Про малоросійські пісні (стаття М.В. Гоголя, вперше опублікована 1834 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про малоросійські пісні (стаття М. В. Гоголя, вперше опублікована 1834 р.)

Тільки в останні роки, в ці часи прагнення самобутності і власної народної поезії, привернули до себе увагу малоросійські пісні, що були до того прихованими від освіченого громадянства і держалися в самому народі. До того часу одна тільки чарівна музика їх зрідка заносилася у вище коло, а слова залишались без уваги і майже ні в кому не викликали цікавості. Навіть музика їх не появлялася ніколи цілком. Бездарний композитор без жалю розривав її і клеїв у свій бездушний, дерев'яний витвір. Але найкращі пісні і голоси чули тільки самі українські степи: тільки там, під покровом низеньких глиняних хат, увінчаних шовковицями і черешнями, у сяйві ранку, півдня і вечора, у лимонній жовтизні падаючого колосся пшениці, лунають вони, і тільки одні степові чайки, зграї жайворонків та іволги своїм стогнанням переривають їх.

Я не говорю докладно про вагу народних пісень. Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу. Якщо його життя було діяльне, різноманітне, свавільне, сповнене всього поетичного, і він, при всій багатобічності його, не здобув вищої цивілізації, то весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях. Вони -- надгробний пам'ятник минулого, більше, ніж надгробний пам'ятник: камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом -- ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле. В цьому відношенні пісні для Малоросії -- все: і поезія, і історія, і батьківська могила. Хто не зрозумів їх глибоко, той нічого не узнає про колишній побут цієї квітучої частини Росії. Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним в ясній величі.

Пісні малоросійські можуть цілком назватися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому моментові і тодішньому стану почуттів. Всюди проймає їх, всюди дихає в них ця широка воля козацького життя. Всюди видно ту силу, радість, могутність, з якою козак кидає тишу і безтурботність життя домовитого, щоб поринути в усю поезію битв, небезпек і розгульного бенкетування з товаришами. Ні чорнобрива дружина, що пашить свіжістю, з карими очима, з сліпучим блиском зубів, вся віддана коханню, дружина, яка вдержує за стремено коня його, ні стара мати, яка розливається потоками сліз, всю істоту якої заполонило саме материнське почуття, -- ніщо не в силі вдержати його. Упертий, непохитний, він поспішає в степи, у вольницю товаришів. Його дружину, матір, сестру, братів -- все заміняє ватага гульливих рицарів наскоків. Узи цього братерства для нього вищі за все, сильніші за кохання. Блищить Чорне море; весь чудовий, незмірний степ від Таману до Дунаю -- дикий океан квітів колишеться одним нальотом вітру; в безмежній глибині неба тонуть лебеді і журавлі; вмираючий козак лежить серед цієї свіжості незайманої природи і збирає всі сили, щоб не вмерти, не поглянувши ще раз на своїх товаришів.

То ще добре козацька голова знала,

Що без війська козацького не вмирала.

Побачивши їх, він заспокоюється і вмирає. Чи виступає козацьке військо в похід, тихе і слухняне; чи вивергає з самопалів потоп диму і куль; чи кружляє вільно мед, вино; чи описується жахлива страта гетьмана, від якої дибом встає волосся, чи помста козаків, чи забитий козак з широко розкинутими руками на траві, з розметаним чубом, чи клекіт орлів у небі, які сперечаються про те, кому з них видирати козацькі очі, -- все це живе в піснях і змальоване сміливими фарбами. Інша частина пісень малює другу половину життя народу: в них розкидано риси побуту домашнього; тут в усьому цілковита протилежність. Там тільки козаки, тільки військове, бівуачне і суворе життя; тут, навпаки, тільки жіночий світ, ніжний, журливий, сповнений кохання. Ці дві статі бачились між собою найкоротший час і потім розлучались на цілі роки. Роки ці минали для жінок в журбі, в чеканні своїх чоловіків, коханих, які промайнули перед ними в своєму пишному військовому вбранні, як сон, як мрія. Від того кохання їх стає надзвичайно поетичним. Свіжа, невинна, як голубка, молода дружина раптом пізнала всі розкоші, все раювання жінки, яка вся створена для кохання. Весь початок весни її, проведений з цим могутнім, вільним сином війни, зібрав для неї радість всього життя в одну блискавично швидку мить. Проти неї ніщо все інше життя; вона живе однією цією миттю. Сумуючи з ранку до вечора, вона чекає повернення свого чорнобривого чоловіка:

Ой чорнії бровенята!

Лихо мені з вами:

Не хочете ночувати

Ні ніченьки самі.

Вона вся живе спогадом. Все, на що вони дивилися удвох, куди вони удвох ходили, що удвох говорили, -- все це пригадує вона, не упускаючи жодної дрібниці. Вона звертається до всього, що бачить у природі, повній життя, і навіть до бездушних предметів, і всім їм говорить і скаржиться. І які прості, які поетично прості її сповнені душі слова! До всього застосовує вона стан душі своєї і не може наговоритися, тому що людина багатомовна завжди, коли в її смутку є таємна втіха. Нарешті з тихим, але безнадійним відчаєм говорить вона:

Та вже ж мені не ходити,

Куди я ходила!

Та вже ж мені не любити,

Кого я любила!

Та вже ж мені не ходити

Ранком попід замком!

Та вже ж мені не стояти

Із моїм коханком!

Та вже ж мені не ходити

В ліски по горішки!

Та вже ж мені минулися

Дівоцькії смішки!

Щоб хоч трохи зробити доступною для тих, хто не знає малоросійської мови, глибину почуттів, розсипаних у цих піснях, наводжу одну з них у перекладі:

Рассердился, разгневался на меня мой милый!

Вот он седлает своего вороного коня и едет да-

леко, далеко от меня.

«Куда же ты, мой милый, голубчик мой сизый,

куда ты уезжаешь? Кому ты меня, беззащитную,

молодую, кому оставляешь?»

«Оставляю тебя, моя милая, одному богу. Жди

меня, пока не возвращусь из дальней дороги».

О, если б я знала, если бы ведала, откуда будет

ехать мой милый, я бы ему по всей дороге мости-

ла мосты из зеленого тростника и все бы ждала

его в гости. поезія малоросійський пісня віршування

Боже всесильный! выровняй все долины и горы,

чтобы везде было ровно, чтобы оттоле ему до

самого дому было хорошо ехать.

Чу! луга шумят, берега звенят, по дороге зеленеет

трава -- это он! это мой милый едет!

Чу! луга шумят, берега звенят, расцветает кали-

на -- верно, где-нибудь мой милый, голубчик мой

сизый, с другою разговаривает.

«Зачем же ты не приехал, зачем не прилетел, как

я тебе говорила. Коня ли не имел, дороги ли

не знал, или мать не велела тебе?»

«Я коня имею; я и дорогу знаю, и мать еще вчера

с вечера велела мне седлать коня.

Но только лишь сяду на коня, только лишь выеду

за ворота, как уже бежит за мною другая и так

жалко стонет, так плачет, что тоска ее хватает

за самое сердце».

Можна навести до тисячі подібних пісень, можливо, навіть далеко кращих. Всі вони милозвучні, запашні, різноманітні надзвичайно. Скрізь нові барви, скрізь простота і невимовна ніжність почувань [...] ...найбільш звичайні предмети в їх піснях повиваються невимовною поезією, чому ще більше допомагають залишки обрядів древньої слов'янської міфології, які вони підкорили християнству. Часто зажурена діва благає бога, щоб він засвітив на небі воскову свічку, поки її милий перебреде через ріку Дунай. На всьому печать чистого первісного дитинства, отже, і високої поезії. Виклад пісень їхніх, як жіночих, так і козацьких, майже завжди драматичний -- ознака розвитку народного духу і діяльного, неспокійного життя, яким довго жив народ. Пісні їх майже ніколи не перетворюються в описові і не займаються довго зображенням природи. Природу в них ледве тільки видно в куплеті; та проте риси її такі нові, тонкі, чіткі, що подають весь предмет; а втім, до них вдаються для того тільки, щоб сильніше висловити почуття душі, і тому явища природи покірно йдуть у них за явищами почуття. Те саме у них подається разом і в зовнішньому, і у внутрішньому світі. Часто замість цілого зовнішнього є тільки одна різка риса, одна частина його. В них ніде не можна знайти такої фрази: був вечір; але замість цього говориться про те, що буває ввечері, напр.:

Йшли корови із діброви, а овечки з поля,

Виплакала карі очі, край милого стоя.

Через те дуже багато хто, не зрозумівши, вважав подібні звороти нісенітницею. Почуття у них виявляється раптом, сильно, різко і ніколи не охолоджується довгим періодом. У багатьох піснях нема однієї загальної думки, так що вони схожі на ряд куплетів, з яких кожний має в собі окрему думку. Іноді вони здаються зовсім безладними, тому що складаються в одну мить, і через те що зір народу живий, то звичайно ті предмети, які перші впадають в очі, перші входять і в пісні. Та зате з цієї строкатої купи виступають такі куплети, які вражають найбільш чарівною безпосередністю поезії. Найяскравіший і найвірніший малюнок і найдзвінкіша звучність слів разом поєднуються в них. Пісня складається не з пером у руці, не на папері, не з точним розрахунком, але у вихорі, у забутті, коли душа дзвенить і всі члени, порушуючи спокійний, звичайний стан, стають вільнішими, руки вільно розпростерті і дикі хвилі веселощів несуть його далеко від усього. Це помічається навіть у найбільш тужливих піснях, надривні звуки яких з болем торкаються серця. Вони ніколи не могли вилитися з душі людини у звичайному стані, при реальному погляді на предмет. Тільки тоді, [...]коли думки незбагненно дивно, у незгоді звучать внутрішньою згодою, -- саме в такому розгулі, більше урочистому, ніж веселому, душа, незбагненно загадково, виливається нестерпно сумними звуками. Тоді геть дума і свідомість! Весь таємничий склад його вимагає звуків, самих звуків. Тому поезія в піснях невловима, чарівна, граціозна, як музика. Поезія думок більше доступна кожному, ніж поезія звуків, або, краще сказати, поезія Поезії. Її тільки один обранець, один справжній в душі поет розуміє; і саме через це часто найкраща пісня залишається непоміченою, тоді як незавидна виграє своїм змістом.

Віршування малоросійське найзручніше для пісень: в ньому поєднуються разом і розмір, і тоніка, і рима. Падіння звуків у них швидке, бистре; через те рядок ніколи майже не буває занадто довгий; якщо ж це і трапляється, то цезура посередині, з дзвінкою римою, розриває його. Чисті, протяжні ямби рідко трапляються; здебільшого швидкі хореї, дактилі, амфібрахії летять швидко, один за одним, примхливо і вільно змішуються між собою, утворюють нові розміри і роблять їх різноманітними надзвичайно. Рими звучать і стикаються одна з одною, як срібні підкови танцюючих. Вірність і музикальність вуха -- загальна властивість їх. Часто весь рядок буває співзвучний з іншим, незважаючи на те, що іноді у обох навіть рими нема. Близькість рим дивовижна. Часто рядок двічі терпить цезуру і двічі римується до замикаючої рими, якій, крім того, дає відповідь другий рядок, теж двічі співзвучний на середині. Іноді зустрічається така рима, яку, видимо, не можна назвати римою, але вона така вірна своїм відбиттям звуків, що подобається іноді більше, ніж рима, і ніколи б не спала на думку поетові з пером в руці. Характер музики не можна визначити одним словом: вона надзвичайно різноманітна. У багатьох піснях вона легка, граціозна, ледве тільки торкається землі і, здається, пустує, грається звуками. Іноді звуки її набирають мужнього характеру, стають сильними, могутніми, міцними; стопи важко б'ють в землю, і здається, начебто під них можна танцювати самого тільки гопака. Іноді ж звуки її стають надзвичайно вільними, широкими, змахи -- гігантськими, силкуючись охопити безмір простору і вслухаючись в них, танцюрист почуває себе велетнем: душа його і вся істота росте, розширяється безмежно. Він відривається раптом від землі, щоб сильніше вдарити в неї блискучими підковами і знятися знов угору. Що ж до музики смутку, то її ніде не чути так, як у них. Чи це туга за перерваною юністю, якій не дали довеселитися; чи це скарги на безпритульне становище тодішньої Малоросії.., але звуки її живуть, печуть, надривають душу. Російська тужлива музика виражає, як справедливо зауважив М. Максимович, забуття життя: вона прагне втекти від нього і заглушити повсякденні нужди і турботи; але в малоросійських піснях вона злилася з життям, -- звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а говорять -- говорять словами, промовляють, і кожне слово цієї яскравої мови проймає душу. Зойки її іноді такі схожі на крик серця, що воно враз і раптом здригається, немовби доторкнулось до нього гостре залізо. Безвідрадний, холодний відчай іноді чути в ній так сильно, що той, хто заслухався, забувається і почуває, що надія давно відлетіла з світу. В іншому місці уривчастий стогін, зойки, такі яскраві, живі, що з трепетом запитуєш себе: чи це звуки? Це жахливий зойк матері, в якої люте насильство вириває немовля, щоб з нелюдським сміхом розбити його об камінь. Ніщо не може бути сильнішим від народної музики, якщо тільки народ мав поетичний дар, життя різноманітне і діяльне; якщо натиски насильств і нездоланних вічних перешкод не давали йому ні на хвилину заснути і виривали з нього скарги і якщо ці скарги не могли інакше і ніде виявитись, як тільки в його піснях. Такою була беззахисна Малоросія під те лихоліття, коли хижо вдерлася в неї унія. По них, по цих звуках, можна догадуватися про її минулі страждання, так само, як про те, що пройшла буря з градом і зливою, можна дізнатися по діамантових сльозах, які вкривають з низу до вершини освіжені дерева, коли сонце кидає вечірнє проміння, розріджене повітря чисте, вдалині чути дзвінке мукання стад, голубуватий дим -- вісник сільської вечері і достатку -- здіймається світлими кільцями до неба, і вечір, тихий, ясний вечір обіймає заспокоєну землю.

Размещено на Allbest.ru