У нарисі Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер) "Перший рік практики. Шкільний рік 1881/2" з циклу "Спогади учительки" (1936) згадується лист-пам'ятник молодого вчителя з містечка Бібрки пана Супруна - "двадцять аркушів, дрібно записаних" польською мовою¹. На першій сторінці рукопису вимережана витіюватим почерком присвята: "Kilka chwil z zycia nieszczgsliwego poswigcone w czesc wiernosci dozgonnej mojej najdrozczej Julii, ktora blaskiem zacmiia wszystkie gwiazdy na firmamencie niebieskim"². Це була мелодраматична сповідь безнадійно закоханого в Юлію молодого чоловіка, який, не добившись від неї взаємності, погрожував самогубством і, за словами авторки нарису, може, й справді "скінчив, як Вертер".

Цей "людський документ" так би й залишився поза увагою літературознавців, якби його сліди не позначилися на концепції знаменитої збірки Івана Франка "Зів'ялелистя" (1896). У передмові до книжки поет писав, що героєм його віршів є небіжчик, "чоловік слабої волі та буйної фантазії", який "раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб"³. Через кілька місяців по його смерті Франкові випадково дістався в руки "дневник - пом'ятий та поплямлений зшиток, писаний прихапцем, ночами". Окремі місця в ньому, "повні сили і виразу безпосереднього чуття", зробили на поета сильне враження, і він вирішив передати їх віршованою мовою.

Довгий час ця передмова вважалася літературною фікцією, аж поки в 1990 р. львівські вчені Іван Денисюк і Валерій Корнійчук не знайшли в архіві Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка й не опублікували той самий автентичний пам'ятник, про який розповіла у спогадах Уляна Кравченко. На титульній картці рукою Івана Франка був написаний чотиривірш: "О milosci / Lamiesz kosci, / Niech ci nikto / Nie zazdrosci"⁴. Це сенсаційне відкриття змінило уявлення про ґе - незу "Зів'ялого листя" і, на думку Григорія Грабовича, зробило поетичну книжку "останньою передсмертною запискою самовбивці"⁵.

Історія щоденника сягає далекого 1882 року, коли в бібрецькій повітовій школі з'явився новий учитель, пан Супрун, якого Юлія Шнайдер довгий час не зауважувала, не віталася з ним, не впізнавала серед гурту, дарма що він часто виступав її опонентом на шкільних радах. Але одного весняного дня в "канцелярії" опинилося їх тільки двоє. Аж тоді дівчина уважніше придивилася до свого колеги, який схилився над якоюсь книжкою. "В недбалому одінні, невеличкий, молодий, безвусий хлопець, блідий, з довгим волоссям" нагадував їй "постаті з альбома портретів молодих “піїтів" з доби романтизму. задуманий, мов оп'янілий гашишем. "⁶. Несподівано він підійшов до Юлії з проханням вислухати його. Виглядав так, наче хотів позбутися перед смертю якоїсь таємниці. Свою сповідь розпочав зі зневажливої автохарактеристики. Уважав себе відлюдьком, мізантропом, знеохоченим, нещасливим, без будь-якої надії на краще майбутнє. Не знайшов між товаришами спорідненої душі, не зазнав любові й розуміння навіть від рідної матері. "Огірчений, сумно настроєний, - продовжував розповідати Юлії пан Супрун, - прибув я тут на першу свою посаду, де побачив Вас, пані, моє фатум. Ваше добре, лагідне лице причарувало мене на перший погляд. Приглянувшись окруженню, я запримітив, що Ви неприступні, і другі товариші це мені сказали. Їхнє життя Вас не цікавить. Ви видались мені вищою над своє окруження. Ваш мармуровий спокій, оте вічне захоплення обов'язковою службовою роботою - се, здається, втеча не тільки від людей, але і від самої себе. Ви криєте тайну. Ваша вдача бурхлива, пристрасна, в деяких хвилинах Ваші очі зраджують Ваш жар"⁷. Одним словом, він не може більше кохати платонічно, а тому пропонує одружитися й виїхати на село, щоб там разом працювати й жити при двокласній школі: "Dla kochanka i kochanki dose i chatki pustelnika".

Відповідь дівчини спантеличила юнака. Вона гостро скритикувала його занепадницький настрій, позірні страждання, екзальтовані любовні почуття, що здавалися надуманими, стилізованими під героїв романтичних творів, зокрема поеми "W Szwajcarii" Юліуша Словацького. Їй не личить роль Беатріче, Лаури, Юлії, Лотти.

Квестія любові для неї не існує, бо вона прагне бути лише вчителькою, яка працює над дітворою свого народу. Такої ж жертовної праці Юлія бажає й своєму збентеженому співрозмовникові. Проте той заявляє, що відтепер йому суджена трагічна смерть. Однак погрози Супруна не викликають у дівчини жодного співчуття. "Вертер! Новий Вертер! Але це вражіння не робить, бо Ви вже третій з черги, - говорить вона залицяльникові. - Мою симпатію здобуде скорше чоловік сильної волі"⁸.

Після невдалого освідчення Супрун захворів і кілька днів не приходив до школи. А коли повернувся, то шукав будь-якої нагоди поговорити з Юлією, яка старанно уникала набридливого поклонника. Коли ж хлопцеві щастило перестріти її на дорозі, то "його слова були дальшою піснею про кохання". Щоб сподобатися дівчині, він змінив "свій дотеперішній неохайний одяг на претенсіональний". На тлі міського болота появився смішний денді в новому вбранні весняного фасону, у циліндрі, з цвікером (пенсне) в золотій оправі, при годиннику з золотим ланцюжком і поначіплюваними брелоками, з перснями на руках, у модних лакерках. Проте ця переміна мала зворотній ефект, бо робила комічне враження на Юлію, яка ходила в широкому чорному плащі, капелюсі a la Rembrandt, хустці й калошах та ще й із сотнею зошитів. Вона пригадала собі, що так само навесні самці тритонів, як і деяких птахів і акваріумних риб, змінюють своє забарвлення, щоб привернути увагу самичок. Контраст між нею й Супруном давав щедру поживу місцевим пліткаркам, тим паче, що ошалілий од кохання хлопець переслідував її, на ходу декламуючи вірші: "Фея моя, богине, дівчино Оссіянових пісень.". У такі хвилини молода вчителька аж ніяк не скидалася на німфу. Щоб позбутися товариства небажаного кавалера, вона з'являлася на вулиці не інакше, як у супроводі котроїсь зі своїх учениць. Після закінчення навчального року шкільна рада визнала незадовільною роботу всіх учителів, крім Юлії Шнайдер. Серед невдах опинився й Супрун, який був змушений залишити Бібрку. Прощаючись, він прислав дівчині зшиток зі своєю сповіддю. Вона, глянувши на першу сторінку, кинула той дарунок між старі папери. Читати весь лист не було в неї ні настрою, ні часу.

Через два роки Уляна Кравченко напише у своєму діярчику, який назве "Розгубленими листочками": "Майте милосердя наді мною; в доказ любові, прошу, не говоріть більше про любов і не пишіть про свої терпіння. Моє нещастя - се те щастя до сповіді Вертерів. вічні визнання, літа цілі. літа цілі. Те все збільшує мій смуток, тривогу, вбиває моє свобідне “я”, смерть несе. не вільна я. А проте, чи винна я, що таки ті любовні сцени терпіння найменшого відгомону в душі не мають. "⁹. Лише тоді, коли І. Франко, приїхавши до Бібрки в 1883 році, звернув увагу на картки пана Супруна, Уляна Кравченко перечитала їх, але, за власним зізнанням, "на жаль, пізно". Вона так і не довідалася про дальшу долю третього у своєму житті Вертера й не була певна, що той насправді закінчив життя самогубством. Він пропав безвісти. У щорічних учительських списках не було більше його імені. Найстаранніші розшуки цього молодого чоловіка, особливо з боку кравців, у котрих він під час манії вишукано вдягатися випозичав модні гарнітури, не дали жодних результатів.

Готуючи до друку свій нарис, письменниця доповнила його "Закінченням", у якому висловлювала досаду й жаліла тих "людей, що не вміють виповнити життя". "Незважаючи на мою довголітню блуканину, - зазначала вона, - лист зберігся, хоч багато з моїх рукописів пропало. Може, через слова Франка, одного з мужів Плутарха, як пан Супрун називав літератів, я зберегла той лист. "¹⁰.

"Кілька слів" передсмертної сповіді автора щоденника займають 40 сторінок учнівського зошита й кілька рядків 41-ї. Підпис відірваний. Зліва олівцем зазначено: "Bibrka 1881" (виправлено з 1883). Після присвяти "найдорожчій Юлії" йде звертання: "Slowieczku moj!", а далі - фраза, що визначає зміст усього послання: "To co piszp, to bpdzie ostatni odblysk zycia mego. Majqc silnepostanowienia porzucic ten npdzny swiat poswipcam te slow kilka mojej ubostwianej; bpdzie tam wprawdzie wiele gorzycy i cierpkosci, jednak istocie, ktorej serce lody, jak pancerem, otaczajq nie powinno to przyniesc zlych wrazen"¹¹. Таким чином від першої до останньої сторінки пан Супрун уже був запрограмований на самогубство, і цей основний мотив лише інколи переривається жалем за веселим світом, за весною життя. Перед нами ніби кардіограма болісних переживань, страждань рокованого на смерть юнака, людини гіперболізованих пристрастей. Улюбленець матері, її єдиний син (мав ще старшу сестру й, очевидно, молодших) занадто рано опинився поміж чужих людей, серед яких перебував 12 років, що постійно загострювало почуття самотності й меланхолії. Нарешті знайшов справжнього друга, до якого прив'язався всім серцем і вважав, що ніщо не зможе їх розлучити. Проте, продовжував автор щоденника, "Bog go powolal do siebie; ja mu zazdroszczp tego, nieprzytomnego oderwali mnie od trupa i tego ludzi mi zalowali, obawiali sip zarazy, przeklinam was, gdyz zostawiliscie mnie na okropne katusze i mpczarnie, jakie teraz przebywam"¹².

Чотири роки Супрун був психологічно зосередженим на смерті друга. Шукав розради в праці, власними зусиллями здобув посаду, став мізантропом, почав боятися людей, відрікся від світу з його радощами буття. Його зажурене серце вимагало точки опори, але так і не зміг знайти собі нового щирого приятеля. "О kobietach nie marzylem nigdy, - сповідався він далі, - wstrpt mialem do tych istot, nie wierzylem, by mozna kobietp pokochac, nie wierzylem, by kobieta potrafila rowniez odplacic sip wzajemnosciq; byly to rzeczy dla mnia wztrptne, a moze, dlatego, ze byly dla mnie nie zrozumiale, byly tajemnicq. Lecz trudno przewidziec to, o czem duma Ten, ktory w chmurach ukryty; bylem wcale nie czuly na wsielkie okazywane mnie objawy jakiejs sympatyi, nie mialem powolania komus je okazywac. Kobiety nie wywieraly i nie mogly wywierac na mnie zadnego wplywu, mlodosc moja przemija i przeminie zupelnie niewinnie, dusza moja nie jest jeszcze skalana rozpustq - mialem wstrpt do przedajnej milosci, do zwierzpcej sympatyi"¹³.

Нарешті зневірений у собі і знеохочений безрадісним життям, Супрун побачив дівчину, яка стала для нього фатальною. Він намагався загасити перші спалахи ще невідомого йому почуття, уникав зустрічей із коханою, ба, навіть почав неприхильно ставитися до неї, але все виявилося даремним. Може, ніколи б і не було того злощасного освідчення, якби сама Юлія не кинула йому співчутливий усміх, що брутально осмолив його серце. Автор щоденника фіксує цей короткочасний стан неймовірного блаженства. Він до найдрібніших деталей студіює таємницю обличчя коханої, займається самоаналізом, вівісекцією своїх страждань і водночас тих насолод, які, незважаючи на погорду й глум, дає йому любов: "Poznalem dziewicp, pokochalem swojq boginip Safonskiej ziemi, dziewicp piesni Ossianowych, na ustach i twarzy jej byla ta mgla tajemnicza, rodzqca smutek i marzenie. Ja pokochalem Ciebie, Julio, - звертається він до дівчини, - calem zapalem duszy mlodej, choc jej tego slowa powiedziec nie moglem spokojnie, z calq namiptnosciq mlodosci i rozpaczy, bo z rozpaczq chwytalem sip tego aniola, by mnie ratowac od ciemnego przeznaczenia, ktore zdawalo sip czyhac na mnie - przeczuciem a orpzem Damoklesa wisialo nademnq. W niebie Twoich oczow szukalem ratunku i wspolczucia. Ach, moj aniolek, zdawal sip byc dla mnie tak dobry i przyjazny, ze choc zapalu kochanki dopatrzyc nie moglem, przeciez byly to chwile rajugodne. Czasem smutek jakisglpbszy obslanial jej twarz,byly to dla mnie chwile bolesnej niepewnosci i bojazni, a przeciez jedna taka chwila z najgorszych zdolalaby oslodzic zebranq we mnie cierpkosc"¹⁴.

Стилізована, злегка ритмізована проза щоденника чергується з 24 віршами різної вартості - від банальних до талановитих і досить зворушливих. В одному з них поєднуються вишукані оксюморонні мотиви гіркоти й насолоди від кохання, а образ щирозлотого келиха перегукується з Франковою "чарочкою хрустальною"¹⁵:

Z olimpijskiej czary szczerozlotej,

Ktora milosc - nektar bogow miesci,

Co rozkoszy pijem, co tpsknoty!

Ile szczpscia a ile bolesci!

Troska dzienna,

Noc bezsenna,

Z nas, jak upior, krew wysysa,

Az nim skronie Nie osloni

Grobowego cien cyprysa¹⁶.

Силуетно відгомін Супрунового тексту й нарису Уляни Кравченко вчувається в 34 поезіях "Зів'ялого листя" із 61 вірша. Шкала прийомів перетоплювання словесної руди в поетичну крицю дуже розлога - від використання поодинокої деталі чи ліричної ситуації до трансформації окремого мотиву або ж до загального настрою, який Франко називає "резиґнація безкрая". Зокрема, після трагічного вигуку "Boze! umrp spokojnie." самогубець, що перебуває на краю безодні, усе ж таки з останніх сил намагається відтягнути невідворотне:

Szczpscia! szczpscia chocby chwilp Przelotnq wsrod burz,

Co skrzydelka ma motyle Znika z brzaskiem zorz.

Chocby tyle, ile rosy W polnym kwiecie drzy!

Wiosno, ziemio! wy niebiosy!

Szczpscia daicie mi!.1⁷

Через увесь щоденник проходить мотив розпуки й благання до Юлії промовити хоч єдине слівце надії, яке би вдержало нещасного автора при житті. Але водночас посилюється усвідомлення того, що вона цього зробити не може та й не хоче. Окремі уступи присвячені нехитрим розмірковуванням про різницю між невинною й продажною любов'ю. Очевидно, саме такі місця Іван Франко назвав "немудрим філософуванням". "Milosc czysta nie zakwitnie bez wiary, bez ukochania wszelkiego rodzaju dobra i znoty. Ona jedna ze wszystkich ludzkich uczuc odrywa nas od ziemi, uduchownieniem, otwiera swiat lepszy i na grob tak straszny dla ziemian, patrzy jak na obiecane zrzucenie kajdan, na podwoje raju. Bo milosc jest zgodnq w duchu z wiarq Chrystusa i stopniem moze do bezposredniej milosci Boga, szczytu doskonalosci czlowieka. Gdyby czlowiek uduchownic sip zdolal we wszystkich wzlpdach, ile go czysta milosc uduchownia, swiat ten zostal by ojczyznq wybranych, prawdziwie dzieci Bozych. Do wielkiego tego celu podwojnego swego istnienia czlowiek przez milosc dqzyc powinien"¹⁸.

Чи не найбільш хвилюючою в цьому прощальному листі є згадка про матір, жаль із приводу того, що вона не переживе ганьби і втрати - самогубства сина. Це кульмінація всієї сповіді, остання спроба Супруна вимолити в Юлії єдине словечко надії, що врятувало би його від непоправного кроку, од вічного мороку й повернуло би бідолашній матері улюблену дитину: "Nie ujrzp ja nigdy swiatla w oknach domu swego, nie mignie mnie na tle tych swiatel cien ukochanej towarzyszki zycia! W zimnym grobie swiatla nie trzeba! Ach, on taki ciemny, taki zimny! Och, czujp juz zapach swiec woskowych i won kadzidla, lecz i tego niestety nie dadzq mi ludzie. Zakopiq mnie na uzboczu, na rozdrozu bez swiatel i kadzidla, pies tylko zawyje! wrony zakraczq, a wiatry wiesc smutnq zaniosq matce! Och, ona biedna nie przezyje tego strasznego ciosu, rodzina straci syna i matkp! Ja bpdp przeklpty! O bodajbym sip byl na swiat nie rodzil! Ja bpdp samobojcq! Ja bpdp zabojcq mej chorej matki! Okropnosc! Och, Boze jedyny! Obroc mnie w nicosc i rzuc mnie na pastwp huraganow!"¹⁹. На іншій сторінці щоденника, звертаючись до "свого скарбу" - Юлії, самогубець також передбачає жахливу долю матері як вирішальний argumentum ad misericordiam: "Piers mippknie, gdy wspomnp sobie na biednq matkp, ktorej zabraknie syna, by jej powieki zamknql; ach, ona taka biedna! Ona by litosc w Tobie wzbudzila! Ach, ona mip tak kochala i kocha! Nic zycia jej sip przerwie na wiadomosc o samobojstwie syna!"²⁰. Дивовижним чином це місце збігається з віршем Івана Франка "Матінко моя ріднесенька!.", що явно скомпонований із автобіографічних елементів і фактів щоденника Супруна:

Матінко моя ріднесенька!

Не тужи за мною, не плач в самоті,

Не клени, як почуєш, що я зробив!

Не сумуй, що прийдеться самій доживать,

Що прийдеться самій у гріб лягать,

Що не буде кому очей затулить! ²¹

Не менш зворушливим є звертання самогубця до пташок, щоб попрощали його жалібною піснею, до вітрів, яких нещасний просить приносити йому вісті про кохану й передати їй з могили своє останнє зітхання, щоб знала, що й після смерті пам'ятає про неї той, хто так щиро, так гаряче, так невинно покохав її за життя. Супрун розсипав перед Юлею цілі самоцвіти найпестливіших імен: slowieczku moj, moj slowieczku, moja przepioreczko, gwiazdka, gwiazdka przewodnia, gwiazdko moja, moj skarb, moj najdrozszy kwiatuszek, aniele, aniolku, moj aniol, moj aniolek, moj anioleczku, aniele drogi, blawatku skromny, rusalko czarnobrewa, moj skromny fiolku, nimfo czarujqca, bostwo Ty moje, ptaszku srebrnopiory, zlotopiory ptaszku, моя берізко, moj klejnocie, moj ideale, rozo Auzonska, boginia Safonskiej ziemi, dziewica piesni Ossianowych, зрештою - Julio, Juleczko, moja Julio, Julio droga, Julio luba, Julio mila, Julio zlota, Juleczko zlota та ін. Себе ж бідолашний хлопець бичував безжалісно, називав нещасливцем, "natr^tnym zebrakiem z wyciqgniptq dloniq, ktoremu nikt nic dac nie chce za jego natrptstwo". "Ja zebrak na klpczkach litosci, - писав він, - blagam dla swego spragnionego serca jeden brylant, jedna perla, uroniona z oczow Twoich ukoilaby mq bolesc! Jedno slowo Twoje potrafiloby przywolac mnie do zycia, Twoje spojrzenie ocz litosne, rzucone, jak zebrakowi, zdolaloby przywrocic mnie dla swiata i ludzi"²².

Супрун збирався піти з цього світу влітку, перш ніж дозріють фрукти на деревах. Перед смертю він мав залагодити свої справи, упорядкувати, поправити й переписати щоденники, які, на його думку, або спалять люди, або "jaki mizantrop pokaze je swiatu, by przyjql je ze wzgardq i politawaniem"²³. Свою сповідь юнак закінчив проханням до коханої пробачити йому ті прикрощі, які завдав їй своєю настирливістю, й ніколи більше його не згадувати.

Проте Уляна Кравченко не виконала останню волю небіжчика. Крім автобіографічного нарису, де чільне місце займає історія її взаємин із паном Супруном, вона написала велику поезію в прозі "Dianthus diadematus" ("Коронований гвоздик"). У цьому ліро-епічному творі помітні ремінісценції, алюзії, майже дослівні вкраплення як із "дневника" самогубця, так і з Франкового "Зів'ялого листя". Головний герой Гвоздик - "Парис між цвітами", "вдача його із Дон-Жуана щось, щось із Вертера". Із тихого гомону тиші лірична героїня чує його голос. Їй здається що вона спить, але Гвоздик нагадує про себе: "Простори сонячні. Скільки тут місця на щастя, а ти?. Ти трутила мене у гріб темний. Гей, запахи піль. звуки сопілки. Жара червнева. буря-зрив. І не знаєш, коли се було. Вчора чи перед віками?" Зринають спогади про давню трагедію ("На багрі крові власної ростеш, розцвітаєш?), ремінісценції з Франкової "Ліричної драми" ("Являєшся мені у сні"), контроверсійні діалоги з нарису "Перший рік практики" ("Сповідь свою приневолюєш мене слухати? Великий Пан хай слухає. хайрозгрі - шує тебе. Не почуваюся до вини. Твоє найвище щастя земне: любов вічно за - присяжена - уява тільки хора. Всякі екстраваганції. тим більше еротичні - противні мені". - "Прости. Але і твоя любов ідеальна, твої слова про обов'язок служити ідеї самоподалання. приборкання жажди силою волі. і таке інше не придатне ні на що мені") ²⁴.

Цей незрозумілий без "дневника" самогубця й "Спогадів учительки" початок твору виконує функцію епілогу, незвичну для законів літературної композиції. Основні події розгортаються далі вже за відомим життєвим сценарієм. Коронований Гвоздик - "окраса городу, стріла самого Ероса, бога любові". Він гордий і недоступний для інших квітів. Від його погляду червоніє і в'яне сама королева - троянда, мліє "лелійка біла", не знаходить розради скабіоза, марніють дрібні стокротки, даремне розносять свій чар матіоли. А зарозумілий Гвоздик нахваляється перед братчиками: "Не бачу в нашому парку ні одної, гідної кохання справжнього. ті безумні Ganseblumchen²⁵. ті повійки, що до всякої тичини звикають, ті злобно-хитрі вдовички - скабіози - не для мене. Я не стріну ідеальнішої істоти, про які в сагах старинних читаю, не знаю, що із наміром чуття станеться. "²⁶.

Щоб покарати надмірну гординю свого товариша, змовилися квіти й наче ненароком заговорили про загадкову екзотичну істоту, самоцвітну перлу, фею небесної вроди, що випливає зі срібного озера. Гвоздик шалено закохується в Русалку, намагаючись зігріти її полум'ям своєї любові і своїх слів. Але як і Юлія з іншого, реального світу, так і Фея з казки не відповідає взаємністю. "Коли не вислухаєш мене, убійником стану", - вторить услід за автором "дневника" збілілий Гвоздик. Урешті Русалка, сполохана серна, налякана палкими вигуками залицяльника, промовила ті ж самі, відомі з минувшини фатальні слова: "Душею моєю не заволодієш, вільна вона, нічия. далека від пороху землі, від того, що ти любов'ю називаєш. Відчути в любові щастя безконечність не можу. Приваби кохання чужі мені. Душа моя може піднести твою душу в царство, звідкіль я родом, визволити тебе можу від пристрасті шалу. А коли про кохання говорити будеш, не побачиш мене більше"²⁷.

Гвоздик свою змінив тактику, бажав тепер спокоєм здобути довір'я коханої (пригадаймо, що Супрун почав наряджатися у вишуканий одяг). Фея почала вирізняти його з-поміж інших квітів, але не подавала надії, бо понад усе цінувала власну свободу. Але він не вгавав, був готовий, як і самогубець, стати перед нею на коліна або ж розіграти свою останню життєву драму: "Оссіянових пісень дівчино! Русалко! (показові образи з щоденника) Бездушно впасти тобі до ніг - це буде жертва, гідна тебе. На неспокій мій, на жар, що палить мене, - сон вічний одинокий ліком. Краща драма, ніж ідилія біля срібної, плакучої верби. Сестрині чуття твої.? Ні! Дякую! Уб'ю тебе і себе!"²⁸.

Назріває розв'язка. Трагедія неминуча.

Вона зрештою запрограмована ще в щоденнику Супруна. "Щось станеться, - провіщає в любовному шалі Гвоздик. - Сей маленький інструмент визволить від мук. "²⁹. А це вже фінальний образ із "Зів'ялого листя":

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий.

Один кивок. один момент.

І крові ключ кипучий.3⁰

Франківські мотиви звучать і в інших гіперболізованих маніфестаціях головного героя "Dianthus diadematus": "За блиск твоїх очей. за жар палкої любові, за один твій поцілунок сто тисяч літ горіти!. "³¹. Порівняймо цю пафосну клятву екзальтованого Гвоздика із заключним акордом поезії "Чорте, демоне розлуки." з третього жмутка:

За один її цілунок Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ³².

Вердикт Русалки-феї такий же безжалісний, як і вирок ліричної героїні "Зів'ялого листя": "Не надійся нічого.". "Дівчина Осіяннових пісень" стрибнула по срібній від місячного сяйва стежині й більше не появлялася - "срібною імлою розвіялася по таємних лугах нірвани" (також вплив Франкових уступів: "Як мовчки я терпів, болів, / Так мовчки впаду без жалів / В нірвани темний кут"³³; "Поклін і від мене, / Що скочу як стій / Із тиску сансари / В нірвани спокій!"³⁴). Гвоздик наближався до безодні.

Вочевидь, почуття трагічної вини не покидало Уляну Кравченко від часу Франкової "ліричної драми". Час відретушував у її свідомості малопривабливі риси пана Супруна, зм'якшив прикрі враження від його нав'язливої поведінки й настирливих любовних домагань. Тому на відміну од нарису, написаному по свіжих слідах життєвої драми, самогубець постає тепер в ореолі свого нерозсудливого чину як нещасна жертва палкого й самозреченого кохання, справжня ціна якого стає зрозумілою лише в зрілому віці. І письменниця починає поетизувати того, кого за життя ігнорувала свідомо й жорстоко: "Він, що вистрілом у серце визволення глядів від мук вірності нещасному коханню - він розцвітає фантазією, стає в одежі ектоплазми - не як звичайна людина, але як ароматичний, полумінний Гвоздик - Dianthus diadematus"³⁵. Уночі "спогади криваві" не дають їй спокою, хотілося б вірити, що давня історія була всього лиш казкою. Але із забуття продовжують терзати болючі й дошкульні слова "мари-привида": "Гадаєш, життя - істніння і смерть моя трагічна - се казка? Лист, і його слова, дописані на листі ним, геніальним автором славнозвісної ліричної драми, - се документ душі. А знаєш: його, його найбільш ненавиджу ще в гробі - ненавиджу більш, як усіх, що тебе любили. В тій червоній книжці ім'я твоє кров'ю серця його записане. Через нього - може - не міг я душею твоєю заволодіти, а ти сотворена була до щастя. щастя гідна. "³⁶. Так на авансцені з'являється третій учасник любовного трикутника, й Уляна Кравченко ще раз натякне на "сліди перечитання" Супрунового щоденника в "Зів'ялому листі": "Не віриш у любов мою - у любов мою, - доноситься з могильного мороку голос небіжчика, - в те полу мінне письмо на білих картах ліричної драми. Гадаєш, те, що він узяв із мотивів мойого листа, чуже йому було, що він не переходив усіх кругів пекла? Пропасті душі таємні - як пропасті космосу, і в царстві Флори глибина. Як перед віками глядиш на мене холодно, а життя моє пішло намарне. "³⁷. У передмові до своєї збірки ліричних пісень Іван Франко писав, що його вірші належать до "найсуб'єктивніших з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об'єктивних у способі малювання складного людського чуття"³⁸. Уляна Кравченко лише підтвердила цю сполуку різнорідних елементів у "Зів'ялому листі", де на фактичну матрицю щоденника самогубця Іван Франко накладав оригінальні "узори", сублімувавши в поетичну тканину збірки власний "чуття скарб багатий".

Біографічні картини з життя молодої вчительки й щемливі любовні дискурси в ліричному етюді "Dianthus diadematus" - то художній відгомін реальної життєвої драми Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер) і зневаженого нею молодого чоловіка, який своїм скромним рукописом викликав появу одного з шедеврів української інтимної лірики - збірки "Зів'яле листя" Івана Франка.

кравченко франко щоденник самогубець

Література

1. Кравченко Уляна. Вибрані твори. - К.: Держлітвидав, 1958. - С.358-374.

2. Відділ рукописів Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка. - Фонд 132. - № 208. - С.2.

3. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1976. - Т.2. - С.119.

4. Відділ рукописів. - С.1.

5. Грабович Г. Тексти і маски,. - К.: Критика, 2005. - С.107.

6. Кравченко Уляна. Вибрані твори. - С.358.

7. Ibidem. - С.359.

8. Ibidem. - С.360.

9. Ibidem. - С.262.

10. Ibidem. - С.374.

11. Відділ рукописів. - С.2.

12. Ibidem.

13. Ibidem. - С.2-3.

14. Ibidem. - С.7.

15. “Кринице радощів, чуття / Ти чарочко хрустальна! / Омано дум, мого життя / Ти помилка фатальна! ” [Франко І. Зібрання творів. - С.150].

16. Відділ рукописів. - С.7.

17. Ibidem. - С.13.

18. Ibidem. - С.11.

19. Ibidem. - С.28.

20. Ibidem. - С.16.

21. Франко І. Зібрання творів. - С.150.

22. Відділ рукописів. - С.27.

23. Ibidem. - С.40.

24. Кравченко Уляна. Вибрані твори. - С.294.

25. Стокротки, маргаритки (нім.).

26. Кравченко Уляна. Вибрані твори. - С.295.

27. Ibidem. - С.296.

28. Ibidem. - С.297.

29. Ibidem.

30. Франко І. Зібрання творів. - С.174.

31. Кравченко Уляна. Вибрані твори. - С.298.

32. Франко І. Зібрання творів. - С.164.

33. Ibidem. - С.169.

34. Ibidem. - С.171.

35. Кравченко Уляна. Вибрані твори. - С.299.

36. Ibidem. - С.300.

37. Ibidem. - С.301.

38. Франко І. Зібрання творів. - С.120.

Размещено на Allbest.ru