Аркадій Любченко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аркадій Любченко (1899 -- 1945)

Сповнене творчих злетів і трагічних втрат життя А. Любченка увібрало багато перипетій бурхливої доби українського культурного відродження. Любченкові -- одному з небагатьох літературних соратників М. Хвильового -- пощастило уникнути арешту в роки терору. Проте як митець він був знищений.

Народився А. Любченко 7 березня 1899 р. в с. Старо-Животові Уманської округи, навчався в церковнопарафіяльній школі, потім у гімназії. Деякий час перебував у Києві, а у 1921--1922 pp. служив у Червоній армії. Десь із 1923 р. він -- у столичному Харкові, активно, долучається до літературного життя. Стає членом «Гарту», одним із фундаторів і секретарем ВАПЛІТЕ, опісля й членом Пролітфронту.

А головне -- зростає як талановитий і вибагливий художник. Починаючи з 1924 р. «Червоний шлях» друкує низку його оповідань, зокрема, «З темного передпокою», «Хінська новела», «Кров» тощо. У 1926 р. вийшла невелика збірка прози «Буремна путь». Тоді ж київський журнал «Життя й революція» видрукував одну з кращих його новел -- «Via dolorosa». А в місячнику «Вапліте» (1927) публікуються повість «Образа», уривок з роману «Незнані гості». В цей час А. Любченко працює і над відомим «Вертепом» (1929) -- своєрідним маніфестом романтики вітаїзму і загалом -- спробою філософського синтезу ідей українського культурного відродження 20-х років.

Як пережив А. Любченко 30-ті роки, про це маємо лише уривчасті спомини. Працював у редакціях, продовжував писати, пробував навіть догодити новій кон'юнктурі, але друком виходило мало що. У час війни працював у харківській газеті «Нова Україна», аж поки з'ясувалося, як писав Ю. Шерех-Шевельов, що «це була більше німецька газета, ніж українська». Цей період знайшов відображення у «Щоденнику» А. Любченка (виданий лише на Заході) -- гіркому свідченні втрачених ілюзій, помилок, розбитих надій і нежиттєздатних мрій.

А. Любченко втікає до Львова. Тут був арештований гестапівцями; з в'язниці вийшов тяжко хворим. Помер у Німеччині, в містечку Бад-Кіссінгені 25 лютого 1945 р.

Дебютну збірку «Буремна путь» склали різноманітні твори. Людяне, пройняте авторським співчуттям до героя оповідання «Зяма», лірична розповідь про волелюбного борця-невільника Гайдара («Гайдар»), епізод пореволюційного побуту, в якому знайшла виявлення полярність світогляду двох найближчих людей -- батька й дочки («З темного передпокою»).

Уже 1926 р. такий авторитетний поцінувач, як М. Хвильовий, у статті «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів» писав: «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах».

Художню зрілість молодого прозаїка переконливо засвідчила тонка настроєва новела «Via dolorosa» («Скорботний шлях»). Твір побудований як спогад героя у поетичному обрамленні. Цим обрамленням став короткий епізод зустрічі в спустілому осінньому парку. Несподівана зустріч двох молодих людей, які колись по-дитячому були закохані одне в одного, збурила спомини й болючі почування, висвітлила не лише складну долю й особисту душевну драму, в різний час пережиту кожним із них, але -- в підтексті -- й грандіозні історичні зміни, суспільний переворот, здійснений у країні.

А. Любченко завершує свій твір радісною ноткою хвали прийдешньому дню. В цьому прийнятті й переборенні страждання, сміливому зіставленні потворного й прекрасного з метою простежити сам процес виборювання щастя -- одна з найприкметніших ознак світогляду й стилю романтики вітаїзму, активного романтизму 20-х років.

Якщо «Via dolorosa» можна розглядати в річищі романтичної, лірико-імпресіоністичної новелістики 20-х, то повість «Образа» (Вапліте. 1927. № 4) стає в ряд соціально-критичної, сатиричної ваплітянської прози, поряд, наприклад, з «Іваном Івановичем» чи «Ревізором» М. Хвильового. Імпресіоністичну акварельність деяких ранніх новел А. Любченка тут можна пізнати лише в окресленні головної героїні. Дія повісті після описового вступного абзацу започатковується сенсаційним повідомленням: «Ніхто не знав, що на вечірці, крім інших гостей, є повія. Ніхто. Бо тоді...». У цій молодій жінці, яку обставини ще майже підлітком штовхнули на дно життя, письменник розкриває виняткове благородство й самовідданість. Ставши дружиною вишуканого, зовні інтелігентного Кості, котрий здається Ніні незрівнянно вищим за неї, жінка терпляче, вкладаючи всю душу, вибудовує родинне щастя. Автор опоетизовує маленький домашній світ героїні, її повсякчасне пристрасне бажання піднестися над власним минулим, дорівнятися до якогось справжнього, вищого світу. Але середовище канцеляристів, чиновників, партійних і державних функціонерів видається таким лише наївній жінці. Дрібнодушність новоявлених радянських бюрократів, сіреньких обивателів, інтереси яких зосереджені на власному просуванні в канцелярській ієрархії та підсиджуванні колег, А. Любченко малює з безжальним сарказмом. Це, ймовірно, свідома проекція гоголівської колізії -- зіткнення наївної й щиросердної маленької людини з бездушною бюрократичною машиною -- на радянську дійсність.

Широта «інтелігентної» натури ряду самозакоханих персонажів блискуче розкривається через їхнє ставлення до українізації. «Я, понімаєш, перестаю почувати себе чоловіком, мене позбавляють достоїнства чоловіка, мене чуть-чуть не беруть за вухо, як приготовішку, -- жаліється канцелярист Мішель. -- Чорт зна! Та хіба ж я для того в університеті вчився? [...] Я ж сам чернігівський, у мене ж прадіди -- козаки. І я не заперечую, я согласен признати мову. Но, помилуйте, не в такій же мірі, не в такому ж вигляді!». А «Кобзар» -- це я понімаю, але якийсь путаний галицько-польський діалект, видуманий якимсь фантазьором, -- ні, це вже знаєте [...] В сельських районах -- будь ласка. А в городі -- тут уже пардон». Саркастичий блиск цієї трохи задовгої цитати не потребує коментарів. Хіба що -- натяку про її виняткову злободенність для сучасних процесів.

Автор пробує дошукатися коренів психології денаціоналізованої напівінтелігенції. А. Любченко часом навіть жертвує пластичністю зображення, композиційною цілісністю задля розкриття ідеологічної, суспільно-психологічної атмосфери доби. Прекраснодушні герої «Образи» якоюсь мірою й жертви обставин. А жертвою їхнього бездушного оточення стає чиста й наївна Ніна (душевну чистоту -- за контрастом з її минулим -- прозаїк особливо акцентує).

Грандіозний суспільний переворот не знищив людської ницості, і класична колізія людського серця та державної машини, щирості маленької людини й своєкорисливої бездушності власть імущих зосталася актуальною. Однією з вершин творчості А. Любченка став «Вертеп» -- невеликий за обсягом твір, де зроблено сміливу спробу синтезу світогляду, філософії українського відродження 20-х років, спробу своєрідного потрактування самого стилю активного романтизму. У творі поєднані авторські ліричні рефлексії та філософські узагальнення, «лялькові дійства» й побутові сценки, раціоналістичні роздуми і яскрава образність.

Це роздум і про історичну долю України, і про її майбутнє, і про новий тип людини -- активного діяча й перетворювача, -- який сформувався під час революційних процесів 1917--1919 pp.

Жінка, що пережила трагедію втрати коханого (цю героїню деякі критики трактували безпосередньо як Україну, як її шлях трагічних втрат і боротьби крізь початок двадцятого століття, хоча зміст образу не тільки такий), відчуває себе здатною на нову всеохопну пристрасть. Разом із сильним, одержимим чоловіком вона починає відбудовувати свій зруйнований дім.

Найвищим акордом твору, виконаного в ліричній тональності, часом із виразним переходом до жанру поезії в прозі, стають слова: «Злети й падіння. Віра і голод. Життя і острах. Біль і перемога! Конче -- перемога». Цю перемогу мужні й цілісні люди нової епохи готові здобути у важкій боротьбі.

У «Вертепі» людина нової доби -- це уособлення ренесансної мрії про український народ, про подолання комплексів провінційності, патріархального, хуторянського назадництва, опанування європейською культурою. любченко вертеп літературний відродження

Ю. Шерех свого часу максималістськи порівнював значення «Вертепу» для українського ренесансу 20-х із значенням «Божественної комедії» Данте для католицького середньовіччя. Це справді синтез «політичного й загальнофілософського світогляду українських двадцятих років». «Вертепові» часом шкодить надмірна дидактичність, точніше, плакатність, «гасловість», бракує композиційної викінченості. Та все ж цей оригінальний твір -- цікава сторінка української ліричної прози 20-х років.

А. Любченко активно діяв у літературі недовго, всі його основні твори написані впродовж неповного десятиліття, але працював він наполегливо й плідно, пробував себе в різних жанрах. У журналі «Вапліте» (1927. № 2) друкувалися уривки з роману «Незнані гості». Тут розглядалася проблема співвідношення науки й політики, моральної відповідальності вченого, звучали й мотиви азіатського ренесансу, жваво обговорювані тоді в середовищі творчої інтелігенції. На початку 30-х років було написано п'єсу «Земля горить», що так і не побачила сцени.

У свій час творчість А. Любченка здобула визнання і читачів, і критиків. Проте впродовж десятиліть її замовчувано, і сьогодні мало хто знає про цього талановитого митця. Та без його прози важко осмислити у всій повноті українське письменство ренесансних двадцятих.

Размещено на Allbest.ru