Драма "Владимир" Феофана Прокоповича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Феофан Прокопович. Драма «Владимир»

У 1705 р. в стінах Києво-Могилянської академії силами студентів будо поставлено драму Ф. Прокоповича «Владимир», якій судилось стати видатним явищем в історії давньої української драматургії. Тема твору -- запровадження християнства на Русі, показ боротьби проти християнства представників язичництва. Разом з тим автор прагнув показати Володимира, велич якого насамперед вимірювалась тим, що він повернув Русь до освіти, на шлях прогресу.

Твір має чітко виражену тенденційність. Боротьба між християнством і язичництвом уособлює собою гостру боротьбу нового із старим на сучасному авторові етапі. Прокопович перекинув міст із давнини в свою епоху -- в образі Володимира він прагнув розкрити реформатську діяльність Петра І, а в образах представників язичництва -- Жеривола, Курояда, Пияра -- представників реакційного духівництва, яке перешкоджало Петру І реалізувати свої реформи.

Підтвердженням цих положень є такий факт. Мракобіс Маркел Родишевський, колишній шкільний товариш Прокоповича, після смерті Петра І в доносі на опального Прокоповича писав, що той у драмі «Владимир» «архиреїв, ієреїв православных жрецами и фарисеями называет... Священников лицемерами, идольскими жрецами, а чернцов -- черными мужиками и чертями, и монашество, и черниц желает искоренить». На це звинувачення Прокопович відповів: «Ведаю, что великая часть нашего духовенства непотребныи суть итаковых имен или подобіи -- не по званию своему, не по праву і негожности. И кто сего не ведает. Ведаю, что и добріи и совестныи бретаются. А то ложь безсовестная, будто сплошь всех священников так и охужаю».

Суть доносу і відповідь на нього Феофана Прокоповича показові. Драматург не заперечував, що в образі жериволів, куроядів, пиярів відтворені риси зажерливого православного духівництва. Цікаво, що Прокопович, мовби ненароком, у деяких місцях драми «Владимир» назвав жерців попами та монахами.

Правда, у відповіді на донос він зауважив, що реакційною є тільки певна частина православного духівництва, і саме цю частину він показав у своїй драмі. Питання сатири на сучасних йому служителів культу треба розглядати в плані підтримки Прокоповичем політичної боротьби Петра І з особливо реакційним крилом церковників. Отже, розвінчування спрямоване Прокоповичем на підтримку заходів царя, які стосовно часу і політико-економічного життя Росії були прогресивними.

Образи язичницьких жерців Жеривола, Курояда, Пияра, які уособлюють найненависніше духівництво, намальовані Прокоповичем в різко негативних рисах. Вони не лише невігласи, а й ненажери, розпусники, брехуни. Жерці тільки похваляються своєю силою, могутністю, а насправді є нікчемами і боягузами. На словах вони начебто вболівають за віру, а по суті всі їхні діла спрямовані на задоволення власних інтересів. Найяскравіше з жерців змальований Жеривол, верховний жрець бога Перуна, його підручні -- Курояд і Пияр -- так характеризують свого вожака:

Он бы хотел, дабы был праздник непрестанний.

Дивну вещ реку: видех, когда напитанний

Многими он жертвами лежаше во хладе,

а чрево его бяше превеликой кладе

Подобное; обаче в ситности толикой

знамение беглада и алчбы великой;

Скрежеташе зубами, на мнозе без мера

движи уста и гортане И достойно вери

Слово твое, Пиаре; «время не имеет».

И во сне жрет Жеривол.

Єдине, що цікавить Жеривола і за що він бореться, -- це їжа, смачна, ситна. Для нього це свято і радість.

Жеривол докладає всіх зусиль, щоб перешкодити Володимиру прийняти християнство. Під час свята Перуна Жеривол як навіжений біжить лісом і закликає злих духів прийти йому на допомогу. Біси світу, тіла і хули пропонують Жериволу свої послуги.

У суперечці з грецьким філософом з приводу релігій Жеривол виявляє себе неуком. Він не може нічого протиставити проповідникові християнства, хіба що ситне життя язичницьких богів:

Мы же богов имамы не тако убогих:

Упиваются медом; гусей, курей, страви

тучат их, а найпаче тучнейшие кравы

И волы пожирают...

У подібному плані змальовано Курояда і Пияра. Вони такі ж, як і Жеривол, розпусники і ненажери. Боячись голодної смерті, Курояд волає: «Ясти мне хощется, о ясти! Горе! Ясти!».

Знаменно, що негативним образам драми надані імена-характеристики -- Жеривол, Курояд, Пияр, що визначають провідну рису кожного з цих персонажів, осуджувану письменником. Як відомо, така ж тенденція була і у представників класицизму. Прокопович, добре обізнаний з цим напрямом, безперечно, відчув на собі його вплив не тільки в плані надання героям імен за їх характерними рисами, а й в інших ознаках (частково дотримання трьох єдностей: дії, часу і місця). Проте, можливо, Ф. Прокопович наслідував фольклорну манеру давати героям такі імена, які визначали їх життя і вчинки.

В усякому разі, погляди Прокоповича на розпусне православне духовенство перегукувалися з народними. Однак в цілому погляди народу і Ф. Прокоповича на духовенство далеко не збігалися: Прокопович осуджував тільки його реакційну частину за опозицію до реформ Петра І, а народ таврував усіх церковників.

За задумом Ф. Прокоповича головним героєм драми є київський князь Володимир. Це самовладний, але розумний правитель. Прийняття християнства було для нього великим іспитом. Не зразу Володимир пішов на цей крок. Він вслуховується в суть християнських догматів, які тлумачить йому грецький філософ. Князь просить Жеривола і грецького філософа подискутувати про християнство і язичництво. У ході цієї дискусії Володимир зрозумів, що християнство має переваги над язичництвом, і стає на бік грецького філософа, що фактично означало згоду прийняти нову віру. Володимир побачив у ході дискусії і основну ваду язичництва -- невігластво і неписьменність. драма прокопович твір літературний

Однак ще будуть сумніви і довгі роздуми, поки Володимир прийме остаточно рішення запровадити на Русі християнство. Його переслідують різні спокуси, принади не регламентованого церквою життя. Та задумавши запровадити на Русі християнство, Володимир стає жорстоким у ставленні до язичництва: він забороняє жерцям приносити жертви і наказує порозбивати язичницьких ідолів. Полководці ретельно виконують наказ Володимира.

Образ Володимира відтворений Ф. Прокоповичем рельєфно. Київський князь виступає перед глядачем у всій складності свого характеру, у тісному зв'язку з обставинами і подіями. З язичника він перетворився на християнина, але цей шлях не був ні прямолінійним, ні безболісним. Прокопович прагнув відтворити якнайповніше процес зламу в душі Володимира, його розрив з вірою батьків і прийняття нової віри -- християнства, відбиваючи всі нюанси душевного стану героя. Тверезо обміркувавши питання заміни релігії, Володимир приходить до думки, що

Дим ест един -- людская и хула и слава.

А яко стар учуся, то ли будет бедно.

Учитися добраго во всяком не стидно

Ест времени: «До смерти (обще гласит слово)

Всяк человек учится...».Отже, Прокопович представників язичництва і Володимира ставить у гострий конфлікт, наповнений динамічним драматизмом. Змалювання обох сторін діаметрально протилежне: жерців язичництва, опозицію виведено у сатиричних тонах, наділено непривабливими рисами, які гостро засуджувались автором, а Володимира змальовано із симпатією, як борця за нове, що несло за собою прогресивні ідеї. Така манера зображення протилежних за ідейним змістом героїв цілком виправдана: на фоні одних добре видно риси інших.

Увагу привертають і інші персонажі драми, зокрема грецький філософ. Прокопович зображує його як чудового оратора, наполегливого проповідника християнства, що вміє аргументовано розкрити позитивний бік православних догм. Його мова логічна, відзначається метафоричністю. Однак Прокопович не ідеалізує філософа. Він відбиває і негативні його риси, зокрема погорду до Русі.

Образи Бориса і Гліба відтворені драматургом за житіями. Вони вийшли статичними. Слухняними виконавцями волі Володимира виступають його полководці Храбрий і Мечислав.

Драма «Владимир» написана українською літературною мовою із значною домішкою церковнослов'янізмів. Вірш -- тринадцятискладовий силабічний, а в окремих місцях наближається до народного (зокрема, репліки Курояда, Пияра). Стиль урочистий, піднесений.

Свій твір Прокопович побудував за настановами власної поетики. Він складається з п'яти актів, пролога й епілога. Перший акт -- протасис, другий -- епітасис, третій і четвертий -- катастасис, п'ятий -- катастрофа. Драма закінчується хором.

Прокопович у драмі дотримався й інших вимог своєї поетики. Зокрема, вибрано відповідно історичний сюжет, дотримано єдність дії і часу. Хоч п'єса має аж п'ять актів, вона відтворює тільки один епізод із життя Володимира -- прийняття ним християнства. Дія відбувається в короткий відтинок часу, тобто не перевищує, як цього вимагала поетика, трьох днів, і лише в одному місці -- в Києві.

Драматург не особливо турбувався про історичну вірогідність «Владимира». Він вважав, що головним у творі має бути не точне відображення історичної події так, як вона відбувалася, а показ того, як вона повинна відбуватися. На думку Прокоповича, функція художнього твору на історичну тему полягає в тому, щоб «навчити людей, якими вони повинні бути в тому чи іншому роді життя». Тому драматург і наділяє Володимира якостями князя-реформатора, якими має володіти така людина. Саме це і визначає драматизм п'єси «Владимир». У душі князя борються дві сили -- звичка до усталеного життя і прагнення нового.

На відміну від попередніх українських драм у п'єсі «Владимир» небагато алегоричних і символічних елементів. Це біси-спокусники, які наділені людськими рисами і представляють певні людські уособлення.

Драмою «Владимир» живо цікавились історики літератури та театру. Про неї писали М. Тихонравов, П. Морозов, І. Франко, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій та ін. Було проаналізовано ряд аспектів драми, дано їй оцінку. Майже всі дослідники сходились на думці, що цей твір -- помітне явище в історії української літератури доби феодалізму. М. Тихонравов писав, що в драмі «Владимир» відбились «свобода думки, сміливість і різкість слова».

Зв'язок драми «Владимир» з життям, актуальними проблемами часу робили цей твір гідним наслідування. На жаль, цим шляхом не пішли драматурги. Як зауважує В. Адріанова-Перетц, «Владимир» Феофана Прокоповича «школи не створив». І далі на Україні продовжувала розвиватись схоластична драма. Лише окремі автори наслідували деякі аспекти вчення Прокоповича про драматичне мистецтво.

Глибока ідейність і високий патріотизм громадсько-політичної поезії Феофана Прокоповича, новаторство в галузі форми віршованої творчості (по суті, перші зразки тонізації силабічного вірша) поставили його в коло передових поетів Росії та України початку XVIII ст.

Феофан Прокопович має незаперечні заслуги в розвитку передової суспільно-політичної і літературної думки початку XVIII ст. Борець за самобутню, національну українську культуру і літературу, Феофан Прокопович наблизив літературу до життя, у своїх теоретико-літературних курсах вимагав від літераторів-початківців правдивого зображення дійсності, актуальності тематики художніх творів.

Але поряд з цим слід відзначити також історичну обмеженість як світогляду Ф. Прокоповича, так і його громадсько-політичної та культурно-літературної діяльності.

Прогресивний діяч першої половини XVIII ст. Ф. Прокопович породжений був конкретними суспільно-політичними обставинами епохи. Прокопович виправдовував освічений абсолютизм; його діяльність зміцнювала державу поміщиків і торговців.

Размещено на Allbest.ru