Стрілецька поезія

Размещено на http://www.allbest.ru/

бобинський бабій літературний спадщина

Реферат з теми:

Стрілецька поезія

Художнє явище, яке історики літератури означають як «стрілецька поезія та пісня», репрезентують насамперед В. Бобинський (1898--1938), О. Бабій (1897--1975) та Р. Купчинський (1894--1978). Якщо твори першого виходили не раз (востаннє в 1990), то два наступні не включалися в жодну радянську антологію і залишалися досі невідомими широкому загалу читачів.

Олесь Бабій (народився в 1897 р. на території теперішньої Івано-Франківщини, помер у 1975 р. в м. Чикаго) -- син селянина; у лавах січових стрільців захищав, як і багато патріотично настроєних юнаків того часу, Західноукраїнську Народну Республіку від польських окупантів (згодом написав на цю тему поему «Гуцульський курінь» та повість «Перші стежі», 1937); був одним із фундаторів, разом із В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетів-символістів «Митуса» (1922). Здобувши вищу освіту в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі зі ступенем доктора філології, брав активну участь у літературно-мистецькому житті Львова як письменник і журналіст. Високу оцінку його збіркам «Ненависть і любов» (1921) та «Поезії» (1923) дав В. Бобинський уже після того, як дороги їх розійшлися.

Роман Купчинський народився в 1894 р. на Тернопільщині, помер 1978 р. поблизу Нью-Йорка. Його життя й творча біографія багато в чому схожа з біографією О. Бабія. Теж воював у січових стрільцях, розповівши згодом про ці події в романі-трилогії «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»); працював журналістом, зокрема в редакції газети «Діло». Великою популярністю користувалися пісні на його слова, а часто й з його музикою; багато з них сьогодні знову повертається до життя («Зажурились галичанки», «Човник хитається», «Накрила нічка...», «Їхав стрілець на війноньку» та ін.), у яких яскріє багатий діапазон настроїв -- від героїчно-урочистого до гумористичного. За життя Р. Купчинський не видав жодної збірки поезій, і лише в 1983 р. український поет і критик з Нью-Йорка Б. Бойчук упорядкував і випустив книжку «Недоспівані пісні».

Згаданих вище поетів об'єднувала, принаймні, на початку їх творчого шляху, прихильність до символізму. У кожного з авторів вона мала свої особливості: якщо В. Бобинський прагнув переплавити в своєму стилі витонченість версифікації європейських поетів з українською фольклорною символікою, передати тонкі порухи підсвідомості, то О. Бабій був радше поетом споглядально-рефлективного плану, чиї вірші порушують проблеми людської цивілізації, життя і смерті, таємниці буття («Йде Прамати істніння від джерел незбагнутих і розносить нам вина у розбитому збанку»), у його творах зустрічається точна й несподівана метафора («Світ містерій в серцях наших творить Ніч безоку і любов сліпа»; «Місто горем задавлене, як Лаокоон»), а Р. Купчинський любить персоніфікувати природу, при цьому або психологізує пейзаж, або матеріалізує через природні явища власний психологічний стан, наприклад, у «Спеці».

На жаль, на повну силу не розкрився талант ні О. Бабія, ні талант Р. Купчинського. О. Бабій збивався на багатослів'я й декларативність у віршах кінця 20--30-х років, а Р. Купчинський майже перестав писати вірші. Те саме спостерігаємо і в інших поетів цієї групи: лиш коли-не-коли зблисне оригінальний образ у віршах Ю. Шкрумеляка, як, приміром, в «Авлевій жертві»; Л. Лепкий лишився автором кількох популярних пісень («Ой видно село...»), а М. Голубець, автор кількох збірок у стилі «Молодої музи» й віршів з воєнного часу, став відомий своїми дослідженнями з історії українського мистецтва. Як літературне явище стрілецька поезія є перехідною ланкою між символізмом початку століття й новим поколінням митців.

Василь Бобинський (1898--1938). В. Бобинський народився 11 березня 1898 р. в Кристополі, (нині м. Червоноград) на Львівщині, у родині залізничника. Навчався у гімназіях Львова та Відня. Під час першої світової війни В. Бобинський -- у лавах українських січових стрільців. На цей час припадають його перші публікації. У 1920 р. В. Бобинський стає комуністом, переходить на бік Червоної Армії. Восени 1921 р. повертається до Львова, що на той час входив уже до складу Польщі, редагує різні легальні й нелегальні видання -- органи ЦК КПЗУ, двічі (1923 і 1926) потрапляє до в'язниці за свою видавничу діяльність, випускає книжки, перекладає, друкує статті, рецензує... З листопада 1927 р. В. Бобинський -- редактор місячника «Вікна», довкола якого гуртуються пролетарські письменники Галичини. В травні 1929 р. створюється літературне об'єднання «Горно». Влітку 1930 р. за рекомендацією ЦК КПЗУ В. Бобинський з родиною переїздить до Харкова... і стає, зрештою, жертвою репресій. Вже перші вірші, звернення до побратимів-усусусів, -- соціально заангажовані, функціональні -- вони закликають, провадять, вимагають «Життя дати і кров Для добра людства й щастя Вкраїни». В. Бобинський формувався як функціональний поет, який виступає від імені багатьох і знає, що слово може стати ділом. Та відбувається злам в політичній орієнтації поета: ідея національного визволення поступається ідеї визволення світового пролетаріату. Слово «Україна» практично зникає з поезії В. Бобинського. Натомість слово «пролетар» ввійде в неї на рівні найважливішого поетичного знаку.

Довгий час поезія В. Бобинського перебувала у полоні образно-жанрових структур, розроблених чи культивованих І. Франком, і, загалом, не створила якихось видимих своїх інваріантів.

І. Франко пережив складну еволюцію: від атеїзму до відносного примирення з християнським світоглядом як базовим для національного відродження (поема «Мойсей»). В. Бобинський зазнав глибокого розчарування в ідеї національного відродження як самодостатньої, тому для нього християнство не було скарбницею духовності, а виступало служкою відмираючого соціального устрою. Натомість він перейнявся духом Франка-атеїста, духом, «що тіло рве до бою».

Що ж, на наш погляд, в набутку поета варте уваги? Вірші, вільні від ідеологічного диктату. Скажімо, вінок сонетів «Ніч кохання» 1923 p., де відтворюються прекрасні хвилини людського життя, підпорядкованого Еросу, де все взаємопереливається -- чоловік і жінка, природа і новий зачатий час: «Я жду, я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в погоні за Тобою, Викручую планети з їх орбіт!» Цикл має зв'язок із усією світовою культурою -- від «Пісні пісень» і аж до Сосюриного «Так ніхто не кохав!..». У циклі «Майбутній метеор» (1924--1925) точка зору зміщена від людського до природного. Ліричним суб'єктом тут постає море (вода) -- одна з основних природних стихій -- втілення всепоглинаючого часу, непроминальної, незалежної від соціуму краси. Схрещуються стихії, народжуються і відходять різноманітні форми життя, врешті-решт з'являється і знання того, що і це море також колись змертвіє, як і поезія про нього, але

Далекий мандрівник з незбагаугнх висот,

Мертвяк у мертвяка грудьми твердими вдарить,

розсипеться вогнем, і мертву тлінь розжарить,

і викреше новий золотострунний льот.

Цикли «Ніч кохання» та «Майбутній метеор» (останній написано не без впливу А. Рембо, автора славетного «П'яного корабля», якого В. Бобинський переклав) були винятком в загальній течії його поезії.

Цікаві й по-своєму знаменні акценти знаходимо в поемі «Смерть Франка» (1926). Так, поданий у сюрреалістичній експресивній манері, написаний пружними терцинами VII (основний) розділ містить надзвичайно характерний момент -- возвеличення І. Франка над каменярською фалангою, створення йому своєрідного культу, а це щось абсолютно протилежне всьому змісту й пафосу Франкових «Каменярів»:

І він почув, як сил прибоєм диким

його рвонуло вверх, і він росте,

росте титаном, обром огнеликим.

І вздрів, що бідне, кволе серце те,

мов у кліщах, затиснуте у жмені,

пучнявіє і полум'ям цвіте.

А того полум'я мечі черлені

прорізують, рубають тьму й у тьмі

вирубують вогнисте слово «геній».

Це вже не «тисячі таких самих, як я», це тенденція часу всеохоплюючого тоталітаризму. Соціум, позбавлений релігійності, потребує своїх богів, і цю з'яву чітко (усвідомлював це В. Бобинський чи ні) було показано в поемі «Смерть Франка». Безумовно, такий соціум потребує і ворогів, і віршів про боротьбу з цими ворогами, і письменників, які пишуть такі твори, і читачів, які їх читають і ними надихаються...

Від 1927 р. письмо В. Бобинського набуло чіткого «пролетарського» скерування. Журнально-газетна заангажованість вбиває ліричне «я», а отже, й гуманістичний пафос поезії. Переїзд до Харкова логічно довершував справу. З-під пера В. Бобинського виходять професійно довершені римовані політичні фейлетони та памфлети (цикл поем «Три портрети»), що стоять поза літературою і слугують обгрунтуванню нових класових боєнь.

Літературну спадщину В. Бобинського складають збірки «В притворі храму. Поезії. Книжечка перша» (1919), «Ніч кохання. Сонети» (1923), «Тайна танцю. Поезії. Книжка друга» (1924), «Поезії 1920--1928» (1930), «Слова в стіні. Вибрані поезії» (1932), численні публікації в періодиці, статті, рецензії, оповідання, уривки роману «Львів».

З-поміж інших письменників-«вікнівців» найбільш характерним і тиражованим у десятиліття культу й застою (поряд з Я. Галаном) був Олександр Гаврилюк (1911--1941). Для професійного революціонера, секретаря КПЗБ (Білорусії), в'язня сумнозвісного концтабору Береза Картузька художня література була виключно засобом революційної боротьби за торжество справи всесвітнього пролетаріату. У О. Гаврилюка не знайдемо, фактично, жодного твору, який тематично хоча б виламувався із заданої схеми потреб партійної агітації. Це також спадок, залишений часом наступу тоталітаризму, який приклався і до В. Бобинського.

Размещено на Allbest.ru