Життєвий шлях і творчість М. Бажана (1904-1983)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Життєвий шлях і творчість Миколи Бажана (1904-1983)

М. Бажан народився 9 жовтня 1904 р. в родині військового топографа. Дитинство і юність поета минули спочатку в Кам'янці-Подільському, а потім в Умані. Навчався в уманській гімназії, згодом -- в Кооперативному інституті в Києві та Інституті зовнішніх зносин. Він належав до очолюваної М. Семенком Асоціації панфутуристів (Аспанфут), потім до її нетривалої видозміни -- Асоціації працівників комуністичної культури (Комункульт), а з 1927 p.-- до ВАПЛІТЕ, провідну роль в якій відігравали М. Хвильовий та М. Куліш. В роки Великої Вітчизняної війни М. Бажан редагує фронтову газету «За Радянську Україну», створює збірку віршів «Сталінградський зошит». бажан поезія національний проза

З повоєнних часів (точніше, з 1943 р.) М. Бажан працював заступником голови Ради Міністрів України з питань культури, головою республіканської Спілки письменників. Але найплідніша його організаторська діяльність розгорнулась в Українській Радянській Енциклопедії. Під орудою М. Бажана було здійснено видання УРЕ, а також ряд інших видань -- Енциклопедія кібернетики, шеститомна «Історія українського мистецтва», «Словник художників України».

Помер М. Бажан 23 листопада 1983 р.

Перші його поезії датовані 1919, 1923--1924 роками й виразно позначені поетикою «панфутуризму» («Рура-марш», «Імобе з Галаму», «Про жито й кров»).

Перша збірка М. Бажана «17-ий патруль» (1926) засвідчила появу сильної поетичної особистості, котра торує свій власний шлях через вигони лівофутуристичних аберацій дійсності. І справді, до властивої йому згодом вселенської онтологічної думки М. Бажан «дозріває», складаючи художньо яскраву данину головним революційним імперативам («Хай тисячі ляжуть бійців на полях -- не хитнеться червоний стяг». -- «Протигаз»).

Трагічну колізію покладено й в основу поеми «Боєць 17-го патруля», яка порушує проблему спокути й самопожертви. В художньому аспекті твір прикметний демонстративним форсажем натуралістичних моментів поетики експресіонізму («Гноєм жовтавим пружнасто набряк над чорною стелею лампи чиряк»).

Можна окреслити кілька періодів у творчості поета. «Різьбленою тінню», що вийшла через рік після «17-го патруля», -- хоч які не схожі одна на одну ці збірки -- замикається ранній, ще відчутно футуристичний етап. Період Бажанових «малих поем» з їх особливо напруженою філософсько-психологічною проблематикою відкриває «Розмова сердець» (1928), вищу точку злету означають «Сліпці» (1931 p.), а завершує «Садівник» (1934). Від середини 30-х до середини 50-х перед нами М. Бажан, який прийняв декларовані зверху принципи соцреалізму. А на завершальному етапі, що охоплює майже два десятиліття, починаючи від книги «Міцкевич в Одесі», -- добротворне відродження і відмоложення творчої особистості митця, що виявилась для цього достатньо сильною.

У «Різьбленій тіні» на зміну стриманій графіці першої книжки приходить барвистий живопис, виважене «ядерне» слово, а головне -- досі відсутні національно-історична основа й глибина. Фольклорні джерела розкриваються перед поетом переважно у своїх драматично-таємничих, «нічних», почасти легендарних мотивах («Папороть», «Любисток», «Розмай-зілля», «Залізнякова ніч», «Кров полонянок»). Над усім цим -- легенький повів стилізації і майже ередіанський дух майстерного малювання словом...

Але тут же -- і перші зразки урбаністичної лірики М. Бажана («Елегія атракціонів», «Нічний момент», «Фокстрот»). А головне -- глибше й драматичніше розкриття внутрішнього світу особистості.

Поема «Розмова сердець» і триптих «Будівлі» відкривають цикл поем і віршових композицій, створених у кінці 20-х -- на початку 30-х pp. і присвячених темам культурологічного, філософсько-історичного та морально-психологічного характеру. Так, архітектурні символи -- готичний собор, київська барокова брама Заборовського, сучасний будинок, який тільки-но споруджується -- стали «героями» відомого триптиха «Будівлі». Автор не приховує своєї особливої закоханості в пам'ятки минулого, зображені з усією розкішшю словесної пластики, але разом з тим намагається усім спорудам дати образний морально-філософський еквівалент, що попри позірну «соцреалістичність» приводить його до вельми неоднозначних, питомих суджень про людину та її історію.

Поема «Число» -- теж зіставлення кількох епох, теж символи, хоча на цей раз числа -- найбільш абстрактний і найбільш непіддатний для поезії предмет. Через те й твір вийшов надто експериментальним і поспіль раціоналістичним, особливо в своїй риторичній хвалі містифікованому числу п'ятирічних планів.

Тема культурологічна знайшла своє втілення в «Гофмановій ночі» -- цьому дивовижному шедеврі двадцятип'ятирічного автора. Чи не вперше український поет звернувся до романтизму того гофманівського типу, який може, за М. Бажаном, поєднувати в собі такі неспівмірні протилежності, таку двоїстість, як фантасмагоричність корчемних ночей, несамовите візіонерство і теплий бюргерський затишок в господі, де ніч, «мов дівка угодована, паруючи, стоїть». Різко окреслені барокові образи, напливи майже синонімічних, однорядних речень, що наче йдуть за повільним «кінооком» оповідача, химерні видіння «мрійника й фантаста» -- і фламандська предметність заключних побутових описів. Як багато обіцяв талант М. Бажана цією й досі рідкісною для української літератури поемою!

Проблематика української національної культури осмислюється в незавершеній поемі «Сліпці» (третя, заключна частина, як згадував автор, була написана, але загинула під час війни). Перед нами -- порівняно далеке минуле -- XVIII ст., специфічне середовище -- таємна корпорація сліпих кобзарів, бунт Молодого кобзаря проти застарілих традицій, відчутно згущені, аж до натуралізму, барви в зображенні цих природою «приречених» на спів обранців, що «бачать» суть речей, а не їх зовнішню форму. У «Сліпцях» порушуються питання, що гостро дебатувалися в Україні в літературно-мистецьких дискусіях 20-х років, і вимальовуються риси власної, вельми далекої від стилю тих дискусій концепції митця й мистецтва.

«Драма ідей» стає в його тогочасній творчості улюбленою формою реалізації художнього задуму, хоча «вглиб» 30-х дедалі більше формалізується («Гетто в Умані», «Трилогія пристрасті», «І сонце таке прозоре» (попередня назва -- «Садівник»; 1934)).

У 1935--1937 pp. поет створює поему «Безсмертя (три повісті про товариша Кірова)» -- епічну розповідь про революціонера й партійного діяча з усіма належними цьому «жанрові» ідейно-емоційними акцентами.

Виявляв М. Бажан себе як поет здебільшого в ліриці -- в тих філософських медитаціях, сюжети яких були присвячені темам історії, культури, поезії праці й творчості, найтривкішим цінностям у житті поколінь, добрій приязні народів. Про це -- кращі вірші в циклах «Грузинські поезії», «Узбекистанські поезії», «Бориславські оповідання», написані у другій половині 30-х років.

Написаний М. Бажаном у перші тижні війни вірш «Клятва» з його владним і кличним рефреном, яким завершувалась кожна строфа, -- «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів!» -- набув значної популярності на фронті і в тилу.

На початку 1942 р. була опублікована історична поема «Данило Галицький». «Літопису невелемовний звіт» про битву 1238 р., в якій український князь погромив війська хижих рицарів Лівонського ордену, поет уповні розгорнув в історичну фреску, об'ємну за змістом і водночас виконану з великим художнім лаконізмом. Динамічний ритм стриманих зовні двовіршів з одноманітним чоловічим римуванням (тут це дало свій ефект), майже фізично зрима стихія матеріально-конкретних описів, багатий, помірно архаїзований словниковий склад мови і ії «літописний» сурядний синтаксис, -- усе це символічно зближувало битву тогочасну й теперішню:

«Від грому битви, -- воям мовив князь, --

Німеччина сьогодні затряслась.

Смертельний шлях для неї -- шлях на Схід, --

Таким він є і буде сотні літ».

«Слово про рідну матір» М. Рильського і «Данило Галицький» М. Бажана відкрили шлях у літературі 40-х і наступних років темам українського минулого -- саме як минулого національного, освяченого почуттям гордості, так довго викорінюваним і замовчуваним у ті часи.

Два цикли «солдатських» віршів поета -- «Сталінградський зошит» і «Київські етюди» -- посіли одне з чільних місць у поезії війни. Особистісні художні спостереження автора насичені неквапливою філософічністю і справжнім психологізмом.

Перше повоєнне десятиліття для поезії М. Бажана, як і загалом усієї української радянської, було, по суті, безплідним (книжки «Англійські враження», 1948, «Біля Спаської вежі», 1952).

Перші ознаки повернення поета до самого себе зустрінемо в книжці віршів «Міцкевич в Одесі», написаній в середині 50-х років, у добу короткочасної суспільної «відлиги». Тут знов дав про себе знати тонкий і глибокий психологізм, особливо художньо проявлений в таких віршах, як «Мазурка», «Буря», «Симфонія».

Далі виходять у світ книжка віршів «Італійські зустрічі», цикли (вони ж здебільшого й книжки) «Чотири оповідання про надію», «Уманські спогади», «Нічні концерти», поеми «Політ крізь бурю» і «Нічні роздуми старого майстра», «прощальна» лірика останніх років. Все це твори, що відкривають нам поета, який водночас і «відмолодів», і досягнув (хоч і не в усьому) зеніту своєї майстерності. Досвід багатолітніх пошуків тепер відливається в певний синтез, звичайно, щоразу доповнюваний, по-новому модифікований -- це класичного закрою реалізм (чи, може, й навпаки -- своєрідний «реалістичний класицизм»?), в образній системі якого, проте, відлунює чимало з того, що було колись засвоєне поетом у стильовому плані -- передусім елементи емоційно напруженого і щедрого, нестримного в своїй метафоричності бароко.

Культура й філософія та психологія їхніх творців, людські долі й шляхи цілого покоління, такі драматичні й такі перенасичені різноманітними почуттями, -- на цьому тепер майже повністю зосереджуються поетичні роздуми М. Бажана:

Фортеці тліють, башти корчаться,

Бійниці сліпнуть. Тільки те,

Що є трудом, теплом і творчістю,

В саду вселюдському цвіте.

(«Ірис Флоренції»)

Згодом, на схилі життя поетового, були написані «Нічні концерти» -- цикл, присвячений музиці, про яку М. Бажан в особистих розмовах говорив, що його душа була змалку зачарована нею. Своєрідний і незвичний авторський задум -- перекласти на мову вірша образну ідею музичного твору, передати своє враження від нього чи окреслити творчий силует улюбленого композитора або співака -- цікаво здійснено у восьми віршах циклу. Тут -- і срібний, кришталево чистий М. Леонтович («Краплинка музики... Росинка музики... Сльозинка музики. Як плач землі, свята». -- «Криниця Леонтовича»); і географічно далекий, але такий зрозумілий українському поетові Віла Лобос з його «Бразиліаною»; і дитина паризьких вулиць, «монтаньярка» в житті і в співі Едіт Піаф; і героїчна музика в роки війни -- Сьома симфонія Шостаковича. «О, музики благословенна соборність!» -- цим фінальним вигуком ніби підсумовується весь цикл, а «соборність» у розумінні автора -- це сила єднання, єднання людей навколо всього світлого, гуманного й справедливого...

У поезії 60--70-х років чи не найбільш тривожним для нього було актуалізоване небувало жорстокими катаклізмами XX ст. питання про гуманістичну надію -- чи зможе вона вижити й додати життєвих сил зболеній, часом заблуканій душі сучасної людини? (Чуйний слух може вловити тут -- і небезпідставно -- перегуки з визначними митцями й мислителями Заходу: Сартром і Камю, Антонівні і Бергманом, Пазоліні і Беллем). Основне сюжетне зерно для себе автор знайшов в одній з новел (побудованій, до речі, на українському матеріалі) -- Р.-М. Рільке, лірику якого він у той час перекладав. Тому й цикл, про який ідеться, -- «Чотири оповідання про надію» -- в підзаголовку названо «варіаціями на тему Р.-М. Рільке». У драматичних життєвих катаклізмах людина XX ст. виборює свій промінчик світла.

І є певний зв'язок між цим і наступним циклом -- «Уманськими спогадами». (Хоча стилістично вони відмінні: перевага по-бароковому напружених, часом болісно-екстатичних тонів у першому і спокійної, ясної, не позбавленої дрібок гумору, розповідної манери -- в другому циклі.) Звертаючись до часів своєї юності, літній поет теж підкріпляв надію, вже достатньо остуджену багатьма історичними злигоднями, -- оптимістичну надію свою і свого покоління. Поет виробив своєрідну жанрову структуру -- фабульний, розповідний вірш середнього обсягу, який, здається, найкраще б назвати ліричним оповіданням, що належить, як пропонував визнати свого часу І. Сельвінський, до характерно бажанівської «епічної форми ліричної поезії».

Про злочини минулого, про його репресивний тягар -- але водночас і про уроки морального, духовного протистояння їм -- мовиться у поемі М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964). В нашій літературі, і не тільки в поезії, це один із перших творів про долю покоління «дітей репресованих».

А в останні роки життя «монументальний», «філософічний» М. Бажан відродився як щирий і ніжний у своїх інтимних освідченнях лірик. У його «призахідних» віршах домінує передусім тема пам'яті як нерозривного духовного зв'язку людини з усім людським світом, а передусім, зрозуміло, з любими й близькими: «О свічі на путях десятиліть, о рідні риси дорогих облич, -- світіть мені, не мовкніть, говоріть!» («За кроком крок»). А поруч з цим -- і в згоді з цим -- лірика, пройнята думкою про всемогутнє зачарування життя, з його різними, хай дрібними, але по-своєму значущими виявами («Подзвін конвалії», «На луг лягло благословення снігу...», «Спалах сузір», «Чебрець, і верес, і вологий мох...» та ін.). «Прощальна» лірика наче домальовує образ М. Бажана, кладе сердечну барву на чоло поета-мислителя.

М. Бажан у світліші періоди своєї творчості був поетом невтомно шукаючої творчої думки, українську поезію XX ст. він збагатив високою культурою слова і образу, філософською напругою мислі, став прикладом суворого і постійного опору бездумному сентименталізмові, лінивому епігонству, провінційній вузькості; засвідчив широту інтелектуальних, загальнокультурних обріїв.

М. Бажан був визнаним майстром поетичного перекладу. Перекладав він і грузинських поетів (Руставелі, Гурамішвілі), і узбецьких (А. Навої), і бенгальських (Р. Тагор), майстрів поетичного слова Росії (Пушкін, Маяковський), Білорусії (Я. Купала, М. Танк), Польщі (Міцкевич, Словацький, Норвід, Івашкевич), а в останні роки його приваблювала класична німецька поезія -- Гете, Гельдерлін, Р.-М. Рільке. Його інтерпретацію «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі (1937 р.) в Грузії вважають найдосконалішою в слов'янських літературах.

Книжку М. Бажана «Думи і спогади» (1982 р.) -- про його сучасників, яких він знав і любив (О. Довженка, Ю. Яновського, Л. Курбаса, В. Василевську, Л. Первомайського, С. Чіковані, Є. Чаренца та ін.), слушно відносять до взірців високохудожньої мемуарної прози.

Размещено на Allbest.ru