Леонід Талалай

Размещено на http://www.allbest.ru

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ (1941 Р. НАР.)

Леонід Талалай народився 11 листопада 1941 р. в селі Савинці Харківської області в родині колгоспників. 1956 р. сім'я Талалаїв переїхала на Донбас у Горлівку. Тут, у восьмому класі останньої української школи Л. Талалай продовжував навчання, однак невдовзі перейшов до вечірки й подався працювати (бібліотекарем вечірньої школи, на озелененні залізничних лісосмуг, теслею в будівельному тресті).

Вірші почав складати від п'ятого класу, з 1956 р. -- друкувався в горлівській міській газеті «Кочегарка». Служити в армії йому довелося в Білорусії й Казахстані в ракетних військах, де він зазнав опромінення, довго й тяжко хворів. У віршах Талалая можна вловити ноту глибокого прихованого болю за понівечену молодість, за вкрадену радість. Та й саме відчуття часу у поета, котрий буквально повернувся з того світу, особливе, позбавлене ситуативної марноти. поет талалай поезія лірика

Одужавши, Леонід Талалай «шабаював» по колгоспах Харківщини й Полтавщини. 1967 р. в Донецьку вийшла перша збірка його творів «Журавлиний леміш». Тоді ж Л. Талалая прийняли до Спілки письменників та на Вищі літературні курси. Після Москви, 1969 p., він був запрошений до Донецька, де очолив обласне літоб'єднання, працюючи з творчою молоддю. Незабаром нова хвиля арештів захопила українську літературу: за гратами опинилися В. Стус, В. Захарченко, І. Дзюба, Ю. Бадзьо та багато інших. 1973 р. на допитах у відповідних службах Донецька побував і Талалай.

Саме тоді він вирїшив будь-що вирватися до Києва, де було більше таких, як він. Це вдалося 1976 р. Відтоді Леонід Талалай живе в Києві «на творчих хлібах», має близько десятка ліричних збірок, має світлий і добрий погляд на життя, друзів і чисте сумління: він один із тих, хто «чесно йшов».

«Журавлиний леміш» мав два яскраво виражені плани. Перший явив приналежність поета до художньо-філософського бунтівництва «шістдесятників» з їхньою нездоланною духовною енергією, яка неодмінно має порятувати світ: «Ми одержимі, одержимі. Нам світ тісний, мов одежина...».

Це був порив не в холодні космічні простори, а духовний всесвіт народу, настільки ж палкий, наскільки й романтичний, оторочений ілюзіями осягнутої справедливості й близького добра. «Славлю руки, що стискають мітли, Славлю спини зігнуті людські. Це без них не мали б стільки світла, стільки сонця вулиці міські». Так, рядки молодого Талалая повнилися повагою до людини праці, але разом з тим і недомовленістю про її буття, замовчану скруху, яка буде зворотним боком високого й по-своєму дуже чесного пафосу «шістдесятників».

Другий план збірки явив читацтву іншого Талалая -- значно тихішого й складнішого, зосередженого на тонких матеріях, із яких потім і зітчеться його поетичний світ. Виняткова чуйність, психологічна проникливість позбавляють лірику Талалая афектаційності, оглушливого емоційного надміру й витворять рідкісну перспективу, духовний простір, у якому кожне явище матиме свій розвиток, своє резонансне тривання (звернімо увагу на постійний для поета образ відлуння, відгомону).

Леонід Талалай буде одним із тих українських поетів, котрі за неможливості чесних громадянських суджень не висловлюватимуть жодних, не осквернять свої вуста возвеличенням суспільної фальші. Уникаючи конформізму й кон'юнктурництва, ця лірика повернулася до «чистої» роботи, по суті -- до ідеї власної мистецької чистоти, яку почала не обстоювати, а реалізувати. В цьому розумінні поетичне малярство Талалая перетворювалося на основу не лише поетики, а й етики, форму звільнення і від щирих ілюзій, і від цинічної брехні.

«Тиха» поезія 70-х: коли це визначення (як і кожне інше, в чомусь, безумовно, ущербне) й має свою позитивну вартість, то насамперед завдяки творчості Леоніда Талалая. «Тиха» -- то не означає млява чи боязка, чи байдужа до страждань упосліджуваного народу. Вже в поемі «Відлуння вирію» (збірка «Осінні гнізда», 1971) він недвозначно скаже: «І не посмієш власні рани Нести між люди у світи В новітній час, коли султанам Ще не написано листи». У поезії Талалая «тиха» означає замислена і зірка, зібрана в увазі до реальної дійсності, і людини з її мінливими настроями й почуттями. Як добрий і мудрий спостерігач, ця лірика бачить і знає більше, ніж каже, зображальний план завше передує виражальному. Крізь знервованість і бедлам віку поет продирається до врочистої гармонії форм і кольорів, маючи в тому насолоду вільного творення.

Сумлінність поетичного письма, яким вирізнилися з потоку 70-х збірки Талалая («Осінні гнізда», 1971, «Не зупиняйся, мить!», «Допоки твій час», 1979), підносила гідність мистецтва, була чи не головною на той час формою заперечення настирливого ідеологічного бурмотіння «верхів»:

І мокнуть кури в лопушинні,

І сіра стріха намока.

Моя надія в безгомінні

На що схилитися шука.

Мові застою, зіпертій на котурни декларованих чеснот, вікопомних діянь та всесвітньо-історичних значень, Талалай протиставив мову натури, яку зірваний з рідного кореня сучасник уже переставав розуміти. До речі, в цьому причина суголосності поезії Л. Талалая та М. Вінграновського. Тонкі, писані природними барвами поетичні картини Талалая (Вінграновського, Підпалого, Воробйова...) повертали людині слух і зір, здатність розуміти затюкану цивілізацією мову природи, і в цьому також незаперечний гуманістичний сенс «тихої» поезії:

Не чути цвіркуна у бур'яні,

Як павутина тягнеться хвилина.

І доки грію руки на вогні

Охолоня під зорями долина.

Все зоряне й високе, «всі думки, народжені в тривозі», прийняли в цій ліриці свою земну, прозору, -- «ніби видих на морозі», -- форму. І, найцікавіше, не тільки духовний простір, а й час. Тут ми наближаємося до того, що є суто талалаївським внеском в естетику 70--80-х років.

Йдеться про те, що вичерпність образного «зняття» дійсності передбачає не тільки просторову, а й психологічну глибінь, яка міниться всіма почуваннями, а вимірюється одним -- особистісним відчуттям часу (миті, доби, епохи, вічності). Ми ще до решти не усвідомили, наскільки всебічно тоталітарна естетика прагнула уніфікувати особистість: відкидалася етнічна самість («радянський народ»), індивідуальний простір («все наше»), самовияв («незамінних немає»). Так, але заперечувався й індивідуальний час, до нуля зводилася значущість вділеного кожному природою хронологічного відтинку між народженням і смертю, індивідуальний час беззастережно розчинявся в загальносуспільному. Скасування останньої власності -- своєї неповторної хвилини -- завершило процес тотальної історичної детермінованості особистості, її соціального уярмлення.

Вже «Осінні гнізда» освітилися поетовою жагою відтворити неохопну гармонію життєвого проминання, втілити в образі й повернути людині невагомий і безцінний скарб -- власний час, без якого все інше нічого не важить. Все, чого торкатиметься тонкий пензель поета, враз оживатиме, вихоплюватиметься зі своєї форми й перетворюватиметься на світло життя, в якому замкнено час: «Висока тополя над сонцем горить. І важко душі одвернутись од правди, що все це не вічне, що все -- тільки мить», «тихий дим підіймається вгору і покинуту згадує плоть».

Лірика Талалая наскрізь освіжена нестримним часовим потоком. Сам нематеріальний, він здобуває колір, звук і форму в особистісному світосприйманні ліричного персонажа, у світозміні, яку цей персонаж спостерігає з жаским захопленням, -- як танок на вогні або сонячне бездно з-над краю урвища. Навіть коли поет пригадує, здається, ніби він дивиться вперед, так швидко злітає з-перед його очей і мчить у непроглядну далеч колишня гармонія форм і настроїв, неповторний стан світу й душі. Це -- вічна тимчасовість, форма осмисленого духовного буття особистості, котра додає свою пережиту мить до вічності, бо іншої вічності просто не існує: «з нічого -- нічого», як казали древні. «І тільки тим багата вічність, що наша пам'ять береже», -- наголошує Талалай. І тому це -- значима тимчасовість, філософський стрижень даного поетичного світу.

Аби сягти вічності, не треба тягтися до зірок -- треба лишень «розщепити» власну мить і в її блакитних розколинах побачити бажане. Поезія Талалая від початку 80-х років («Високе багаття», 1981; «Глибокий сад», 1983; «Наодинці зі світом», 1986; «Луна озвалась на ім'я», 1988; «Вибране», 1991) і є таким захоплюючим творчим актом, дивовижним у своїй цілісності й художній красі. Людина й вічність, що зустрічаються «на рівних», бо однаково завдячують собі існуванням, -- більш ні в кого з сучасних українських поетів ми не бачимо цього в такій достовірній ясності, як у Талалая. Відтак стає цілком зрозумілим, наскільки позірною є «тихість» його слова: «І зазвучало над землею, Але не музика одначе, А вже оте, що після неї в людській душі тремтить і плаче».

Талалай завжди прагнув бути земним і чесним -- і як художник, і як мислитель. Таким він лишається нині «наодинці зі світом» (а насправді -- разом зі світом!). Навіть коли з подивом і журою відчуває нездоланну земність митця -- небесного птаха (збірка «Крилом по землі», 1996).

Размещено на Allbest.ru