Де розходяться дороги: Юрій Липа про топос втраченого раю в польській прозі 20-30-их років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 82.091:82=161.2/162.1

ДЕ РОЗХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ: ЮРІЙ ЛИПА ПРО ТОПОС ВТРАЧЕНОГО РАЮ В ПОЛЬСЬКІЙ ПРОЗІ 20-30-их РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

О. Г. Астаф'єв,

проф. Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, м. Київ

АНОТАЦІЯ

20-30-ті роки - не простий період в історії України, адже йдеться, по суті, про історію чотирьох окупованих територій: землі під більшовицькою Росією, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною. Для цілості картини слід додати ще й відомості про українську еміграцію, яка також контактувала з батьківщиною і намагалася впливати на події в ній. Тому й візія України в українській і польській прозі 20-30-их років теж неоднозначна, хоча насправді ніхто системно її не досліджував.

Однак, повернемося до подій 20-их років. 20 квітня 1920 р. був підписаний Варшавський договір, за яким українсько-польський кордон визначено по лінії Збруча і далі, вздовж східного кордону Рівненського повіту до Прип'яті. Одночасно Польща визнавала незалежну Українську Народну Республіку на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою.

Договір забезпечував національно-культурні права полякам в Україні й українцям у Польщі. Хоча насправді його умови, зокрема перехід до Польщі західних українських земель, призвели до глибоких і болючих розходжень серед українських громадян. Проти цього договору рішуче протестував екзильний уряд Західно-Української Народної Республіки та вся національна спільнота в Галичині. Протестували також українські політичні діячі: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микита Шаповал, Семен Вітик та інші [6, 344]. польський проза липа україна літературний

Відразу після підписання Варшавського договору, 25 квітня 1920 р., почався наступ польсько-українських військ на Київ та Бобруйськ. Уже 7 травня 1920 р. дивізія Марка Безручка разом з польськими частинами увійшла до Києва. Ці події описав Мирослав Ірчан у своїй дилогії "Трагедія Першого Травня" та "В бур'янах".

Поет Владислав Броневський, тоді підпоручник 1-го легіонерського полку у своєму щоденнику від 12 травня 1920 року зазначав: "Вже кілька днів я в Києві. Зайняли його без жодного пострілу - большевики втекли самі" [3, 102]. Однак на початку червня більшовицька армія Семена Будьонного змусила польсько-українські війська відступити до Дністра й на Захід - до Замостя, під Варшаву.

18 березня 1921 р. Польща уклала з РРФСР і УРСР Ризький мирний договір, яким визнавала УРСР. Натомість Росія визнавала приєднання до Польщі західноукраїнських земель. Нові умови життя української та польської націй, гострі соціальні суперечності й визначають розвиток їхніх літератур "міжвоєнного двадцятиліття" (1918-1939) [8, 7].

Бурхливі суспільні події на західноукраїнських землях віддзеркалені в романах і повістях Уласа Самчука "Кулак" (1932), "Марія" (1933), "Волинь" (1936, пізніше трансформована в однойменну трилогію), "Гори говорять" (1936); Степана Тудора ("Марія" (1928), "Молочне божевілля" (1930); дилогії Мирослава Ірчана "Трагедія Першого травня" (1918) і "В бур'янах (1924); Ірини Вільде ("Метелики на шпильках" (1936), "Б'є восьма" (1936), "Повнолітні діти" (1939); Осипа Туринського "Поза межами болю" (1921), "Дума пралісу" (1922), "Син землі" (1933); поемах і збірках поезій Олександра Гарилюка ("Поема про петлю" (1932), "Плакати", 1933), "Пісня матері" (1935), "Пісня з Берези" (1937), "Береза" (1937); Богдана-Ігоря Антонича "Три перстені" (1934), "Книга Лева" (1936); Святослава Гординського "Барви й лінії" (1933), "Буруни" (1936), "Слова на каменях" (1937), "Сім літ" (1939); Юрія Липи "Світлість" (1925), "Суворість" (1931), "Вірую" (1938); Євгена Маланюка "Стилет і стилос" (1925), ("Гербарій" (1926), "Земля й залізо" (1930), "Земна мадонна" (1934), "Перстень Полікрата" (1939); Юрія Дарагана "Сагайдак" (1925); Олега Ольжича "Рінь" (1935); Оксани Лятуринської "Гусла" (1938); Наталі Лівацької-Холодної "Вогонь і попіл" (1934), "Сім літер" (1937); Василя Бобинського "Тайна танцю" (1924), "Смерть Франка" (1927) та ін.

Польська література 20-30-их років змальовує події відновлення національної незалежності і всього, що принесла вона в життя народу, починаючи з осмислення уроків війни і революційного піднесення. "Міжвоєнне двадцятиліття" - це час пошуків нових шляхів, суперечок про те, яким повинно бути сучасне мистецтво. Під сумнів ставиться традиція, приходить пора експерименту в поезії.

Письменники частіше звертаються до протиріч соціальної дійсності (хоча це не завжди підтверджене глибокою інтерпретацією подій), протестують проти наступу фашизму на культуру і демократію. У той же час у творчості багатьох авторів відчутне тяжіння до деформації, зростає камерність художнього голосу, зникає психологізм, глибшають катастрофічні мотиви.

За умовний кордон тут можна визнати 1932 рік. Тоді виходять твори, які багато в чому визначили розвиток тодішньої польської революційної літератури: повість "Kordiana i chama" ("Кордіан і хам") Леона Кручковського, збірка поезій "Troska і piesn" ("Журба і пісня") Владислава Бронєвського. Перші два томи тетралогії "Nocy і dni" ("Ночі і дні") Марії Домбровської ніби завершують еволюцію польського роману 20-их років [10, 203-209].

Перші роки незалежності були в польській літературі добою бурхливого розвитку нових естетичних понять, боротьби за мистецтво, яке б відповідало новим історичним умовам і завданням. Процес усвідомлення літературою свого місця в новій дійсності затягнувся в часі й не обійшовся, на перших порах, без ілюзій.

У багатьох естетичних програмах і статтях тих років наскрізною ниткою проходить думка про звільнення мистецтва від тягаря патріотичних проблем. Теоретики різних шкіл доходять висновку, що поки ще Польща не набула незалежності, література відігравала особливу роль: у міру необхідності вона була тенденційною, підпорядковувала художні вимоги ідейним, виховувала народ в дусі боротьби за національне самоутвердження.

Тепер же, на думку окремих теоретиків, такі вимоги з літератури треба зняти, вона повинна займатися своїми іманентними проблемами, удосконалювати засоби художнього вираження. Виникають три основні літературні угруповання, кожне з яких претендує на те, щоб перекроїти літературний процес по-своєму і стати законодавцем нових художніх форм: скамандрити, футуристи (і їх різновид - формісти), експресіоністи [9, 23-28].

У цей час з'являється друком стаття Юрія Липи "Україна в сучасній польській літературі" ("Літературно-науковий вісник", 1927, ч. 7-8). На матеріалі творів польських письменників Юрія Бандровського, Марії Баньковської, Стефанії Баденової, Ксавери Глінки, Евеліни Дорожінської, Марії Дунін-Козіцької, Єлисавети Залеської, Зофії Коссак-Шуцької, Генрика Кораб-Кухарського та інших автор простежує художній етнообраз України.

Всі вони - спадкоємці романтизму, а романтизм, як відомо, витворив два міфи про Україну - світлий і темний. Світлий утілений у творах Адольфа Янушкевича, Томаша Варанецького, Антонія Мальчевського, Тимона Заборовського, Богдана Залеського, Мавриція Гославського, Вацлава Жевуського, Томаша Падури, Генрика Жевуського, Юліуша Словацького, Міхала Чайковського та ін. Згадаймо хоча б аркадійський образ України у творах Богдана Залеського, символом національного поета для якого був Боян. Його Україна - це справді ідилічний світ єдності людини і природи, як, наприклад, у поемі "Rusalki", а історична тематика зведена до ідеалізованого польсько-українського братерства й спільних виступів проти татар і турків.

Темний образ України постає у творах Северина Гощинського, Яна-Непомуцена Камінського, Генрика Красінського, Олександра Грози, Міхала Грабовського, Генрика Сенкевича, Фран- цішека Равіти-Ґавронського, Гелени Закшевської та ін. Для прикладу, повість "Na kresach ukrainnych" Францішека Равіти- Ґавронського, де українці презентовані як "плем'я вовків", збуджене кров'ю, або ж роман Генрика Сенкевича "Ogniem i mieczem", де також українці описані як звірина чернь, причому поляки, придушуючи різню, роблять це як шляхетні рицарі. Що ж змінилося від часів романтизму у польському письменстві?

Загалом же, на думку Юрія Липи, на проголошення третьої української держави, що відбулося після двох попередніх (княжої та козацької) в умовах великих катаклізмів і руйнації Російської та Австро-Угорської імперій, польська література відреагувала оперативніше і повніше, аніж, скажімо, російська. Діяльність Центральної Ради, проголошення її Третім Універсалом Української Народної Республіки, створення адміністрацій на місцях, українсько-більшовицька війна, конфлікт між урядом УНР і німецьким командуванням в Україні, третя фаза української державності - доба Директорії, державне відродження на Наддніпрянщині, у Галичині, на Буковині, українські землі під більшовиками, - всі ці події, звісно, віддзеркалилися у польській літературі.

За часів романтизму роль України у польській літературі справді була визначальною, варто згадати твори Северина Гощинського, Олександра Грози, Міхала Грабовського, Богдана Залеського, Тимона Заборовського, Антонія Мальчевсь- кого, Томоша Падури, Генрика Ржевуського, Юліуша Словацького, Зенона Фіша, Міхала Чайковського та інших. Тепер Україна опинилася на геополітичних розломах. Це ніби ще раз підтвердило думку, що "природний" порядок має відносну та тимчасову стійкість. Лише дух може заперечувати і змінювати "природний" порядок. У феноменах "природного" порядку можна знаходити знаки, символи здійснюваного в духовному світі, але це є принципово інше ставлення до "природного" порядку, ніж те, яке визнає за ним метафізичний характер поза всякими воєнними потрясіннями.

Революція і Перша світова війна перекреслили уявлення про гармонію. "Світова гармонія" не панує, не визначає вічний лад у цьому світі, їй важко перетворити занепалий світ. Жодних вічних, об'єктивних, "природних" начал природи і суспільства нема. Це - ілюзія свідомості, породжена соціальним пристосуванням.

Навіть найкращі закони природи не вічні, вони відповідають лише певному стану природного світу і можуть бути подолані при іншому стані світу. Існують лише вічні духовні начала життя - свобода, любов, творчість, цінність особистості. Існує вічний образ особистості, все ж родове - минуще. Всі минуще є лише символ. Це не означає, що минуще і відносне позбавлені будь-якої реальності, навіть коли йдеться про таку геополітичну даність, як Україна.

Колись українські землі належали польським власникам, а тепер часи змінилися. Знову на перший план висунулася болісна проблема зла, тепер вона отримала інше висвітлення і перестала бути аргументом проти існування Бога. Цей світ, у який всі були вкинуті після Першої світової війни, уже не схожий на Божий світ, у ньому не може царювати Божий порядок, Божа гармонія. Божий промінь ледь проривається у цей світ, ледь відкривається у справді наявному, у людях та їх існуванні, але не творить порядку і гармонії.

Гармонія, як і українські землі, тепер стали для польських письменників утраченим раєм, де пройшло дитинство багатьох із тих, що взялися за перо. Кожен із митців конструює не лише індивідуальні риси людини, а й етнічну (національну) ідентичність персонажів, краєвидів чи історичної минувшини, подаючи їхні певні ознаки.

Тепер божественне розкривається під пером, у творчому акті, у творчому житті духу, який пронизує і природне життя. Найважливіше завдання, що стоїть перед свідомістю, не мислити про Бога і дійсність натуралістично, за аналогією з речами і відносинами цього світу. Бог є таємниця краси, але таємниця, до якої можливе прилучення. Бога нема у буденному світопорядку, він є лише в прориві через цю буденність до колись рідної землі.

Напр., в Евеліни Дорожінської: "Такий прекрасний світанок крізь переплетені стежки парку, таке марево подільського степу. Тільки співати, вславляти, молитися" ("Na ostatnim miejscu"). Творчість Марії Дунін-Козіцької теж стверджує, що свободі належить примат над буттям, духу належить примат над застиглою природою. Але свобода - таємниця, вона не підлягає раціоналізації: "Це ж окраїнні землі, що тягнуться від Києва до Чорного мора як одна, часом хвиляста рівнина, криючи в собі скарбів без міри" ("Burza od Wschodu") [2:93, 282].

Творча свобода прагне польоту у нескінченність, але вона ж може захотіти і рабства, що ми і бачимо в історії людських суспільств. Свободи не було б, якби явища були самими речами в собі, якби ноумени вичерпували себе у феноменах. І свободи не було б, якби ноумени зовсім не діяли у феноменах, не виявляли себе у художніх етнообразах. Ростислав Радишевський пише: "Кожен польський письменник мабуть-що розрізняє образ власного етнокультурного "я", і образ іншого, гетерообраз (гетеро- імідж). Спектр художніх жанрів, які генерують етнокультурні образи, не лише фіксують їх, а й формують історію міжкультурного спілкування між українським та польським народами, взаємопізнання, надзвичайно широкий: спогади, мандрівні записки, романи, повісті, оповідання, публіцистична есеїстика, критична рецепція тощо" [4, 578].

Цілі покоління яскравих особистостей, уродженців української землі не з власної волі опинилися поза нею і там, в умовах важкого життя і жорстокої конкуренції, зуміли зреалізувати свій талант та інтелектуальний потенціал, стати суб'єктом історичного процесу. Відтак можна говорити про особливу діаспорну (імміграційну) культуру: до неї ми, безперечно, зараховуємо духовні суспільні цінності і смисли, яких би сфер вони не торкалися - освіти, науки, літератури, образотворчого мистецтва й архітектури, народних художніх промислів, періодичних видань і телерадіомовлення, охорони здоров'я, збройних сил, економіки, промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, підприємств зв'язку, споживчого ринку, органів державної влади і громадських організацій.

Юрій Липа вважає, що багато поляків раніше було розпорошено по всьому світу, заслано до Сибіру, деякі з них жили в українському ареалі, вони мали тут свої маєтності, тут пройшло їхнє дитинство і поховані родичі, та події Першої світової війни, проголошення незалежності Польщі, вихори жовтневої революції в Росії й Україні змусили їх покинути насиджені місця й іммігрувати до Польщі.

"Розкидані досі по всім світі ці видатні одиниці покидають тайги Сибіру, усміхи "douce France", зелено бережний Рейн, чорнозем Поділля і окутаний мрякою Лондон, щоб послужити своїй нації. Покидають вигідні місця і видатні становища, щоб служити народові вибраному, легенді про Польщу Збавительку. Чи ж не був кожний із цих поворотців певний, що Польща буде ліпша, вища, багатша, сильніша, хоч би духовно, від того краю, котрий покидав? І головне, що нова Польща буде гарніша і барвистіша за все, що вони досі бачили? Найшаленіші надії світили їм у повороті додому" [2: 93, 282].

Польська література як етнопсихоестетичний феномен зберігає у своїх символах та образах ірраціональну сферу етнічного, знання про етнос і рідну українську землю та втілює ментально- архетипну пам'ять. Ґрунт під ногами іммігрантів "став порожнечею - своєрідним антипростором", а досвід "пережитого екзилу" перетворився на "центр різниці, центр іншості" [5:2, 90], з якого й ведеться діалог з материнською Україною та її культурою.

Юрій Липа коментує роман одного з найвидатніших польських письменників Стефана Жеромського "Przedwiosnie" ("Провесна", 1924), де звучить ейфорія і захоплення своєю країною, любов до неї, шана, вболівання і туга, співчуття і готовність до самопожертви. Поляк, вихований на чужині, запитує у батька, що у вирі революції повернувся до родини:

"- Co bdzie z nami? Dok^d si^ udamy?

- Do Polski, - odpowiadal Seweryn.

- Po co?..

- Dlatego do Polski, - mowil, - ze tam si^ zacz^la nowa cywilizacja.

- Jakaz to?

- Ano posluchaj, jaka...

- Slucham.

- Narodzil si^ byl w Polski czlowiek jeden, a nazywa si^ tak samo jak my obaj czlowek genialny" [12, 74-75].

Далі старий, колишній вояк легіону, з ентузіазмом розповідає про "Кревного", бо він - відроджений геній польської нації. "Той "Кревний", послуговуючись велетенською силою західних течій і західних вітрів, з надморських пісків, за безцінь куплених, продукує скло до будови, скло брусове, від "котрого та нова цивілізація зачинається". Із того скла постають цілі стіни скляних будинків. Ті будинки взимку обігріває гаряча вода, а влітку охолоджує зимна. Вони майже нічого не коштують, то цілі міста і села зі скла. Ціла відроджена Польща - сад чудових гігієнічних цяцьок-пустель. Навіть химерна русалка, Вісла, далася вбрати в шори: її біг регулює скляне ложе [2:93, 280].

Нація справді має надзвичайний будівельний матеріал, таких талановитих інженерів, економістів, артистів. Новизна побудови нової держави передбачає час, вона з'являється в часі. Без часу немає зміни. Але час не є форма, в яку вкладено світовий процес і яка надає світові руху. Час - це рух і новизна. Нерухомий і незмінний світ не знав би часу. Творення нового припускає те, чого раніше бути не могло. Це й означає, що творчість передбачає небуття.

Але час, який несе з собою нове життя, має і смертоносне жало, воно безжально витісняє те, що було, передає передчуття життя і смерті. Отож, Цезарій Барика, герой "Przedwiosnie", дійшовши аж до столиці Польщі - Варшави, ані в дорозі, ані в столиці не знайшов скляних будинків. І не мав про це в кого спитати. Він зрозумів, що небіжчик-батько болісно з нього жартував перед смертю. То була - "наївна легенда", "marzenia futurystyczne" [12, 81].

Наївна легенда! По страшних зусиллях поколінь, по незліченних офірах дійти висновку, що то робилося в ім'я наївної легенди - це важкий удар. "Сон про кольорового улана" змінився на дійсність у сірій уніформі. Польща отримала кордони і становище, але зовсім не міфічні кордони. Для слабодухих поворотців нова Польща видається "колонією жидівського капіталу, прищепленого на дичці власнородного польського безладдя".

У 1918 р., після понад столітнього національного рабства, знову утворилася польська держава, її визнали інші держави. У житті польського народу відновлення національної держави стало подією великої історичної значущості. Було ліквідовано кордони, які по-варварськи розділяли країну на три частини.

З'явилася можливість незалежного від інших країн національного, економічного і культурного розвитку. Але становище в країні було вкрай важким, безробіття в містах, голод на селі. Нова влада не змогла ліквідувати успадковану з часів національного уярмлення економічну відсталість. У господарському житті панував застій і залежність від іноземного капіталу.

У плані художніх засобів - прийомів творення художнього образу і композиції "Predwiosne" Стефана Жеромського мало що дає нового у порівнянні із уже відомими творами письменника, такими, як "Ludzie bezdomny" ("Бездомні люди") і "Walka z szatanem" ("Боротьба з сатаною"). "Predwiosne" є романом- біографією героя, який, прагнучи визначити свій життєвий шлях, у пошуках правди перетинається з різними людьми, проблемами, способами мислення.

Наближено, ніби під лупою, в ньому показано кілька фрагментів із життя Цезарія Барики: дитячі і юнацькі роки, проведені в Баку, де він перебував під час революції, репатріація і безтурботний відпочинок у садибі приятеля Навлочі, нарешті Варшава, де Барика нібито навчається на медичному факультеті, а насправді ж займається політичною самоосвітою.

У романі широко застосована уже відома з попередніх творів автора техніка суперечок і дискусій, що наближають до пізнання правди та все ж таки всього не прояснюють. Такими суперечками Барики з Люлеком і з другом його померлих родичів, великим державним чиновником Гаєвцем, що виражає позицію уряду, наснажена остання, третя частина роману.

Але ця звична для Жеромського форма наповнена в романі новим змістом, бо всі переживання героя, всі його гіркі роздуми і муки сумління породжені дійсністю "вільної" польської держави. "Письменник виступає в романі нещадним суддею цієї дійсності і суддею власних помилок. Він остаточно ховає в ньому свою заповітну мрію про безтурботну епоху "скляних домів": у "Predwiosne" вона розвіяна, вміщена в сферу міфів, фантазії. Барика, повернувшись на батьківщину з Росії, бачить у Польщі не щасливе життя народу у скляних будинках, про яке розповідав йому батько, людина покоління Жеромського, а злидні, горе і безправ'я" [4, 578].

Цезарій Барика є першим позитивним героєм Стефана Жеромського, який не приймає певних рішень, не виступає з утопічними, дорожчими за життя планами. Стефан Жеромський пише не роман-рецепт, а роман-запитання про шляхи розвитку Польщі.

Наше існування занурене не тільки в дійсність, втілену у зовнішніх формах, але і в дійсність потенційну, більш глибоку і широку. І тому тільки можливо зміна, творчість і новизна. Потенційність побудови нової держави занурена у свободу, тому вона відмінна від буття. Не тільки теперішнє є дійсністю, нею є минуле і майбутнє. Але ця дійсність роздрібнена, розірвана занепалим часом. У занепалому часу протікає життя природи і життя історичне. Але все, що відбувається в часі, що розпався на минуле, сьогоднішнє і майбутнє, тобто в часі "хворому", є лише проекція назовні того, що відбувається у глибині.

Справжня творча новизна твориться в екзистенціальному часі, тобто по вертикалі, а не по горизонталі. "Predwiosne" - перший твір у польській літературі тих років, у якому так відкрито і сміливо розкривається похмура дійсність "вільної" польської держави. Це твір, значення якого вийшло далеко за межі літератури, суттєво вплинув на формування не одного покоління польської молоді" [4, 578]. У польській літературі початку ХХ ст. Стефан Жеромський був можливо найповнокровнішим, найусебічнішим виразником свого часу. Відчуття сучасності, постійне биття пульсу завжди було невід'ємною, головною рисою творчості письменника. Зафіксувати життя у нових, сучасних формах, знайти і показати читачам спосіб ліквідації його потворності, повести за собою всіх кращих людей країни - такою була мета творчості цього письменника.

Нова революційна хвиля дала про себе знати в 1929-1933 роках і досягла піку в 1929-1933 рр. Її не змогли спинити навіть жорсткі методи керівництва державою. Події в країні й на міжнародній арені (війна в Іспанії, наступ фашизму у Європі) вплинули на польську інтелігенцію. Творче середовище поляризується. Журнали "Piony" ("Піони"), "Droga" ("Дорога") розвивають традиції краківського авангарду й підтримували політику Юзефа Пілсудського. Тижневик "Prosto z mostu" ("Просто з мосту") має одвертий антибільшовицький характер. У 1933 р. постає Польська Академія Літератури, що співпрацює з урядом у всіх сферах культури і мистецтва, її очолює Вацлав Сєрошевский, генеральним секретарем стає Юліуш Каден-Бандровский.

Частина письменників підтримує уряд Юзефа Пілсудського, напр., Казимир Вєжинский у збірках віршів і поем "Piesni fanatyczne" ("Фанатичні пісні", 1929), "Wolnosc tragiczna" ("Трагічна свобода", 1936), Зиґмунт Новаковський у п'єсі "Gal^zka rozmarynu" ("Галузка розмарину", 1937). Юліуш Каден-Бандровский пише роман у 3-х т. "Mateusz Bigda" ("Матеуш Бігда", 1933), де відтворює довколопарламентські кулуари і постать провідника.

Майбутнє у веселковій взаємодії польської та німецької культур змальовує Адольф Новачинський у книзі "Plewy і perly" ("Полова і перли", 1934). Голосно заявляє про себе Тадеуш Бой- Желенський - письменник, публіцист, критик і перекладач. У своїх творах "Dziewice konsystorskie" ("Консисторські дівиці", 1929), "Pieklo kobiet" ("Пекло жінок", 1930), "Nasi okupanci" ("Наші окуранти", 1932) та ін. він розвінчує консерватизм, святенництво, лицемір'я, виступає проти закостенілих норм і звичаїв. Про безсмертну значущість культурної традиції нагадує Ян Парандовський у книгах "Mitologia" ("Міфологія", 1924), "Dysk Olimpijski" ("Диск олімпійський", 1933).

Про життя на селі розповідають повісті Владислава Ковальського "W Grzmicej" ("У Жмінцей", 1936), "Rodzina Mianowskich" ("Сім'я М'яновських", 1938). Ситуація в місті, безробіття, страйки, демонстрації, бунтівливі настрої робітників у центрі уваги повістей і романів Генрика Джевецького "Kwasniacy" ("Кисловці", 1934), Яна Бжози "Budowali gmach" ("Будували мир", 1938) і "Dzieci" ("Діти", 1936), Анджея Воліци "Ulica Ogrodowa" ("Вулиця Огродова", 1938).

Морально-етична проблематика притаманна творам Ярослава Івашкевича, його збіркам оповідань "Panny z Wilka" ("Панни з Вілька", 1933), "Mlyn nad Utrat" ("Млин над Утратою", 1936), повісті "Pasje bl^domierskie" ("Блендомерські пристрасті", 1938). Оригінальними експериментаторами в сфері ірраціонально-психологічного роману виступають Бруно Шульц - "Sklepy br^zowy" ("Коричневі магазини", 1934), "Sanatorium pod klepsydr^" ("Санаторій під клепсидрою", 1937) та Вітольд Ґомбровіч - "Ferdydurke" ("Фердидурке", 1937).

Пафос захисту гуманістичних і культурних цінностей, у пору загрози фашизму, притаманний збіркам Юліана Тувіма "Biblia cyganska" ("Циганська біблія", 1933), "Tresc gorej^ca" ("Палаюча сутність", 1936), Антонія Слонімського "Okno bez krat" ("Вікно без ґрат", 1935), сатиричні ноти звучать у творах Константи Ільфонса Галчинського "Utwory poetycki" ("Поетичні твори", 1937).

Творчі акти, здійснені по вертикалі, проектуються на площини і сприймаються як здійснені в історичному часі, таким було проголошення незалежності Польщі. Так метаісторія потрапляє до історії. Але також "здійснюються" творчі акти у глибині кожної особистості, вони експлікують новизну, спроектовані на площині як пересування особистостей, як еволюція кожної людини.

Під цим кутом зору Юрій Липа аналізує романи, повісті, спогади, щоденники: "Na ostatnim miejscu" ("На останній позиції", 1920) Евеліни Дорожінської, "Pozoga" ("Пожежа", 1922) Зофії Коссак-Щуцької, "Wrazenia z podrozy wokol Rosji rad^k^" ("Враження від подорожі довкола радянської Росії", 1922) Генрика Короб-Кухарського, "Wichry stepowy" ("Степові вихори", 1923) Ксавери Глінки, "Rakieta czerwona" ("Червона ракета", Юліуша Каден-Бандровського, "Gorynci" ("Горинці", Марії Баньковської, "Olga Kirmaniuk" ("Ольга Кірманюк", 1926) Стефанії Баденьової, "Burza od Wschodu" ("Буря зі Сходу", 1929) Марії Дунін-Козіцької. У них є щось від спогаду про загублений рай.

Але спогад про загублений рай, який ніколи не залишає людину і до якого навертають людину найбільш благодатні хвилини творчості, це не тільки зверненість до минулого, котре виходить за межі цього емпіричного світу. Це водночас і звернення до майбутнього, котре теж виходить за межі емпіричного світу. Творчий акт не може не бути звернений до майбутнього. Але за межами об'єктивованого часу нашого світу знімається наше розрізнення і протиставлення минулого і майбутнього, воно існує лише для середини, але не для меж, або, вірніше, позамежності світового життя.

Юрій Липа переконує: "Дійсність має смак іще яскравіший, ніж фантастика. Те, що діялось у рр. 1914-18, перевищує всі легенди. Повага державної традиції й історичної місії викликала подив у спокійнім передвоєннім населенні. Потім, коли мільйони европейців з рушницею в руці виконували свою історичну місію, це все сталося чимось буденним. Таж ніколи в Европі окремі люди не знали так докладно (завдяки власній участи й демократичній розповсюдженості преси), як "робиться історія" [2, 189].

Однак, одна річ еволюція, а інша - прогрес. Еволюція є натуралістичною категорією, а прогрес - аксіологічною і духовною, він передбачає оцінку з точки зору принципу, який стоїть над природним процесом зміни. Ідея прогресу християнська, вона народилася в месіанському християнському сподіванні. Але в свідомості XIX століття ідея прогресу секуляризувалася і натуралізувалася, вона підкорилася владі розірваного часу. Розірваний час доніс до тодішніх письменників успадкований ще від романтиків міф про Україну як екзотичну землю, край буйної природи та бурхливих пристрастей, яка при цьому манить і відлякує своїм містичним, магічним колоритом.

Знову ж таки пошлемося на слова Юрія Липи" "Ба, кожний день приносить вістки про зміни просто катаклізмові, про війни без оповіщення війни, про революційні уряди, що борються з консервативним населенням, про лагідну владу королів і тиранство соціялістів, про відновлення кріпаччини і стабілізацію невільництва. Сучасний читач шукає якоїсь опори для своєї уваги і запоруки правдивости, чогось незмінного в вирі подій, і знаходить його в тім, що від тисячоліть зістає тим самим, - в одиниці людській, її пристрастях, змаганнях і конфліктах. З одиниці постають усі теорії, схеми і трактати. В минулому сучасний читач найохочіше шукає власне одиниць. Життя одиниць, що творили історію, видаються йому достовірнішими від усього історичного паперу, найріжніших договорів, пактів і конгресів. Жадібним вухом вловлює читач все, що торкається історичних постатей" [2, 189-190].

Суспільний поступ робить теперішнє засобом для завтрашнього, сучасне покоління - також засобом для майбутніх поколінь, він несе не лише життя, але й смерть. У природному та історичному світі народження загрожує смертю. Нема в світі прогресу по прямій, висхідній лінії. Є прогрес лише щодо частин і груп явищ, а не цілого. Прогрес в одному відношенні може супроводжуватися регресом в іншому відношенні. Хоча можна вести мову про інтелектуальний прогрес і моральний регрес, технічний прогрес і загальнокультурний регрес, культурний прогрес і соціальний регрес і т.д.

Прогрес є завдання, а не закон. Тому ідея прогресу неминуче впирається в месіансько-есхатологічне очікування, але очікування таке, що вимагає творчої активності людини. З регресом пов'язані деякі образи українців у тодішніх творах польських письменників. Згадаймо повість Зофії Коссак-Шуцької "Пожежа" [11]. Лідія Бурачинська звернула увагу галицького читача на ще одну сферу зіставлення - національну, порівнявши твори "Pozoga" Зофії Коссак-Шуцької та "Революція йде" Галини Журби. Твір польської авторки цілком невиправдано залишився непоміченим українською критикою "серед повені воєнних споминів", адже він "спеціяльно обходить нас, українців" [1:22, 3].

У ньому українська революція, що розгортається на тлі волинського села, подана з точки зору представниці польської шляхти. Політична контроверсія з'ясовує психологічні підстави 15-літньої дистанції поміж обома прозовими творами: якщо щоденник Зофії Коссак-Шуцької "появився після подій, що їх описує", бо "з'явилась потреба оцінити минуле", то для української письменниці необхідним було дистанціювання: "Гіркість перших часів невдачі затьмила взагалі погляд на наше минуле. Все боліло, як одна пекуча рана. Тому минуло доволі часу, заки мистці взялися його аналізувати" [1:22, 3].

Окреслена опозиційність передбачала різний кут зору на волинське село, на взаємини польської шляхти й українських селян - як на тогочасному історичному зрізі, так і в історичній ретроспективі. Так, Зофія Коссак-Щуцька бачить з ґанку палацу "тільки хижих напасників, що нищать по дикунськи культурне добро", натомість Галина Журба пояснює взаємну ворожнечу тим, що для українського селянина "кожна грудка землі, кожен кіл у частоколі, припечатані були згадкою про якусь наругу" [1:22, 3].

Польська дослідниця Данута Сосновська так висловлюється про щоденники Зофії Коссак-Щуцької "Пожежа": "Описані в них українці підступні, нікчемні, талановиті, але не цивілізовані. З огляду на своє татарське походження вони знаходять себе в жорстокості, мають відвагу вовків, що атакують зненацька і тільки слабшого. Характерне для них варварське бажання руйнувати" [7].

В описах Зофії Коссак-Щуцької виступає ще один стереотип. "Це візія краю, в якому всі класи й народи жили щасливо і в згоді до часу катастрофи, викликаної чужими інтригами і злою, неосвіченою природою. "Інші", тобто ті, що знищили цю сучасну Аркадію, - це передовсім жиди й більшовики, зайди ззовні, що баламутять українців. Польсько-український конфлікт, якщо розглядати його саме в такому ракурсі, виглядає настільки ж незрозумілим, як і ірраціональним" [7].

Звісно, у світі є розвиток, але він не означає неодмінного поліпшення і збагачення, підвищення напруженості життя. Творча молодість, первісна експресивність можуть губитися в розвитку. Тут може настати охолодження, зникнення цільної віри, інтуїції та ентузіазму. Можуть охолонути любов, братерство, віра, творчий ентузіазм. Таким є наш занепалий час. Але в перемозі над ним минуле і майбутнє можуть об'єднатися, бо творчість завжди звернена до вічності, до позачасового.

Юрій Липа пише: "Сучасна польська література - це "провесна" літератури менше шумливої, менше екстатичної, а зате більше статечної... На цій границі двох неподібних до себе періодів літератури панує релятивне успокоєння, нерухомість. І панує тепер - спогад. Спогад, якому віддає багато місця або й цілий твір низка Каден-Бандровських, Щуцьких, Лігоцьких, Івашкевичів, Баньковських, Глінок і т.д. Не шукати в них зрівноваженості Прустів, Реймонтів - ні! Цезарій Барика польської літератури не є задоволений. Разом з уривками традиційного "confession de foi" месіаністів, чути там гомін укритого жалю до сучасної, так буденної Польщі і промовляє уперта мужеська туга за краями покинутими, що видаються тепер такими привабливими, розкішними, далекими... А далекою, дальшою, може, як Вогненна земля й Антильські острови, є Україна, та Україна, якою хотіли б її мати духовні нащадки Богданів Залеських і Северинів Гощинських" [2:93, 282-297].

Історія випливає з космічного круговороту і спрямована до прийдешнього. Не лише події історичного часу втручаються в круговорот подій часу космічного і позначають вихід з кола, а й у події часу історичного вторгаються у події часу екзистенціального, що не підлягає математичним розрахункам, і, перериваючи детермінований ряд історичних подій, надають їм вищого сенс, проливають світло на долю людини.

Казав же Цезарій Барика: "Trzeba postawic krzyzyk albo i caly duzy krzyz nad calym tamtejszym dzielem i swiatem. Tym krzyzem poblogoslawic. Odpuscic win^. Niceh tam ten polski krzyz stanie nad popelnionymi zbrodniami. Tam jеst ziemia ruska i lud ruski. Mamy tu, Polacy, ziemi^ polsk^ i lud polski. Mamy wolnosc. O tym zeby si^ tam z powrotem pchac, nawet nie nalezy marzyc, nie tylko myslec" [12, 188].

Час, що йде з екзистенціальної глибини особистості, звісно, метаісторичним назвати не можна. Метаісторичне розриває не тільки космічний колообіг, але і детермінізм історичного процессу. Так, явище Ісуса Христа переважно як подія метаісторична, відбулася в екзистенціальному часі, але вона прорвалася в історичне і тут сприймається з усіма обмеженнями, що накладе - ні на неї історією, її епохами, її людською обмеженістю. Те саме каже Юрій Липа і про польську прозу 20-30-их років. Вона змалювала події в екзистенціальному часі, а екзистенція передбачає вирішальний вибір: себе, середовища, країни, нації, держави. Тут і розходяться дороги української та польської літератур.

Список використаних джерел

1. Бурачинська Л. "Пожоґа" й "Революція" / Л. Бурачинська // Літературно- науковий додаток до "Нового часу". - 1938. - Ч. 22. - С. 3-22.

2. Липа Ю. Україна в сучасній польській літературі / Ю. Липа // Літературно-науковий вісник. - 1927. - Т. 93. - С. 280-297.

3. Прушинський М. Драма Пілсудського: війна 1920 р. Пер. з пол. / М. Пру- шинський. - К. : Лібра, 1997. - 372 с.

4. Радишевський Р. Юрій Липа: Україна у польській прозі // Радишевський Р. Українська полоністика: проблеми, школи, сильветки / Р. Радишевський. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2010. - С. 577-583.

5. Рубчак Б. Кам'яні баби чи Світовид? / Б. Рубчак // Світовид. 1996. - Ч.2. - С. 82-96.

6. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів Пер. з пол.: В 2 т.

/ М. Сивицький. В 2 т. - К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2005. - Т.1. - 352 с.

7. Сосновська Д. Стереотип України та українця в польській літературі / Д. Сосновська // Дзеркало тижня. - 2004. - 13 черпня.

8. Шелухін С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року / С.Шелухін. - Прага: Нова Україна, 1926. - 40 с.

9. Jaworski S. Awangarda. Wyd. 1-e / S. Jaworski. - Warszawa: Wyd. Szkolne i Piedagogiczne, 1992. - 436 s.

10. Kwiatkowski J. Dwudziestolecie mi^dzywojenne / J. Kwiatkowski - Warszawa: PWN, 2002. - 596 s.

11. Kossak Z. Pozoga / Z. Kossak. - Krakow: Greg, 2008. - 240 s.

12. Zeromski S. Przedwiosnie / S. Zeromski. - Katowice: Wyd. MEA, 2014. - 368

13. А. Г. Астаф'єв, проф. Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко, г. Киев

АННОТАЦИЯ

ГДЕ РАСХОДЯТСЯ ДОРОГИ: ЮРИЙ ЛИПА О ТОПОСЕ УТЕРЯННОГО РАЯ В ПОЛЬСКОЙ ПРОЗЕ 20-30-ых ГОДОВ ХХ СТОЛЕТИЯ

Раскрыто литературно-критические взгляды Юрия Липы на польскую прозу 20-30-х гг. ХХ в., противоречивое воссоздание в ней визии Украины, земли которой стали для отдельных польських писателей утерянным раем.

Ключевые слова: романтизм, геополитические разломы, исторические события, экзистенциальное время, утерянный рай, стереотипы.

ANNOTATION

O. H. Astafev, Prof. Institute of Philologu, Taras Shevchenko Uniwersity of Kyiv

WHERE THE ROADS DIVERGE: YURIY LYPA ABOUT THE TOPOS OF THE LOST PARADISE IN THE POLISH PROSE OF 20-30-IES OF THE TWENTIETH CENTURY

The article discloses the literary-critical views of Yuri Lypa on Polish prose of 20-30-ies of XX century, a controversial playback of the vision of Ukraine in it, which lands became the lost paradise for some Polish writers.

Key words: romanticism, geopolitical faults, historical events, existential time, lost paradise, stereotypes.

Размещено на Allbest.ru