Степан Руданський (1834-1873)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Степан Руданський (1834-1873)

Коротке життя Степана Васильовича Руданського нагадує драму, що пройшла десь за кулісами історії, ніким, здавалося б, не помічена, ніде не занотована. Доля його була типовою для певного кола різночинної інтелігенції Росії середини XIX ст.

Народився Степан Руданський 6 січня 1834 року в селі Хомутинці на Вінниччині в бідній родині священика. В побуті своєму багатодітна сім'я Руданських нічим особливим не відрізнялась від односельчан, хоч батько поета у взаєминах з селянами тримався соціальної «дистанції», дбаючи, за старосвітським звичаєм, про духовну кар'єру свого молодшого сина.

З 1841 по 1849 рік Степан Руданський вчиться в Шаргородській бурсі, потім вступає до Кам'янець-Подільської духовної семінарії. З «Нарисів бурси» М. Помяловського і «Люборацьких» А. Свидницького, як і із свідчень самого Руданського, можна скласти собі повне уявлення про ту задушливу атмосферу, в якій формувалась семінарська молодь 40--50-х років. Саме тому, очевидно, з кола цієї молоді вийшло найбільше безбожників і нігілістів-бунтарів. Час був тривожний. Країни Західної Європи стрясала революція 1848 року, в Росії й на Україні спалахували кріпацькі заколоти. Ще жила в народі пам'ять про героя Поділля -- Кармелюка. Поза увагою молоді не могла пройти розправа царату над кириломефодіївцями (1847) та петрашевцями (1849). Доля Т. Шевченка й М. Петрашевського хвилювала всю передову Росію. Посилення опозиційних настроїв в суспільстві викликала й ганебна Кримська війна, що лягла важким тягарем насамперед на широкі верстви закріпаченого народу. У 1855 році, коли Степан Руданський по закінченні семінарії зібрався їхати до Петербурга продовжувати навчання в духовній академії, нова хвиля антикріпосницьких бунтів прокотилася по Україні, розпочавшись у Київській губернії так званою Київською козаччиною.

Надії хомутинецького попа на влаштування високої кар'єри свого сина не здійснилися. Приїхавши до Петербурга, Степан Руданський, всупереч батьковій волі, подає заяву не до духовної, а до медико-хірургічної академії, що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Тут працювали відомий хірург і прогресивний діяч М. Пирогов, такі славетні вчені, як І. Сєченов, С. Боткін і М. Зінін. Медико-хірургічна академія була притягуючим центром для різночинної молоді Росії. Тут шукали товариського оточення такі люди, як Т. Шевченко, М. Чернишевський, М. Нєкрасов, М. Добролюбов, Д. Писарєв, поети «Искры». М. Чернишевський -- навіть героїв свого роману «Що робити?» -- Лопухова і Кірсанова -- рекомендував читачеві як вихованців Петербурзької медико-хірургічної академії. Вважалося за честь бути студентом цього закладу.

Яка ж сила примусила м'якого вдачею юнака піти на цілковитий розрив з деспотичним батьком, який одразу позбавив його матеріальної підтримки? Молодий Степан Руданський обирає найпопулярніший серед демократично настроєної різночинної молоді фах лікаря, який, з одного боку, виводив його з середовища дикого попівства, що було опорою самодержавства, задовольняв загальний тоді інтерес до природничих наук, з другого -- відкривав можливість живого, практичного зв'язку з народом (лікарська практика, етнографічна робота, поетична творчість). Характерно, що на петербурзький період життя Руданського саме і припадає розквіт його поетичної творчості, на якій дуже позначилося загальне громадське піднесення, викликане революційною ситуацією в Росії 1859--1861 років.

Але була ще одна причина, яка поглиблювала і загострювала всі останні. Батько дуже не хотів, щоб його син був українським літератором. «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, или лучше ничего не пиши!» -- так передавав поет зміст батькового напучування в листі до брата Григорія від 5 липня 1859 року і додавав зовсім недвозначно: «Батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики,-- а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у бога, і у натури». Ось чому молодий Степан Руданський пішов проти волі батьків, проти всього духовного стану.

У 1861 році Степан Руданський закінчив академію. Але якою ціною далася йому та перемога! Розрив з батьком ще не означав хоч голодної, але все-таки незалежності. Справа в тому, що всі поповичі самим фактом свого походження належали до духовного стану. Медико-хірургічна академія з цієї причини могла зарахувати Руданського лише так званим «вільним слухачем». З свого боку духовна академія не бажала поступатися своїми «правами» на добре атестованого їй випускника Кам'янець-Подільської семінарії. Щоб стати повноправним студентом-медиком, Руданському треба було вийти з духовного стану. А здійснити це можна лише з санкції святійшого синоду. Не гаючись, юнак розпочав клопотання. 26 березня 1856 року на засіданні синоду справу було вирішено позитивно і передано на оформлення до Подільської консисторії. Півроку консисторські канцеляристи відтягували з відповіддю і тільки 26 вересня 1856 року Степан Руданський одержав свідоцтво про вихід з духовного стану, перетворившись з «вільного слухача» на повноправного студента другого курсу медико-хірургічної академії.

Степан Руданський дуже бідував, живучи у Петербурзі. Спочатку, бувши вільним слухачем медико-хірургічної академії, поет жив тільки з приватних уроків, зокрема, влітку 1856 року Степан Руданський виїздив з столиці у Дору Новгородської губернії. Ставши повноправним студентом, він почав одержувати стипендію, якої, проте, не вистачало на харчі. Мешкав Степан Руданський десь на глухій околиці столиці, серед міської бідноти, про що сам поет писав в автобіографічному вірші «Студент» (1858):

В славнім місті Петербурзі,

Недалеко від Неви,

Із болота виглядає

Хата бідної вдови...

А у хаті на постелі

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.

На допомогу з дому годі було сподіватися. І Степан Руданський активно взявся за творчу роботу. Він працював над своїми поетичними творами, щоб скласти збірку і видати її. Протягом, наприклад, лютого 1859 року було опрацьовано понад чотири десятки співомовок. У листі до старшого брата Григорія від 5 липня 1859 року, дякуючи за прислані п'ять карбованців, він повідомляв: «Спасибі тобі, братику, за твою щирість і вибачай мені, що я так довго не писав до тебе, бо я тут мало що й винен. Спершу екзамени, а потім праця, щоб скільки-небудь поправити свою долю, затримала мене аж до сего часу; екзамени пройшли нічого, і переходжу на четвертий курс, а робота іще тілько на половині, іще треба цілий місяць посидіти, щоб що-небудь пустити у світ, не то щоб для слави, а хоч для кишені, бо біда таки бідою, а два роки ще треба прожити в поганім Петрополі». Йшлося, мабуть, про збірку «Нива», яку Степан Руданський потім надіслав до київського цензурного комітету. Крім того одночасно поет шукав таке російське періодичне видання, яке б погодилося друкувати українською мовою його веселі поетичні мініатюри. Так, у № 20, 21 та 48 петербурзького тижневика «Русский мир» за 1859 рік було опубліковано такі його гуморески: «Лошак», «Засідатель» (під назвою «Становий»), «Вареники» і «Чи високо до неба?». За той же рік «Искра» опублікувала серію «Малороссийских анекдотов», що являють собою вільний переказ російською мовою таких гуморесок, як «Не мої ноги», «Добре торгувалось», «Кіт» та інше. руданський вірш літературний лікарський

Все це схоже було на жалюгідне дилетантство. І в душу поета закрадаються сумніви щодо доцільності своєї літературної праці. У вірші «До моїх дум» (1859) читаємо:

Чого ж дума така пишна,

Чого слово бідне?

Дитя моє недоспіле,

Дитя моє рідне!

Згубив би я тебе разом,

Як Час свого сина,

Але, може, тебе прийме

Мати Україна!

Збірка «Нива» не побачила світу на Україні. Після надто суворої рецензії П. Житецького київський цензурний комітет не дав дозволу на друк. Тоді поет взявся упорядковувати нову збірку, яку здав до петербурзького цензурного комітету, не маючи вже особливих планів на майбутнє. Надходив кінець його навчанню в медико-хірургічній академії, отже, й тяжкому бідуванню в Петербурзі. Живучи весь час впроголодь, переобтяжений виснажливою працею, двадцятишестилітній поет захворів і в суворих кліматичних умовах столиці міг справді померти від сухот. Про це він пише у вірші «Смерть моя»:

Прийшла смерть моя,

Легке точиться...

Ти мори, маро,

Коли хочеться...

І тут сталося неймовірне: 15 липня 1861 року зовсім несподівано петербурзький цензурний комітет дав дозвіл на друкування збірки. Та було вже пізно. Обставини склалися так, що цензурний дозвіл на видання книжки лишився невикористаним. Потрібні були гроші і час, а поет не мав ні того, ні другого. В клопотах по влаштуванню на роботу всі творчі плани відійшли набік. За станом здоров'я молодий лікар не міг працювати в північних районах Росії. Не було у нього й особливого бажання служити по військовому відомству. Степан Руданський просився на південь. Клопотання випускника знайшло підтримку в керівництві академії. Незабаром, 1 серпня 1861 року, з медичного департаменту міністерства внутрішніх справ надійшло повідомлення про призначення Руданського в Ялту на посаду міського лікаря. Того ж дня поет залишив Петербург.

Хоч як важко було жити в Петербурзі, залишав його поет не без жалю. «Скінчилися муки, надія не ошукала, не лягли мої кості на чужині, я знову у дорозі і залізними карбами кочуся на полудень,-- читаємо в «Сторінці з щоденника».-- Прощай, Петрополю! Прощай, моє горно пекельне! Не мало сили, моєї рідної сили, попалилося в тобі, а гріх мені було б за тебе забути. Сировим залізом з землею та іржею попав я до тебе, ти мене перетопило, ти мене перекувало, і сухим і твердим пустило од себе...»

Ставши міським лікарем курортного і портового міста, Степан Руданський з полегшенням зітхнув. Проте це зовсім ще не значило, що він назавжди попрощався з нуждою, навіть коли у 1863 році одержав додаткову платну практику в маєтках князя Воронцова. «Тепер я дуже якось став мило дивитися на людей, бо й мені якось зробилося лучче,-- писав поет до брата Григорія 30 вересня 1863 року.-- Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова і, окрім свого жалування (200), маю іще в рік 300 карбованців, ітого -- 500, і я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не зможу -- отакая-то проклятая Ялта. Ні, не проклятая, хороша вона, псяюха, та дорого жити».

Молодий лікар самовіддано поринає в роботу. Він поєднував обов'язки міського лікаря, завідуючого лікарнею, лікаря в алупкинських маєтках Воронцова, карантинного лікаря в порту і навіть лікаря Ялтинського повіту.

Степан Руданський ніколи не розмежовував свої громадські й службові обов'язки. Міську бідноту він лікував безплатно. Молодого лікаря ялтинці любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Про громадський авторитет лікаря свідчило й обрання його в 1869 році почесним мировим суддею сімферопольсько-ялтинської мирової округи.

Особисте життя Руданського залишалось невлаштованим. Ідучи до Петербурга продовжувати своє навчання, він залишив на Україні першу свою любов -- Марію Княгницьку, якій і адресувалася широко відома й досі пісня «Повій, вітре, на Вкраїну». Про юнацькі захоплення поета в Петербурзі промайнула лише смутна згадка в щоденниковому записі 1861 року та у вірші «Іще вчора ізвечора». В Ялті, рятуючись від самотності, Степан Руданський зійшовся з багатодітною вдовою. Мабуть, єдиною відрадою для популярного лікаря і мало кому тоді відомого поета була поетична творчість. Та для неї не вистачало ні часу, ні снаги.

Дрібні громадські клопоти, постійні сутички з ялтинськими спекулянтами й контрабандистами, губернською царською бюрократією і титулованими пройдисвітами понад десять років отруювали поетові життя. Ці сутички набули особливої гостроти, коли влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і Степан Руданський з обов'язку карантинного лікаря і постійного члена санітарної комісії міста взявся винищувати з профілактичною метою джерела інфекції. Під час цієї непосильної боротьби Степан Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої його недуги -- туберкульозу. І 3 травня 1873 року на тридцять дев'ятому році життя поета не стало.

Поховали С. В. Руданського на мальовничому кам'янистому узгір'ї масандрівського кладовища Ялти, звідки відкривається чудова панорама південного моря.

Так би й заросла з часом стежка до могили скромного трудівника, лікаря-гуманіста, якби не талант -- живий вогонь його душі.

Размещено на Allbest.ru