Засуджений до страти: важка доля українського гумору в особі Остапа Вишні

Постколоніальне літературознавство та історія української літератури переживають хвилю переглядів, переосмислень літератури радянського періоду. Це відкриває новий своєрідний дискурс багатозначної літератури та письменників як її творців, де вчинки та тексти слід „прочитувати” поміж рядків та дій, де митці, виживаючи, намагались проходити крізь важкоартилерійні обстріли радянської системи й писали різне, писали багато, творили міф системи. Саме такий міф слід розкодовувати сучасному дослідникові „міф як школа виживання”.

Мета розвідки полягає в переосмисленні особи письменника, в лінійному розгляді його біографії без поділу на „комуністичність” та „українськість”, оскільки, попри „повну реабілітацію” та намагання „вислужитися” у кінці 40 на початку 50 років, Остап Вишня своє „відсидів” у засланні. Зрештою, його передчасна смерть була свідченням служінню народу України, адже здоров'я він підірвав, відбуваючи каторгу за націоналістичні звинувачення. Стаття є логічним продовженням студії, яка вийшла у попередньому номері цього журналу й розповідала про дитинство та юність видатного українського гумориста. Мова йтиме про важку долю митця, радянська влада якого засудила за участь у міфічній проукраїнській організації (союзі). Ми зібрали й проаналізували факти із зрілого життя автора, його рецепцію цих подій та спогади очевидців, друзів, родини.

Перейдемо до найскладнішого етапу в житті О. Вишні. Саме цей період визначив все: що і як відбувалось із письменником до самої смерті. Тоталітарна машина запустила страшний механізм винищення української інтелігенції та еліти й митець потрапив у ті жорна. Українізація „вивернула” назовні всіх проукраїнсько налаштованих інтелігентів, „цвіт нації”, а влада взялася руйнувати український народ.

По закінченню навчання письменник спочатку працював фельдшером у 168-му Миргородському піхотному полку, що квартирував у Києві, потім у залізничній лікарні. У складі міністерства евакуювався до Кам'янця Подільського. Там полишив медицину й став співпрацювати в есерівській газеті „Народна воля”, а згодом у „Трудовій громаді”. У1919 році Павло Губенко як патріот Української Народної Республіки докладав зусиль дорозбудови нової держави, завідував Медико санітарною управою міністерства шляхів УНР. Ризикуючи життям, особисто працював упоїздах, що перевозили хворих на тиф. Розважав хворих смішними анекдотами, які складав у вільні хвилини. У цей час вгазеті „Народна воля” з'явилася його перша невідома досі публікація під псевдонімом „Павло Грунський”. Загалом уцей період насторінках кам'янець-подільських газет надруковано 21 твір молодого автораАктуальні питання суспільних наук та історії медицини. Спільний українсько-румунський науковий журнал..

Перший надрукований твір Остапа Вишні „Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)” побачив світ за тим же підписом „П. Грунський” у кам'яне цьподільській газеті „Народна воля” 2 листопада 1919 р. Перші друковані твори це „Про велике чортзна-що”, „Антанта”, „Демократичні реформи Денікіна” політичні фейлетони, у яких різко викривалась білогвардійщина. Автор чудово знав, щоза такі, повні презирства й гніву слова, йому загрожує розстріл. А вже через багато років Остап Вишня в щоденнику „Думи мої, думи мої...” залишив такий запис: „Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові (АПСНІМ), 2017, №) 1 (13). P. 122-126.

На початку 1920 року письменник повернувся до Києва. Працював редактором у видавництв і „Книгоспілка”. А далі веремія радянської катівні почала давати про себе знати, тому що у жовтн і 1920 року був заарештований і засуджений на 3 роки. Проте першого разу „пронесло”, бо за клопотанням В. Блакитного гумориста невдовзі звільнили з-під арешту.

У жовтні 1920 року П. Губенко переїхав до тодішньої столиці Харкова. З квітня 1921р., коли він став працівником республіканської газети „Вісті ВУЦВК”, розпочинається період його активної творчості й систематичних публікацій у пресі. Згодом працював у газетах „Селянська правда”, журналі „Червоний перець”, друкувався майже у всіх республіканських періодичних виданнях. Варто сказати, що автор до жодної з політичних партій ніколи не належав, був членом тільки літературних груп „Пролітфронт” та „Літературний ярмарок”, а з 1932 року входив до складу президії Оргкомітету СПУ.

У цей час друкує фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутрішнього і міжнародного життя. „Популярність Вишні ширилася із швидкістю лісової пожежі, він заволодів умами й серцями багатомільйонних читацьких мас у місті й на селі, його ''З книжки розкуповувались одразу, нарозхват... Istoriya ukrayins'koyi literatury' XX stoKttya [Иіїогу of Ukrainian literature of the twentieth century], U dvox kny'gax. Kn. 1. Za red. V. G. Donchy'ka, Ky'yiv, Ly'bid', 1998, P. 312..

Остап Вишня брав участь у громадській роботі та в діяльності відомих літературних об'єднань „Плуг” і „Гарт”, в організації та редагуванні разом з В. Блакитним перших двох номерів легендарного журналу „Червоний перець” (1922) і продовжив працю вцьому журналі в 1927 році, коли було поновлено його вихід. З усміхом, тонко і гумористично чуттєво, не уникаючи й іронічних кпинів над недоліками, письменник відтворював окремі епізоди з тогочасного літпроцесу („Плуг”, „Понеділок”, „Вісті”). Тоді ж вийшла друком добірка шаржів на Миколу Хвильового („Синя трясовина”), Г. Косинку („Однокутний бій”), Миколу Зерова („Воскресла”) та ін.

Саме завдяки Остапові Вишні в українській літературі народився новий жанр усмішка це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам письменник. Пізніше він писав: „Хоч„фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово „усмішка” нашіше від „фейлетону” Vy'shnya Ostap. Fejletony'. Gumoresky'. Usmishky'. Shhodenny'kovi zapy'sy' [Satires. Humoresques. Smiles. Diary entries], Ky'yiv, Nauk. Dumka, 1984, P. 463.. Критики сприймали творчість гумориста неоднозначно. Одні називали його гумор низькопробним, „культурою примітивізму”, а високу народну популярність пояснюють низькою культурою населення. Інші, як, наприклад, Микола Хвильовий, дуже схвально відгукувався про „усмішки”.

Фейлетони й гуморески П. Губенка виходять окремими книжками: „Діли небесні” (1923), „Вишневі усмішки (сільські)” (1923), „Кому веселе, а кому й сумне”, „Ану, хлопці, не піддайсь!” (обидві 1924), „Вишне віусмішки кримські” (1925), „Лицем до села” (1926), „Вишневі усмішки кооперативні”, "Вишневі усмішки літературні", "Вишневі усмішки театральні" (1927), „Вишневі усмішки закордонні” (1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по чотири-п'ять разів.

Цей період умовно знаменував становлення Вишні як митця та формування набору специфічних лише для нього письменницьких якостей. У мемуарних „Розповідях про неспокій” Юрій Смолич висвітлив таку неоднозначну обставину, що стосується подальшої долі Остапа Вишні: „Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні”. Мається на увазі кам'янець-подільський період творчості: „Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з'явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований. Це був його перший арешт й невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь Еллан-Блакитний, добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадянськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був та через ВУЦВК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів до себе в редакцію Rozstrilyane vidrodzhennya. Antologiya 1917 - 1 933. Poeziya - proza - drama - esej [Executed Renaissance: Anthology 1917 - 1933: Poetry - Prose - Drama - Essay], Uporyadkuv., peredy'm., pislyamova Yu. Lavrinenka. Pislyamova Yevgena Sverstuyuka, Ky'yiv, Smolosky'p, 2004, P. 615..

Цей період ознаменований неймовірною популярністю гумориста в народі. Неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а русифіковані робітники вчилися читати українською. Газетні „усмішки” Вишні видавались окремими збірками великими тиражами і по кілька разів: у 1928 р. вийшло 25 збірок „Вишневих усмішок”, цього ж року було видано чотирьохтомне видання вибраних усмішок. До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів нечуваного для тих часів.

Варто зупинитися й на його особистому житті. З різних джерел відомо, що Остап Вишня був одружений двічі. Письменник Володимир Куліш зазначає: „Ніколи не згадувалось про перший шлюб Вишні та його синка, якого я так ніколи і не бачив, і не чув про нього” Makivchuk Fedir. “Nevmy'rushhy'j (peredmova)” [The immortal (Foreword)], Ostap Vy'shnya. Tvory , T 1. Ky'yiv, Dnipro, 1974, P. 16..

Дослідники припускають, що вперше письменник одружився у 1918-1919 роках. У спогадах Степана Риндика натрапляємо на розповідь О. Вишні, в якій письменник описує свої походеньки до сільських дівчат у селі Грунь, його знайомство із сільською дівчиною, яка, можливо, і стала його першою дружиною. Щодо сина від першого шлюбу, то Дмитро Чуб у своїй книзі „У дзеркалі життя і літератури” пише про зустріч артиста театру „Березіль” Йосипа Гірняка (його було заарештовано разом із О. Вишнею у 1934 році) з режисером Олександром Довженком (1940 р.): „Тут Гірняк довідався від Довженка, що син Остапа Вишні, В'ячко, закінчивши десятирічку, прилюдно відрікся від батька, обзиваючи його контрреволюціонером”. Подальша доля сина гумориста загалу невідома Istoriya ukrayins'koyi literatury' XX stolittya [History of Ukrainian literature of the twentieth century], U dvox kny'gah. Kn. 1. Za red.

V. G. Donchy' ka, Ky ' yiv, Ly' bi d' , 1 9 98, P . 308 ..

А вже у 1925 році О. Вишня одружується на Варварі Олексіївні Маслюченко, актрисі театру „Березіль”. Пані Варвара від першого шлюбу мала доньку Марію, яку письменник приймив за свою. Згаданий вище Володимир Куліш наводить такі спогади: „Ми приходили до його хати... Дружина Вишні -- така ж весела й життєрадісна артистка Маслюченко, худенька, непосидюща донька Леся -- образ своєї мами” (чомусь В. Куліш називає доньку Леся) Chub Dmy'tro. U dzerkali zhy'ttya j literatury' (Statti, rozvidky', spogady') [In the mirror of life and literature], Mel'born, 1982, P. 112..

Ось як описує Остапа Вишню В. Куліш: „Зросту вище від середнього, виглядав він, як „добрий дядько”. Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми приходили в його квартиру. Напорозі зустрічала нас Цяця пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під'їзді того ж будинку), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав” Ibid, P. 113..

Незабаром його дружині та доньці Марії випаде нелегка доля засланницького скитания, доля родини репресованого. Тому що подальші події відкривають трагічну главу в їхньому житті.

Щоб зрозуміти резонанс наступних подій, варто знати, що для українського селянства того часу ім`я Остапа Вишні було друге за значимістю після імені Тараса Шевченка. Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади, і в чорний для України 33-тій письменника заарештовують. 25 грудня 1933 року гуморист був звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема, в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований (в той період було репресовано всіх літераторів сатирично гумористичного жанру). Але Остап Вишня і тут залишився вірний собі: на одному з засідань сумно пожартував: „Пишіть уже й, що я намагався зґвалтувати Клару Цеткін!”... А пізніше, коли й сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, знову зіронізує: „Так я ж перший хотів його розстріляти!” Vy'shnya Ostap. Fejletony'. Gumoresky'. Usmishky'. Shhodenny'kovi zapy'sy' [Satires. Humoresques. Smiles. Diary entries], Ky'yiv, Nauk. Dumka, 1984, P. 428.

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. суд визначив міру покарання розстріл, а 3 березня рішенням колегії ОДПУ його замінили на десятирічне ув'язнення. Письменник відбував ці терміни в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору „Северный горняк”. Розглянемо ці події по порядку.

Письменника засуджують і відправляють етапом на Схід. Він опиняється в списку смертників тих, хто засуджений до страти. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією з них, в принципі малоймовірною, розстріляти ж було наказано Остапа Вишню, а в списках він значився, як Павло Михайлович Губенко. За іншою під час етапу він тяжко захворів і його просто покинули на одному з пунктів. І, нарешті, третя: репресивна машина „зажувала” й начальника колонії, його теж було розстріляно і кілька списків приречених просто загубилися. Так чи інакше, та письменнику судилося вижити в страшних клешнях стальних рукавиць. Однак 10 років свого життя втратив митець у Чиб'ю Ухта-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі).

Дружина письменника Варвара, як та декабристка, з донькою на руках, кинулася було на заслання за чоловіком, та їй не дозволили поселитися поряд, і, трохи поскитавшись, вона оселяється в Архангельську.

Про зустріч із Варварою Олексіївною згадує артистка Малиш-Федорець, яка з трупою театру опери при „домі Червоної Армії” гастролювала у 1936 році в Архангельську: „Вийшовши з крамниці, я побачила поблизу велику афішу, біля якої стояла якась змарніла обшарпана жінка. Ледве я наблизилася до неї, як вона озвалася до мене, називаючи мене по імені. ”Хто ви будете? Я вас не пізнаю”, -- сказала я. Узявши обома руками лице й, відгорнувши трохи зависле волосся, вона сказала тремтячим голосом: „Може, по очах пізнаєте?” А потім майже відразу сказала: „Я Варя Маслюченко,,”, і гірко розплакалась, викликавши сльози і в мене. Це була артистка, дружина Остапа Вишні Karanda Galy'na. Ostap Vy'shnya. Smiyemosya, dopoky' zhy'vi! [Ostap Vyshnya. Laugh until alive!]. URL: http://probapera.org/ publication/ 13/10231/biohrafiya-ostapa-vy shni.html.

Мешкали дружина та дочка Остапа Вишні на острові. Колишня актриса змушена була ходити на роботу за сім кілометрів по льоду. Працювала прибиральницею. Згадувана нами Малиш-Федорець запросила В. Маслюченко на виставу. „Варя була на всіх виставах, згадує далі співачка. Вона спершу прийшла до мене в гардеробну з дочкою, якій було 12 років. Одягнена була в якийсь, як вона сказала, „шухав” -- ніби брудне пошарпане пальто, а на ногах обмотки. Коли роздяглась, то не хотіла вішати, а скрутила в сувій свій одяг і поклала додолу між калоші, бо там, казала, є досить вошей” Pazy'ny'ch Vasy'l. Lebedy'ns'ki koreni i vorkuty'ns'ki krony' [Swan roots and crowns of Vorkuta of Ostap Vyshnya], URL: http://

www . leb ed in pre s s . c o m . u a/kategori i/n o vo st і/ 1 006- leb e d in s ki- koren i- i- vo rkut in ski- kron i- o stapa-v і shn і ..

У цей час у таборі Вишні доручають писати оповідання про працю в'язнів, та він і тут умудряється вставляти свої іронічні премудрості, якот „В останні роки населення Сибіру стрімко зростає”., що є натяком на криваві діяння влади.

Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку і письменника госпіталізували. Лікар, до якого потрапив автор, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свою опіку і добивається призначення фельдшером, після чого життя в неволі дещо змінилося. А потім хтось із чиновників вирішив, що талант та популярність Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів. Так, з усього сотаючи користь для себе, 3 грудня 1943 р. радянська влада випустила видатного гумориста на волю.

Однак здоров'я письменника було підірване безповоротно, тому він потрапляє в московську лікарню. Дізнавшись про це, прийомна донька Марія, що на той час навчалася в Москві, приходить провідати батька. Та Павло Михайлович не відразу впізнає її: востаннє бачив десятилітньою дівчинкою, а тепер їй було вже 20. Лише на самому кінці 1943 року письменник зумів зустрітись із дружиною та донькою остаточно, це сталося в маленькому містечку Раненбург Рязанської області. Трохи підлікувавшись, Вишня поїхав до Києва шукати сина від першого шлюбу. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той перехожий і виявився його сином. В'ячеслав довго не приймав батька, він не знав про заслання, і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей, все зрозумів. Возз'єднана сім'я переселилася до Києва.

Втративши здоров'я усталінських концтаборах, О. Вишня часто хворів. Кожного літа письменник із дружиною відпочивав у Будинку творчості та відпочинку для митців. У спогадах про Остапа Вишню згадують цілу низку курйозних випадків, які сталися з ним на відпочинку. Якось поїхав письменник з дружиною до села Мануйлівка. Його дружина, Варвара Олексіївна, заправила великий бутель вишнівки і поставила на вікні вигріватися. Надворі смеркло, вона сиділа і вишивала, а Вишня сааме щось писав. У цей час у відчинене вікно з темряви простяглась чиясь дебела рука, взяла бутель за шийку і зникла. Дружина злякалась і аж заплакала, а письменник з реготу ледве вигукнув: „У Вишні з-під носа потягли вишнівку Ibid.. вишня творчість проукраїнський концтабір

Рік після звільнення ознаменований поверненням письменника до українського читача. Надрукував 26 лютого в газеті „Радянська Україна” усмішку „Зенітка”, що обійшла усі фронти й часто звучала по радіо. Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети :„Самостійна дірка” (1945), збірки гумору „Зенітка” (1947), „Весна-красна” (1949), „Мудрість колгоспна” (1952), „А народ воювати не хоче” (1953), „Великі ростіть!” (1955), „Нещасне кохання” (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із російської та світової класики -- М. Гоголя, А. Чехова, О. СуховоКобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, П. Неруди.

Як плату за своє звільнення, Остап Вишня мав писати викривальні фейлетони проти УПА. І він писав їх! Та при цьому умудрявся зробити це так, що вони подобалися й радянській стороні, і самі повстанці сприймали їх як підтримку і пропаганду їхнього опору. Як приклад, відома в той час і популярна „Зенітка”.

Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами. Табори забрали здоров'я письменника, але до останніх днів свого існування він не залишав літературної творчості. „Реабілітація” відбулась за рік до його смерті, у 1955 році. Степан Олійник згадує: „Павло Михайлович підійшов до мене і з таким же болем повторив ту саму фразу: У мене така радість!.. А вони, жінка і дочка, плачуть... Не поспішаючи, витяг з кишені якогось папірчика і простяг його мені. Глянув я на той папірець і все зрозумів”. То була постанова, в якій значилося: „...справу з обвинувачення Губенка П. М. переглянуто і припинено за браком складу злочину” Vy'shnya Ostap. Fejletony'. Gumoresky'. Usmishky'. Shhodenny'kovi zapy'sy' [Satires. Humoresques. Smiles. Diary entries], Ky'yiv, Nauk. Dumka, 1984, P. 319.. Проте відхід уже був дуже близький, тому не довго тішився „відбіленим іменем” письменник.

За тиждень до сметрі, Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де близько місяця перебував у відрядженні (готувався до старту роботи над новою книгою гуморесок). Та не судилось читачам і палким шанувальникам побачити цю книгу. Нагла смерть спіткала зненацька улюбленця мільйонів читачів, друзів та близьких. 28 вересня 1956 року о 8 годині 33 хвилини нестало найбільшого українського гумориста XX ст. Федір Маківчук цитує одного із останніх листів від письменника: „Мені не хочеться, Федоре Юрійовичу, вмирати. Знаю, що доведеться вмирати, а от не хочу. Хочу прожити ще хоч п'ятнадцять, ну, хоч десять років” Vy'shnya Ostap. Tvory' [ Writings], Ky'yiv, Dnipro, T 1., 1974, P. 18..

Сім'я письменника, вірна пам'яті, дуже довго, фактично на власному ентузіазмі, тримала його квартиру як домашній музей, самі при цьому тіснилися у двох кімнатах. А в інші ходили екскурсії, там були виставлені особисті речі автора. Дуже цікавий експонат шахи, виліплені письменником із хліба у таборі. Та, зрештою, навпроти будинку звели торговий центр, і це будівництво пошкодило його фундамент, пішли тріщини. Рідна Україна не захотіла брати на себе утримання музею Остапа Вишні, тому його внучка вимушена була ту квартиру продати Pazy'ny'ch Vasy'l'. Lebedy'ns'ki koreni i vorkuty'ns'ki krony' Ostapa Vy'shni [Swan roots and crowns of Vorkuta of Ostap Vyshnya] URL: http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/1006-lebedinski-koreni-i-vorkutinski-kroni-ostapa-vishni.

Ось така сумна історія неперевершеного гумориста, в творах якого сміється сам народ. Часом цей сміх дзвінкий і заливистий, часом іронічний й викривальний, а, зазвичай, сміх крізь сльози. Тому що доля й біографія Остапа Вишні так до болю схожі на долі сотні українських митців (й на історії з життя мільйонів репресованих, закатованих чи доведених до смерті українців), який зжерла тоталітарна звірина паща.

Логічним закінченням нашого дослідження можуть бути слова самого ж Вишні: „Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш, тільки, щоб я хоч щонебудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися. І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, ніякого більше „гонорару” мені не треба. Я слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий!” Vy'shnya Ostap. Fejletony'. Gumoresky'. Usmishky'. Shhodenny'kovi zapy'sy' [Satires. Humoresques. Smiles. Diary entries], Ky'yiv, Nauk. Dumka, 1984, P. 411.. І доля таки післала гумористу те, що він просив, тому що Остап Вишня став справжнім улюбленцем свого народу, невід'ємною частиною української душі, яка крізь сльози поневолення і тортур вміє сміятись.

Размещено на Allbest.ru