Лірична поезія XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: "Лірична поезія XVIII ст."



Зародження давньої української ліричної поезії сягає другої половини XVI ст. Її розвиток тісно пов'язаний із народною піснею, яка вже в другій половині XVI ст. оформилась у самостійний жанр, набула великого поширення і здобула славу, визнання. Свідченням цього є той факт, що в 1571 р. чеський учений Ян Благослав вміщує в рукописній граматиці чеської мови українську пісню-баладу "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш" як кращий зразок народнопоетичної творчості.

В українській літературі XVII-XVIII ст. лірична поезія живе в двох видах: у вигляді книжних (літературних) пісень, які виконувались співом, і у формі віршів, які читались або декламувались. Ці два типи віршових творів, як правило, не змішувались.

Книжні (ненародні) пісні були перехідним видом між народною піснею і віршом. Вони співались і таким чином були доступні і неписьменним, які їх сприймали на слух. Письменні люди їх записували в пісенники (з нотами), тому вони зберігались в основному не в пам'яті, а в записі на папері. Книжна пісня з'являється там, де число письменних було невеликим. Із зростом грамотності книжна пісня поступово зникає, замінюється віршуванням.

На Україні одночасно з книжною піснею існувало й віршування у вигляді силабічних віршів, але писали і читали їх тільки освічені люди та учні. Серед народних мас ці твори майже не поширювались через неписьменність.

Силабічні вірші поширювалися на Україні в друкованих книгах, тоді як ліричні пісні побутували в рукописних пісенниках, їх співали в середніх станах міського населення: студенти, учні, канцеляристи, "мандрівні" дяки, нижче духівництво і молодші військові.

Рукописні пісенники складалися тільки для себе, і тому були в одному примірнику. Пісні, як правило, добирали власники їх за своїм смаком, включали до пісенників старі і нові (модні) пісні, а часто і нікому не відомі, можливо, складені і самим власником.

У рукописні пісенники заносили і книжні, і народні пісні, але не включали вірші і прозові твори. Книжні пісні, що вміщали до пісенників, були анонімними, як і народні. Це свідчить про те, що в авторів книжних пісень не було уявлення про особисту творчість. Це взагалі було властивим давній рукописній літературі. Поети, які бажали, щоб їх авторство було збережене, зашифровували свої імена в тайнописі і пізніше, у XVIII ст., - в акровіршах.

Зрозуміло, що між народними і книжними піснями відбувалась взаємодія. У літературознавстві тривалий час точилась дискусія: що превалювало у взаємовпливі між книжними піснями і народними - чи літературні пісні силою своїх художніх засобів впливали на народну лірику, чи народна пісня сприяла зростанню кількості і якості книжних пісень. Наприклад, В. Перетц відстоював точку зору, що література відіграла велику роль у розвитку народнопісенної творчості.

Він явно перебільшував вплив книжної віршової літератури на народну творчість. Більшість учених (І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, В. Щурат та ін.) визнавали, що фольклор превалював у взаємовпливах літературної та народної пісні доби феодалізму. Ця точка зору була прогресивною.

Цій проблемі присвятили свої праці К. Квітка, Л. Ревуцький, М. Рильський та інші. Вони внесли чимало нового в її висвітлення. Наслідки досліджень показали, що взаємовплив літературних і народних пісень мав прогресивний характер. Кращі поети на основі фольклорних пісень створювали високохудожні пісні на різні теми, навіть такі, яких не знала народнопоетична творчість.

Для авторів книжних пісень народна лірика мала велике значення. Їх приваблювали насамперед теми, сюжети і система художніх засобів усних пісень. Тому більшість книжних пісень XVII-XVIII ст. не має якихось особливих ознак, які б різко відрізняли їх від народних. Зокрема, це стосується пісень про кохання. Мабуть, авторами цього циклу пісень були "мандрівні" студенти-поети, які добре знали народні твори і за їх зразками творили книжні.

Серед літературних пісень XVII-XVIII ст. значне місце посідають твори про долю, сердечну тугу. У них багато штучного, суб'єктивного, через що більшість із них ніколи не піднімалися до рівня народних, хоч і в них було чимало фольклорного.

Популярними були вірші-елегії з соціальним забарвленням. З цієї групи виділяється "Пісня про правду і неправду", яка має дидактичний, точніше - моралізаторський характер. Твір було вперше записано в 1845 p., згодом - ще кілька варіантів. За походженням її відносять до XVIII ст. Пісня сповнена роздумів над проблемами людського життя:

Ой сей сьвіт - великая зрада,

Що по всьому світу настала неправда...

...Бо тепера правда сидить у темниці,

А тая неправда з панами в теплиці.

А тая неправда з панами в теплиці,

...Бо тепера сьвіту конець приближився,

Хоч рідного брата тепер стережися.

...Хто б по правде судить - то того карають,

А хто не по правді - того поважають.

В пісні відтворюється торжество зла-кривди над добром-правдою, але автор сподівається, що правда візьме гору над злом. Пісня була популярною серед народу, її охоче виконували лірники. І. Франко, який досліджував цей твір, вказав на її зв'язки з давньою українською пам'яткою XIV-XV ст. - "Словом про правду і неправду", однак підкреслив незалежність пісні від "Слова".

Цікавою є поезія Олександра Падальського "Песнь о свете", знайдена і опублікована І. Франком у 1889 р. Франко високо оцінив цей твір за образне відтворення в ньому людської долі.

О. Падальський оповідав про свою зрадливу долю, що зробила його бідняком, йому не всміхається щастя, і в майбутньому він приречений на жалюгідне існування.

Хоч Падальський прагнув розповісти про своє нужденне життя, але завдяки майстерному, образному відтворенню типової картини становища бідної людини у феодальному світі твір вийшов глибоко узагальненим. Поет узагальнив свою думку за манерою фольклорних творів, свої роздуми виклав за психологічними схемами народної лірики.

Він розмірковує над плином молодих літ, над долею бідняка. Водночас у творі відчутні мотиви суспільної нерівності:

Некто человека в нещастю не знає,

Як на собе сукней богатых не має.

Хотяй би столе бил и чесного рода,

Як не маш в кишени, то певна незгода,

Хоч би бил наимудрейший.

Автор поезії був близьким до народних мас, бачив їх бідність. Це було визначальним у світосприйманні поетом народного життя і характері його відтворення в поезії.

Значного поширення набули твори про сільське життя. Ряд пісень про сирітську долю написано поетом-піснярем XVIII ст. І. Пашковським. Поет належав до нижчого духівництва, сам зазнав злиднів, добре знав життя простого народу, його усну творчість. У ряді поезій він зображує становище сиріт, особливо дівчат. Наприклад:

Ах, нам, сиротам, бідним головам,

Трудно в світі милості ізнайти.

Тільки нас ізводять,

А інших знаходять,

Краснійших, багатших

Над нами.

Інколи Пашковський навіть гостріше, оголеніше, ніж у народній ліриці, де сирітська тема була однією з провідних, розкриває життя знедоленої людини.

До кращих творів про сиріт належить і "Песнь о бедном сироте" І. Пашковського. Поет прагне емоційно відтворити долю безбатченка, який через свою бідність не може знайти щастя. Щоб послідовно змалювати життя сиріт, поет вдається до різних художніх засобів. Так, зa допомогою порівняння Пашковський передає відчай героя:

Лутше бы мне вмерти

ныне в той годинь,

Нежли скитатися в свете

як билине.

Загалом сирітська тематика була популярною в українській художній літературі в XVII і, особливо, у XVIII ст. Мабуть це зумовлювалося насамперед тим, що в народнопоетичній творчості на цю тему було складено чимало пісень. І поети, орієнтуючись на фольклорні твори, прагнули образно відобразити одну із складних соціальних сторін тогочасного життя.

Основною темою ліричної поезії давнього періоду було кохання. Найпершою відомою нам світською українською піснею є "Пісня про козака Плахту" ("Пісня про козака і Кулину"), яку надрукував в 1625 р. в польській брошурі Я. Дзвонковський. У пісні йдеться про козака Плахту, який підговорив дівчину їхати з ним на Запоріжжя, де живуть козаки. Дівчина запитує козака, на чому туди їхать, що вони їстимуть, на якій постелі спатимуть, в якому домі будуть жити. Вона погоджується їхати з козаком, проте, як виявилось, у козака немає нічого, навіть халупки.

Невідомий поет будує свій твір на народнопісенній основі, за традиційною для фольклорної лірики схемою: козак - дівчина, сюжет скріплений побутовими подробицями. Пісенні умовності, традиційні зачини і вислови, що відзначаються афористичністю, постійні епітети - ось ті основні категорії фольклорної пісні, на які спирався автор пісні про козака Плахту.

Свідченням популярності пісні про козака Плахту є той факт, що у XIX - на початку XX ст. було записано ряд народних пісень аналогічної будови, які, мабуть, є її варіантами. Ця пісня була відома і в Росії.

Автори перших книжних пісень про кохання наслідують мотиви народної лірики, прагнуть складати твори народною мовою. Від початку XVII ст. до нас дійшли в друкованих польських брошурах та українських рукописних пісенниках книжні світські пісні: "Пастуше, пастуше", "Чом, чому боса ходиш", "Постій, постій, голубенко".

Пісня "Пастуше, пастуше" ще не є вправним ліричним твором, її автор не зумів виразно подати сюжет, через що друга частина твору немовби зліплена з випадкових фраз. Пісня нагадує пастораль; написана вона шестискладовим віршем, приспівом.

Аналогічні за побудовою й дві інші пісні. Строфічно-ритмічна форма цих ліричних пісень досить різноманітна і складна: окремі їх розміри наближаються до народної лірики, інші - до штучних, літературних.

Однією з кращих українських літературних пісень за записом XVII ст. є книжна пісня "Ой, перестань, мой намилши":

Ой, перестань, мой намилши, до мене ходити,

А мене ж молоду з розуму зводити.

Як я маю перестати, коли люблю тебе,

А ти, моя намилшая, упусти до себе!

Як я маю упустити, - мати ключі має

И великим она замком мене замикає.

Наведений уривок, що є діалогом між дівчиною і козаком, близький за формою до українських народних пісень.

Окремі книжні пісні, записані в XVII ст., мають контамінації, що свідчить про їх тривале існування. Вивчення книжних ліричних пісень XVII ст. показує, що цей жанр активно розвивався паралельно з народною піснею. Чимало книжних пісень уже в останній чверті XVII ст. широко відомі в Росії, принесені сюди співцями, запрошеними з України в Москву патріархом Никоном.

XVIII ст. було новим етапом у розвитку книжної пісні. З'являється ціла плеяда поетів-піснярів; імена деяких відомі і нам. Більш інтенсивними стають зв'язки літературної і фольклорної пісні, поети створюють такі книжні пісні, які стають свіжим словом у пісенному жанрі. Кращі літературні пісні дістають визнання не лише на Україні, а й за її межами.

Одночасно з розвитком літературної пісні розширюється і її ідейний діапазон. Разом з тим у тематику книжної пісні дедалі більше вплітаються релігійні мотиви, не кажучи вже про появу значної кількості духовних пісень - псальм і кантів. Це було, з одного боку, великою завадою на шляху розвитку світської лірики, а з другого - вело до появи пісень тенденційного напрямку, які служили не інтересам народу, а церкві.

Великим стимулом для пожвавлення розвитку літературної поезії, а відтак і книжних пісень було зародження в другій половині XVIII ст. в українській літературі силабо-тонічної системи віршування.

У авторів книжних пісень вже виробляється індивідуальний стиль, що не було ще характерним для XVII ст. Стали відомі імена авторів багатьох пісень. Популярними стають пісні С. Климовського, І. Бачинського, Д. Левицького, А. Семержинського, Ю. Добриловського, Т. Щербицького, Г. Сковороди та ін.

Славнозвісна пісня "Їхав козак за Дунай", яку приписують Семену Климовському, належить до найкращих пісень літературного походження. Текст її вперше був надрукований у російському друкованому збірнику Львова-Прача (1790 p.).

Щодо авторства цієї пісні в літературознавстві точилися дискусії. Як відомо, С. Климовський був автором кількох поетичних творів і міг бути автором згаданої пісні. Такої думки дотримуються відомі дослідники давньої української літератури (М. Петров, В. Перетц та ін.).

Про пісню "Їхав козак за Дунай" зараз важко говорити як про твір літературного походження. Вона записана тоді, коли вже відійшла від літературної канви, прийняла чисто фольклорну основу і книжності в ній залишилось небагато.

Поет Климовський, складаючи текст пісні, не відривався від народнопоетичної стихії. Він обрав найпопулярнішу в народній ліриці, психологічно наснажену тему - розлука закоханих. Уся картина прощання козака, який вирушає на війну, з дівчиною витримана в строгих нормах народної моралі, чистої, світлої, що пропагувалася українським фольклором. Тему прощання козака з коханою поет розв'язував у героїчному плані, поєднавши романтику з лірикою, відвагу козака із задушевною теплотою дівчини.

Пісня "Їхав козак за Дунай" на початку XIX ст. стала відомою у Німеччині, Франції та деяких інших західноєвропейських країнах. Вона була перекладена німецькою мовою і ввійшла в німецьку народнопоетичну творчість як німецька національна пісня.

Поширеною серед освічених кіл була, мабуть, і "Песне светова" І. Бачинського. Її зафіксовано в кількох пісенниках XVIII ст. Вона не перейшла в народ - про це свідчать її розтягнений текст, мова.

Герой пісні сумує на чужині, непривітній і холодній. На батьківщині він залишив батька, матір. Герой проклинає себе за те, що він відірвався від рідного краю і за це йому доводиться зазнавати таких мук. У пісні Бачинського багато книжного, камерного: і в мові, і в способі мислення, і в поглядах на становище людини, яку спіткало горе.

Тепло зустрів народ пісню Ю. Добриловського "Дай же, боже, добрий час". Хоч вона не виділялася новизною теми та композицією, однак у ній добре передано епізоди радісного стану людей у свята чи в час дозвілля. Автор стилізує художньо-поетичну специфіку коломийок, веселих народних пісеньок.

Пісня Я. Семержинського "Кара з неба, серце моє" порушувала одвічну проблему класового світу - нерівність. Через свою убогість хлопець не може одружитись з коханою дівчиною із заможної сім'ї. Він прагне все зробити, аби бути з милою, та одного бажання замало. Семержинський поетично майстерно передає скорботу нещасливця:

...Ах, я не знаю, что мні діяти,

Что не позволяють мні тебе взяти.

Очі ж твої каренькії, чорні брови.

Уста твої коралеві, вдячні мови.

Ах, я не знаю, что б за них дати,

Чтоб із них можна користувати.

Ой хоч би мав воли, коні позбувати.

Аби мені дозволили тебе взяти...

Суспільний конфлікт поет розкриває за допомогою різних художніх прийомів, вже добре апробованих у народній пісенності. Малюючи складні життєві ситуації, пісняр прагне висвітлити характер відносин між бідними і багатими і згубні наслідки майнової нерівності для молоді.

Однак у другій частині пісні, де Семержинський посилає свого героя за порадою до бога, різко знижується образність та ідейність, місце життєвості заступає штучність. Заміна прогресивних ідейних мотивів релігійно-моралізаторським філософствуванням негативно позначилась на творі. На жаль, подібне - коли автори після правдивого зображення складних життєвих обставин раптом впадають у релігійні розміркування і моралізаторство - часто зустрічається у книжних піснях XVIII ст., що негативно відбивалось на них.

Поширеними були книжні пісні "Дівчинонько, моя голубойко", "Смутна на серцю хвиля наступает", "Годі ж вам шуміти, зеленії луги", "Далек ти полинеш..." та ряд інших. Окремі з них були доопрацьовані народом і стали фольклорними.

Зворушливо, задушевно, але з гіркотою і болем передає автор пісні "Дівчинонько, моя голубойко" розмову між закоханими, які не матимуть щастя у парі:

Дівчинойко, чим же ти пишна,

Чом ти до мене з вечора не вийшла?

Не знаю, серце не знаю,

Як я до тебе виходити маю?

Отець, матка на мя нарікають,

Же я в тобі, серце, кохаю...

За сюжетом - це своєрідна контамінація мотивів і художніх засобів книжних та народних пісень XVII-XVIII ст. Автор, щоб переконливо показати силу кохання хлопця і дівчини і викликати до них співчуття, вживає народне порівняння: "Як рибі без води трудно, так мені без тебе нудно". Загалом поетові вдається накреслити чіткий психологічний малюнок, а також витримати текст пісні в належному ідейному звучанні - твір є різким протестом проти соціальної несправедливості.

Кращі поети добре розбиралися у фольклорних символах та психологічних паралелізмах, розуміючи, що поєднання у змалюванні образів людей з образами природи дає змогу слухачеві краще уявити оспівану постать. Психологічний паралелізм широко використаний у книжній пісні "Смутна на серцю хвиля наступает". Природа тут живе, діє разом з героєм:

...Бідна пташка і та пару мает,

Поки ей не знайдет, поти ей шукает.

А я, нещасливий, все то увижаю,

Що в своей молодости користи не маю.

Хоч у пісні є ряд мовних та ритмічних недоречностей, однак вона є психологічно напруженою і життєвою. Цьому сприяють створені автором на зразок народнопоетичних паралелізми та наслідувані ним фольклорні мотиви.

Ще виразніше можна побачити, як поети-піснярі XVIII ст. ставляться до паралелізмів і оцінюють їх психологічні та поетичні особливості у пісні "Годі вам шуміти, зеленії луги" невідомого автора:

Годі вам шуміти, зеленії луги!

Годі мліти серцю моєму з незносної туги!

Як цвіти прекраснії скоро одцвітають,

То так нас молодії літа скоро покидають.

Пройшли літа скоро, як бистрії ріки,

А я живу у нещастю через усі віки.

Віють вітри у степу, запрету не мають,

Ідуть мислі вдень і вночі - спокою не дають...

З поетичної конструкції твору чітко вимальовується його основа. Проте автор далекий від стилізації. Він прагнув самостійно розкрити тему, яка була не новою ні в народній пісні, ні в книжній. У наведеному уривку бачимо чотири зіставлення людини з природою. Вони гармонійно злиті з текстом, сприяють розкриттю поетом внутрішнього світу людини. Паралелізми створюють сумний ліричний настрій. Це надало творові популярності серед співців-бандуристів. Була ця пісня і в репертуарі Остапа Вересая.

Аналогічне можна простежити і в книжних піснях "Ой, що ж мені з тебе, що ти сидиш коло мене", "Далек ти полинеш" та ін.

Складаючи тексти пісенних творів, українські поети часто стилізували їх під певні народнопісенні мелодії, а також картини та ситуації. Інколи автори таких пісень навіть у примітці зазначали, що написана ними пісня співається на мотив такої-то відомої фольклорної пісні. Зрозуміло, що в різних поетів цей процес проходив по-різному. В одних він був самостійним, і тоді їх твори діставали визнання, в інших - виходила пересічна стилізація, й, звичайно, такі твори не витримували іспиту часу.

Помітно, що найбільше книжних пісень було про кохання: герой їх нещасливий парубок, часто сирота, який кохає дівчину, але через бідність або злих воріженьків не може з нею піти до шлюбу.

Особливу групу серед книжних пісень складають гумористичні. Окремі з них були досить популярними, а пізніше стали народними. Так, у пісні "Стукнуло, грянуло в лесе: комар з дуба свалился" звучить сатира на старих іменитих козаків. Сатирично, але не різко зображується картина сутички п'яного селянина з владною дружиною в пісні "Пьян я иду, моя голубонько".

Відомою була "Піснь мандрованого ляха з Варшави", в якій гоноровитий шляхтич виведений в сатирично-гумористичному плані. Панич не привітався із селянином і його дружиною. Селянин же привітав його і "за чуприну вихитав". Зустрівши в полі орача, "гадав ляшок до півдня", чи йому вітатися з хлопом чи ні. Орач тим часом сам привітався, а потім до погонича кинув: українська лірична поезія пісня

До подай, хлопче, батога,

Буду вчити ляшка я.

Наляканий панич почав вже "добридень" навіть ведмедеві говорити. Селяни добре провчили пихатого панича.

У книжних гумористичних піснях XVIII ст. виведена ціла галерея образів. Йшлось в них про цікаві пригоди козаків, селян, змальованих у гумористичному плані, але в багатьох творах сатирично зображувались вороги трудящих мас, зокрема польська шляхта, яка принесла колись і завдавала ще й тепер українському народу багато лиха.

Літературна пісня XVII-XVIII ст. пройшла складний шлях розвитку, на якому раз у раз виникали різні перешкоди - церковщина, схоластика. Поети легко піддавались впливові фольклорної ліричної пісні. Можна сміливо твердити, що без фольклорної лірики, її образності, ритміки, сюжетних ситуацій, мотивів поява такої кількості книжних пісень на Україні за доби феодалізму, була б неможливою.

Увібравши образність і психологізм народної лірики, кращі книжні пісні XVII-XVIII ст. піднялись досить високо. Вони не абстрактно, а художньо конкретно змальовували характер людських взаємин, розкривали людяність, роздуми і переживання ліричних героїв. У книжних піснях висвітлювались гострі суспільні проблеми тогочасного життя, виражались думки і почуття людей. Наслідуючи багату систему образності народних пісень, давні поети-піснярі прагнули втримати свої твори на тому естетичному й етичному рівні, на якому вони були в народній ліриці.

Звичайно, в багатьох книжних піснях XVII-XVIII ст. було чимало штучного. Так, помітне захоплення їх авторів формальною стороною пісенної поезії - тяжіння до різноманітних строфіко-ритмічних форм, що були незвичними для пісні. Художній рівень таких пісень досить низький; у них часто трапляються невдалі вислови (наприклад, "моя слична дама мене покидает", "несуть кости на сушу, рыбойки з'їдят тушу", "людская ценсура не шкадит" і т. д.).

Ліричні вірші на Україні в XVII-XVIII ст. мали порівняно обмежене поширення і носили переважно духовний характер. Особливо активізується процес створення духовних віршів у другій половині XVIII ст., вони дійшли до нас в основному в анонімному вигляді. Причиною появи цих віршів було те, що українське духовенство за прикладом католицької Польщі прагнуло створити свої пісні всупереч народним. Такі релігійні твори здебільшого писались народною мовою, звичайно з домішкою великої кількості церковнослов'янських слів. Народна мова була одним із чинників, що певною мірою забезпечувала успіх духовним пісням.

В українській ліричній поезії XVIII ст. з'явилось багато поетичних імен як із числа служителів церкви, так і з середовища світських людей. Звідси й така помітна тематична строкатість духовної поезії. Тут знаходимо і сухі богословські псальми, канти, і твори на релігійно-побутову тематику, і духовні поезії, близькі до народних ліричних пісень.

Серед поетів, авторів духовних віршів, зустрічаємо відомих українських письменників - Д. Туптала, В. Ясинського, С. Яворського, І. Величковськога та ін.

Духовний вірш на Україні мав довгу історію. Відомі окремі його зразки, що сягають початку XVII ст. Його різновиди - псальми і канти - активно використовувались "мандрівними" студентами (вони й були авторами багатьох духовних віршів) у народних вертепних драмах, інколи їх інтерпретували, наповнюючи сюжет світським змістом. Ще частіше це робили народні співці - лірники та кобзарі. Вони наближували псальми до інтересів народу, часто поєднували їх з мотивами народнопісенних творів, насичували їх психологічними інтонаціями.

Про певний інтерес до духовних віршів справедливо вказував М. Горький: "Духовний вірш для нас може бути цікавим настільки, наскільки в нього проникли давні впливи... фольклору, наскільки він відображає вплив фольклору". Разом з тим важливо простежити, як у цих творах відбились проблеми життя народних мас.

Серед духовної віршової літератури зустрічається ряд творів з побутовою й історичною тематикою. В цих віршах часто трапляються елементи народнопоетичної творчості. Зрозуміло, що зміст кожного духовного вірша-пісні був підпорядкований вираженню релігійної ідеї.

Вираження релігійності в уніатських і православних духовних творах мало значну амплітуду. Уніатські вірші відзначалися чіткою богословською ідеєю, жодних відхилень від якої не могло бути. Це особливо є характерним для "Богогласника", збірника уніатських пісень.

На Русі здавна були відомі повчальні православні псальми про благочестиве життя, про каяття грішників, страшний суд тощо. Наприклад, про це йшлося в піснях "Олексій чоловік божий", "Про Йосифа прекрасного" та ін. Їх співали лірники, бандуристи, "каліки перехожі". Згодом під впливом уніатських пісень виникають і православні. Це були твори напівсвітські, напіврелігійні, напівкнижні, напівнародні. Оформлюється і їх тематична структура: з'являються псальми з історичним, побутовим змістом, сирітськими мотивами тощо.

Багато православних віршів-псальм українські поети написали на сюжет апокрифічного оповідання про Ірода. Автори доводили цей текст до виняткової виразності, трактували його так, що в ньому легко вгадувалась сучасність - картини народного лиха, принесеного на українську землю татаро-турецькими та шляхетсько-польськими загарбниками. Художнє опрацювання тексту здійснювалось у фольклорному руслі. Так, наприклад, у псальмі про Ірода, опублікованій Франком, воїни Іродові малих дітей

...От персии матерних отривали до погубляли,

И розмаитии им смерти завдавали.

Иних конми топтали,

По улицах, иных за волоси брали,

О каменя разбивали...

У псальмі не стільки йшлося про анахронічну біблійну подію, скільки вирізьблювалась картина звірств іноземних варварів на Україні. Вона начебто була описана автором з натури.

Поширеною серед народу була псальма на теми страшного суду. Співців і слухачів приваблювало в цих творах не зображення самого суду, а те, кого він першими судитиме, - насамперед представників заможного класу, експлуататорів. У одній із таких пісень читаємо: судитимуть

...святейших патріярхов,

Царей, князей и гетманов и вельможных монархов,

Інокув, іереев и монахов препростых,

Владыков и кальков и всех раскошных...

Автори віршів наголошували на тому, що в першу чергу на страшному суді судитимуть багатих. Мотив, таким чином, набував соціального звучання.

Дуже часто в духовні вірші проникають сирітські мотиви, роздуми про прийдешню смерть. У кращі духовні вірші під впливом життя впліталися соціальні буденні мотиви, зокрема пов'язані з душевними переживаннями людини, що особливо робило ці твори популярними серед широких мас.

Визначне місце в давній українській духовній літературі займає "Богогласник", збірник уніатських релігійних пісень.

Уніати-базиліани, оволодівши Почаївським монастирем і відновивши в 1720-1725 pp. тут друкарню, починають друкувати книги пропагандистського напряму і змісту, щоб навернути український народ до папи римського. Вони видають "Собраніе припадков и духовным особам потребное", "Богословіе нравоучителное", "Семя слова божія" і т. д. Базиліани задумують використати багатющий матеріал рукописних пісенників і надрукувати пісні в такій інтерпретації, щоб їх можна було співати і в церкві, і під час діяння релігійних свят.

Перше видання такого збірника було здійснено в 1790 р. До нього ввійшло чимало написаних набагато раніше творів українських поетів. "Богогласник" став своєрідною хрестоматією українських духовних віршів.

Видання "Богогласника" було начебто підсумком релігійно-поетичної творчості XVII-XVIII ст. і майже кінцевим пунктом в історії розвитку української духовної поезії. "Богогласник" набув великої популярності серед народу. Франко писав: "В усій давній українській літературі до Котляревського не було популярнішої книжки, як "Богогласник".

Основною ідеєю "Богогласника" було відтворення скорботи і печалі людини, її прагнення покаятися і виправити своє життя, позбавитися гріхів. То й були ті естетичні та етичні засади, які пропагувались уніатами. Саме це відкривало двері до збірника творам із психологічними і моральними мотивами. Однак вірші піддавались досить продуманій психологічній обробці: з них витравлювалось або видозмінювалось те, що стосувалось проблем світського життя. Тематична послідовність викладалась у такий спосіб, щоб твір набув чіткого релігійного спрямування.

Так, наприклад, у вірші "Сколько живши на семи свете, потреба умрети" про життєві проблеми (смерть, багатство) автор міркує з позицій світської людини. Увівши вірш до "Богогласника", укладачі збірника зробили в його тексті істотні зміни: окремі рядки випустили, ключові, світські за ідейним навантаженням фрази наповнили релігійним змістом і мотивами, загалом позбавили текст соціального звучання. В переробленому вигляді світські фрази втратили свою індивідуальність, життєвий смисл і стали виконувати функції допоміжних важелів у художньому вияві релігійних ідей.

Подібні "хірургічні" втручання робились майже з кожним віршем, введеним до "Богогласника". Віршам надавали ритмічної стрункості, часто стилізуючи їх під народні думи, колядки. Уніати особливо піклувались про милозвучність своїх пісень, прагнули, щоб звучали в унісон з відомими народові творами - колядками, піснями, думами. Це сприяло запам'ятовуванню народними масами духовних пісень, робило "Богогласник" популярним.

Редактори "Богогласника" добре розуміли, що образність є важливим елементом, який сприятиме популярності та ідейній переконливості пісень, і при "доробці" творів намагались зберегти їх художні засоби. В піснях зустрічаємо фольклорні символи, метафори, колядкові образи тощо.

Таким чином, популярними ставали тільки ті духовні пісні, тематична структура яких, ритміка, образна система ставали звичними і близькими за аналогією до народнопоетичних творів. Саме це, а не інше було визначальним у певній популярності "Богогласника" серед широких народних мас.

Давня українська духовна поезія - данина часу. Але в літературному процесі доби феодалізму їй належало не останнє місце, вона була невід'ємною часткою культурного життя народу, відображала не тільки його релігійний світогляд, а й частково рівень його соціальних поглядів.

Духовна поезія не була однотипною. Це особливо помітно в православній духовній літературі. В псальмах чи не найповніше виразилась суперечливість релігійної людини нижчого стану періоду феодалізму: поруч із релігійними квестіями в творах йшлось про складні життєві проблеми, розв'язання яких не залежало від церкви, історичні події тощо. Цікавими були взаємозв'язки таких псальм і народнопоетичної творчості. Безперечно, що такі твори писали поети з демократичними поглядами.

З'явилось чимало народних пісень та віршів про Семена Палія, легендарного полководця.

У другій половині XVIII ст. складають оди українські поети. Зокрема, Михайло Козачинський пише панегіричні оди на честь цариці Єлизавети Петрівни. Вихованець Києво-Могилянської академії Ігнатій Максимович створює "Оду на первый день мая 1761 года".

В оді на перше травня 1761 року Ігнатій Максимович оспівує прихід весни, працю хлібороба, його надії на майбутній урожай. В ідилічній картині малює життя селянина, якого полонило весняне сонце, оновлене буяння природи:

Ратай... с плужком спешился,

Поспеть чтоб к сим веселим дням.

Встает з постель он зорою,

Идет спевая в степ з сохою,

Весело в день сей труд начал,

Плужок удобно в глиб садится,

От мягкости земля валится,

С отрадою и кончил.

Автор далекий від розуміння характеру життя трудової людини в класовому суспільстві, експлуатації. Такі ж ідилічні описи зустрічаються й в інших місцях оди, зокрема у змалюванні проведення весняних свят.

В цілому ж ода Максимовича є помітним явищем в українській літературі XVIII ст. Особливо вона цікава своєю поетикою, зокрема римуванням.

У XVIII ст. посилюються російсько-українські зв'язки в галузі літературної лірики. Стають досить популярними серед широких кіл російського народу українські ліричні пісні та вірші. Народні пісні потрапляють у рукописні російські пісенники та друковані збірники (Трутовського, Львова-Прача, Чулкова, Новикова та ін.). Навпаки, в українських збірниках часто зустрічаються російські народні пісні та вірші російських поетів.

Українська лірична поезія XVIII ст. багата ідеями, темами і різноманітна за жанрами. В її розвитку помітна перевага передової соціально-політичної течії над старою релігійно-моралістичною та панегіричною течіями. Прагнення вирватися з книжної заскорузлості, панегіричної традиції було притаманне передовим поетам. Лірика XVII-XVIII ст. має велике історико-літературне значення як один із чинників наближення українського письменства до народних мас.

Размещено на Allbest.ru

...