Козацькі літописи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Козацькі літописи

В історії української літератури XVII--XVIII ст. визначне місце посідають літописи, головною темою яких було зображення вітчизняної війни українського народу 1648--1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Поширення цього жанру було зумовлене тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знаменні події.

Літописи XVII--XVIII ст. різні за художнім рівнем, способом відображення минулого. Більша за назвами частина -- Мгарський, Київський, Хмільницький (від міста Хмільник), Львівський, Межигірський, Добромильський літописи та ряд хронік -- це хронологічні описи історичних подій визвольної війни. Окремі з них -- Хмільницький, Межигірський, Добромильський та інші -- досить стислі, самостійно чи запозичивши дещо з інших джерел розповідають про найважливіші епізоди боротьби українського народу проти польських загарбників. Густинський літопис є в основному переробкою Іпатіївського списку «Початкового літопису» з додатком, що містить опис подій, які відбувалися на Україні протягом війни 1648--1654 pp.

Друга частина літописів -- це великі полотна, в яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни 1648--1654 pp. У кожному з них відбилась індивідуальна манера письма авторів, їх погляди на характер визвольної боротьби, її оцінка. Сюди належать твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка.

Українські літописці, зображуючи героїчні сторінки боротьби народу проти іноземної навали, намагалися свої твори доводити до сучасності. Маючи перед собою в основному записки чужинців-мандрівників чи польських істориків-хроністів, українські письменники ними не задовольнялися і зверталися до народних творів, у яких історія знайшла своє осмислення. Це допомагало літописцям повніше зображувати події минулого і давати їм певну оцінку. Кожний літописець шукав у фольклорі насамперед те, що відповідало його ідейним інтересам, у чому він вбачав свою ідеологічну опору.

Незважаючи на стислість у своїх хронікальних межах, короткі літописи розповідають про низку важливих історичних подій. Переказуючи минуле, літописці часто вдаються до народних переказів, щоб цим засвідчити той чи інший історичний факт. Так, у Київському літописі (1241--1621) зустрічаються народні перекази про Лжедмитрія І та Лжедмитрія II, про запеклих ворогів українського народу -- уніатів І. Потія, М. Рогозу тощо.

Звідний літопис, який дістав назву Львівський, писаний впереміж українською, латинською та польською мовами. Він не має цілісного тексту, насичений епістоляріею, розмаїтими тематичними нотатками, повідомленнями. За стилем літопис близький до художнього твору. У ньому багато народного гумору, прислів'їв, приказок, інтерпретованих автором на свій смак.

За насиченістю фактів та їх розкриттям виділяється Хмільницький літопис. У ньому розповідається про становище на Україні напередодні війни 1648--1654 pp., про перші перемоги українського війська над польською шляхтою. Дохідливістю й образністю літопис завдячує народові, думками якого скористався літописець. Змальовуючи стан трудових мас перед війною та вияв всенародного героїзму під час визвольних битв, невідомий автор Хмільницького літопису пише: «Трудно ся убогому чоловеку поживыти, поки до нового. А то новое теж малая была утеха: жита рвали и за диво един щоб обачив хто сноп жатый: бо той весны три месяцы не было дожду. Выполнилося пророчество Исаіи, же хоть сто мер хто посеял, ледво одну взял. И серпы и косы ковали на оружие, и не дармо земля тряслася: трясли и ляхи козаков. На Вкраине реки зафарбовалися от крыве людскои, а повны были болота трупу ляцкого». Літописець щиро симпатизував всеукраїнському руху за визволення і, щоб яскравіше відтворити його, вдався до гіперболізації, запозиченої з мови простолюду.

літопис козацький війна

У літописах з теплотою говориться про Б. Хмельницького, його військову кмітливість. Трапляються короткі відомості про повстання Степана Разіна; його названо, як і в народних піснях, Стенькою.

Густинський літопис є цінною пам'яткою не лише літературною та історичною, а й лінгвістичною. Автор його був людиною освіченою, обізнаною з сучасною літературою. Він використав чимало літописних творів свого часу. Дехто з дослідників вважає, що автором Густинського літопису міг бути відомий письменник-полеміст Захарія Копистенський. Пояснюють це тим, що в літописі використані ті ж твори, що й у «Палінодії» Копистенського. У 1670 р. літопис був переписаний ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосинським.

Автор Густинського літопису виявив себе як патріот рідної землі. Він обстоює український народ і його культуру, висловлюється про унію як засіб гноблення трудящих мас, знищення їх культурних надбань.

Вершину українського літописання XVII--XVIII ст. складають твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони найповніше з-поміж тогочасних історичних та літературних творів розповідають про визвольну війну 1648--1654 pp., життя народу, внутрішнє та міжнародне становище України. З часу свого опублікування всі три літописи звернули на себе пильну увагу істориків, літературознавців та лінгвістів. З'явилася значна критична література, в якій кваліфіковано висвітлено і прокоментовано ряд проблем, що стосуються літературної вартості цих літописів, їх місця в літературному процесі, авторства тощо.

Літопис Самовидця, як гадають вчені, писався по свіжих слідах історичних подій 1648--1654 pp. Загалом у творі Самовидця охоплено події 1648--1702 pp.

Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, що автором цього твору був підскарбій Роман Ракушка-Романовський. Але були й інші припущення. Так, М. Возняк приписував літопис корсунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті писаря Івана Биховця. Однак усі зусилля вчених встановити справжнє ім'я автора цієї видатної пам'ятки не увінчались успіхом.

Аналіз літопису дає право твердити, що його автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним завданням своїм вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але в ході війни з одвічними загарбниками він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідність своєї нації, країни і виступає від імені всього народу України. Літопис не прив'язаний до певної місцевості, а розповідає про події, що відбувалися в період визвольної війни 1648--1654 pp. та після її закінчення на всій українській території.

Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець полишає на боці інтереси посполитих. Його хвилювали лише утиски польською шляхтою козацтва (насамперед, реєстрового). Бо ж напередодні війни ляхи примушували козаків «панщини робити, на службу замковую обернено... в дворах грубу, то єсть печи, топити, псов хандожити, дворі змітати, и до инших несносных діл приставляли».

Самовидець навіть засуджує участь посполитого люду у війні, вважаючи, що трудящі маси не стільки воюють проти польської шляхти, скільки займаються грабежами. Йому не подобалась ідея злиття козацтва з масою посполитих. Літописець надзвичайно обурюється бунтом бідного козацтва в 1655 р. в полку Івана Золотаренка, називаючи козаків при цьому черню. Те ж саме помітне в оцінці Самовидцем факту вбивства рядовим козацтвом гетьмана І. Брюховецького та його почту.

Отже, ідеологія Самовидця є діаметрально протилежною ідеології простого народу, яка виразно відбилась у словесній творчості трудящих -- фольклорі. Самовидець визнавав визвольну війну як боротьбу заможного козацтва, зокрема старшини, за свої привілеї, а народ -- як засіб звільнення від іноземного іга.

Розуміння Самовидцем причин початку війни українського народу проти панської Польщі суб'єктивне, властиве представникові козацької старшини: «...натрафили на чоловіка одного, у котрого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди... Хмелницкій, видячи, же юже учинил задор з ляхами и своего набитку, албо кгрунтов, жалуючи, вислав своих посланцов до хана кримского, чинячи з оними згоду...». Автор не розумів основного -- Хмельницький очолив боротьбу трудового народу, яка переросла у визвольну війну проти польської шляхти. Про це виразно говориться в народнопоетичних творах, що народилися у 1648--1654 pp.

Проте в багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій. Так, описуючи блискучі перемоги козаків над польськими панами, літописець ідейно близький у своїх поглядах і оцінках до народних мас. У розпалі війни, -- пише Самовидець, -- «так усе, що живого піднялося в козацтво, же заледво знайшол в яком селі такого человіка, жебы не міл албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам не здужал, то слугу паробка посилал».

Високо оцінюючи політику Б. Хмельницького, Самовидець досить стримано говорить про самого гетьмана як людину, вождя, полководця. Таке ставлення літописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цурався простого народу і боровся за його інтереси. Самовидець, таким чином, не був об'єктивним у ставленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом у фольклорних творах -- думах, історичних піснях, переказах та легендах.

Характеристики багатьох історичних осіб, дані Самовидцем у своєму творі, в основному правдиві і відповідають оцінці, даній їм народними масами в усних творах. Це, зокрема, стосується І. Виговського, якого Хмельницький викупив із турецько-татарської неволі; Д. Многогрішного, який на раді 1669 р. відмовлявся від гетьманської булави «як старая дівка хорошего жениха»; І. Самойловича, попівського сина, що домігся гетьманства і «барзо гордый стал», «затяговал людей кормленієм».

Самовидець гостро засуджує міжусобну війну, що точилася на Україні після смерті Хмельницького.

Змальовуючи битви українського війська з ворогом, внутрідержавні міжусобні чвари між гетьманами, Самовидець не міг обмежитись творчим методом тодішньої прози. Визначальним тут був фольклор, який скеровував метод і стиль письма Самовидця. В окремих місцях твору автор іде за епосом. Так, наприклад, коли після ряду тріумфальних перемог над шляхтою в 1649 р. до Хмельницького прибули посли з різних країн, висловлювали свою приязнь і присилали дорогі подарунки, «...так зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкого пойшла»; відбиваючи напад татар у 1674 р., уманчани «по улицях з дворов билися так, же кров текла ріками» тощо.

Часто для образного висловлювання своїх думок Самовидець використовує влучні прислів'я. Ось Дорошенко, листуючись з московським царем з приводу того, щоб піти під його руку, «токмо писмами свою зичливость отсвідчает, а на серци що иншого мает».

Отже, як виразник ідеології козацької старшини, Самовидець, описуючи найгостріші моменти війни та повоєнне життя, то сходився в думках з народом про цей відтинок часу, то розходився. Однак, незважаючи на те що літопис Самовидця був твором досить суб'єктивним і пройнятим класовими інтересами, він завдяки добрій обізнаності автора з рідним фольклором, звичаями і традиціями українського народу, більш ніж будь-який з літописів XVII--XVIII ст., образно відтворив знаменну епоху, розкрив подвиг народу в боротьбі за свободу.

Літопис Самовидця не всюди рівний за способом викладу подій. З цього погляду він чітко поділяється на дві частини: перша -- це зведені воєдино окремі оповідання про найзнаменніші етапи визвольної війни; друга, що починається з 1677 p., -- це короткі повідомлення про найважливіші події за роками.

Автор літопису «Действія презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, с поляки... в року 1648, отправоватися начатой и за лет десять по смерти Хмелницкого неоконченной, з розних летописцов и из діаріуша, на той войне писанного, в граде Гадячу, трудом Григорія Грабянки, собранная и самобитних старожилов сведительстви утвержденная. Року 1710» Григорій Грабянка поставив перед собою завдання показати крупним планом війну 1648--1654 pp. Твір дійшов до нас у рукописному вигляді (понад 20 списків). Був надрукований у Києві, в 1854 р.

Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не розв'язане. Справа в тому, що оригінал твору не зберігся, а ім'я Грабянки названо тільки у заголовку двох списків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить таки перу Григорія Грабянки. М. Максимович зауважував, що Грабянка був людиною вченою і книжною, обізнаною з малоруським і польським літописанням.

Грабянка в «Обьявленію к читателю» зазначає, що він хоче історію боротьби українського козацтва зберегти для потомства. Він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій 1648--1654 pp. Письменник не завжди покладався на факти, які були в літописах іноземців, та характер їх осмислення. Критерієм для достовірності цих фактів служили «повествованія сведителей, еще в живих обретающихся». Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скоріше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо навіть поділив свій твір на «сказанія», близькі до жанру давньоруської розповідної літератури.

У своїй роботі над твором Грабянка повсякчас спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об'єктивно відтворював їх дух, характер. Крім того, період війни породив велику кількість народних переказів і легенд, зокрема про Хмельницького, які часто використовує Грабянка.

Одна з таких легенд розповідає про розмову між Б. Хмельницьким і польським коронним гетьманом С. Конєцпольським з приводу збудованої в 1639 р. Польщею на Дніпрі міцної фортеці Кодак, щоб тримати козаків у покорі. На запитання Конєцпольського до козаків: «Угоден ли вам есть, козаки, Кодак?» Хмельницький, що був серед козацтва, відповів: «Что есть рукою сотворенно, чтобы было не розоренно». Письменник вводить цю легенду, щоб показати природний розум Хмельницького, його віру в народні маси і натякнути на замисли Хмельницького про майбутню війну українського народу з ненависними окупантами ще задовго до 1648 р.

На відміну від Самовидця легенду про викрадення джурою Хмельницького листів у Барабаша Грабянка подає повніше. Він наводить окремі деталі цього факту, -- зокрема, говорить про шапку, перстень і пояс, зняті джурою в Барабаша, як ознаку довір'я, щоб забрати заховані листи. Легенда в інтерпретації Грабянки тісно пов'язується з відомою народною думою «Хмельницький і Барабаш». Правда, в легенді з твору Грабянки немає чіткої характеристики ідейних поглядів Хмельницького і Барабаша, діаметрально протилежних, що досить виразно видно в народному творі.

Іншого висвітлення, ніж у Самовидця, набуває тут причина виникнення війни між Україною і Польщею. Вона криється не в особистій образі шляхтичем Чаплинським Хмельницького, -- пояснює Грабянка, -- а в безчинстві польської шляхти на Україні. Своє особисте горе гетьман пов'язує з нещасливою долею всього українського народу. Випущений шляхтою із в'язниці Хмельницький рішуче заявив: «Жив бог и козацкая не умирала мати! Не все еще Чаплинській у меня побрал, когда шаблю в руках маю».

Грабянка підкреслює виняткову народність війни 1648--1654 pp. проти польської шляхти. Почувши про війну, «народ на Украине от всех градов стекашеся, аки реки ко Хмелницкому на луги Днепровіє».

Центральне місце в творі Грабянки посідають описи війни. Найважливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у «сказаннях», своєрідних невеличких оповіданнях. Основою сюжету цих оповідань були літописні відомості, факти з діаріушів, польських хронік, розповіді очевидців тощо, а стиль їх визначався стилем фольклорних творів, які з'явилися під час війни і оспівували тріумфальні перемоги українського війська над польськими панами. Письменник запозичує з народнопоетичної творчості влучні порівняння, вогонь нищівної сатири, ритміку. Все це надало «сказанням» виразної образності, сприяло розкриттю в них народно-визвольних ідей.

Письменник розповідає про безіменних героїв визвольної війни, які задля перемоги українського народу над ворогом вершили безприкладні подвиги. Так, під Корсунем якийсь «пленник оній, хитр сущи и премудр имея разум (а подобно яко от Хмелницкого научен)» сказав полякам, що «казаков без лечби» і п'ятдесят тисяч орди з ними. Інший воїн-проповідник «нарочито наведе лядскій обоз на долини й вертепи и болото», де обоз був розгромлений козацьким військом.

Автор літопису захоплений військовим генієм Хмельницького, відважністю М. Кривоноса та І. Богуна, звитягою всього козацького війська. З особливою теплотою, пристрастю розповідає Грабянка про героїзм трудящих мас. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та іншими містами стали можливими лише завдяки самовідданості народу -- така думка автора. Сам письменник цілком на боці народу. Коли трудящий люд дізнався про те, що польська шляхта хоче задобрити гетьмана багатими подарунками, автор разом з народом обурюється і вигукує: «и тим хощете нас ляхи паки в неволю обуздати!».

Грабянка не стільки зупиняється на подробицях військових подій, скільки говорить про їх наслідки, дає їм оцінки, характеризує військові здібності обох воюючих сторін тощо.

Письменник виявив своє розуміння колоніальної політики панської Польщі, яке в основному не розходилося з народним. В оповіданні «Чесо ради воста Хмелницкій на поляков» автор показує варварство польської шляхти на Україні. Страшна розповідь про безчинства польської шляхти на українських землях передана у формі народного переказу: «Иметь ли кто зверя? кожу дай пану; иметь ли рибу? дай урочную дань оттуда на пана... Аще же когда случится на козака вина и малая, то таковими муками их казняху, яко ниже погане такових смишляху мученій, и тако, в казнях сих проливающе излишь меру, неверных превосхождаху мучителством... Детей в котлах варяху, женам сосци древіем изгнетаху и иная неисповедимая творяху біди...».

Грабянка співчуває і лихові польського трудового народу. Сповнені співчуття і жалю його слова: «...их (поляків) спровадивши бедніє жони более во веки не увидели, для чего в Полще вдов и сирот и пустих домов без числа бисть, понеже трупіем на милю поле услася».

З тексту твору Грабянки виразно видно, що за манерою зображення подій літопис поділяється на дві частини: художню, в якій змальовуються події вітчизняної війни 1648--1654 pp., і документальну -- про повоєнні часи на Україні. Помітно, що більшість літописних творів цього періоду мають аналогічний поділ. Він, очевидно, зумовлений тим, що визвольна війна широко відбилась у народнопоетичній творчості і була важливим джерелом для художнього, образного осмислення і відтворення епохальних подій.

Починаючи приблизно з 1664 p., виклад подій у літописі ведеться строго хронологічно, описуються вони досить стисло, часто похапцем. Мабуть, Грабянка мав на увазі хоч поверхово розповісти про ті події, які мали місце на Україні в другій половині XVII ст., після смерті Хмельницького.

У науковій літературі тривалий час дискутувалось питання -- чи був полковник Григорій Грабянка автором відомого твору. До єдиної думки вчені не дійшли. Одне є правомірним, що автором літопису була людина, життя якої мало чим відрізнялося від життя простого козацтва, всього українського народу. Природніше гадати, що автором цієї військової повісті був якийсь військовий писар, виходець із числа біднішої частини студентства Києво-Могилянської колегії, який не поривав зв'язків з трудовим народом, нижчим козацтвом, був патріотом рідної землі та добре знав українську народнопоетичну творчість.

Серед літописної літератури XVII--XVIII ст. чільне місце посідає твір Самійла Васильовича Величка «Летопись событій в Юго-Западной Россіи в XVII-м веке». Літопис складається з чотирьох томів. Перший том має назву «Сказаніє о войне козацкой з полякамі, чрез Зеновія Богдана Хмелніцкого гетмана войск Запорожскіх в осмі летех точівшойся...». Другий і третій мають заголовки «Повествованія летописная о малоросійских і оных отчасти поведеніях, собранная и зде описанная». У четвертому томі вміщені додатки. Літопис був написаний в с. Жуках Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р.

Величко, як він сам пише, «негдись» був канцеляристом запорізького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648--1654 pp. Людина освічена, не без літературного хисту, Величко зацікавлюється різними нотатками історичного характеру, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в 1648--1654 pp.

Твір Величка Після його опублікування Погодіним у 1840 р. став предметом уважного вивчення українськими письменниками та істориками. Т. Г. Шевченко, ознайомившись із літописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допомогли поетові певною мірою розібратись у складних подіях історії України середини та другої половини XVII ст.

Величко, як і Грабянка, прагнув відтворити боротьбу українського народу за свої національні права, які виражалися в обстоюванні своєї волі від зазіхань польської шляхти і татаро-турецьких орд. Величко виступив не лише як історик, а насамперед як письменник. Його твір -- це велика історична повість, що складається з низки оповідань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам Величко наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказаніє», велика життєва легенда про героїчне минуле багатостраждального українського народу.

Створити правдиву розповідь про героїку минулого було справою нелегкою. В іноземних істориків, зокрема польських, не було об'єктивної характеристики боротьби українського народу проти загарбників, а, навпаки, панувала фальсифікація. Це добре розумів Величко. З приводу цього він писав, що не знає, «хто з тих гисториков (іноземних) истинствует, а хто от правди рознствует».

Величко вперше в українській літературі та історії визначає поняття «Україна» і «український народ», подаючи ці категорії як територіально і національно усталені. Він визначає народ як єдине суспільство з його класами і станами, а в боротьбі за волю основне місце відводить простому люду. Нарешті, Величко прагне розкрити зміст стосунків між гетьманом і козацькою старшиною та між старшиною і простим народом.

Буквально з перших сторінок Величко викладає свої думки на грунті народних переказів та легенд. Він наводить тут оповідь про службу Хмельницького у Потоцького конюшим, широко передає народний переказ про викрадення Хмельницьким листів у Барабаша. Фольклорні оповідання, художньо опрацьовані, письменник майстерно вплітає в текст твору.

Розповідь про війну 1648--1654 pp. Величко розпочинає описом знаків, які, за твердженням народу, з'явились напередодні війни на небі. Ті знаки, пише автор, були «великое над звичай, в день пятка страстного, слонца измененіе и затменіе; второй потом -- комета, от давніх лет невиданная, являлася на небе по заходе слонца, чрез дней дванадцать; третій -- саранча великая негдесь уродившись и нашедши... все трави и збожа в ней позьедала и винищила». Письменник сам береться за тлумачення цих знаків: затемнення сонця -- ясновельможне панство потемнішає «славою скоропреходящою и яко дим от лица ветра ищезающею, ищезнути и в перст вселитися», мітла -- вороги будуть покарані за антинародні вчинки; сарана -- це нашестя орди, яка разом з Хмельницьким принесе Польщі розорення.

З широким художнім розмахом малює Величко першу звитяжну битву козаків з польською шляхтою. Він детально зупиняється на описах підготовки українських воїнів до бою, реалістично відтворює хід битви. Ось що чекало на польське військо під Жовтими Водами: «наконец всех поляков Хмелницкого оружіе разорило, и едним з них там же на Жолтой Воде жити и гнити повелено, а другим правую стезю до Криму показало, от якого погрому не десятка человека поляков не спаслося». Величко прагне прославити військову міць козацтва, геній Хмельницького-полководця, показати незламну волю українського народу, його віру в перемогу.

У перемозі українського війська над польською шляхтою письменник вбачає не випадковість, а закономірність: повстав весь народ. У творі зображено подвиг трудящих мас, окремих її представників. Так, безіменний патріот-проводир завів польські війська в яри та кручі, звідки вони, спускаючись, попадали в невилазну багнюку.

Непереможним малює Величко українське військо після двох перших перемог. Воно не втомилось, а «в далшій поход з Хмелницким рушило, увидевши з сторони албо з гори якой оное, можно было сказать, же то суть ниви, красноцветущим голендерским албо влоским маком засеянніи и прокветнувшій». На дальші битви козацтво йшло, як каже автор, підігріте і запалене прагненням помститися ворогові за кривди и «разоренія».

Великою подією в житті України була перемога під Батогом у 1652 р. Величко малює цю битву, в якій остаточно ствердилось, що українське військо мало всі переваги над польським, як всенародну, історичну. Хоч польський гетьман Калиновський «як шаленій на все сторони мечущися з голою шаблею», зупиняв своє військо, воно притьмом тікало, кинувши зброю і обоз. Автор констатує, яка доля спіткала нерозсудливу польську шляхту на українській землі, якій вони принесли так багато лиха: «едни трупома пали, другіи в Бугу вовсе погрязнули, третіи ременю кримському досталися».

Добре знаючи, що писали іноземці про визвольну війну 1648--1654 pp., Величко прагне внести ясність у ці «писання», здебільшого тенденційні, часом з суперечливими позиціями. Письменник намагається розібратися в складних проблемах часу. Величко правильно твердить, що український народ не хотів продовження кровопролитних боїв, а прагнув розв'язати всі непорозуміння з Польщею мирним шляхом. «Хмельницкій, -- пише автор, -- бридячися уже многолетною войною... був згодний оную оставити».

Величко розповідає, як у 1653 р. в місті Погребищі на ярмарку польський гетьман Чарнецький всіх людей «немилосердно и безчеловечно допустил войску своєму вибити и тиранской смерти предати». А гетьман Конєцпольський на Уманщині «рубал в пень хто тилко навинулся пред него... з гніву и ярости своя мало не всю Брацлавщизну зруйновал, огню и мечу предавши».

Величко добирає найяскравіші порівняння, метафори, влучні прислів'я для характеристики пихатої шляхти. Тонко іронізує він над загарбниками після поразки під Жванцем у 1654 р. З окопів жванецьких польські вояки, виморені голодом і холодом, вирушали «во свояси... як звер зимою немохнатий», а кожний із вельмож, зоставшись цілим під Жванцем, дома «розгревал свои оледеневшиі кости при домашних вчасах и роскошах». Шляхта була жадібна до здобичі, «як мухи до меду», тощо.

Засобами народної сатири розкриває Величко і манеру поведінки та ставлення до України під час визвольної війни «худой и голой орди». Хан від козаків «крил тайно яд гнева в сердце своем до времени приличного».

Інші прикмети мають народні художні засоби, використані для яскравого зображення подвигів видатних українських воїнів, зокрема Хмельницького. Він, «осторожним на все сторони будучи», «смотрел неоспалими сердца своего очима на лядскіе обороти и поведеніе» тощо. Кмітливість українського козацтва Величко передає через психологічний стан ворожого табору. Шляхта, «козацкого доброго не знаючи сердца и рицарства», не могла зрозуміти, в чому суть їх непереможності. Тому вони зустрілись у бою з таким, що «подобно и во сне им тое не снилось».

Смерть Хмельницького боляче вразила серця трудового народу України. Висловлення жалю за прославленим гетьманом Величко вкладає у вуста Самійла Зорки, писаря Хмельницького. У «Слові на погребеніє Богдана Хмельницького...», внесенім у літопис, Зорка каже: «Умер добрій вождь наш, оставивши по себе безсмертную славу...». З іменем Хмельницького Зорка пов'язує героїчне минуле українського народу періоду визвольної війни 1648--1654 pp.

Після смерті Хмельницького на Україні почалися чвари між козацькою старшиною, якій не давала спокою гетьманська булава. Письменник гостро засуджує міжусобиці, які призводять до зубожіння простого народу.

Народ став основною опорою в боротьбі проти зрадництва заможної старшини. Його кращі сини очолили трудящі маси в їх виступах проти зрадників.

З гіркотою згадує письменник про розбрат на Україні після смерті Хмельницького. Він вболіває за тим, що «бедная и упадная козакорусская отчизна», поділена на клапті, «потопає в крові». А тим часом, користуючись незгодою між козацькою старшиною, турки і татари та польська шляхта плюндрують українські землі.

Другий том літописної повісті Величка містить велике оповідання про спробу кримського хана знищити Запорізьку Січ у 1675 р. Вночі, в хуртовину, безшумно знявши козацькі чати, турецько-татарські війська вдерлись у розташування Січі. Лише випадково їх помітили козаки. Зібравшись із силами, козацтво вщент знищило непроханих гостей. Хан, почувши про нищівний розгром, «восплакнул и як волк возвил».

З любов'ю описує Величко героїчні подвиги кошового запорізького війська Івана Сірка, ім'я якого ще за життя стало легендарним. Письменник наводить ряд цікавих епізодів із безприкладного життя народного ватажка.

Другий том твору Величка насичений влучними виразами, інтерпретованими з приказок та прислів'їв, дотепними народними оповіданнями. Запозичені з народнопоетичної творчості образні деталі міцно вплетені в текст і є невід'ємною його частиною. Вони роблять твір образним, емоційним, надають йому сатиричного звучання.

У третьому томі літопису письменник вмістив багато універсалів, епістолярію. Проте і тут коротко згадуються найвидатніші події повоєнного періоду і розповідається про історичних осіб, які брали активну участь у політичному житті України кінця XVII -- початку XVIII ст.

Багато місця в творі Величка відведено змалюванню постаті легендарного козацького полковника Семена Палія.

Літопис Величка пройнятий народним гумором, сатирою. З багатого образного фольклорного матеріалу письменник вибирав те, що допомагало йому відтворити героїчну добу в історії українського народу.

Твори Самовидця, Грабянки та Величка -- цінне надбання давньої української літератури. Вони виросли на ґрунті вітчизняних літературних надбань, навколишньої дійсності і народнопоетичної творчості.

Кращі твори літописної літератури XVII -- початку XVIII ст. важили багато для розвитку української літератури. Їх демократична спрямованість, патріотичні ідеї справили значний вплив на творчість українських письменників, особливо на творчість З. Тулуб, Івана Ле, П. Панча, С. Скляренка, Я. Качури та ін.

Размещено на Allbest.ru