Початок драматичної літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Початок драматичної літератури

Літературне драматичне мистецтво бере свій початок з народної творчості, з народних обрядів та ігор. Відомо, що перші грецькі театральні спектаклі були тісно пов'язані з народними обрядами, їх організовували на пошану Діонісія, який був уособленням творчої сили природи. У середньовіччя народні обряди також набирали форми спектаклів, особливо під час показу на сцені приходу весни. Однак народженню літературної драми з народних обрядів перешкоджала церква, яка гостро виступала проти них. Тому середньовічна драма почала набирати релігійного характеру та виходити з релігійних обрядів. Спочатку це були невеличкі діалоги на біблійні теми, згодом діалоги розвинулися у великі сценічні вистави, в драми, що їх називали містеріями. Містерії черпали свої сюжети в основному з біблійних книг. Поряд з цим у них містилися і картини з життя народу, коли побутовий елемент займав все більше місця, містерія поступово переходила з церковної сцени на світську. літературний драматичний мистецтво творчість

У ній знайшли місце навіть окремі сцени світського характеру, звані інтермедіями, або інтерлюдіями (від лат. inter -- між, media -- середня, ludus -- гра). Це невеликі за обсягом сценічні картини, які містилися між окремими діями драми. Метою інтермедій було розважати глядача, дуже часто втомленого нецікавим змістом містерії, нецікавими виступами алегоричних фігур та їх довгими, далекими від життя монологами. Головне зацікавлення глядача зумовлювалось комічними антрактами, інтермедіями. Теми для інтермедій черпалися з щоденного життя, а невід'ємними їхніми рисами були гумор і сатира. Авторами цих драм та інтермедій були вчителі, виконавцями -- учні. Завдяки тісному зв'язку цих творів із школою вони ввійшли в літературу під назвою шкільних драм. В епоху Відродження шкільні драми писались на зразок драматичних творів давньої Греції і Риму.

На Україні драма також розвивалася з місцевих народних обрядів, у яких було чимало драматичного. Назвемо хоч би пісню-гру «А ми просо -- сіяли...», обряди народного весілля, похоронів тощо (порівняйте описи у повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся», в п'єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля» та ін.). Але церковники різко виступали проти народних обрядів та їх поширення. Не завагався виступити проти них навіть І. Вишенський, який у «Посланії до князя Василя Острозького» писав: «Купала на Крестителя утопите и огненое скаканя отсечете... чиненые по Волыню и Подолю».

Початки давньої драми на Україні також тісно пов'язані з тогочасними школами, де учні засвоювали теорію драми та брали участь у шкільних спектаклях. І. Вишенський у «Посланії до Домнікії» згадує, що учні «трудитися в церкви не хочют, толко комедии строят и играют». На жаль, ці драми, про які згадував Вишенський, не збереглися до нашого часу. Можливо, що це були віршові діалоги, які представляли учні шкіл у дні церковних свят або з нагоди важливих подій у житті певного міста чи школи.

Найближчим до драматичних творів за характером і способом виконання були вірші-діалоги різдвяного і великоднього циклів. Така драматична література поширювалась у Західній Європі вже в XII--XIII ст. Подібний характер мали перші вірші-діалоги і в слов'янських країнах, зокрема в Польщі, Чехії і на Україні. З українських драматичних діалогів першої половини XVII ст. на увагу заслуговують «Різдвяні вірші» Памви Беринди та «Розмышляне о муце Христа Спасителя нашого...» Іоаникія Волковича.

Діалог Памви Беринди, відомого друкаря і гравера, автора славнозвісного «Лексікона славеноросского и имен тьлкованіе», надрукованого 1616 р. у Львові в друкарні Ставропигійського братства під назвою «На рождество господа бога и спаса нашего Ісуса Христа вірші для утехи православным христіаном». Вірші цієї збірки, яких, крім прологу та епілогу, нараховується сім, були призначені для декламування учнями Львівської братської школи. Збірка Беринди за жанровими особливостями була твором, який називали в тогочасних піїтиках «декламацією». Таку «декламацію» виконували перед слухачами учні один за одним, сидячи або стоячи. Таким чином, «декламація» якоюсь мірою відрізнялася від «діалогу»; в ній виступало не дві, а більше дійових осіб і тому вона була своєрідним початком власне драматичного твору. В «декламаціях» уже є окремі ремарки, чого ще не було в діалогах. Для прикладу можна назвати згадані вірші Беринди, де пастухам, що прийшли вітати народженого Христа, даються різні поради щодо їхньої поведінки на сцені.

Загалом збірка П. Беринди, в якій все ж таки епічний елемент переважає над драматичним, займає проміжне місце між віршем і драматичним твором.

Драматичний твір Іоаникія Волковича, учителя Львівської школи і проповідника, «Розмышляне о муце Христа» був опублікований у Львові 1631 р. Цю книжечку автор присвятив Гаврилові Марковичу Лангишу, «славному купцю і міщанину львівському, добродієві своєму ласковому». На звороті титульної сторінки Волкович писав: «Найпреднейшій о праве гетман и вож всех красномовцов рымских, сладкомовный Цицеро, ласкавый добродію, знаменитую цноту вдячности улюбивши, и в оной pacкохавшися, овыи слова в одной с книг своих написал: Хочу жебым и был и все мене мели за вдячного. Того ж и я з дитинных праве моих лет прагнучи, каждому добродеєви моєму старалемся яковымколвек слушным и от мене можным способом за отриманыи добродійства нагородити...» Слова ці свідчать не тільки про позитивні риси характеру Волковича, а й про його глибоку освіту, що є цінним причинником до його біографії, яку ми мало знаємо.

Твір, як зазначено на титульній сторінці, виконали учні Львівської братської школи недалеко від церкви, можливо на шкільному подвір'ї або в школі. З виконавців названі тільки три учні: Буневський, Георгійович і Лангиш, але, напевно, їх було більше, бо у спектаклі є понад 50 виступів. Перед глядачем виступали три побожні душі (їх ролі виконували названі учні), 10 вісників, чимало алегоричних постатей (Милість божа, Розум, Воля, Пам'ять та ін.) і отроки. Вірші, що їх виголошували дійові особи, Волкович поділив на дві тематичні групи: одну з них назвав «Трены в день страстей Христа», другу -- «Вірші на день воскресенія». Однак драматичне відображення дії замінюється розповідями, значна частина яких є простим переказом відповідних євангельських текстів. Характерно, що перед ролями вісників детально з'ясовується тема виступу, що було своєрідною формою ремарок у давніх драматичних творах. Виступи дійових осіб у «Розмышляні» Волковича мають переважно риторичний характер, переплетений інколи ліричними роздумами.

Одні монологи пройняті теплим ліризмом, інші нагадують похоронні голосіння. З метою образного відтворення дії Волкович використав чимало характерних епітетів (чорного крука, белим голубом, лзы горкіи, дикіи зверята), метафор («Рач сам сердца моего дверь отворити», «По смутку смуток, срогом срожний, в тропы ходит», «Тяжкій камень на сердця наложивши») та інших тропів. З поетичної лексики часто зустрічаємо складні прикметники (смутнобольних, светлоогненными, громогласный, тяжкоприкрого, пелынногорчистий та ін.).

Хоч «Розмышляне» Волковича не має усіх тих особливостей, що характеризують драматичний твір, проте, як заявляв В. Рєзанов, воно є першою датованою спробою сатиричної української драматичної вистави.

Найдавнішими драматичними творами у ширшому значенні цього слова, які збереглися до нашого часу, є дві інтермедії, додані до польської драми Якуба Гаватовича під назвою «Tragedia albo wizerunek smierci Przeswietego Jana Chrzciciela Przeslanca Bozego».

П'єсу Гаватовича, що складалася з п'яти дій, вперше було поставлено на ярмарку в Кам'янці Струмиловій 1619 р. Цього ж року вона вийшла друком. Тексти інтермедій, як і вся п'єса, надруковані латинкою, їх перевидав М. Драгоманов 1883 р. на підставі копії, надісланої Й. Крашевським, а М. Павлик -- за оригіналом. Крім того, обидві інтермедії пізніше перевидав М. Возняк, а в наш час вони відкривають академічний збірник «Українські інтермедії XVII--XVIII ст.». Названі видавці текстів найдавніших українських інтермедій водночас і досліджували їх. Багато уваги приділив їм також І. Франко. Зважаючи на зміст, першу інтермедію, вміщену після другої дії п'єси, він назвав «Продав кота в мішку», а інтермедії після третьої дії дав назву «Найкращий сон».

Дійовими особами в інтермедії «Продав кота в мішку» виступають кмітливий і спритний Климко та пришелепуватий Стецько. Бідняк Климко зустрічає селянина-багатія Стецька.

Стецько розповідає, що повертається з міста, де накупив для господарства чимало горщиків. Климко, довідавшись, що в Стецька є вівці, воли, корови й немало поля, напрошується до нього на службу. Він запевняє, що буде вірно служити і хвалиться, що вміє звірів ловити, які нищать скотину. Ось недавно спіймав він лисицю, яку тримає в мішку і радить Стецькові купити.

Зрозуміло, що Стецько хоче подивитися на неї, та Климко не радить цього робити, бо лисиця може втекти.

Стецько, не оглянувши лисиці, після довгого торгування купує її, а Климко відходить, щоб заплатити борг, забравши з собою (як найнятий на роботу) горщики. Коли Стецько хотів роздивитися на куплену лисицю, то з мішка вибігає кіт. Згодом повертається переодягнений Климко і кладе горщики, прикриваючи їх старим своїм одягом і травою. Він запевняє придуркуватого Стецька, що ошуканець заховався під одягом і травою та радить покарати його. Стецько дрюком б'є власні горщики, а Климко тікає і радіє, що йому вдалося два рази обдурити багатія:

Га-га-га-га-га-га-га! Двакрот одиного

Чоловіка-м ошукал, признамся до того.

Тот пан, що знаєт в світі гараст махльовати,

Пойду іще та знайду, кого ошукати!

Як бачимо, дія проходить жваво, з напруженням; розум Климка-бідняка, який нагадує давніх скоморохів, перемагає тупість багатія Стецька. Вдало використано тут також комедійні прийоми (втеча кота, переодягнення Климка, биття горщиків). Динамічності дії допомагають живі і дотепні діалоги, написані народною мовою західноукраїнського діалекту.

Друга інтермедія «Найкращий сон» написана на загальновідомий у світовій давній літературі сюжет про кмітливого і дотепного селянина, що знаходить вихід із найскрутнішого становища. Двоє селян Максим і Грицько повертаються з ярмарку, де вони продали воли. До них приєднується третій -- Денис з Кам'янця-Подільського, що також продавав воли і збирається йти на фліс, тобто на річкові сплави. Всі вони хочуть їсти, але кожен «забув» купити хліба. По дорозі знаходять невеличкий пиріг. Хитрий Денис пропонує лягти спати і кому присниться «найліпший сон», то той і з'їсть ласий пиріг:

А колі так учинемо:

Котрому ся що ліпшого

Присніт -- будет пирог його?

Максим і Грицько погоджуються та лягають спати, тим часом Денис піднявся, з'їв пиріг і потім розбудив товаришів. Зрозуміло, кожен видумує «найліпший» сон, щоб перемогти і одержати пиріг. Максим розповідає, що він був на небі, де він мав змогу оглядати «божествені» палати з ангелами і святими, з самим богом, який сидів за столом і якому всі били чолом. Як говорять: голодній курці завжди сниться просо, так і Максимові приснилося, що його нагодували на небі. Трапеза святих подана в дусі бурлескних віршів «мандрівних» дяків і народної творчості з елементами соковитого гумору і простодушної іронії.

Грицько ж думає здивувати своїм сном-небилицею і розповідає, що потрапив на той світ. Змалювання тут «пекла» не менш дотепне, ніж «неба», і дещо нагадує подібну картину у пізнішій поемі І. П. Котляревського «Енеїда». Ось уривок з другої оповіді сну:

Та я, братонку, в піклі бив.

Ой, то-м жо там біду терпів!

Чарненьци там по голові

Били мя та по хриптові

Літунове. Та там всього

Відил-ем поспольства много;

Сут тамо попи, панове, Та наси побратимове,

Сут там и ліхоє жункі,

Сут невеліке дітонкі --

Всі гореют аж по уши.

Біда ш там и моей души

Била...

Почувши такі розповіді своїх приятелів, Денис говорить, що ангел вхопив його за волосся та виніс на небо, де він побачив за трапезою Максима, який не дав йому навіть шматочка «небесної» їжі. Вказав ангел і на Грицька, який був у пеклі і радив з'їсти пиріг, бо йому вже не до нього, що Денис і зробив. Розгнівані селяни виганяють геть хитрого Дениса і самі покидають сцену.

Як бачимо, обидві інтермедії виражають настрої трудового народу, тому їхній зміст дуже близький до народних анекдотів. Інтермедії є своєрідною інсценізацією фольклорних творів, що були поширені на українських землях. Недаремно друга інтермедія тематично споріднена з віршовим оповіданням С. Руданського «Пан і Іван в дорозі», що також має фольклорну основу.

Зупиняючись на генезисі інтермедій, дослідники вказують ще й на спорідненість їхніх сюжетів з оповіданнями про Тіля Уленшпігеля із збірки «Римські історії» («Gesta Romanorum»). Однак при зіставленні сюжетних паралелей необхідно виділяти не тільки спільне, а й відмінне. У зв'язку з міркуваннями щодо генезису інтермедій М. К. Гудзій зауважив, що «справа не в сюжеті, використання якого не позбавляє твір художньої самостійності, а в національному його трактуванні, в зображенні побуту певного народу, характерів». Згадані обидві інтермедії у розгортанні сюжету, в характеристиці дійових осіб та змалюванні побуту і виявляють риси, типові для українського фольклору й літератури.

Інтермедії, додані до драми Гаватовича, досить цікаві своєю мовою, дуже близькою до народної, з особливостями, характерними для фонетики, морфології і лексики західноукраїнських говорів (утюкл, шепки, тот, забуваєм, винен, сила та ін.). Немає сумніву, що мова обох інтермедій більш народна, ніж мова інших тогочасних літературних пам'яток. Що стосується версифікаційного боку, то вірш, яким користувався автор, в основному силабічний, переважно восьмискладовий, з наявними тенденціями до силаботонізму та з характерним для інтермедій парним римуванням.

Український письменник О. Ільченко творчо використав інтермедію «Продав кота в мішку» в своєму химерному романі «Козацькому роду нема переводу» з метою показати давній спектакль, що ставився на ярмарках. Образи Клима і Стецька автор роману поглибив, сюжет самої інтермедії розширив, створивши нові ситуації і перипетії відповідно до композиції епічного твору.

М. К. Гудзій справедливо писав, що інтермедії до драми Я. Гаватовича заслуговують на особливу увагу не тільки своєю хронологічною першістю, а й тому, що вони своїми літературними якостями вищі за деякі пізніші інтермедії. Додамо до цього, що ці інтермедії становлять початок народної драми, яка у XVIII ст. буде вдосконалюватися і набере широкого розмаху в XIX та XX ст.

Размещено на Allbest.ru