Проблема часу та простору у світовому літературному процесі ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема часу та простору у світовому літературному процесі ХХ століття

Літературознавство

Леонід Козубенко

У статті досліджується проблема часу і простору у світовому літературному процесі ХХ століття. Час і простір у художніх творах зарубіжних письменників, на відміну від реального часу і простору, завжди подаються безпосередньо через сприйняття суб'єктивної свідомості героя, автора-оповідача, «авторської маски». Кожен із них має свої просторово-часові кордони, а кожен об'єкт мови, який знаходиться в межах цієї свідомості - свої просторово-часові форми. У цих форм можуть бути найрізноманітніші відносини, які залежать від їх взаємного розташування в складній архітектоніці тексту.

Ключові слова: проблема, час, простір, художній, твір, текст, письменник, роман, структура, герой.

В статье исследуется проблема времени и пространства в мировом литературном процессе ХХ века. Время и пространство в художественных произведениях зарубежных писателей, в отличие от реального времени и пространства, всегда подаются непосредственно через восприятие субъективного сознания героя, автора-рассказчика, «авторской маски». Каждый из них имеет свои пространственно-временные границы, а каждый объект языка, который находится в пределах этого сознания - свои пространственно-временные формы. У этих форм могут быть самые разнообразные отношения, которые зависят от их взаимного расположения в сложной архитектонике текста.

Ключевые слова: проблема, время, пространство, художественный, произведение, текст, писатель, роман, структура, герой.

Актуальність роботи полягає в тому, що категорії простору і часу є важливими моделюючими засобами літератури, так як вони визначають форми часово-просторової організації творів - хронотоп. Це найбільш важливі змістові універсальні компоненти художнього тексту. При цьому простір хронотопу утворює фабульний план, а час - сюжетний.

Художній час і простір є самостійними системами, але одночасно являють собою складну систему, яка організовує літературний матеріал. Звернення до цієї проблеми мотивовано тим, що часово-просторова організація художнього світу в ХХ столітті значно ускладнилась у порівнянні з традиційними часово-просторовими парадигмами. Зарубіжні письменники у своїй творчості демонструють досить майстерну гру з часом і простором, використовуючи часові зсуви, сполучення різночасових пластів, розширюють просторову обмеженість за рахунок часу. Час і простір задають параметри художнього світу твору. Їх взаємовідношення в романній архітектоніці відображають структуру авторської свідомості, її світорозуміння, систему філософських уявлень і, отже, їх інтерпретація - це пошук засобів вираження авторської ідеї.

Проблему часу і простору досліджували такі науковці, як М. Бахтін, І. Богданова, М. Гей, М. Каган, Ю. Лотман, Б. Мейлах, В. Сікорська, З. Тураєва та інші.

Основна мета роботи полягає у дослідженні проблеми часу і простору в творчості зарубіжних письменників ХХ століття.

Простір і час - це філософські категорії, за допомогою яких визначаються форми буття речей і явищ, що відтворюють, з одного боку, їх співіснування, співбуття (у просторі), з іншого - процес зміни їх один одним (у часі), тривалістю їх існування. «Визначення, хай навіть в найпершому наближенні, масштабів у просторі і зміни ритміки в часі всіх дійсних і потенційно природних і суспільних параметрів буття є необхідною умовою не тільки процесу опанування світу, а й пізнання людиною самої себе» [1, с. 131].

Початком теоретичного дослідження проблеми художнього часу і простору є трактат німецького вченого Г. Лессінга «Лаокоон, чи про межі живопису й поезії» [4], в якому умовно розподілено види мистецтва на просторові й часові. Втім Г. Лессінг на підсвідомому рівні відчував, що цей розподіл не є точним. Тому питання такого розподілу в його праці остаточно не вирішене. Б. Мейлах з цього приводу зауважував: «Якщо помилялися теоретики, спираючись на специфічні особливості, притаманні кожному з цих видів мистецтва, то не менш помилковою є думка інших, котрі вважають межі між ними абсолютними» [6, с. 4].

Глибокий і прискіпливий аналіз категорій художнього часу й простору міститься у роботі М. Бахтіна «Форми часу і хронотопу в романі» (1937-1938), в якій було розроблено послідовний просторовочасовий (хронотопічний - за визначенням автора) підхід до дослідження жанру роману.

У роботі М. Бахтіна послідовно розгорнуто філософське осмислення простору й часу як всеосяжних і всеохопних форм буття матерії, що нерозривно пов'язані між собою, єдність яких проявляється в русі й розвитку матерії. Дослідник проголошував ідею нерозривної єдності часу й простору і в літературі: час і простір «найчастіше настільки переплетені, що розділити їх неможливо» [2, с. 16].

На думку М. Бахтіна, хронотоп - це категорія літератури, що виражає нерозривність простору і часу, для яких характерним є взаємоперехід (час характеризується через простір і навпаки). Вчений «прослідковує» хронотоп у розвитку світового літературного процесу в різні епохи, підкреслюючи тісний зв'язок часу дії героя художнього твору з його місцеперебуванням. За визначенням дослідника, хронотоп у художньому творі - це єдність художньої правди у її відношенні до реальної дійсності. Вчений тісно пов' язував хронотоп з жанровими властивостями твору: «Хронотоп у літературі має істотне жанрове значення. Можна прямо сказати, що жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, до того ж у літературі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (значною мірою) і образ людини в літературі; цей образ завжди істотно хронотопічний» [2, с. 121-122]. Характеризуючи типологію єдності цих категорій у великих прозових творах, М. Бахтін окреслює декілька типів хронотопу: фольклорний, ідилічний, авантюрний і т.д.

Поряд з поняттям «хронотоп» у роботі М. Бахтіна детально розглядається поняття «часу». Час, репрезентований у тексті як «авантюрний», «біографічний», «побутовий»,

«історичний», «веселий» (останній майже не використовується в працях інших дослідників), характеризується вченим за такими ознаками, як одночасовість, різночасність та циклічність. М. Бахтін досліджує мікросистему взаємозв'язку часопросторового континууму, з одного боку, надаючи перевагу часу, а з іншого - підкреслюючи рівність констант прикладами хронотопії - хронотоп дороги, дому, порогу, зустрічі, природи, відзначаючи при цьому важливість просторових відносин у художньому творі.

Часопростір є основою художньої єдності літературного твору: тому окремий хронотоп «завжди несе в собі оціночний момент, котрий може бути виділений з цілого хронотопу тільки в абстрактному аналізі. Усі просторово-часові визначення в мистецтві й літературі невід'ємні одне від одного...» [2, с. 275]. Час і простір відіграють одну з найважливіших ролей у поєднанні художніх елементів в одне ціле, значно підсилюють ідейно-емоційний вплив змісту, безпосередньо спрямовані на розкриття ідейно-тематичної й формотворчої системи письменника.

Ідеї М. Бахтіна про хронотоп автора, героя, читача, «творчий хронотоп» [2, с. 286] мають світотовідчуттєве наповнення, ціннісний зміст і наштовхують на думку про розмежування реального та художнього часопростору, якому притаманні одночасовість та різночасність [2, с. 129], циклічність часу [2, с. 243], абстрактна просторова екстенсивність [2, с. 136], сприйняття часу в часі, що досить суттєво позначилося на сучасній прозі.

М. Бахтін, як зазначалося, бачив художній час і художній простір взаємозалежними, а «у літературно-художньому хронотопі має місце злиття просторових і часових прикмет у осмислене й конкретне ціле. Час тут згущається, ущільнюється, стає художньо-зримим; простір інтенсифікується, вступає в рух часу, історії. Прикмети часу розгортаються в просторі, а простір осмислюється і змінюється часом. Таким переплетенням рядів і злиттям прикмет характеризується художній хронотоп» [2, с. 122]. Важливість висновків М. Бахтіна можна зрозуміти хоча б з того, що жодний дослідник проблеми художнього часопростору не обійшовся без концептуальних положень робіт ученого.

Детальне опрацювання проблеми художнього часопростору здійснене вченими Московсько-Тартуської семіотичної школи, яку очолював Ю. Лотман. У роботі Ю. Лотмана «Структура художнього тексту» художній простір пов'язується із сюжетною структурою мистецького твору [5]. Дослідник подає розгалужену чітку класифікацію художнього простору - точковий, лінеарний, площинний, об'ємний, закритий, відкритий. Ця класифікація є досить системною для конкретного аналізу художнього тексту. Розглядаючи простір як засіб художнього моделювання, Ю. Лотман вважає можливою характеристику літературних героїв за співвіднесенням їх до зображуваного простору. Простір для людини складається з моделей, які вміщують у собі фізичні об' єкти, духовні й ментальні сутності. За визначенням ученого, існують герої «степу», які вільні у своєму русі, та герої «шляху», які мають чітко намічену лінію пересування. Аналізуючи «Мертві душі» М. Гоголя, дослідник розмежовує поняття «дороги» та «шляху». Дорога - найголовніша просторова форма, яка організовує текст, а шлях є проявом цієї дороги. Ю. Лотман зосереджує увагу на локальній ситуації художнього просторового континууму, визначає значення художнього простору для розвитку характеру героя: «Однак художній простір не лише об'єднує в собі героїв і сюжетні епізоди. Співвіднесення його з героями і загальною моделлю світу, яка створена художнім текстом, переконує в тому, що мова художнього простору - не порожня посудина, а один з дієвих компонентів загальної мови, якою оперує художній твір» [5, с. 259]. За визначенням Ю. Лотмана, часове моделювання є вторинною надбудовою мовного простору.

Подібно до М. Бахтіна й Ю. Лотмана, М. Гей [3] теж відзначає нерозривну єдність часу і простору, що сприяє формуванню каркасу художнього твору. За визначенням дослідника, поетика часу в словесному мистецтві змушена розтягувати в послідовний ланцюг одночасне й одномоментне, тому побудова образу припускає обов'язкову послідовність введення описуваного, поступове розгортання його, так що одне випливає обов'язково з іншого, навіть тоді, коли в житті це відбувається одночасно.

З. Тураєва, міркуючи про природу художнього часу, визначає його особливості через зв'язок з реальністю. Вона поділяє художній час на окремі типи: упорядкованість/ невпорядкованість, зворотність, аритмічність, одномірність/ багатомірність, переривчастість [7, с. 17-27]. Тобто послідовність часу в художньому тексті може порушуватися залежно від задуму автора, майстерності письменника в описі подій, характеристиці персонажів. Типи художнього часу, окреслені З. Тураєвою, істотно доповнюють лотманівську класифікацію художнього часу. Їх можна вважати теоретичним підґрунтям для конкретного аналізу проблеми часопростору в творчості зарубіжних письменників ХХ століття.

Таким чином, художній простір і художній час окреслюються у конкретній схемі як єдність фізичних, концептуальних і перцептивних ознак часопросторового континууму, де є можливості «зворотного» плину часу, або репрезентується масштабність чи локальність художнього простору. Ці ознаки своєрідно пов' язані між собою або, навпаки, - ізольовані, створюючи таким чином конкретну просторово-часову багатомірність мистецького твору. Тому проблема художнього часу й простору постає як одна з найактуальніших при аналізі художнього тексту, адже без детального визначення часопросторової поетики неможливо повністю опанувати й оцінити справжню естетичну вартість твору.

Час і простір художнього тексту, на відміну від реального часу і простору, завжди подаються безпосередньо через сприйняття суб'єктивної свідомості героя, автора-оповідача, «авторської маски». Кожен із них має свої просторово-часові кордони, а кожен об'єкт мови, який знаходиться в межах цієї свідомості - свої просторово-часові форми. В цих форм можуть бути найрізноманітніші відносини, які залежать від їх взаємного розташування в складній архітектоніці тексту.

Простір і час можуть бути абстрактними, метафізичними, конкретними. Метафізичне трактування часу і простору превалює в романі Р. Мерля «Мадрапур». Сам письменник неодноразово писав про те, що закони плину часу і його сприйняття людиною завжди привертали його увагу. Для нього важливим є «цей образ колеса часу, з яким люди пов'язані своїми турботами й бідами, і яке підкорює їх аж до кінця їхнього земного існування невтомним ритмом свого руху» [8, с. 382]. Простір і час можуть мати «географічний характер». (Наочний приклад «географія» романів Дж. Толкієна). Вони можуть бути однорідними й неоднорідними, диференціюватися за ознакою повноти й неповноти.

Простір у його художньому відображенні є більш самостійною категорією чим час. Він може бути конкретним, природнім, метафізичним, історичним, міфологічним. У його організації є ряд семантично значимих параметрів - північ, південь, захід, схід. Просторові вісі також мають ціннісний статус - вертикальна вісь (верх - низ), горизонтальна вісь. У горизонтальній і вертикальній орієнтації простору своя семантика і різне аксіологічне поле. Особливу конструктивну роль в художньому просторі відіграє межа, символіка якого є універсальною. В умовно-символічному просторі відсутні конкретні реалії, і він заповнюється не індивідуальними, а універсальними, метафізичними категоріями. Система символічних образів простору є досить обширною - дорога, ріка, берег, прірва, обрив.

Простір може бути розімкненим або герметично замкненим, що досягається за допомогою різного роду делімітаторів - мурів, огорож, краю. Так, дія роману А. Дьобліна «Гамлет, або довга ніч підходить до завершення» сконцентрована в бібліотеці, що символізує повне відчуження героя від світу і бажання зрозуміти конфлікти своєї родини через архетипи світової культури. Метафорою Космосу постає бібліотека і в оповідання Х. Борхеса «Вавілонська бібліотека». Особливу роль герметично замкнений простір відіграє в романах П. Акройда «Будинок містера Ді», У. Еко «Ім'я троянди» (дія сконцентрована в монастирі), К. Абе «Жінка в пісках», Х. Кортасара «Виграші» (місце дії - пароплав). Оточуючий простір може бути розімкненим, відкритим, як в описі пейзажу, що актуалізує і просторовий і часовий континіум твору. час простір літературний текст

Опис місця іноді носить автономний характер. Загальновідомо, що інтер'єр є відображенням смаків, звичок персонажів. Прикладом можуть служити романи І. Во «Жменя праху» і «Повернення в Брайдсхед». Хеттон і Брайдсхед - два родові маєтки, що перебувають у стані занепаду, є символами доброї старої Англії. Вони описуються з такою неприхованою симпатією і елегійним сумом, що виступають не тільки як засіб характеристики персонажів, але й відображенням етико- естетичного ідеалу автора.

Часто просторово-часова причетність актуалізується вже у назвах творів: Т Манн «Чарівна гора», Д. Чівер «Буллет-парк», Д. Стейнбек «Зима турботи нашої», А. Мальро «Королівський шлях», А. Роб-Грійє «В лабіринті», Т Еліот «Безплідна земля», Дж. Оруел «Скотний двір», Д. Керол Оутс «Сад радощів земних», Д. Буццаті «Татарська пустеля», К. Рохас «Долина полеглих», Г Маркес «Сто років самотності».

Час має різні види структурності: «авторський час», «сюжетний час», «історичний і міфологічний час», «позачасове», «космічне»; може бути хронікально- конкретним, психологічним, з різним ступенем інтенсивності й конденсованості. Зразком гранично складної організації художнього часу і простору є роман Дж. Джойса «Улісс».

Категорія часу в сучасній прозі набуває все нових і нових функцій. В одній і тій же площині можуть перетинатися різночасові процеси, типи співвідношень часових проміжків можуть бути найрізноманітнішими. Так, наприклад, в романі Дж. Хеллера «Уяви собі картину» відбувається складне накладання часових пластів - Античність, Західна Європа

XVII століття і сучасність. У романі С. Гейма «Агасфер» співіснують, взаємодіють три просторово часові пласти - біблійні часи, період Реформації і ХХ століття. Постійна зміна просторово-часового континіуму є характерною майже для всіх романів К. Воннегута. Це пов'язано з тим, що реальний і художній час не співпадають, що, в свою чергу, утворює досить складні перспективи і взаємовідношення всередині твору.

Отже, фабульний час є прямолінійним і за характером протікання прирівнюється до календарного, але не розтягується і не стискається. Сюжетний час, на відміну від фабульного, може уповільнюватися і прискорюватися, рухатися зигзагоподібно, дискретно. Структури сюжетного часу і сюжетного простору мають однаковий характер. Фабульний простір більш статичний так як він відповідає параметрам реального світу. Сюжетний простір зважаючи на свою багатоплановість є більш рухливим і мінливим.

Література

1. Барабаш С. Філософія хронотопу в поезії Ліни Костенко «І засміялась провесінь ...» / С. Барабаш // Наукові записки. - Серія : Філологічні науки (Літературознавство). - Кіровоград, 2002. - 316 с.

2. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике/ М.М. Бахтин // Литературно-критические статьи. - М. : Художественная литература, 1986. - 543 с.

3. Гей М.К. Время и пространство в структуре произведения / М. Гей // Литературно-теоретические исследования. - М. : Наука, 1975. - 60 с.

4. Лессінг Г.-Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії / Лессінг Г.-Е. - К. : Мистецтво, 1968. - 290 с.

5. Лотман Ю.М. Структура художественного текста / Лотман Ю.М. - М. : Искусство, 1970. - 384 с.

6. Мейлах Б.С. Проблемы ритма, пространства и времени в комплексном изучении творчества Б.С. Мейлах / Б.С. Мейлах // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. - Л. : Наука, 1974. - С. 3-10.

7. Тураева З.Я. Категория времени. Время граматическое и время художественное (на материале английского языка) / З.Я. Тураева. - М. : Высшая школа, 1979. - 220 с.

8. Французская литература 1945-1990 / [ред.Н.И. Балашов, Т.В. Балашова]. - М. : Наследие, 1995. - 928 с.

Размещено на Allbest.ru