1.1 Витоки англійської романістики

Англія, раніше інших країн стала на шлях буржуазного розвитку, була родоначальницею літератури Просвітництва. Такі явища, як філософія Шефтсбери, журналістика Аддісона і Стилю, романи Дефо, Свіфта, Річардсона, Філдінга, драматургія Лілло, Гея, Філдінга, поезія Поупа, Томсона, Юнга багато в чому визначили долі просвітницької літератури. Поряд з класицизмом в інших країнах формується напрямок, який одержав назву «просвітницький реалізм» (романи Д. Дефо, Д. Свіфта, Г. Філдінга). В даний час цей термін піддається сумніву, так як багато рис літератури XVIII століття (особливо її дидактизм, слабка індивідуалізація характерів, заданість і умовність сюжетів, широке використання гротеску) помітно відрізняють її від літератури критичного реалізму XIX століття [8, c. 20].

Але разом з тим є і достатні підстави для використання цього терміна, хоча і в більш скромних масштабах і з застереженнями. Творчість Д. Томсона, Е. Юнга свідчить про виникнення сентименталізму і разом з сімейно-побутовими романами С. Річардсона, підготував прихід в літературу О. Голдсміта і Л. Стерна. Друга половина і кінець століття пов'язані з розвитком предромантизма в творчості Д. Макферсона, Х. Уолпола, Т. Чаттертона, А. Редкліф і ряду інших письменників. Після введення закону про театральну цензуру (1737) з драматургії пішов Г. Філдінг, настав повний занепад, ненадовго перерваний драматургічною творчістю Р. Б. Шерідана, автора блискучої комедії «Школа лихослів'я» [7].

Серед найбільш значних досягнень англійських письменників - поетичне відкриття природи («Пори року» Д. Томсона та ін.), введення теми науки, прославляння фізичної праці, створення перших просвітницьких утопій.

Ставлення англійських письменників XVIII століття до творчості У. Шекспіра неоднозначне. З одного боку, класицисти не можуть прийняти шекспірівської свободи від правил мистецтва. Дидактизм, властивий багатьом письменникам, не знаходить опори в етичній концепції У. Шекспіра. Так само і філософія XVIII століття більш раціональна, ніж та, якою керувався Шекспір [11, c. 204].

Проте саме до цього століття відноситься формування культу Шекспіра (див.), такого нового принципу мистецтва, як шекспірізація (див.). На початку століття Н. Роу створив першу біографію Шекспіра, яка, хоча і нерідко базувалася на усних переказах вікової давнини, які не мали відношення до реальності, демонструвала появу справжнього інтересу до творчості великого драматурга. Репертуар англійського театру багато в чому ґрунтувався на шекспірівських творах, на ньому був заснований грандіозний успіх Гарика і ряду інших великих акторів епохи. В останні десятиліття століття шекспірівські мотиви захопили область живопису, музики, інших видів мистецтва. Вперше було поставлено «шекспірівське питання» - питання про авторство творів великого письменника. Було підготовлено ґрунт для більш глибокого впливу творчості Шекспіра на англійську культуру, який виявиться в XIX столітті [14].

Відстоюючи демократичний напрям мистецтва, просвітники ввели в літературу нового героя, простолюдина, в якості позитивного образу. Вони оспівали і прославили його працю, його мораль, вони зобразили співчутливо і проникливо його страждання. Викриваючи сваволю панівних станів, митці сміливо вводили у літературу критичний елемент і створили твори високого політичного і художнього значення [9, c. 116].

Критично ставлячись до класицизму, вони разом із тим використовували кращі риси класичного мистецтва - героїчну патетику, почуття громадянськості, поставивши їх на службу революційним ідеям (класичні трагедії Вальтера «Брут», «Заїра», «Магомет» та ін.).

Просвітники проголосили право художника зображати героїчні вчинки і високі почуття простої людини. Сентименталізм потужною хвилею прокотився Європою XVIII століття. Його батьківщиною була Англія. Ім'я йому дав Лоренс Стерн, назвавши свою подорож по Франції «сентиментальною», показавши читачеві своєрідну «мандрівку серця». Однак культ почуття, афектацію духовного страждання, поезію сліз узаконив до нього у літературі, в мистецтві, а потім і в житті Річардсон [4, c. 188].

Просвітники-сентименталісти внесли у літературу свій вагомий внесок. Їх творчість суттєво відрізнялася від творів класиків, патетична трагедія яких оспівувала переважно героя і героїчне. Видатні люди, видатні події, видатні пристрасті - матеріал, за допомогою якого будувався трагічний сюжет. Сентименталісти ж звернулися до людей простих, пригнічених, слабких. У їхніх героїв немає нічого примітного. На зміну піднесеного і величного, що було у класиків, сентименталісти принесли в літературу зворушливе [2].

У творах сентименталістів природа зайняла почесне місце. Споглядання її краси, мирне спілкування з нею простих, добрих людей - ось ідеал сентименталістів. Їхні твори поєднували у собі критику соціальних несправедливостей з проповіддю незлобивості, ідеалізмом, містикою і песимізмом ( «Векфільдський священик», «Покинута село» Голдсміта, «Нічні думи» Юнга та ін.) [5, c. 77].

У Франції та Німеччині сентименталізм у значній мірі злився із просвітницькою літературою, а це істотно змінило його вигляд, порівняно із сентименталізмом англійським. Тут ми знайдемо вже і заклики до боротьби, до активних і вольових дій особистості, тут зникнуть ноти ідеалізації феодальної старовини, проявиться бадьоре матеріалістичне світобачення [28].

У кожній країні література носила яскраво виражений національний характер, в залежності від своєрідності історичного розвитку народу, його національних рис, національних традицій. Однак, для всієї передової літератури європейських країн XVIII століття характерний загальний антифеодальний, визвольний напрямок [16].

1.2 Особливості творчості В. Скотта

Ім'я Вальтера Скотта (1771-1831) і раніше було добре знайоме британським любителям літератури.

В історію літератури Скотт увійшов як творець історичного роману. Майбутній романіст народився у багатодітній сім'ї, він був дев'ятою дитиною з-поміж дванадцяти (із них шестеро рано померли). Його батько, Вальтер Джон, син фермера, був відомим і досить заможним адвокатом, а матір, Анна Резерфорд, -- дочкою лікаря, професора медицини Единбурзького університету. У дворічному віці Вальтер захворів на поліомієліт, і як наслідок -- атрофія м'язів правої ноги та довічна кульгавість. Закінчив школу, вивчав юриспруденцію в Единбурзькому університеті. Працював у батьковій конторі, де практично ознайомився з шотландським і англійським законодавством. Адвокатська практика, пов'язана з поїздками по країні, праця секретаря единбурзького суду та шерифа одного з округів Шотландії допомогли молодому Скотту познайомитися з людьми і життям, що згодом істотно позначилося на його літературній діяльності [7].

Виходець з давнього шотландського роду, він встиг завоювати широку популярність і як перекладач німецьких романтиків, і як збирач народних балад, і як поет, автор блискучих стилізацій, написаних, за його словами, «в наслідування стародавнім пісням, які колись виспівували менестрелями під звуки арф». І хоча поет Вальтер Скотт був визнаний і популярний не тільки у себе на батьківщині (у Росії, наприклад, його знали по прекрасним перекладам В. А. Жуковського), ніщо не могло зрівнятися з тією всесвітньої славою, яка чекала В.Скотта, автора двадцяти шести великих романів, творця грандіозного художнього світу, населеного, як підрахував один терплячий дослідник, «2836-а персонажами, включаючи 37 коней і 33 собаки» [14, c.49]. Воістину, 20-30-ті роки минулого століття можуть бути названі епохою Вальтера Скотта, бо нікого так не шанували (і не читали) тоді, як «шотландського чародія». Сотні англійських, французьких, німецьких, італійських, російських письменників пробували наслідувати свого кумира, його рівняли з Гомером і Шекспіром, ієна його героїв ставали загальними, замок Ебботсфорд перетворився на місце паломництва, вальтерскоттовскі плащі та капелюхи не виходили з моди, і багато хто, напевно, мріяв, як Карамзін, поставити «в саді своєму вдячний пам'ятник Вальтеру Скотту за задоволення, куштування у читанні його романів» [5, c. 69].

Існує легенда, пущена в хід самим Вальтером Скоттом, ніби він почав писати романи лише тому, що не хотів змагатися з Байроном за пальму першості в поезії. Можливо, так воно і було насправді, але крім того існували, звичайно, й інші, більш глибокі і серйозні причини звернення В.Скотта у прозаїка. Свідок найглибших соціальних і економічних потрясінь, сучасник Великої французької революції і наполеонівських воєн, на очах у якого гинули милі його серцю патріархальні традиції, валилися трони і перекроювалася карта Європи, Вальтер Скотт, як і багато європейських митців його покоління, був буквально одержимий відчуттям історії. Череда блискавичних історичних зрушень сформувала його, і він - найтиповіший романтик за своїм світовідчуттям - відкинув абстрактні, позачасові уявлення про людину, властиві просвітницькому мисленню XVIII століття, і усвідомив, що людина завжди належить своїй епосі і існує в історичній реальності [9, c. 122].

У своїх романтичних поемах і віршах він використовував фольклорні сюжети і образи, щоб засобами мистецтва відновити пам'ять про втрачене або забуте у національному минулому.

У центрі романів Скотта лежать події, що пов'язані зі значними соціально-історичними конфліктами. Серед них - «шотландські» романи Скотта (що написані на основі шотландської історії) - «Гай Маннерінг» (1815), «Антикварій» (1816), «Пуритани» (1816), «Роб Рой» (1818), «Легенда про Монтроза» (1819). Найбільш вдалими з-поміж них є «Пуритани» і «Роб Рой». У першому зображено повстання 1679 року, що було спрямоване проти реставрованої 1660 року династії Стюартів; герой «Роб Роя» - народний месник, «шотландський Робін Гуд» [1, c. 95].

У 1818 році з'являється том Британської енциклопедії зі статтею Скотта «Лицарство». Після 1819 року посилюються протиріччя у світогляді письменника. Ставити гостро, як раніше, питання класової боротьби Скотт більше не наважується. Проте тематика його історичних романів стала помітно ширшою. Виходячи за межі Шотландії, письменник звертається до давніх часів історії Англії і Франції. Події англійської історії зображено в романах «Айвенго» (1820), «Монастир» (1820), «Абат» (1820), «Кенілворт» (1821), «Вудсток» (1826), «Пертська красуня» (1828). Роман «Квентін Дорвард» (1823) присвячений подіям у Франції часів правління Людовіка XI. Місцем дії роману «Талісман» (1825) стає східне Середземномор'я. Якщо узагальнити події романів Скотта, то ми побачимо особливий, своєрідний світ подій і почуттів, гігантську панораму життя Англії, Шотландії і Франції протягом кількох століть, з кінця XI до початку XIX століття [20].

У творчості Скотта 20-х років, при збереженні реалістичної основи, часом збільшується присутність і суттєвий вплив романтизму (особливо в «Айвенго» - романі з епохи пізнього середньовіччя). Особливе місце в ній посідає роман із сучасного життя «Сент-Ронанські води» (1824). У критичних тонах показано обуржуазнення дворянства, сатирично змальовується титулована знать. У 20-х роках було опубліковано низку творів В.Скотта на історичні та історико-літературні теми: «Життя Наполеона Бонапарта» (1827), «Історія Шотландії» (1829 - 1830), «Смерть лорда Байрона» (1824). Книга «Життєописи романістів» (1821 - 1824) дає змогу уточнити творчі зв'язки Скотта з письменникам XVIII століття, особливо з Г. Філдінгом, якого він називав «батьком англійського роману» [14, c. 50].

Він писав про лицарів і чарівників, про викрадених красунь і відважних розбійників, і далеке середньовіччя перетворювалося під його пером у напівказкову героїчну епоху, в об'єкт для милування і ностальгічного відчуття. Але в поезії В.Скотта, як зауважив М.М. Бахтін, сам час «мало ще характер замкнутого минулого». Побачене крізь спотворює серпанок почуття втрати, подане як згадка про «втрачений рай», що відокремлювалося від справжнього, його зв'язок із прийдешнім обривався - він існував сам по собі, ізольовано [23].

Зазнавши наприкінці 20-х років фінансового краху, Скотт за кілька років заробив стільки, що майже повністю розрахувався з боргами, які перевищували сто двадцять тисяч фунтів стерлінгів. У житті він був зразковим сім'янином, людиною доброю, чуттєвою, тактичною, вдячливою; любив свій маєток Ебботсфорд,- який перебудував, зробивши з нього невеличкий замок; дуже любив дерева, свійських тварин, хороше застілля в сімейному колі. У 1830-1831 Скотт зазнає три апоплексичні удари. Помер він від інфаркту 21 вересня 1832 року [16, c. 28].

Створивши історичний роман, Скотт встановив закони нового жанру й блискуче втілив їх на практиці. Навіть сімейно-побутові конфлікти він пов'язав з долями нації й держави, із розвитком суспільного життя. Творчість Скотта суттєво вплинула на європейську та американську літературу. Саме Скотт збагатив соціальний роман XIX століття принципом історичного підходу до подій. У багатьох європейських країнах його твори лягли в основу національного історичного роману [14, c. 51].

Орієнтація на широке охоплення дійсності та поглиблене дослідження людських характерів зумовлюють необхідність розгалуженого сюжету, ускладненої композиції, оригінального моделювання просторово-часових параметрів. Роман не має твердо усталеного канону. Порівняно з іншими епічними жанрами це найбільш «вільна» форма, нескута внутрішніми нормативами, форма, яка дозволяє широкий спектр пошуків у доборі та розміщенні художньо осмисленого матеріалу й у виборі оповідача, засобів втілення авторського задуму.

Вивчення роману як жанру починається майже одночасно з його появою. Незважаючи на те, що питання про епоху його виникнення залишається і сьогодні дискусійним, існування роману, як і його дослідження, вимірюється століттями. За цей тривалий період роман еволюціонує, трансформується, набуває найрізноманітніших модифікацій, але сутність його як найбільш презентабельного виду епіки залишається незмінною - людська доля, людина в її найнесподіваніших і закономірних, випадкових і передбачуваних зв'язках зі світом [17, c. 188].

Вальтер Скотт по праву вважається творцем історичного роману на Заході. Він творив у перехідну історичну епоху, коли помітно зріс в середовищі романтиків інтерес до минулого. Звертаючись до історії, Скотт прагнув уловити її глибинні тенденції, що дозволяють краще зрозуміти сучасну йому дійсність. Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника [13, c. 105].

ІІ РОЗДІЛ. РИСИ ОБРАЗНОЇ СИСТЕМИ, ОСОБЛИВОСТІ МОДЕЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ, ПРИЙОМИ СЮЖЕТОТВОРЕННЯ ТА ЗАСОБИ ХАРАКТЕРІВ В РОМАНАХ В.СКОТТА

2.1 Основні стильові прийоми та їх художня функціональність у творах

И разбитый корабль добирается иной раз до берега.

В.Скотт «Пуртани»

Афоризм, що став епіграфом нашої роботи, втілює загальну концепцію «героя» як борця та будівника нових ідей. В. Скотт створює героїчні образи, які незважаючи на життєві труднощі, історичні колізії досягає успіху - ідейного берега.

Сьогоднішні наукові дослідження про літературу практично оминають думку про те, що література є мисленням художніми образами, а інтерпретація художнього твору - це майже завжди інтерпретація образної, тобто ідеальної дійсності [11, c. 42].

Літературно-теоретичні дослідження другої половини ХХ ст. позначені потужним впливом герменевтичних і постструктуралістичних, а останнім часом - і постмодерністичних ідей; предметом дослідження в них, як правило, є специфіка, структура та художня семантика різного типу вислов-лювань (дискурсів). При цьому ігнорується той факт, що мовна специфіка дискурсу є лише формою існування художнього світу. Адже кожен літературний твір - це передусім система макро- і мікро-художніх образів, що показують найважливіші ідейно-естетичні сенси літературного твору. Образний рівень художнього твору складає основу його цілісності, поряд з рівнем жанрово-стильовим, синтаксично-ритмічним тощо, і саме різні аспекти образності визначають архітектоніку керованого автором художнього світу [21, c. 100].

Історичні романи В.Скотта - це синтез науки та мистецтва. Письменник був добре знайомим з готичними романами, у яких важливою є співвіднесеність з конкретним історичним часом художньої дійсності. Скотт вважав, що основна мета автора - дати чітке та повне уявлення про подію майбутньому читачеві, для якого літературний текст - не вигадка, а інша реальність, зафіксована митцем на папері.

Отже, важливими особливостями творчого історичного методу В. Скотта є:

а) зображення історичних подій крізь сприйняття приватного вигаданого персонажу, що веде любовну інтригу роману і тим самим дотримання історичної точності разом із збереженням обов'язкової романної інтриги [26, с. 29].

б) зміна співвідношення переказу і вигадки, створення історичного фону вигаданими персонажами, які є надзвичайно типовими для епохи, що зображується, і в цьому плані історичні. «Вальтер Скотт сам створював канву, представляючи традиційні фігури спочатку, тим «домашнім чином», який так точно визначив і високо оцінив в його методі Пушкін» [6, с. 30];

в) новаторство художньої мови. Після невдачі з публікацією «Куінху-хол» Скотт, як пише І. Шайтанов, «починає розуміти, що до нього романісти відводили читача в минуле, чи то ілюзорне, як атмосфера страху і фатальних пристрастей в «готичному» романі, чи то обставлене з бутафорською дріб'язковістю, як в романі «антикварному». Головним здавалося створити картину минулого по контрасту з сьогоденням. Скотт вирішує вчинити прямо протилежним чином» [39, с. 88]. Він відмовляється від надмірної архаїзації мови, а використовує мову його епохи, іншими словами пропонує те, що в ХХ столітті назвуть осучасненням, модернізацією історії. Сам Скотт це так пояснює: «Для того, щоб збудити в читачі хоч деякий інтерес, необхідно викласти вибрану Вами тему мовою і в манері тієї епохи, в яку Ви живете» [39, с. 88].

Історичний роман для В.Скотта - це не novel (тобто, за його ж визначенням, «оповідання, в якому події не суперечать звичайному ходу речей в людському житті і сучасному стану суспільства»), а romance - «таке вигадане оповідання, інтерес якого тримається на чудових і незвичайних подіях» [13, с. 48]; іншими словами, не змішення «правди» і «вигадки», а чиста вигадка, лише «заснована на історії», і, отже, з погляду романтика, «правда у вищому сенсі».

«Історичний роман, на думку Скотта, повинен відтворити історію повніше, ніж науково-історичне дослідження, тому що суху археологію він повинен заповнити психологічним змістом, пристрастями і «думками», створюючих історію людей» [26, с. 30]. Тому його романи подібні «живим картинам», створюючи просторовий, статичний, узагальнювальний образ епохи як застиглої сукупності елементів» [9, с. 65].

Важливим є і той момент, що у Скотта, як відзначає Б.Г. Реізов, «так або інакше приватне життя визначене долями держав і народів. Таке розуміння роману вимагає безліч дійових осіб і широкого суспільного фону. Воно вимагає також тонкої і складної інтриги, що зв'язує всю цю масу людей і подій в єдину і вельми різноманітну дію» [12, с. 50], що виявляє певний вплив драми: в порівнянні з літературною нормою того часу в ньому сильно зростає питома вага діалогів, які у письменника стають улюбленим засобом соціально-психологічної і емоційної характеристики персонажів, пояснення їх взаємин, зав'язування і вирішення конфліктів. Його герої - це не об'єкти опису і аналізу, а суб'єкти дії, що самовиявляються у власному слові і вчинку, в драматичному зіткненні пристрастей. Надзвичайно складні по багатству дії і по кількості персонажів, романи Скотта при всій великій «кількості деталей і інтересів, все ж таки вкрай прості. У них немає нічого випадкового - все підпорядковано основній події, все строго централізовано, включено в єдиний логічний потік розвитку дії» [12, с. 50].

Створюючи новий тип історичного роману, Вальтер Скотт відкрив і особливий тип літературної творчості, особливий метод художнього мислення, що зробив величезний вплив на розвиток художньої і філософсько-історичної думки. Романи його були немов відповіддю на проблеми, поставлені перед європейською свідомістю революційною епохою, і лише цим можна пояснити надзвичайний успіх, яким користувалася його творчість протягом декількох десятиліть. Це було відкриттям, яке готувалося довго і поволі, працями поколінь, що будували нову Європу, що захищали її в безперервних битвах і що роздумували про свої перемоги і помилки.

І сам Скотт довго виношував це відкриття, перш ніж воно здійснилося в його романі: він повинен був пройти через безліч своїх юнацьких захоплень, дослідів, що відобразилися в перекладах, драматичних, і величезних поемах, які принесли йому славу поета.

2.2 Проблема героя в романах В.Скотта

Характером творчості В.Скотта пояснюється те, що роль його в історії європейської культури виходить далеко за межі власне-художньої літератури. Під його впливом в Європі виникла нова філософія історії і нова історіографія, виросла історична думка взагалі. У його романах боротьба класів була показана як історична необхідність і змальована з таким співчуттям до пригноблюваних і такими фарбами, що це допомогло зрозуміти багато що у минулому і сьогоденні, і знайти аргументи для боротьби за майбутнє [11, с. 77]

Для Скотта як історика не існує людини поза епохою. Всі герої Скотта в їх нескінченній різноманітності виражають суперечності історичних епох в глибоких соціальних розрізах.

У романах В.Скотта з'являються герої, які реально діяли - історичні особистості, так і вигадані герої. Ніколи головним героєм роману Скотта не стає реальна особа. Головний герой романів Скотта - це завжди більш-менш пересічний англійський дворянин. Він чесний і сміливий, шляхетний, здатний на самопожертву, але не одержимий великою пристрастю. Більш пристрасними, зануреними в середньовічну стихію ненависті і відчайдушною любові виглядають у Скотта другорядні герої. Другорядні герої завжди відстоюють одну правду, головний герой хоче примирити ворожі сили. Скотт завжди вибирає таку головну фігуру, яка, в силу свого характеру і своєї долі, мимоволі зав'язує особисті відносини в обох ворогуючих таборах [14, с. 200]

При розгляді творчості В. Скотта, перш за все, слід звернути увагу на твори, в центрі яких знаходиться значна історична подія. Минуле, далеке і недавнє, автор розумів і відтворював як щось ціле, як особливий світ, який не тільки далекий від сучасності, а й докорінно відрізнявся від неї. До В. Скотта в літературі панував єдиний погляд на минуле. Починаючи з античності, письменники бачили в минулому зразки, цілком застосовні до сучасності. Людям хотілося бути схожими або на античних героїв або на середньовічних лицарів [21]

Натомість В. Скотт розкрив ілюзорність, хибність таких уявлень і намірів. У своїх творах він намагався показати, як жили люди минулого, вважаючи, що минуле може служити не стільки прикладом, скільки важливим моральним та історичним уроком. В. Гюго відзначав здатність В. Скотта створювати реалістичний характер без романтичної декорації: «Вальтер Скотт, навпаки, створює характер, найчастіше заснований на одній рисі; він показує його одним словом і також описує. Його перевага полягає в тому, що він ніколи не помиляється, і те, що він створює, майже завжди так само правдиво, як те, що він спостерігає в житті» [2, с. 432].

Усіх героїв романів Скотта можна поділити по на кілька груп:

· реальні історичні персонажі - не стояли у центрі оповіді;

· люди з народу - брали активну участь у розгортанні сюжету, створили узагальнюючий образ - народ, який включив у себе різні соціальні групи;

· молода людина - з нею пов'язана фабула - не мала надто виразних індивідуальних рис, але відзначилася порядністю, чесністю, сміливістю і здоровим глуздом.

Виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність у пригодах і подорожах, сповнених випробувань і загроз [1, с.67].

Е.В. Ісаєва, аналізуючи творчу лабораторію В. Скотта, зазначає, що «у всіх творах письменник підкреслював взаємозв'язок особистого життя з історичним, зображуючи різні прошарки населення, різні соціальні групи. Письменника хвилювали моральні, політичні проблеми сучасності. Так, у романах Скотта долі героїв тісно пов'язані з великими історичними подіями (революцією, бунтом тощо), зображення яких знаходиться у центрі уваги митця. Персонажі виявляються втягнутими в події історії, від успіху прогресивних історичних сил зележить й особисте щастя діючих облич» [3, c.235].

Для Скотта, так само як для його читача, створені ним образи були не вигадкою, а історією. Відкрити закономірності, що створили даний образ, означало провести історичне дослідження епохи, її характеру, національних традицій, устрою життя, суспільних відносин. Наповнивши образ історичним змістом, виправдавши його існування законами історичного буття і тим самим зробивши його історично «необхідним», Скотт здійснював важкий акт історичного пізнання, яке не могло б здійснитися, якби воно не було пізнанням художнім.

Письменник втілює загальне прагнення, виражає себе, свій світ, і в цьому підпорядковується природному імпульсові людської натури. Водночас він нібито стає виразником тих, хто не може й не вміє висловитися сам [3,35]. Авторське ставлення до повідомлення, авторський намір (інтенція) дають змогу вийти за межі власне структурних характеристик тексту й осягнути понятійні категорії, зокрема, художнього простору й часу. Натомість профанація або зневажання культурно-історичних оцінок епохи заважає інтерпретації тексту.

Якщо вигадкою вважати щось, що можна протиставити історичному пізнанню, то доведеться припустити, що вигадки в романах Скотта немає. Якщо історією вважати щось, що можна протиставити вигадці, то потрібно буде визнати, що в романах Скотта немає історії. Те і інше суперечить очевидній істині. Вальтер Скотт створив особливу форму пізнання або творчості, в якій нерозривно злилися історія і мистецтво. Він був художником, тому що писав правду, і істориком, тому що створював вигадку.

У творах Вальтера Скотта ми бачимо найзнаменитіших людей англійської та французької історії - Річарда Левове Серце, Людовика XI, Єлизавету, Марію Стюарт, Кромвеля та інших. Для Вальтера Скотта велика історична особистість - це, перш за все, представник значної суспільної течії, яке захоплює великі народні маси. Велич людини пов'язано з тим, що її особисті пристрасті, її особисті цілі збігаються з духом і цілями народу. Малюючи реальні життєві умови і наближення великої суспільної кризи, зображення якої - обов'язкова умова виникнення роману Скотта, письменник розкриває всі проблеми народного життя, які до цієї історичної кризи ведуть. І лише після того, як він зробив нас зацікавленими та обізнаними учасниками подій, після того, як ми зрозуміли, які причини розділили націю на два табори і породили кризу, лише після того, як ми побачили ставлення до нього різних верств населення - тільки тоді на підмостки роману сходить велика людина, історичний герой. Скотт показує як великі люди народжуються протиріччями епохи, і він ніколи не виводить, подібно романтичним шанувальникам героїв, характер епохи з характеру її видатних представників [18, с. 96]

Літературознавці стверджують, що «Пуртани» - найкращий витвір Скотта. Стверджуючи на кожному кроці, що роман цей написав зовсім не він, Скотт, однак, так відгукувався про нього в своїх листах: «дуже примітна книга», «дуже хороший», «якої сили гумор і почуття», зізнавався, що давно вже так не сміявся, як над деякими його сторінками. Леді Луїза Стюарт, з числа друзів, знаючих його таємницю, процитувала в листі до нього слова, сказані про «Пуртани» одним її знайомим: «Це, звичайно, склав не автор «Уеверлі» - надто вже хороша книга. Ось «Уеверлі» написав дійсно Скотт. А такого він написати не міг - це йому не під силу; немає тут і його вічних описів, від яких одна нудьга». Не так вже це було нерозумно помічено, як здалося леді Стюарт. «Пуритани» - перший безумовний шедевр Скотта. Великий вступ, над яким нинішні читачі швидше за все будуть позіхати, писався спеціально для того, щоб поводити за ніс читачів-сучасників. Але як тільки починається дія, роман захоплює і не відпускає до останньої сторінки. Чудові типи Берлі і Клеверхауз, двоє фанатиків, хоча і абсолютно різного спрямування. І вже зовсім незрівнянні в книзі Кадді і Моз, чиї образи виписані з щедрістю, що нагадує кращі творіння Шекспіра, і в той же час є символи загальнолюдського, як Дон-Кіхот і Санчо Панса. В їх характерах з усією щемливою проникливістю розкриті відносини сина і матері - відносини, якими Сервантес, зрозуміло, не міг нагородити два безсмертних створення свого генія. «Пуртани» - перший великий історичний роман Скотта, де провідна роль дана індивідуальним людським характерам [4, с.74]

«Пуритани» вважаються першим великим історичним романом письменника. Дія розгортається в Шотландії в кінці ХVII століття. Створив він їх в 1816 році. Оповідання ведеться від імені шкільного вчителя Пітера Петтіссона, який переказує почуте від власника готелю «Уоллес» в Гендерклю. Після смерті Петтісона інший вигаданий персонаж учитель і церковний дяк Джедадія Клейшботем, нібито видав твори покійного, щоб покрити витрати на його похорони. Свій же підпис Скотт під романом не поставив, що, загалом, нікого не в ввело в сумнів, що автор саме він - Скотт.

У «Пуритани» в центрі уваги В. Скотта - образ молодого шотландця Генрі Мортона. Його доля показана на широкому тлі відбувається в країні боротьби між республіканцями і роялістами. Спочатку помірний пуританин, Генрі Мортон стає одним із вождів повсталих пуритан. Життєвий досвід допомагає Генрі побороти притаманну йому на перших порах політичну інертність. Жорстокість королівської влади, безчинства солдатів королівської армії змушують його взяти активну участь в боротьбі. Але як це зазвичай буває у Скотта, фігура героя, історія його кохання потьмарюються бурхливим потоком розгортаються подій, в даному випадку боротьбою між буржуазним і феодальним таборами. Ці дві соціальні сили представлені в романі образами генерала-монархіста Клеверхауз і одного з вождів пуританського повстання - Берлі. В образі жорстокого, зарозумілого аристократа Клеверхауз в самому відразливому вигляді представлений фанатизм роялістів, які прагнуть будь-якими засобами розправитися з народним рухом, зі своїми класовими ворогами задля утвердження своєї влади і колишньої могутності.

Кожного з героїв роману Скотт описує вельми детально, створюючи багатогранні та живі образи. Письменник намагається бути об'єктивним, розкриваючи не лише сильні, а й слабкі риси людей.

Клеверхауз протиставлений Берлі як образ, що відображає історичну закономірність виступу пуритан. Але знову-таки основна сила, основний пафос роману обумовлений включенням в нього чудово написаних народних образів. Для Скотта очевидно, що без народу ніякі історичні зрушення неможливі, і тому народу в романі «Пуритани» належить центральне місце. У самій постановці питання - народний рух є відповідю на багатовікові утиски феодалів - вже велика заслуга Скотта. Ця думка, безумовно, мала політичний резонанс і в епоху, коли був створений роман - на початку XIX століття. Але правильно підкресливши історичну значущість пуританської революції, відображаючи прагнення народу до соціальної справедливості, бачачи в революції грандіозне народний рух, Скотт продовжував міцно стояти на позиціях свого консервативного світогляду, який і був основою підґрунтя героя В. Скотта як художнього явища.

Перш за все в проповіді компромісу між ворогуючими таборами - аристократією і буржуазією, компромісу, в якому Скотт бачив найбільш прийнятну форму дозволу гострого соціального конфлікту. Саме тому Скотт вітає «славну революцію» і засуджує «фанатизм» пуритан, який був для нього дуже небезпечним. Цей релігійний і політичний фанатизм Скотт втілює в образах сліпого Бетсі Маклюри, божевільного Авакума Багатогнівного, в образі Берлі.

Засуджуючи крайнощі фанатиків, В. Скотт змальовує в романі трагічну загибель як Клеверхауз, так і Берлі, як би ілюструючи цим самим думку про те, що подібна загибель неминуча для людей більш різних політичних партій, якщо вони не «схаменуться» на певному етапі своєї діяльності і не вважатимуть за потрібне і корисне для обох сторін укласти хоча б вимушене перемир'я. (Клеверхауз говорить про себе і Берлі: «Ми обидва фанатики».)

Живим і неушкодженим з боротьби виходить лише Генрі Мортон. Він робить блискучу кар'єру, стаючи генералом принца Вільгельма Оранського, приймаючи зручну для себе програму компромісу і помірності.

Разом з тим, художній образ є чуттєво-конкретним виразом індивідуальності автора, відтворенням внутрішніх психологічних характеристик. Злиття, поєднання загального і неповторно-індивідуального у мистецтві носить названо типізацією. Типізація є обов'язковою умовою створення образу. Вона передбачає визначення головного, відмову від другорядного, несуттєвого та водночас суто індивідуальне, чуттєво-конкретне вираження цього загального. Художнє абстрагування є визначальною особливістю діяльності художника. Операція абстрагування є основою досягнення образної виразності. Типізація є інструментом абстрагування, а його прийоми -- стилізація, гротеск, гіпербола тощо. Вище розглянуті особливості художнього образу -- узагальнення, типізація, абстрагування відповідають механізмам творчого мислення. Це його логічно-операційні складові -- аналіз та синтез. Тобто, створення художнього образу відбувається у свідомості автора саме за закономірностями функціонування мислення, що дає змогу зробити висновок про зв'язок між рівнем сформованості творчого мислення та здібностями до створення повноцінних художніх образів» [22].

Отже, проаналізувавши історичні романи Вальтера Скотта та критичний матеріал, який стосується даних творів, можна зробити наступні висновки стосовно жанрової своєрідності романів автора:

* центральною подією конкретний історичний момент, специфіка певної епохи, звідси - локалізація сюжету в історичному часі;

* обов'язковим є конфлікт між політичними таборами, історична криза, переломна епоха в історії країни;

* підкреслюється дистанція між минулим і сьогоденням, отже, істотні відмінності між точками зору оповідача і персонажа;

* налічується велика кількість коментарів, описів побуту, звичаїв епохи, поданих безпосередньо в тексті роману (численні ліричні відступи, що дають характеристику описуваного часу, балади, фольклорні пісні, епіграфи до глав);

* обов'язкова є присутність історичних персонажів (Річард Левове Серце, принц Джон, єврей Ісаак, який також має свого реального прототипу);

* наявність кількох «пар» так чи інакше зіставлених один з одним персонажів, які потрібні, щоб показати зміну епох як зміну властивих їм характерів. Таким чином, можна зробити висновок, що автор не спотворює історію, а пропускає її через призму ймовірності, засновану на реальних подіях, які дійшли до нього через письмові та усні джерела.

ВИСНОВКИ

Романтизм в Англії сформувався раніше, ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим, бо романтичні тенденції довгий час існували таємно. Політична та економічна ситуація Англії багато в чому визначила атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру.

У своїх романтичних поемах і віршах Вальтер Скотт використовував фольклорні сюжети і образи, щоб засобами мистецтва відновити пам'ять про втрачене або забуте у національному минулому. Він писав про лицарів і чарівників, про викрадених красунь і відважних розбійників, і далеке середньовіччя перетворювалося під його пером у напівказкову, героїчну епоху, в об'єкт для милування і ностальгічного творення. Але в поезії В.Скотта, як зауважив М.М. Бахтін, сам час «мало ще характер замкнутого минулого». Побачене крізь спотворює серпанок почуття втрати, подане як згадка про «втрачений рай», що відокремлювалося від справжнього, його зв'язок із прийдешнім обривався - він існував сам по собі, ізольовано.

Кожного з героїв своїх романів Скотт описує вельми детально, створюючи багатогранні та живі образи. Письменник намагається бути об'єктивним, розкриваючи не лише сильні, а й слабкі риси людей. «Пуртани» - роман, герой якого, молодий дворянин Генрі Мортон, вражений свавіллям і жорстокістю королівської армії, приєднується до повстання шотландських пуритан проти роялістів, що спалахнуло в Шотландії в 1679 р. Пригоди Мортона, ускладнені його романом з Едіт Балленден, вихованої в роялістських традиціях, призводять його до розміреного і благополучного життя. Спокій і політичну задоволеність Мортон знаходить в буржуазно-дворянському компромісі, політику якого проводив Вільгельм Оранський, проголошений в 1689 р англійським королем. Скотт малює живі, історично конкретні образи помірних пуритан і фанатиків, багато в чому обмежених і жорстоких, але героїчних і самовідданих у своїй боротьбі.

Усіх героїв романів Скотта можна поділити на кілька груп:

· реальні історичні персонажі - не стояли у центрі оповіді;

· люди з народу - брали активну участь у розгортанні сюжету, створили узагальнюючий образ - народ, який включив у себе різні соціальні групи;

· молода людина - з нею пов'язана фабула - не мала надто виразних індивідуальних рис, але відзначилася порядністю, чесністю, сміливістю і здоровим глуздом.

Виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність у пригодах і подорожах, сповнених випробувань і загроз [1, с.67].

У романах Скотта долі героїв тісно пов'язані з великими історичними подіями (революцією, бунтом тощо), зображення яких знаходиться у центрі уваги митця. Персонажі виявляються втягнутими в події історії, від успіху прогресивних історичних сил зележить й особисте щастя діючих осіб» [3, c.235].

Для Скотта, так само як для його читача, створені ним образи були не вигадкою, а історією. Відкрити закономірності, що створили даний образ, означало провести історичне дослідження епохи, її характеру, національних традицій, устрою життя, суспільних відносин. Наповнивши образ історичним змістом, виправдавши його існування законами історичного буття і тим самим зробивши його історично «необхідним», Скотт здійснював важкий акт історичного пізнання, яке не могло б здійснитися, якби воно не було пізнанням художнім.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ