Історична проза другої половини XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Історична проза другої половини XVII ст.

літопис історичний проза

Величезної ваги події другої половини XVII ст. на Україні знайшли своє відображення і в історико-повістевій прозі. Наслідуючи попередні літописні традиції, спонукані загальним патріотичним піднесенням, відомі й невідомі нам автори намагалися у вигляді різних хронік та літописів записати події, свідками яких були. Для того щоб виховати почуття любові до своєї Вітчизни, літописці зверталися до давно минулих часів, запозичували факти героїчної боротьби співвітчизників з печенігами і половцями, з монголо-татарськими ордами і німецькими рицарями, литовськими і польськими феодалами, з турками і татарами, говорили про визвольну війну 1648-1654 pp.

Отже, літописи становлять не лише головну джерелознавчу базу для історичного дослідження, а й доповнюють наше уявлення про загальний суспільний і літературний процес тих часів; вони є складовою частиною тогочасної української літератури, бо безпосередньо і найвірогідніше відобразили бурхливі події суспільно-політичного життя XVII-XVIII ст. Зокрема, у XVII ст. було складено чимало історичних творів, які дістали назви за місцем їх написання чи збереження: Густинський літопис, Київський літопис, Львівський літопис, Добромильський літопис, літописи Межигірського та Підгорецького монастирів, «Хроніка» Ф. Сафоновича і, нарешті, «Синопсис» невідомого автора.

Густинський літопис був знайдений в Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопису і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письменник-полеміст Захарія Копистенський, а Лосицький лише скопіював з якогось списку та написав передмову. У передмові Лосицький пише, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки і, зрозуміло, вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Південної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітніші тут оповідання про початок посполитого козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії на Україні, свідком чого був, напевно, сам автор. Густинський літопис, написаний простою і зрозумілою мовою, є одним з найцікавіших в українській історіографії XVII ст.

Київський літопис відомий ще рід назвою «Летописцы Волыни и Украины». Це невеликий збірник літописних оповідань, заміток, хронологічних даних від часів Київської Русі і до початку XVII ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті пролитовського напряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків Стрийковського, Бєльського, з яких він вибирав потрібні йому матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війта Богданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію на Росію, а також про гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Мова цього літопису дуже близька до народної розмовної.

Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, вірогідно очевидцем, і вперше надрукований Київською Тимчасовою комісією для розбору давніх актів, як вступ до літопису Самовидця (1878). Тут подано стислу оповідь про події від 1636 до 1650 р. на Україні, зокрема: про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козацтва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописець-патріот виявляє до М. Кривоноса, який громив шляхетські війська у Немирові, Махновці, Бердичеві, Тульчині та інших місцях Поділля. Не маючи широкого кругозору і говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б. Хмельницькому за його вимушені спілкування з кримським ханом, чим висловлює загальне невдоволення українських трудящих, які терпіли від розбишацьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про гори козацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.

Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевського, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і займав різні духовні й світські посади. Опис подій від 1498 і до 1630 р. М. Гунашевський, як і всі його сучасники, запозичує з різних джерел, а від 1630 і до 1650 р. вже пише про те, що сам бачив і пережив. Хоч доля ганяла автора по Україні від Львова до Києва і знову до Львова, центральне місце в літописі займає боротьба козацького війська проти шляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений Д. Зубрицьким, чому й називається літопис умовно - Львівський. Літопис, є, власне, літературно-історичними мемуарами особи, яка пережила описані нею події, а тому тут сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, відчувається дух епохи, її віяння, настрої суспільних груп тогочасної України.

Автор з неприхованою радістю пише про початок визвольної війни 1648-1654 pp., відтворює портрет Богдана Хмельницького, захоплюючись його талантом полководця, виявленим у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом. Щоправда, він і докоряє Хмельницькому за тісний зв'язок з повсталими народними масами. Якщо Хмільницький літопис прославляє М. Кривоноса, то Львівський, навпаки, засуджує цього козацького улюбленця за жорстокість і немилосердність до великої і дрібної польської шляхти. Отже, тут виявилася класова приналежність автора не до найдемократичніших прошарків суспільства, а до козацької старшини. Та таких місць у літописі мало, і він сприймається як живе свідчення героїчних давно минулих подій. До того і написаний твір живою, образною мовою з дотепним гумором і дошкульним сарказмом на адресу ворогів.

Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль в Галичині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших фактів від 1648 до 1700 р. Про героїчні події 1648-1654 pp. тут сказано менше, але більше уваги приділено боротьбі християнських військ - українського козацтва Правобережжя і Польщі - проти магометанської і бусурманської Туреччини. Літопис був опублікований в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси» (1888).

Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля Спасо-Межигірського монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися на Київщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 p., а в іншому - від 1608 до 1700 р. Географія цього літопису, як і Хмільницького, носила переважно локальний характер, власне, йшлося про події у Києві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну історичну літературу. Такий же локальний характер має і літопис Підгорецького монастиря з Галичини, який зветься «Синопсис, или Краткое собрание историй о созидании святые обители общежительная Подгорецкыя…» (1699). Іван Франко надрукував невелику розвідку про цей літопис і звернув на нього увагу істориків.

Хоч у цьому літописі переважно говорилося про історію монастиря та монастирське життя, однак невідомий автор згадує й про деякі важливі суспільно-політичні події Західної України другої половини XVII ст. Він непримиренно ставився до дій гетьмана Дорошенка, який разом із турецькими бусурманами грабував Поділля, і молився за об'єднання всіх сил християнського світу у боротьбі проти Туреччини. Ось чому Іван Франко називав цей твір цікавим джерелом для історії Прикарпатської Русі останньої чверті XVII ст., тим паче, що про неї у нас найменше відомостей. Низку важливих фактів подає хроніка ченця Києво-Видубецького монастиря Леонтія Боболинського, вміщена в уривках як додаток до козацького літопису Гр. Грабянки.

З літературного боку найцікавішим історичним твором є «Кройника з летописцов стародавних» (1672) ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Київської колегії Феодосія Сафоновича. До нас дійшли лише кілька списків цієї праці, яка так і не була надрукована. На початку своєї хроніки Сафонович вказує, що він користувався літописами Київської Русі, у тому числі «Повестю временних лет» Нестора, а також польськими джерелами, зокрема творами М. Стрийковського. Перша частина, яка охоплює події від найдавніших часів і до кінця XIII ст., - компілятивна, автор просто вибирав найцікавіші, на його погляд, факти з попередніх джерел, щоб потім зв'язати давню історію з новою, показати родовід своїх земляків із спільного для південно-східного слов'янства кореня - Київської Русі. Більш оригінальною є друга частина літопису як збірник історичних повістей про найвизначніші історичні події північно-східної Русі, зокрема України, від початку XIV до XVII ст. Тут історія України викладена у зв'язку з історією російських і білоруських земель. Написана мовою, близькою до народної розмовної «Кройника» Сафоновича дала поштовх до створення першого короткого нарису з історії України та Росії під назвою «Синопсис».

Як згадувалося, «Синопсис» був надрукований 1674 р. за повелінням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля, чому тривалий час і приписували йому авторство. Дискутивним в історіографії це питання лишається і сьогодні. «Синопсис» був найпопулярнішою історичною працею; він більше десяти разів перевидавався тільки в XVII і XVIII ст., тоді ж його переклали на грецьку і латинську мови, поширювали в рукописних списках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл аж до виходу в світ «Краткого российского летописца с родословием» (1760) і передусім «Древней российской истории» (1766) М.В. Ломоносова, який використав досвід свого попередника. Причина великої популярності твору полягала в тому, що «Синопсис», написаний образною мовою, виховував патріотичні почуття читачів, кликав до боротьби з турецькими завойовниками.

Уже сама повна назва твору «Синопсис, или Краткое собрание от различных летописцев о начале славяно-россійскаго народа» свідчить про те, що невідомий нам автор вибирав для своєї книги матеріал з багатьох писаних джерел. На полях книги він посилається на Густинський літопис, «Хроніку» М. Стрийковського, польські хроніки Длугоша, Кромера, Баронія, Гваньїні. Цілком можливо, що автор знав і «Кройнику» Ф. Сафоновича, тим більше, що вони обидва користувалися деякими спільними матеріалами.

Хоч автор «Синопсису» критично ставився до праць своїх попередників та сучасників у галузі історичної прози і вибирав тільки потрібне йому для ідейного направлення твору, книга написана нерівномірно. Поряд з цікавим і свіжим матеріалом, особливо з другої половини XVII ст., там є багато наївного, дріб'язкового, позначеного клерикальним світоглядом укладача. Більша половина книги присвячена Київській Русі і боротьбі наших предків з монголо-татарською ордою, кілька оповідань - про литовське нашестя, а закінчується розповіддю про два бусурманські «приходы» під Чернігів 1677-1678 pp. та про «преславні» перемоги об'єднаних військ над турками і татарами. Варто зупинитися лише на деяких найцікавіших моментах цього визначного твору.

Історію Київської Русі автор висвітлює з найдавнішого часу, використовуючи для цього легенди і перекази. Переказавши літописну легенду про заснування Києва трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом і їх сестрою Либіддю, автор подає короткі, на сторінку-дві, оповідання про князювання Рюрика, Аскольда, Ігоря, Олега, Ольги (та її походи на древлян), Святослава, Ярополка й ін. Особливо багато уваги приділено князюванню Володимира - тут художні розповіді про його законних жінок і «подложениць», і про його хоробрість, і про перемоги над печенігами, і про його та «всего народа крещеніи», і про розподіл княжих земель між синами Володимира. Подібно до попередників, автор «Синопсису» різко засуджує міжкнязівські чвари, які знищили колишню могутність Київської Русі, умалили значення самого Києва як столичного міста, що сталося після смерті Володимира Мономаха. Історик обурюється вчинками Святополка, що вбив рідних братів Бориса й Гліба та хотів захопити батьківський престол, кидає докори Святославу і Всеволоду, які вигнали з Києва брата Ізяслава, а також Всеволоду Ольговичу, який позбавив законної влади в Києві Вячеслава Мономаховича.

Напевно, автор був знайомий і з Галицько-Волинським літописом, однак галицько-волинськими князями він ніскільки не захоплюється, навпаки, пише про них досить стримано і навіть недоброзичливо. Зокрема, Романа картає за те, що той хотів перенести столицю «россійского самодержавія» з Києва до Галича, а це призвело до спірки «о столици самодержавія россійского» і навіть до тимчасового обрання на престол «князя от венгров, или от угров» Коломана, що його згодом вигнав Мстислав Мстиславич, який «бяше зело храбр, венгерскую, или угорскую, и полскую силу порази». Про Данила згадується тільки те, що він заснував місто Львів, коронувався і був у пошані в хана Батия. Чимало місця у «Синопсисі» займає показ спільної боротьби східнослов'янських народів з монголо-татарськими завойовниками. Автор з сумом пише про розорення «злочестивим» Батиєм Києво-Печерської лаври і самого Києва: «Солнечной славный царственный град Кіев взяша, церквы божественные разориша, город и місто огнем сожегоша, людій иных посекоша, а иных плениша и все государство Кіевское нивочто обратиша».

Автор захоплюється мужньою боротьбою Дмитрія Донського з «нечестивым Мамаем», детально розповідаючи про князювання Дмитрія, про його підготовку до походу проти монголо-татарської орди та про знамениту Куликовську битву, де об'єднаним російським військам разом з українськими і білоруськими загонами вдалося наголову розгромити монголо-татар. Хоч автор і не посилається на першоджерела, але він напевно користувався літописною повістю про Мамаєве побоїще і російськими воїнськими повістями «Задонщиною», «Сказанием о побоище великого князя Дмитрія Ивановича», про що говорить яскрава картина битви в багатьох емоційно забарвлених оповіданнях. Особливо поетичні тут оповідання про поїздку Дмитрія Донського після битви по «бранному» полю, про його плач за вбитими, а також про повернення Дмитрія з «торжественною победою» у Москву.

Власне історія України в «Синопсисі» починається з розділу «О взятии стольного россійского града Кіева», в якому повідомляється про перемогу князя Литовського Гедиміна 1320 р. під Києвом на річці Ірпінь над київським князем Станіславом та про панування різних намісників Гедиміна в Києві. В інших невеликих оповіданнях йдеться про князя Литовського Вітовта і київського митрополита Григорія Цамблака, про перетворення польським королем Казиміром «великого княженія кіевского в воєводство» та про перших київських воєвод від Дмитра Путятича (1503) до Адама Кисіля з Брусилова (1651).

Автор чомусь жодним словом не згадав про героїчні події на Україні 1648-1654 pp., а акт возз'єднання України з Росією обійшов лише невеликим повідомленням про повернення Києва в 1654 р. російським царем Олексієм Михайловичем «на первое паки царственное бытіе». З приводу цього є різні здогади вчених. Одні твердять, що причиною такого могло бути двоїсте ставлення українського духівництва до возз'єднання України з Росією і до возз'єднання української церкви з московською патріархією та про перехід Київської митрополії під зверхність Московського патріарха. І, можливо, тому, щоб не потрапити в неласку до представників різних сторін, автор обійшов мовчанкою події визвольної війни, які закінчилися визволенням України з-під влади шляхетської Польщі.

У 70-80 pp. XVII ст. надзвичайно злободенним було питання боротьби України проти нової турецької навали. Підступна польська шляхта на чолі з королем Яном Собєським, порушивши договір з Росією, умовила Туреччину і її васала Кримське ханство почати війну проти Російської держави. Королівська Польща не могла змиритися із втратою щедрих і багатих українських земель і тому намагалася знову захопити їх при допомозі турецьких і татарських яничарів. Зрозуміло, автор «Синопсису» не міг лишитися байдужим до цих подій, яким він і присвячує останні сторінки своєї праці, що були написані очевидцем по свіжих слідах.

У третьому виданні «Синопсису» 1680 р. уміщено кілька історичних оповідань про походи «бусурманські» під Чигирин, про битви між турецькою і російсько-українською арміями. Літописець не замовчує того, що в 1678 р. російські війська змушені були відступити від Чигирина під навалою переважаючих сил противника, але він гордився і прославляв «преславну победу над турками и татарами» російських полків на чолі з боярином Григорієм Ромодановським і запорізьких козаків під керівництвом гетьмана Івана Самойловича. У розповіді «О возвращении войск христіанских от Чигирина» автор малює картину битви, яка деякою мірою нагадує і народнопісенну творчість, і картину битви Ігоря з половцями в «Слові о полку Ігоревім»: «Тамо бо гласы до небес возвышахуся, от превелика клича бесчисленных воев! Тамо солнце затмися, ради прегуста дыма, от огненныя стрельбы возходяща! Ту воздух помрачися от праха земли, конскими копытами горе возбіеннаго!. Ту стрелы от многочисленных луков испущенныя, яко прегустыя капли дождевны. Тамо куле от великія и меншія стрельбы, яко огненный град исхождаху! Тамо гласы стрелбы огненныя, аки страшныя громы слышахуся! Ту мечи обнаженныя, аки молнія блещахуся!»

Завершується «Синопсис» в остаточному третьому виданні 1680 р. порівняно великим оповіданням про похід до Києва «множественных сил царских и войск запорозских» на початку 1679 p., коли стало відомо про намір турецького султана знову піти війною на Україну.

За своїми формальними ознаками «Синопсис» уже не був літописом, але й не був ще історією в буквальному розумінні слова, бо здебільшого факти компілювалися без ретельної перевірки та аналізу. Твір тісно пов'язаний з польською історіографією: якою мірою польський історик М. Стрийковський та інші запозичували факти з давньоруських літописів, такою мірою автор «Синопсису» брав відомості з польських джерел. Пізніше ж із «Синопсису» брали матеріал і теми для художніх творів українські та російські письменники аж до середини XIX ст.

Написаний після визвольної війни 1648-1654 pp., «Синопсис» закликав український народ до боротьби проти турецько-татарського лихоліття. Він був помітним кроком уперед в розвиткові історичної думки на Україні, дав поштовх до створення відомих козацьких літописів Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка та інших в кінці XVII - на початку XVIII ст.

Размещено на Allbest.ru