Початок віршової літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Початок віршової літератури

Водночас з полемічно-публіцистичним письменством на Україні зароджується і поширюється віршування. Слово «вірш», що походить від латинського виразу «versus», тобто рядок, має сьогодні подвійне значення: як рядок, так і поезія. Правда, тепер літературознавці віршовані поетичні твори частіше називають не віршами, а поезіями. Віршами називають ті давні віршовані твори, які виникли протягом XVI--XVIII ст. Розвиткові віршової літератури кінця XVI--першої половини XVII ст. сприяли два основні фактори -- народна пісня і шкільні піїтики, тобто теорії літератури, що викладалися у тогочасних школах. Це надало віршам своєрідного характеру, чітко виділило серед них дві стихії: фольклорну і книжну.

Передумови для виникнення віршів, стилізованих на зразок народної поезії, існували давно; вони тісно пов'язані з побутуванням пісенного фольклору. Народні пісні виникли і поширювалися на території України ще задовго до появи письменства. Народна поетична творчість задовольняла передусім ідейні та естетичні смаки широких народних мас, твори ж писемної літератури поширювалися до XIX ст. переважно у середовищі панівних класів. Однак ще з найдавніших часів не було такого цілковитого розмежування між письменством і фольклором. Навіть у літературних пам'ятках Київської Русі народна творчість відбивалася як своїми темами і образами, так і стилістичними прийомами. Про поширеність фольклорних пісенних творів в епоху феодалізму свідчили також окремі письменники, наприклад, літописець Нестор згадує про «игрища межю селы», де «схожахуся на игрища, на пласания и на все бесовския песни». Щоправда, епітет, доданий тут до слова «пісні», переконує нас в тому, що автор «Повести временных лет» не схвалював їх. Немає сумніву в тому, що зміст їх, який виражав інтереси і почуття народних мас, був далекий від поглядів на життя феодалів, зокрема тогочасного духівництва, з яким був пов'язаний автор найдавнішого літопису. Таку ж суперечливу позицію у ставленні до народної пісні зайняв і відомий український письменник-полеміст І. Вишенський, який у «Послании до князя Василя Острозского» гостро виступив проти народних обрядів, що поширювалися на Волині разом з піснями.

Народні пісні, які користувалися популярністю не тільки на Україні, а й поза її межами, були важливою передумовою виникнення перших віршованих творів, що вийшли з-під пера українських поетів. Змістом і формою ці анонімні твори, що поширювалися в рукописних списках, близькі до народної пісні. Тематика віршів невідомих поетів першої половини XVII ст., складених на взірець народних пісень, досить різноманітна. Наприклад, вірш «Ой вжах нового мосту» тематично нагадує історичну пісню, в основу якої було покладено ідею боротьби з польською шляхтою:

Ой бідна ж, бідна ж доля козацькая,

Січе нас рука ляцькая.

Ой бідна ж то наша головонько:

Нема ж кому поради порадить.

Мова вірша народна, а наявні полонізми свідчать про обізнаність з польською мовою, яку автор знав, можливо, із школи. Використання постійних епітетів, пестливої лексики та нерівноскладова віршова будова споріднюють твір з українськими народними думами. Увагу віршописців XVII ст. привернула і соціальна нерівність тогочасного суспільства.

Тоді ж зароджується і багата тематикою інтимна лірика, в основі якої лежали такі мотиви, як залицяння, щира любов, невірність, розлука тощо. Залицяння до дівчини, яке не приносить бажаних наслідків, послужило матеріалом для віршів «Перестань, Ясю, з вечора ходити», «Да пійду, я, пійду да по підсінейку, стиха ступаючи» й ін. Досить колоритно зображено тугу юнака за дівчиною у заключній частині вірша «Да зрівнай, боже, гори, долини рівнейко».

Серед віршів першої половини XVII ст., написаних у народному стилі, найпочесніше місце займає анонімна «Пісня про козака і Кулину» («Пісня козака Плахти»), якій І. Франко присвятив окрему розвідку. Взагалі вірш привертав увагу багатьох дослідників (Ж. Паулі, П. Чубинського, Я. Головацького, Б. Грінченка, Д. Яворницького). «Пісня про козака і Кулину» написана десь близько 1612 р. і надрукована як додаток до збірки сатиричних творів польського поета Яна Дзвонковського «Sejmu walnego domowego artykulow szesc» (1625). Згодом вона попала в інші друковані і рукописні збірники XVII--XIX ст. Тема твору -- доля дівчини, яка мандрує з козаком. Сюжет розгортається за допомогою дуже експресивної діалогічної мови. Власне, увесь вірш і побудовано на розмові козака Плахти з дівчиною Кулиною.

Чимало місця відведено у «Пісні» зображенню побуту і боротьби козаків, які самовіддано захищають людей від наскоків татар і живуть досить скромно. Козацьке життя і побут подобається Кулині; вона тужить за рідними і шкодує, що нема серед козацтва жінок, з якими можна було б перекинутися словом чи відвести душу. Як твердять дослідники, «Пісня про козака і Кулину» за своїми художніми особливостями є баладою, бо в ній розповідається про незвичайні події, незвичайну мандрівку дівчини з козаком через труднощі. Вірш закінчується трагічно. Епічні елементи у творі поєднуються з ліричними, що теж є типовим для балади. Таким чином, «Пісня про козака і Кулину» -- один з ранніх зразків так званої баладної поезії.

Розглянуті вірші за своєю тематикою, поетикою і мовою близькі до народної пісенної творчості і тісно пов'язані з життям народу. У свій час П. Житецький зазначав, що «поетичні барви дає не шкільна наука сама по собі, з її відмежуванням від життя, але власне саме життя, виражене в чарівних звуках рідного слова, яке перебуває в нерозривному зв'язку з природним методом народної думки і народних почуттів». Цю гіпотезу підтверджує і книжне віршування, розвиток якого значною мірою був зумовлений викладанням піїтики або теорії літератури в тогочасних школах.

Відомий дослідник української літератури XVII і XVIII ст. М. Петров твердить у праці «О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии», що серед дисциплін цієї школи перше місце належало саме поетиці. Важливу роль відіграє курс цієї дисципліни і в братських школах, що були засновані на Україні в другій половині XVI -- на початку XVII ст.

Викладачі поетики тримовного ліцею в Острозі, у школах Львівського та Київського братств передусім знайомили учнів з теорією віршування, з видами віршових творів тощо. Для засвоєння цієї теорії був відведений окремий клас, званий класом піїтики. У кінці XVI--першій половині XVII ст. короткі відомості з теорії віршування вміщувались у підручниках граматики старослов'янської мови, а з другої половини XVII ст. лекції з теорії літератури почали видаватись і окремими посібниками.

Одну з перших спроб теорії віршування подав Лаврентій Зизаній у граматиці старослов'янської мови в 1596 р. Однак теорія Л. Зизанія, що наслідувала грецьку систему віршування, побудовану на правильному чергуванні довгих і коротких складів, була непридатна для українського вірша. Зизаній вважав голосні и, ъ, я за довгі, е, о, у за короткі, всі інші голосні, тобто а, і, ю, могли бути залежно від необхідності довгими або короткими, що не відповідало дійсності, бо всі голосні української мови мали вже на той час однакову силу. Сам Зизаній не дотримувався цієї теорії в практиці.

За грецьким зразком теорію віршування склав і М. Смотрицький. Він умістив її у підручнику граматики старослов'янської мови (1618) в розділі «О просодіи стихотворной». Смотрицький, виклавши основи віршування, рекомендував з метою кращого розуміння побудови віршових творів звернутися до лектури грецьких і латинських класиків: «Ізволяй же о сей пространнье ізведати, де читает греческих Омира і Иссіода, латинских Овидия, Виргилія і прочих і оними может удовольствоватися до сытости». Загалом, вивчення античної поезії дало свої наслідки, однак і теорія Смотрицького також виявилась непридатною для української поезії. Теоретикам необхідно було будувати систему віршування не на послідовному чергуванні довгих і коротких складів, а на наголошених і ненаголошених.

У XVII ст. були ще й інші спроби ритмічної будови віршової літератури. Так, у підручнику старослов'янської граматики, що вийшла у Кременці 1638 р., у тій частині, де містилася «прозодія», тобто теорія віршування, читаємо: «Понеже словеном несть еще обычай мерам временми и степенми стихи составляти, яко видим и польских стихотворцов не мерами ниже степенми (еже еллином и латином обычно), но слогами во всех потребах все искусным стихотворцы меру токмо слогов в стисех и согласіе последнего слога съблюдающе употреблатися». Отже, тут автор рекомендує застосовувати у складанні віршових творів силабічну систему віршування, яка виправдовувалася практикою. Хоч силабічні вірші більш характерні для польської мови з її постійним наголосом на передостанньому складі слів, проте не слід вважати, що ця система в українському віршуванні є результатом впливу польської поезії. За силабічною системою віршування складались і складаються ще й тепер народні пісні.

Певної уваги заслуговують також погляди тогочасних теоретиків на деякі стилістичні особливості поезії. Поезію ототожнювали в школах з нудним віршуванням, поетичні твори не були образним змалюванням подій; невід'ємною рисою поезії вважалась рима, інші художні засоби могли бути відсутні. Вміння писати вірші було доброю ознакою освіченості людини. Тому в школі учителі намагалися прищепити таке вміння, такі навички учням, примушували їх писати вірші на практичних заняттях, незважаючи на зацікавлення чи обдарованість у цій галузі. Теми для віршових виступів учнів висували самі шкільні події, шкільні свята і вечори, присвячені пам'яті видатних осіб. Тому й не дивно, що збірки віршової літератури першої половини XVII ст. виникли, як свідчить їхня тематика, на території школи.

Ідейно-художні рівні книжної віршової спадщини кінця XVI--першої половини XVII ст. не однакові. Перші зразки книжного віршування були досить примітивні за своїм змістом та формою. Так, наприклад, один з найдавніших віршів, що його склав Андрій Римша у 1581 р. і назвав «Хронологія», є, власне, римованою інформацією про події окремих місяців, складеною за біблійними книгами. Зрозуміло, зміст вірша далекий від тогочасного життя, форма його позбавлена всяких художніх засобів і заслуговує на увагу тільки тому, що є одною з перших спроб книжного віршування на Україні. Крім того, Андрій Римша є автором силабічних у власному розумінні віршів на герб Остафія Воловича (1585).

Перші відомі книжні вірші за своїми ідейно-художніми якостями поділяються на панегіричні, історичні і релігійно-моралізаторські.

Одним з найдавніших панегіричних віршів є «Похвала на герб князів Острозьких», що її склав Герасим Смотрицький і опублікував в «Острозькій біблії» (1581). Віршописець, описуючи герб, вихваляє Костянтина Острозького за те, що той захищав інтереси своїх співвітчизників у боротьбі з агресією католиків і підтримував книгодрукування:

Вторый воин храбростію прьвму подобный,

токмо оружієм отменен; и то посель гробный:

Меч бо обнажен в десници имія острый обоюду,

имже крепціи на враги пріємлют победу,

Отсекай, Константине, мрак идолскіа лести,

Хощет бо бог всем человеком ся спасти;

И отгоняй єритиков полки умовредныя,

пріидоша бо в мир волки нещадныя

Иже не свыше щепится,

Сіє скоренится.

Як видно з наведеного уривку, «Похвала на герб князів Острозьких» має публіцистичний характер з релігійно-моралізаторськими тенденціями. У віршовій будові автор керувався в основному принципами силабічного віршування, а тому мова твору книжна, близька до старослов'янської з характерними рисами східнослов'янських мов.

Панегіричне віршування здобуло собі популярність у Київській братській школі, пізніше колегії, де вірші писали всі: і викладачі, і спудеї. Такі вірші не тільки писали, але й виголошували перед широкою аудиторією, тому тематика і мова їх поступово починала демократизуватися.

Більш-менш зрозумілою для широких мас мовою були написані такі панегіричні вірші, що вийшли в друкарні Києво-Печерської лаври, як «Візерунк цнот» (1618) і «Евхарістіріон, албо Вдячность» (1632). Автор першого названого вірша Олександр Митура в основному прославляє архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Вірш складається з кількох частин, що їх виголошували, певно, спудеї або ченці лаври. У першій половині О. Митура прославляє «клейноти» панів Плетенецьких, далі говорить про «урожене», «статечность» у вірі, про працю і старання за «старожитну» релігію, про «фундуване» архімандритом монастирів і церков. Найбільше ж хвалить автор архімандрита Плетенецького за те, що він заснував у лаврі «припалую пылом» друкарню Балабана і дав можливість працювати колегам друкаря О. Митури. Закінчується вірш великою «промовою» та «колядою». Автор заявляє що, він наважився звернутися до Плетенецького, бо той ніким не гордує, всіх вітає і мирно з усіма живе. Можливо, тут маються на увазі лексикограф і поет П. Беринда, проповідники З. Копистенський, Т. Земко, О. Митура й інші діячі першої половини XVII ст. Організація у Києві друкарні була справді справою величезної культурної і навіть політичної ваги. Ось чому у промові до Плетенецького панегірист говорить:

Цноты твои, о отче, важил описати,

Чого б и сам Цицеро не могл доказати.

Другою найпопулярнішою особою у Києві на той час був митрополит Петро Могила, який у 1632 р. Київську братську школу перетворив на колегію, що довгий час називалася Києво-Могилянською. Київська колегія була центром освіти не тільки для східно-, а й для західнослов'янського світу. Навчання тут велося за зразком єзуїтських шкіл, замість грецької мови вводилася латинська і польська з тим, щоб можна було вести полеміку з вишколеними польськими єзуїтами та іншими католицькими місіонерами, а також виступати у польських судах, сеймах і сеймиках.

Новий стиль панегіричної поезії визначив новий характер освіти, прищепивши їй, наприклад, звичайну в латино-польських панегіриках мішанину язичеської міфології з християнською, схильність до персоніфікацій, до фігурної складної побудови та ін. Саме так написані два панегірики в честь Петра Могили «Евхарістіріон, албо Вдячность» (1632) і «Евфоніа веселобрмячаа» (1633).

Перший панегірик написаний колективно спудеями Києво-Могилянської колегії з класу риторики за «гойныи добродійства, собе и церкви православной, в фундованю школи показаныи». Вірш складається з двох частин -- «Гелікона» і «Парнаса». Гелікон -- це джерело наук, сад наук перший «осм кореній вызволеных наук в собе маючій», тобто семи вільних наук, які вивчалися в школах. Парнас з дев'ятьма музами та Аполлоном є садом наук другим. Власне, і частини «Парнаса» мають назви грецьких муз: Кліо, Мельпомена, Уранія, Калліопа, Полігімнія, Талія, Евтерпа, Терпсіхора і Ерато. У всіх 26 віршах панегірика «Евхарістіріона» спудеї вихваляють дисципліни, що вони їх вивчали в колегії.

В «Евхарістіріоні» досить відчутний зв'язок з римською класичною поезією, власне перша частина є ремінісценцією «Метаморфоз» Овідія (розповіді про Орфея), а друга нагадує початок буколіки Вергілія «Тітіре, ти в холодку опочив попід буком гіллястим...». Неодноразово зустрічаються в панегірику звороти з назвами античної міфології («Каліопе звитяжцов преславних похвало», «Фебе, давцо світлости всего світа око» та ін.), які використані в ролі тропів та надають віршам деякої штучності. Віршописці цього панегірика вжили й чимало таких епітетів та метафор, що не викликають заперечень, наприклад звір дикий, світлий промень, в широких полях, музика цвіт весіля, музика сад утіхи. Мова панегірика в основі своїй народна, хоч у цілому ряді випадків використано форми і лексику, дуже близьку до польської мови. Окремі рими далекі вже від граматичних закінчень (скали -- несталий, много -- такого та ін.).

Другий панегірик «Евфоніа» був написаний друкарями Києво-Печерської лаври з нагоди обрання Петра Могили митрополитом, що мало неабияке значення і для розвитку книгодрукарства на Україні. Автори його говорять про те, що новий митрополит будував школи, утримував бідних студентів і вчителів, не шкодував грошей на друкарню; вони тішаться надією, що Могила відбудує собор св. Софії і взагалі збереже спокій православної церкви та всієї України.

Панегірик побудований у формі акровірша («Петр Могила митрополит кієвскии»), а тому й строфіка його досить різноманітна. Хоч збірки «Евхарістіріон» і «Евфонія» були дальшим кроком у розвитку віршової літератури щодо форми, проте в тематичному відношенні їх перевищували вірші на історичні теми.

З творів першої половини XVII ст. на історичну тематику помітне місце займають «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана войска... Запорозкого». В дальшій частині титульної сторінки цих віршів зазначається, що склав їх ректор Київської школи Касіян Сакович, а прочитали його учні на похороні Сагайдачного в Києві 1622 р. Того ж року вірші були надруковані окремою книжечкою, яка складається з передмови, 17 віршів та епілогу. Збірку прикрашають малюнки (гравюри): герб запорозького війська, портрет Сагайдачного і здобуття козаками турецького міста Кафи (Феодосії) в 1616 р. Вірші збірки, як зазначається і на титульній сторінці, тематично пов'язані з похороном П. Конашевича-Сагайдачного, який загинув у боротьбі з турками під Хотином. Однак автор виходить поза межі цієї теми, проголошуючи, що все написане на пошану Сагайдачного стосується всіх запорожців, бо «гетман не сам през ся, леч войском ест славный». Тому у вірші-передмові прославлено героїзм запорізького війська у боротьбі з турками і татарами, що зустріло схвалення навіть з боку польського короля, і він наділив козаків «золотою вольностю».

Оспівуючи славного гетьмана, К. Сакович заявляє, що не всякий поет спроможний повністю відобразити всі подвиги Сагайдачного:

Кто бы хтел достатечне справы описати

Петра Конашевича и на свет подати,

Мусел бы у кгрецкого поеты Гомера

Зычить розуму альбо тыж у Демостана,

Котрыи валечных своих кгреков дій

Выписали достатнє, яко по линіи.

З панегірика читач довідується, що Сагайдачний народився на Перемиській землі, вчився в Острозькій школі, згодом пішов на Запоріжжя, де став козацьким гетьманом. Там організовував походи проти турків, вславився битвою під Кафою, знищивши із своїм військом 14 тисяч турків та визволивши безліч бранців з турецької неволі. У творі розповідається також про смерть від ран, здобутих у битві під Хотином, і про похоронення його в Київському братському монастирі. Однією з найпомітніших рис характеру свого героя поет вважає беззавітне служіння своїй батьківщині. Це стосується і його сподвижників, бо

...Лепей ест стратити живот за ойчизну,

Нежели неприятелю достат ся в коризну.

Кто бовем за ойчизну не хочет вмирати,

Тот потом з ойчизною мусит погибати.

Роздумуючи про смерть, К. Сакович зазначає, що життя людське нічого не варте, що вся суть у ньому лише слава, тим більше -- козацька слава. Безсмертя справи Сагайдачного порівнюється з безсмертям слави античних героїв, яким рівня і козацький гетьман:

Бо если выхваляет Кгреція Нестора

Ахілесса, Аякса, а Троя Гектора.

Атенчикове славят кроля Периклеса,

И славного оного з ним Темистоклеса,

Рим зась з смелости свого хвалит Курциуша,

И з щасливых потычок славит Помпеюша,

Теды теж и Россіа Петра Сагайдачного

Подасть людем, в памятку веку потомного.

Не забув автор нагадати і про доброзичливість гетьмана у ставленні до українського суспільства, його пожертвування на шпиталі, монастирі, церкви і особливо школи. К. Сакович не замовчує і того, що Сагайдачний разом із своїм військом записався до Київського братства і подавав йому велику матеріальну і моральну допомогу. І справді, після того польська влада і єзуїти боялися нападати на Київське братство і його керівників, знаючи козацьку вдачу вписаних «братчиків». Значну суму грошей передав Сагайдачний і Львівському братству, щоб і там розвивалося шкільництво: «ажебы науки там были, пилне жадал».

Панегірик К. Саковича сповнений складних риторичних фігур, що було характерним для тогочасного віршування. Є там чимало і народнопоетичних елементів. Зважаючи на те що вірш був призначений для декламації спудеями, його відносили до початків української шкільної драматургії. Стосовно автора К. Саковича, то його патріотизму вистачило лише на цей панегірик; згодом він перебіг на бік уніатів та став у своїх писаннях нападати на православ'я і взагалі на українське суспільне життя.

Типовим твором на історичну тему є віршоване оповідання «Лямент о утропеню мещан острозких» (1636). Його автор, учень «найубогшей школи» у місті Ровно, сховався під криптонімом М.Н. Приводом до написання цього віршового твору став конфлікт між міщанами міста Острога і слугами Ганни-Алоїзи Ходкевич, дружини віленського воєводи. Ганна Ходкевич, ставши католичкою, доручила своїм слугам викрасти труну з останками свого батька Олександра Острозького (який помер православним) з церкви і перенести її до новозбудованого костьолу. Між міщанами і слугами Ходкевич, яка була онукою захисника православних Костянтина Острозького, виникла кривава сутичка у перший день великодня, що призвело до сумних наслідків. Мешканців Острога було жорстоко покарано, одних «в колоду посаджено», других «мечем прикро стято», а ще інших «дано за поруку». Автор «Ляменту», розповівши про ці сумні події, співчуває своїм землякам:

О ты, Острогу, місто справедливое!

В тобе бывали мешканцы цнотливые.

Не еден тепер твоей прыгоды плачет, --

Єст кто и скачет.

Тыс было хлебом завжды приходневи,

Ты убогому маткою было студентовы,

В тобе хто мешкал, негды не шкодовал,

Хто ся шановал.

Тераз не стуйте ж! на щож юж прыходыт!

Снат ся юж на тое, подобно, заводыт,

Жебыс юже было в невеч обернено,

З грунту знищоно.

Віршописець яскраво змалював картини минулого, надавши своєму твору публіцистичного характеру. Він явно співчуває найбіднішим міщанам, кажучи, що все лихо впаде на їхні голови, бо багатії мають змогу викупитися. Емоційність твору, як і патріотизм автора, -- безсумнівні.

Про острозьку трагедію згадується і в Острозькому літописі під 1636 р. Ганна Острозька-Ходкевич характеризується тут як гонителька православних, що понапускала в славне місто Острог «езуитов, иже через них много злого сотвори православным».

Розглянуті нами вірші здебільшого побудовані за силабічною системою. У кожному віршованому рядкові є однакова кількість складів, тобто це рівноскладові, або силабічні, вірші. Але з боку версифікаційної побудови на початку XVII ст. були і нерівноскладові вірші. Яскравим прикладом цього може бути ціла збірка Кирила Транквіліона-Ставровецького «Перло многоценное», перше видання якої побачило світ у Чернігові (1646), а друге -- в друкарні Уневського монастиря (1697). Кирило Транквіліон-Ставровецький відомий як церковно-політичний діяч кінця XVI--першої половини XVII ст. Він учителював у львівській і віленській школах, був ігуменом і проповідником монастирів, у 1626 р. перейшов до унії, за що отримав чернігівську архімандрію, де й помер 1646 р. Як письменник він відомий кількома своїми книжками: «Зерцало богословія» (1618), «Евангеліе учителное албо казаня на неделя през рок и на празники господскіе и нарочитым святым угодником божіим» (1619), які згодом кілька разів перевидавалися у XVII ст. Перші примірники цих книжок були присвячені різним впливовим і вельможним особам з віршами на честь гербів Л. Дривинського, О. Пузини, Ірини Вишневецької та ін.

Про свої книжки автор був дуже високої думки, хоча вони й були засуджені як українською, так і російською православною ієрархією, що було зумовлено переходом Транквіліона-Ставровецького до унії.

Збірка «Перло многоценное» складається з великої передмови до «чителника о той презацной книзе» та 21 вірша, що є, власне, моралізаторськими роздумами і повчаннями про Богородицю і Христа, апостолів і святих, проповідями на різдво і Великдень, морально-повчальними діалогами та ораціями. Про мету своєї праці автор писав так: «Тая книга презацная, хотяй ся видит мала в очах людских, але великій содержит в собе тайны, збавеню твоєму служачіи: такого сут высокого разума богословского, же из єдиного вершика двох або трох слов може добрый казнодея казаня повести и кротко звязаную реч распространити и души людскіи утешити словом божіим. Также в школах будучій студенти могут собе с той книги святои выбирати вірши на свою потребу и творити з них ораціи розмаитіи часу потребы свои, хоч и на комедіях духовных». Отже, збірка призначалася і як посібник для учителів та учнів шкіл, а також проповідників.

Здебільшого вірші Кирила Транквіліона-Ставровецького мають духовний моралізаторсько-дидактичний характер; вони своїм складом і тематикою наближаються до традиційних нерівноскладових духовних псалмів чи інших церковних пісень. І лише в окремих рядках є відгомін тогочасного життя, складних класових суперечностей. Таким зразком є вірш «Лекарство роскошником того світа», що є монологом щойно померлого вельможного пана. Для автора, як і взагалі для духовної лірики XVII та XVIII ст., було властиве дидактичне роздумування про тлінність і марність буття, про всемогутність смерті, яка нікого не жаліє.

Саме так роздумує і ліричний герой згаданого вірша. Він говорить, що нагла смерть все від нього забрала: замки коштовні, палаци світлі, шкатулки з золотом, злототканні шати, рисячі хутра, дорогі карамзини, сади і виногради. Раніше за ним слуги ниць ходили, а тепер разом із приятелями носи свої «пред смрадом моим позатикали».

Все забрала смерть «гневливая, злосливая, слепая, глухая, нежалосливая». Забирає вона і всіх сластолюбивих розкошників, золотолюбивих ласунів, князів, тиранів, воїнів, гетьманів, королів, філософів, -- всіх їх «заровно» до гроба веде. Отже, монолог переростає у правдиву картину викриття розбещеного життя українського панства. Але ніяких висновків автор, зрозуміло, не робить, хіба що наголошує на рівності перед богом та на тлінності земного буття, мовляв, ні для чого збагачуватися, всеодно до могили нічого не візьмеш.

Вірш багатий на риторичні фігури, поетичні тропи, а нерівноскладова його будова та римування нагадують народні думи, що виконувалися речитативом.

Відомі й невідомі нам поети XVI--XVII ст. реалістично, з демократичних позицій відтворили у багатьох віршах історичні, соціальні та сімейно-побутові картини сучасного їм життя. Використані ними художні засоби часто перегукувалися з народнопоетичною образністю та мовою. Вірші фольклорного походження виражали прагнення і почуття широких мас народу, тому кращі зразки їх стали народними піснями. Інший характер мають вірші книжного походження, написані під безпосереднім впливом тих норм, що проголошувалися у шкільних курсах поетики. Такі вірші здебільше виражали ідеологію пануючого класу, були пройняті релігійно-моралізаторськими мотивами. З віршової літератури цієї групи найціннішими є лише твори на історичну тематику, значний розвиток яких припадає на другу половину XVII ст.

віршування народний поезія пісенний

Размещено на Allbest.ru