати тенденційні вірші. Павла Филиповича упорядник називає “другим з кола неокласиків”, Зерова -- головою та засновником школи, її теоретиком.

За жанром сильветки Клена -- це поєднання літературного портрета з елементами нарису, мемуарів, фрагментами епістолярію. Неокласик посилається на усні історії про долі побратимів, що поширювалися в діаспорних колах, а також використовує спогади Семена Підгайного, які щойно вийшли книгою “Українська інтеліґенція на Соловках: Спогади 1933--1941” (Новий Ульм, 1947). Клен запозичує в Підгайного окремі яскраві деталі, скажімо, про те, як в ув'язнених перед відправкою на материк обрізали ґудзики на штанях і забирали пояси. У сильветці про Зерова описано епізод з вивезенням його рукописів з табору й обставини втрати перекладу “Енеїди”, над яким майстер працював на засланні. Ті самі факти автор переповідає і в “Спогадах про неокласиків”.

Кленові переклади поезії неокласиків німецькою мовою, що ввійшли до антології “Dichtung der Verdammten”, заслужили компліментарних оцінок дослідників: В. Державин вважав їх “конгеніальними” [10, с. 5], О. Филипович -- “справжніми перлинами перекладного мистецтва” [15, с. 80]. Важливо, що Клен у сильветках наводить історико-літературні контексти, необхідні для інтерпретації окремих поезій, як-от “Лебедів” Драй-Хмари, поетичного діалогу Филиповича й Зерова навколо образу Саломеї.

Поетичний доробок Рильського в антології представлено текстами: “Синя далечінь”, “Фальстаф”, “Поцілунок”, “Яблука доспіли, яблука червоні!..”, “Тріпоче сокір, сріблом потемнілим...”, “Запахла осінь в'ялим тютюном.”, “Студений вітер б'є в холодні вікна.”; Филиповича: “Не злато, ливан і смирну.”, “Жовтих плям тривожне коло.”, “Закликав червень чарівну теплінь.”, “Кому не мріялось, що є незнана Муза.”, “Саломея”; Зерова: “Саломея”, “Навсікая”, “Тесей”, “Праосінь”, “О, як мене втомили рядки готичних літер.”; Драй-Хмари: “Ласкавий серпень. П'яне сонце.”, “Зоріти ніч і бути з вами.”, “Мене хвилює синій обрій.”, “Лебеді”, “І знов обвугленими сірниками.”. Юрій Клен переклав свої поезії зі збірки “Каравели” (“Прозоре озеро лісне.”, “Слова і квіти”, “Розвісив вітер багряниці.”, “Покій і буяння”), “Соняшник” з поеми “Попіл імперій” і фрагмент з “Проклятих років”, відомий як “Молитва”. Деякі з цих перекладів надруковано в різних виданнях по смерті перекладача [16, с. 75-76, 77, 78].

Тексти сильветок і вступної статті Юрія Клена з антології “Поезія приречених” подаємо в нашому перекладі за ксерокопією машинопису, що зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Неокласична антологія, якій свого часу не пощастило бути опублікованою, нарешті прямує до читача хоч і не в німецькому, як планував укладач, а в українському мовному вбранні.

Література

1. Гажа Т Епістемологічна модель літературного угруповання неокласиків у спогадах Юрія Клена / Т Гажа // Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму / за ред. Л. Кравченко. -- Дрогобич : Відродження, 2004. -- С. 173-181.

2. Грабович Г. “Велика література” / Г. Грабович // Сучасність. -- 1986. -- № 7-8. -- С. 46-80.

3. Качуровський І. Життя і творчість Юрія Клена // Променисті сильвети: Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки / І. Качуровський. -- К. : Вид. Дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. -- С. 249-284.

4. Клен Ю. Бій може початися: З нагоди появи: МУР Мистецький український рух. Збірники літературно-мистецької проблематики. Збірник І. -- Мюнхен-Карльсфельд, 1946. С. 109 / Юрій Клен // Звено. -- 1946. -- № 3-4. -- С. 55-64.

5. Клен Ю. Бій може початися (МУР -- Мистецький Український Рух. Збірник літературно-мистецької проблематики. Збірник І. -- Мюнхен-Карль сфельд, 1946, стор. 109) / Юрій Клен // Український самостійник. -- Мюнхен, 1953. -- № 39 (193). -- 27 вер. -- С. 3; № 40 (194). -- 4 жовт. -- С. 3; № 41 (195). -- 11 жовт. -- С. 4-5.

6. Клен Ю. (Бурґгардт О.) Вибрані твори: Поезія, спогади, статті / Юрій Клен (О. Бурґгардт). -- Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2003. -- 616 с.

7. Клен Ю. Мінотаврові на поталу / Юрій Клен // Пробоєм. -- 1943. -- № 3 (116). -- Бер. -- С. 183-189.

8. Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена / Ю. Ковалів // Клен Ю. Вибране / упор., авт. передм. та приміт. Ю. Ковалів. -- К. : Дніпро, 1991. -- C. 3-23.

9. Козак С. “Літаври” від Юрія Клена / С. Козак // Столиця. -- 2005. -- № 44 (599). -- 10 лист. -- С. 21.

10. Орест М. Заповіти Ю. Клена / Михайло Орест // Орлик. -- 1948. -- № 2. -- С. 5-7.

11. Орест М. Ю. Клен про самого себе / Михайло Орест // Україна і світ. -- 1951. -- № 5. -- Лип. -- C. 9-10.

12. Освальд Бурґгардт десяті і двадцяті роки (За свідченнями Жозефіни Бурґгардт і Зіґфріда Венде). Літо, 1968 // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т Г. Шевченка НАН України. -- Ф. 230. -- № 28. -- 8 арк.

13. Проф. О. Бурґгардт. Про поезію українських поетів-неокласиків. Австрія, 1947. Німецькою мовою // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т Г. Шевченка НАН України. -- Ф. 230. -- № 21. -- 26 арк.

14. Рудницький Я. Із спогадів про Юрія Клена / Я. Рудницький // Новий шлях. -- 1957. -- № 100. -- 23 груд. -- С. 3.

15. Филипович О. Життя і творчість Юрія Клена / О. Филипович // Сучасність. -- 1967. -- № 10. -- С. 47-85.

16. Юрій Клен: Бібліографічний покажчик / склав І. Лучків. -- К. : Б. в., 2009. -- 182 с.

17. Burghardt O. Ukrainische Dichtung im Exil / O. Burghardt // Die Gegenwartsdichtung der europaischen Volker / Hrsg. von K. Wais. -- Berlin : Junker und Dunnhaupt Verlag, 1939. -- S. 455-464.

Размещено на Allbest.ru