Віршова література другої половини XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Віршова література другої половини XVII ст.

Як і в попередній період, у XVII ст. на розвиток віршової літератури впливали передусім шкільні курси поетики, загальний розвиток тогочасної освіти, шо була на рівні епохи, зміцнення культурних зв'язків з західноєвропейськими країнами, а також небувале піднесення народнопоетичної творчості як важливий фактор демократизації вітчизняної оригінальної літератури.

Викладанню поетики в усіх тогочасних середніх і вищих школах всієї Західної та Східної Європи надавали першорядного значення. Зокрема, в Києво-Могилянській колегії та інших подібних закладах України були спеціальні класи поетики, в яких теорію віршування викладали за усталеними піїтиками, що були побудовані на основі давніх латинських і західноєвропейських джерел: «Поетики» Арістотеля, «Послання до Пізонів» Горація, «Про поетичне мистецтво» Ієроніма Віди, «Сім книг поетики» Юлія Цезаря Скалігера та ін.

До нас дійшло два рукописні підручники з піїтики другої половини XVII ст., написані латинською мовою професорами Києво-Могилянської колегії -- «Fons Castalius» («Касталійське джерело», 1685) та «Lira» («Ліра», 1696). Ці та інші праці були предтечами спеціальних курсів теорії поезії «De poetica libritres», що його читав Ф. Прокопович протягом 1704/05 навчального року для студентів колегії (опублікована лише 1786 p. за ініціативою Г. Кониського у Могильові) та «Idea artis poeseos» учня Прокоповича Л. Горки, який читав курс у 1707/08 навчальному році.

Майже всі названі поетики складалися з двох частин -- «загальна поетика» і «прикладна поетика».

Перша частина знайомила студентів з походженням поезії, її «матерією» або природою, способом вислову, різними поетичними засобами, а також з призначенням та метою поезії взагалі як мистецтва передавати людські вчинки, події минулого й сучасного з певною дидактичною метою повчання та розважання.

Вважаючи основою основ поезії не тільки наслідування «матерії», відтворення буття, а й вигадку, теоретики поезії, йдучи за попередниками і вносячи чимало оригінальних своїх думок, вимагали урізноманітнювати вимисли, показувати події і факти не стільки такими, якими вони були, а якими б повинні вони бути насправді. Це стосувалося насамперед відображення історичних подій, конкретних історичних осіб, що було прикметним для багатьох творів літератури наступного XVIII ст. Водночас викладалися основні поетичні засоби -- вивчалася поетична мова чи система віршування, різні тропи, фігури, метр, ритм тощо.

У другій частині на практичних колоквіумах розбирали, що таке поетичні роди (епос, драма, лірика) та види (епопея, елегія, епіграма, трагедія, комедія), практикувалися різні приклади складання самих віршів з детальним їх розбором, читанням і т. п. Значне місце у прикладній поетиці займало модне «курйозне» віршування як данина чи захоплення західноєвропейським барокко. Студентів навчали складати акровірші, хроновірші, анаграми, хитромудрі віршові загадки, дотепні епіграми, а також «фігуральні» вірші (у вигляді хреста, зірки, серця, яйця), «раковидні» вірші або раки «словесні», «літеральні», «прекословні», вірші, які можна було читати знизу до верху, зліва направо і навпаки, з одним і тим же здебільшого схоластичним значенням та часто пустим змістом.

Таке формалістичне поетичне штукарство іноді було своєрідним викликом з боку українських віршописців західноєвропейському барокко, мовляв, українською мовою можна писати не гірші «поетицькі штучки». Зокрема, випускник Києво-Могилянської колегії, талановитий поет Іван Величковський, обгрунтовуючи написання цілої збірки «курйозних» віршів «Млеко от овцы пастыру належное» (1691), у передмові до «чительника» писав буквально таке: «Уважаючи я, иж многіи народове, звлаща в науках обфитуючі, много мают не тылко ораторских, але и поетицких, чудне а мистерне, природным их языком, от высоких разумов составленных трудолюбій, которыми и сами ся тешат, и потомков своих довцепы острят, я, яко истиный сын Малороссійскои отчизны нашей, болеючи на то сердцем, иж в Малой нашой Россіи до сих час таковых не от кого тыпом выданых не оглядаю трудов, з горливости моеи ку милой отчизне, призваша бога и божію матку на(помощ), умыслилем, иле зможность подлого (довце)пу моего позволяла, некоторые значнешные штуки поетицкіє руским языком выразити, не з якого языка на рускій оные переводяячи, але власною працею моею ново на подобенство інородных составляючи, а некоторыє и целе русскіе способы вынайдуючи, которые иншим языком ане ся могут выразити».

Як бачимо, це вже була ціла поетична декларація визнання західноєвропейського новомодного стилю барокко в українському віршуванні. І. Величковський -- теоретик і практик -- водночас заявляє, що в зарубіжному віршуванні часто поетичні «штучки» тільки «на марные сегосветные жарты выданыє», однак він бачить у них значно більше -- «оздобу отчизни нашеи и утеху малороссійским сыном єи, звлаща до читання охочым и любомудрым». Далі він запевняє читачів, що його вірші спочатку можуть бути й незрозумілі, однак якщо вони, читачі, вникнуть у їх суть, то «велце ся в них закохает». Щоправда, згодом теоретики поезії мало будуть звертати уваги на такі поетичні штукарства, хоч у практиці вони ще довго існували. Так закладалися основи української літературознавчої науки, зокрема науки про поетику.

Основними групами віршової літератури другої половини XVII ст. були: твори на історичну й публіцистичну тематику, любовна лірика, духовна лірика або вірші релігійного і моралізаторського змісту.

Найважливішою групою віршової літератури даного періоду є політично загострені вірші демократичного напряму про визвольну війну українського народу під безпосереднім керівництвом Богдана Хмельницького та про події після його смерті. За справедливим визначенням акад. О. І. Білецького, вірші тих часів, створені в період громадського піднесення, були близькими за своїм ідейним спрямуванням і стилем до фольклорних творів настільки, що їх часто важко відрізнити від дум та пісень. Так, у анонімному вірші «Висипався Хміль із міха» («Про Жовтоводську битву») розповідається про перші великі перемоги українського війська. З історії відомо, що в травні 1648 року Богдан Хмельницький під Жовтими Водами розгромив польську армію на чолі з Стефаном Потоцьким та взяв його в полон. Автор дуже дотепно й образно висміює польську шляхту:

віршовий література український

Висипався Хміль из міха

И наробив ляхам лиха,

Показав им розуму,

Вивернув дідчу думу.

До Жовтої водиці

Наклав им дуже хмельниці.

Не могли на ногах стояти --

Волили утикати.

Рядки названого вірша нагадують відому історичну пісню «Чи не той то Хміль», в якій, зокрема, співається:

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в'ється?

Ой, той то Хмельницький,

Що з ляхами б'ється.

Як у вірші, так і в народній пісні в колоритному образі хмелю мається на увазі Богдан Хмельницький. У віршеві далі йдеться про полонення гетьмана Стефана Потоцького, про те, що настала інша пора і польська шляхта вже не буде знущатися з українського народу.

Подібне знаходимо і в народній пісні, де також тікають «вражі ляхи», гублять штани і шуби, і не один лях лежить, «вищиривши зуби».

Два інші вірші «Он глянул як звір...» («Полонення Потоцького під Жовтими Водами і Корсунем») і «От так пиха наробила лиха...» («Полонення польських гетьманів») присвячені як битві під Жовтими Водами, так і остаточному розгрому польського війська під Корсунем, де вже було полонено самого коронного гетьмана Миколу Потоцького і напольного гетьмана Калиновського.

Автор першого вірша говорить, що битва під Жовтими Водами нічого не навчила польську шляхту й чванливого Потоцького, які хотіли помститися козакам під Корсунем. Але гонор і пиха, як про це говориться вже в другому вірші, наробили їм великого лиха:

От так пиха наробила лиха коронному Потоцькому,

От так була й тобі скрута польному Калиновському.

Отам жовніре ідіте сміло на зимовиско,

В Білгороді в загороді майте становиско.

З приводу тих же подій написаний дуже цікавий вірш під назвою «Дума козацька о берестецькім звиченстві 1651, 31 іюля», який дійшов до наших днів у дещо попсованому рукописному списку. З твору можна зробити висновок, що написаний він людиною, яка була в курсі всіх подій і докладно знала подробиці нещасливої битви під Берестечком.

31 липня 1651 p., як пише автор, почалася битва «Хміля з козаками» проти війська польського короля, але ця битва вже не була такою, як під Зборовом і Пилявцями, звідки тікали ляхи. Тепер ляхи вперто б'ються, не зважають на татар і в крові бусурманській «острий меч свій купають».

У вірші названо багато прізвищ полководців з ворожого табору, що кладуть голови «для оборони польської корони», і серед них Казановського, Осолинського, Вишневецького, Сапігу тощо.

Дещо незвичайно і навіть неправдоподібно автор говорить про прохання козаків:

Тричі кланяли і упадали,

Короля сьмо просили,

По Зборовському люб по старому,

Щобо сьмо тулько жили.

Тобто козаки начебто тричі просили польського короля укласти договір і жити так, як жили за Зборовським договором, на що той поставив умову, щоб козаки видали гетьмана Богдана Хмельницького, всю козацьку старшину, слухали польських панів та йшли воювати проти татарського хана. Досить характерна відповідь козаків полякам:

Хмеля не маєм, панов слухаєм,

Татаров будем бити,

Але старшину, нашу дружину

Нет вісти, як одступити.

Анонімні поети XVII ст., співчуваючи знедоленій вітчизні, у багатьох своїх віршах з сумом розповідають про тяжке лихоліття і невдачі, що почалися після смерті славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького. Вони обурювалися підлою зрадою козацької старшини, що намагалася або «повернути» Україну до Речі Посполитої, або віддати під владу султанської Туреччини.

З цього приводу невідомий автор написав вірша під назвою «Плач Россійській, або Плач Малой России», де центральним героєм виступає персоніфікований образ України. За своїм змістом і манерою викладу вірш нагадує відомі в фольклорі народні голосіння, а також «Тренос, тобто плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви» М. Смотрицького. Як і у «Треносі», знедолена, нещасна, пограбована Україна простягає руки до неба та волає до бога зі своїм горем. Адже її

Bсе маткою называют,

А не все за матку мають:

Другій хощет загубити,

В ложце води утопити.

Одначе ті «дітки», мовби яничари, допомагають шляхті сісти на шию матері-вітчизні, забувши про те, що мучилася вона разом з ними під чужим ярмом. Поет саркастично називає їх «ляхолюбцями» і «лихолюбцями», які сараною налетіли та все посквернили, плазують перед шляхтою та вихваляють її, а все своє ганьблять:

Що лядское, то им смачно,

Хоч лядащо, то им вдячно.

Хощуть бути унеяти,

Папу в ногу целовати.

Через загальновживані в тогочасній поетичній практиці риторичні фігури патріотично настроєний автор запитує, що ті «ляхолюбці» бачать на чужині, окрім чванства, фальшивості? Хіба вони можуть бути синами, коли серце їхнє з ворогами? Такі не можуть носити гордого імені сина Вітчизни.

До названого «плачу» дуже близько стоїть і вірш «О гордых и гневливых ляхах, како гордостію хотеша Росією обладати и православіє в єресь низложити». В ньому подано сумну картину страшенного спустошення України внаслідок міжусобних війн після смерті Богдана Хмельницького; засуджуються представники козацької старшини, які допомагають загарбникам руйнувати батьківщину. Натомість вороги, бачачи руїни колись могутньої і квітучої країни, «ликуют, веселят и торжествуют». Автор гірко дорікає тим, хто сумнівається в написаному; нехай прийдуть і своїми очима побачать, як

Брат брата убивает,

Кровь отца проливает.

Ненависть междусобная

Изрещи неудобная

Точит кровем токи,

Падают отроки,

Юноши млады и девы,

Матери бывают вдовы...

Вони також почують, як стогне Поділля, ридає Волинь, побачать, що земля стала пустою, бо спалені села і міста, люди запродані татарами і турками. Де ж шукати порятунку? Куди подітися, що робити? -- риторично запитує автор. Як і в попередньому творі, він бачить єдиний порятунок у боротьбі українського народу проти внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Збереглися до нашого часу і такі вірші другої половини XVII ст. на історичні теми, як «Українонько, матінко моя», «Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя», «Бувало лиха много на світі» тощо. В них зображено тяжке становище Правобережної України, яку розоряли турки й татари, запрошені гетьманом П. Дорошенком. Адже за зраду Дорошенка і його прибічників дорогою ціною розплачувалось передусім трудове населення Правобережжя, бо турки й татари грабували міста і села, забирали худобу, брали людей у полон і продавали у рабство. Саме про це й розповідається в першому з названих віршів:

Українон[ь]ко, матінко моя.

Ах, як тяжкая бідон [ь]ка твоя.

Окримс[ь]кі ординец[ь] осяг,

На твою згубу поганец[ь] присяг.

Попалив міста, села всі згубив.

Сотників твоїх найстарших побив

Кров'ю красніют[ь] озера, броди,

Кров течет в ріках -- не питай води.

Кров зеленії змочила поля,

Ах, яка тяжкая твоя недоля.

Дітки малії ідут[ь] в неволю,

На свою гірко плачут [ь] недолю.

Не менш образно відтворив ці важкі часи й автор вірша «Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя».

Соціальну нерівність тогочасного українського суспільства відображено не тільки в народних думах та історичних піснях, а й у віршованій літературі. Ось один із таких кращих зразків поетичного літопису:

Бувало лиха много на світі:

Студенно в зимі, гаряче в літі,

Голота усігди гроше [й] не маєт,

А панам що день пак прибувает.

Віт не докучит одная біда

З роду в род тя хніц мовчком сусіда.

Нин[ь]ки з тобою нароком іграєт.

Завтра не за гаразд тобі оддаєт.

А що ділати з лихом негожим?

Мусім терпіти, коли не зможем.

Чом то нам лихо горше догріваєт,

Тепер змиваєт, тепер стираєт.

Глянеш на однім -- сорочки пусто,

На другім свити шовковей густо...

Відгомін визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького доходив і до Закарпатської України. Невідомий закарпатський літописець на чистих полях одного рукописного євангелія з села Ком'яти зробив такий цікавий з історичного боку запис: «Року 1648. По смерти крала именем Владислава полского извоевали козаки Полщу. Почали палити вароше (угор. -- міста) и села от реке Днепра, от славного вароша Киева и ляхов истинати... аж до реки Вислы. Старшому козакови имя было Хмель». Та й сам Хмельницький мислив кордони України аж «по Віслу ріку, до венгерської границі», напевно, включаючи і територію Закарпатської України, із становищем якої був добре обізнаний. Після розгрому польської армії 1648 p. хвиля селянських повстань докотилася від Лівобережжя аж до Карпатських гір. Знаючи агресивні наміри шляхетської Польщі, Богдан Хмельницький спочатку вів переговори, а потім посилав війська на допомогу семигородському князеві Ракоці. Резиденція українських послів разом з охоронним загоном козаків певний час була в закарпатському місті Мукачеві, де тоді жили семигородські князі Ракоці. В історичних працях є здогадки, що окремі закарпатці особисто брали участь і в повстанських загонах Б. Хмельницького.

На Закарпатті не знайдено віршів, у яких безпосередньо була б оспівана визвольна війна 1648--1654 pp. та її керівник, але тут були поширені взагалі козацькі пісні та думи, занесені із східноукраїнських земель і часто пристосовані до місцевих умов. Так, у «Пісні воєнській козацькій і турецькій», що збереглася в одному із закарпатських пісенників, розповідається про штурм українським козацтвом у 1620 р. болгарського міста Варни, яке турки перетворили на неприступну фортецю. Популярними тут були історичні вірші про не менш героїчну битву козаків з турками під Хотином 1621 р., про «мандрівку біди» з Варшави до Києва через Львів, Болехів і Кам'янець, про пана-«ляшка» та інші «пісні козацькі». Особливо багато збереглося у закарпатських пісенниках XVII--XVIII ст. історичних пісень про боротьбу всіх слов'ян з турецьким нашестям.

Найранішими відомими зразками віршування в Закарпатті взагалі й на історичну тематику зокрема були віршований запис на кам'яній дошці в церкві Мукачівського монастиря, «Песнь о образе Кло[ко]чевском» і «Песнь о Будыне воєнска». У першому виразно шкільному віршеві повідомлялося, що 1661 р. була перебудована з дерев'яної на кам'яну церква Мукачівського монастиря, фундатором якого був подільський князь Федір Корятович, що утік в Угорщину ще в XIV ст. Говориться також і про те, що церкву перебудував воєвода Костянтин Мултянський при мукачівському єпископі Іоаникію Зейкану. Два других вірші присвячені боротьбі «християнських» військ з турецькими загарбниками в 1683--1686 pp., коли армія султана спустошувала землі майже всієї Угорщини.

«Песнь о образе Кло[ко]чевском» опублікував А. Петрушевич з рукописного пісенника, що його було знайдено на території Східної Словаччини в селі Кам'янка. Пізніше І. Франко виправив допущені Петрушевичем помилки й неточності та передрукував «Песнь» у відомій роботі «Карпаторуське письменство XVII--XVIII віків». Вірш був відгуком на складі суспільно-політичні події в Угорщині та на Закарпатті другої половини XVII ст. В самій Угорщині точилася боротьба між куруцами, що хотіли в 1683 р. при допомозі Туреччини і Франції звільнити батьківщину від гегемонії Австрії і абсолютизму Габсбургів, та лабанцями -- прихильниками австрійського панування Габсбургів в Угорщині.

Керівник куруців граф Імре Текелі у 1682 р. прийняв від Османської імперії титул князя і визнав верховну владу султана над звільненою куруцами територією, а це викликало незадоволення серед повстанців. Влітку 1683 р. турецька армія, яку підтримували війська Текелі, підійшла до стін австрійської столиці Відня, однак зазнала поразки через допомогу Габсбургам з боку польського короля Яна Собєського. Після утворення антитурецької коаліції європейських держав «Священної ліги» (Австрія, Польща, Венеція і Росія) та відомих Кримських походів Росії Угорщина поступово звільняється від турецького іга, зокрема, 1686 р. звільнена була столиця Будапешт. Автор вірша спочатку звертається до читачів і обіцяє їм розповісти, «что ся дее на сем свети а в угорском повете». Потім говорить про образ Клокочівської богоматері, який після спалення турками села Клокочево, що біля Ужгорода, перенесли в Мукачево. І ось тепер «образ Панни ляментует» з приводу міжусобної війни між куруцами та лабанцями, оплакує землю, скроплену кров'ю і спустошену турками:

Ото куруци з лабанцями себе зганяют,

А лютцкиє орсаги (маєтки) квалтом отбирают;

Брат на брата наступает,Син отцеви смерть готуєт.

Автор вважає, що угорська земля була доброю матір'ю для всіх, вона забезпечувала всіма достатками своїх дітей, а тепер вони разом з турчином підняли на неї руку. Він непримиренний ворог куруців і самого І. Текелі, бо вони разом з турками:

Сплюндрували всю землю угорскую,

Еще хотят сплюндрувати и немецкую.

Коли вороги підійшли під самий Відень, то цісарь на те «нич не дбає», а сподівається на бога і на підмогу Польської корони, коли зберуться всі християни і проженуть поганство. Німці розбили турків під Віднем, дісталися Будина (Будапешта), де «турков всех мечем постинали», а потім звільнили й інші міста: Феєрвар, Егер, Варад.

Як відомо, закарпатці всебічно підтримували повстання Текелі і були на боці куруців, тому позиція автора виражала інтереси не широких народних мас, а лише певної частини. З цього приводу І. Франко писав: «Ся пісня зложена якимось досить письменним і зі станом подій обізнаним чоловіком, уводить нас в осередок бажань та симпатій тодішніх освічених русинів, її автор, як і слід було ждати, противник мадьярської самостійної чи мадьярсько-турецької держави, а прихильник німців. Він рад би, щоб турків вигнано не тільки з Угорщини, але і зі Стамбула, і ся евентуальність по побіді 1683 р. видається йому досить близькою. Про польську поміч під Віднем він згадує симпатично, але не признає їй такого рішучого впливу на побіду, як се чинять поляки. Віденський терен від нього далекий; зате про утяжливу роботу очищування Угорщини від турків він знає більше, а тут виступають уже самі німці». Твір закінчується в стилі духовних віршів зверненням до бога заспокоїти «угорскую корону» та побажанням цісарю радості, «лета много», аби його пресвітла слава «на веки все тривала». Це дає підставу сказати, що автор вірша міг бути духовною особою, вірнопідданим Габсбургів і католицької церкви, а тому не відбив у своєму творі загальних настроїв українських закарпатських трудящих, що боролися як проти німецького, так і проти турецького поневолення.

Патріотизм автора досить відносний; він, як і всі письменники XVII ст., зокрема Баранович, Галятовський, Радивиловський, великі надії покладає на чуда ікони святої богородиці, від якої, начебто, і йдуть всі перемоги християнських військ над бусурманами. І все ж силабічна поезія, написана народною мовою з домішкою церковнослов'янських і словацьких слів, є досить цінною пам'яткою віршової літератури на історичну тематику. Вірш, напевно, був широко відомий на Закарпатті, бо про ті ж події згадує і М. Андрелла, а також про «образ, икону святую», яка плакала в «угорской стране, у селе Клокочеве» за своїми дітьми, що зрадили «стару веру».

Антитурецькими настроями був просякнутий і другий історичний вірш «Песнь о Будине», написаний на Закарпатті невідомим автором зразу ж після австро-турецької війни 1683--1686 pp. Цілком можливо, що автором і «Песні о образе Кло[ко]чевском» і «Песні о Будине» могла бути одна і та ж людина, яка добре володіла технікою силабічного віршування і тягнулася до духовної лірики та народнопісенної творчості. Якщо у першому творі турки говорять: «Недобрая то у нас єсть новина», бо мусили тікати з Будина, то в другому автор радісно проголошує: «Веселая новина пришла от Будина -- веселетеся люди», бо об'єднаним силам, у тому числі «чехам і горватам», удалося здобути велику перемогу.

Же меч христіянский

На народ поганский

Моцно ся наганяет

Из угорских давных

Из городов славных,

Як псов их выганяют.

Особливо радіє автор з приводу звільнення Будина в 1686 р., коли турчина з «славного Будина мечем» вигнали і тепер «турческое горе» чути аж за морем. Не шкодує автор чорних фарб і для змалювання образу І. Текелі та куруців, до яких він ставиться цілком негативно. Звільнення країни від турецького іга супроводжувалося придушенням Габсбургами і повстання Текелі, який змушений був утекти до Туреччини. Найдовше трималися куруци в Мукачівській фортеці, де обороною керувала дружина Текелі -- легендарна Ілона Зріні.

Закінчується твір прославленням Габсбургів, побажанням цісареві доброго здоров'я і слави, а головне -- висловлено всенародне бажання довготривалого і міцного миру.

Цікава ритмічна і строфічна будова обох творів. У першому вірші строфа складається з чотирьох рядків, де спочатку йдуть два рядки тринадцятискладових силабічних віршів, потім два семи- і восьмискладові тонічні вірші. Другий вірш написаний шестирядковою строфою з шести- і семискладовим віршем тонічного звучання. Кожний третій рядок повторювався два рази, отже, поезія призначалася ще й для співання.

Другою важливою групою анонімних віршів була любовна лірика, органічно пов'язана з такою ж тематикою народнопісенної творчості. Іноді вірші, складені окремими авторами за правилами шкільної поетики, шліфувалися й згодом ставали народними піснями. Було і навпаки -- поети писали свої твори за зразком мелодійних українських пісень, вживали сталі народні епітети, метафори, порівняння тощо. Такі вірші книжного і фольклорного походження, як і пісні, поширювалися насамперед у рукописних збірниках. Вперше на них серйозно звернули увагу лише наприкінці XIX ст. українські та польські вчені. Чимало збірників українських віршів та пісень відшукали В. Перетц, А. Брюкнер, М. Возняк.

В одних віршах розповідалося про перші несміливі й тривожні почуття молодих людей, про зародження кохання («Скажи мені, соловейку, правду», «Аннусю, серденько, полиш мою душу», «Ой перестань, перестань до мене ходити». Дівчина скаржиться хлопцеві, сумнівається у його почуттях:

Ой перестань, перестань до мене ходити,

Мене, молоденькую, з розуму зводити.

Ой коли б я знала да коли б відала своюнещасну долю,

Ой пішла би я у черниченьки малоюдівчиною.

В іншому вірші хлопець допитується дівчини, чи вона його кохає, але дівчина чесно признається, що її «серденько належить іншому», і тому просить залишити її та знайти собі «хорошу жононьку» («Аннусю, серденько...»).

Найбільше у віршах оспівується щире й вірне кохання («Пойду ж я, пойду на гору високу», «Чого моє серденько тяженько вздихає», «Неволенько ж моя з вами»), гірка розлука через соціальні причини та тяжке і немилосердне життя за старим або й молодим нелюбом («Перепеличенька я невеличенька», «Ой, коли любиш -- да не забувай», «Дівойка тяжейко вздихає»). Таке близьке поєднання мотивів вірного кохання, гіркої розлуки і нестерпного життя з нелюбом у поезіях не випадкове, адже батьки здебільшого не зважали на почуття дітей і одружували їх за своєю волею, орієнтуючись на майновий стан нареченого чи нареченої. Тому дівчата й тужили за втраченим коханням:

Ой, коли любиш -- да не забувай же,

Ой, не любиш -- да не споминай же.

Не так тяжко буде серцю моєму терпіти,

Єсли мене не люблячи, не будеш мислити.

Нема ж на світі нічого гіршого,

Під сходом сонця нічого тяжчого,

Єсли кажуть нелюбого сердечно любити,

Воліла би-м на пустині з диким звірем жити...

Наприкінці XVII ст. побутують і цілком книжні витвори -- любовні романси, авторами яких, треба думати, були представники міщанства: студенти, дяки, писарі, дрібні чиновники тощо. Класичним зразком такої книжкової любовної лірики може бути романс невідомого автора «О роскошная Венера». Вірш написаний за зразком західноєвропейської і, зокрема, польської романсової лірики, що дедалі більше проникала на східнослов'янські землі та знаходила притулок у тодішніх освічених людей, особливо в Росії, де під кінець XVII та на початку XVIII ст. віршописання було надзвичайно поширеним. У поезії використані імена і образи грецької міфології, у тому числі античних богів кохання, а реалістичне відтворення справжніх почуттів підмінене сентименталізмом, наприклад:

О, роскошная Венера, где нине обцуеш?

Ты, сердечный Купідоне, чаю глас мой чуеш.

Приідеть ко мне вси ускоре, утеште смутненьку,

Розвеселить сію тугу у моем серденьку.

Тужу зело и вздыхаю, ах мне, умираю,

Когда милого не вижу, жива быть не чаю.

Дівчина запевняє, що у «вертограді» немає такого «цвіта», щоб був подібний до її коханого, для якого відкрите серце і двері кімнати «о полночі», адже він «преізряден і чесного роду», та так дивиться «оченьками, аж серденько мліє». Книжна мова тут уживається з народною, хитромудрі епітети, метафори та порівняння поєднуються з народнопоетичними. Все це буде властивим і для української лірики всього XVIII ст.

У другій половині XVII ст. розвивалася і духовна лірика або вірші на релігійні та моралізаторські теми, що беруть початок з творчості А. Римші, К. Транквіліона-Ставровецького та Г. Смотрицького. Особливо багато складалося віршів про «чудотворні» ікони та панегіриків на честь високопоставлених осіб. Л. Баранович з приводу смерті царя Олексія написав «Вечірній плач», а з приводу коронації нового царя Федора -- «Заутренню радість». Крім того, Л. Баранович писав польською мовою цілі збірки віршів, як наприклад, «Zywoty swietych» (1670), «Lutnia Apollinowa» (1671), «Filar wiary» (1675). Російських царів прославляв у панегірику «Похвала царям» Антон Русанівський, українських гетьманів вихваляли у віршах Степан Яворський, Іван Орловський, Олександр Бучинський та інші. Всі ці панегірики створювалися в стилі придворної поезії середньовіччя з уживанням античних виразів і церковнослов'янізмів, а сучасні поетам герої порівнювалися з давньогрецькими та біблійськими персонажами.

Размещено на Allbest.ru

...