Художнє мовомислення Павла Загребельного, ословлене в його численних прозових творах, становить компонент концептосфери української нації в другій половині ХХ ст. та в переломний період історії (рубіж ХХ-ХХІ ст.). Дослідження індивідуально-мовної картини світу письменника - одне з актуальних завдань лінгвостилістики, що, на думку С.Я. Єрмоленко, "прагне до синтетичного, узагальнювального аналізу, до виходу в коло проблем "мова і культура", "мова і людина", "мова і ситуація спілкування" [3: 115], а також до розгляду зв'язку мови з іншими суспільними категоріями, зокрема: мова - втілення думки, мова і національна свідомість, мова і особистість тощо [4: 3]. Опис мовного портрета автора через призму механізмів пізнання, розроблених у межах різних напрямів когнітивної лінгвістики та інших наук, передбачає вивчення когнітивного простору митця, його лінгвокультурних і художніх концептів.

Концептосфера П. Загребельного об'єднує низку еквіполентних мисленнєвих категорій на зразок свій - чужий, сучасне - минуле, добро - зло, чоловік - жінка, село - місто, які в мові романістики зреалізовано антонімічними концептами, характерними для художнього дискурсу письменника. Як зазначає К.В. Тараненко, такі логічно протиставлені поняття є апріорними, закріпленими в семантичній системі української мови [10: 59], а в свідомості мовців вони пов'язані з виникненням комунікативно-прагматичних смислів, асоціацій та оцінок.

У мовотворчості П. Загребельного логіко-семантична опозиція свій - чужий репрезентована концептом "земля", вербалізованим у численних контекстах усіх історичних та низки сучасних творів: "Диво", "Смерть у Києві", "Первоміст", "Євпраксія", "Роксолана", "Я, Богдан", "Тисячолітній Миколай", "Дума про невмирущого", "Європа 45", "Розгін", "Юлія, або Запрошення до самовбивства". Словник української мови в 11 томах фіксує шість основних лексико-семантичних варіантів (ЛСВ) лексеми земля:

1) третя від Сонця велика планета, яка обертається навколо своєї осі і навколо Сонця;

2) верхній шар земної кори;

3) речовина темно-бурого кольору, що входить до складу земної кори;

4) суходіл (на відміну від водяного простору);

5) ґрунт, який обробляють і використовують для вирощування рослин;

6) країна, край, держава [9 ІІІ: 557-558].

У творах П. Загребельного слововживання земля пов'язане з назвою об'єкта селянської праці - "верхнього шару земної кори", напр.: Я ж (Михно) селянин віковічний, народився на землі, зрісся з нею, вріс в неї, земля стоїть переді мною, мов моя неминуча темна доля (Тисячолітній Миколай І: 370); з назвою "Землі-планети": Далеко видно з тої башти буття - в майбутнє і минуле, на всі чотири вітри, і в небо, де Сонце, Місяць і Земля теж творять великий трикутник Всесвіту (Диво: 423); з назвою "землі - суходолу, що протиставлена водяному простору": Візант коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі води, зрозумів значення слів оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі. (Диво: 275) тощо. Той самий контекст може засвідчувати різну семантику конкретного слововживання, напр.: А вона (княгиня Ольга) ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: "Чи добра вам честь?" А потім звеліла засипати древлянських послів землею. - Бо вбили деревляни її князя, - сказав Какора. - Хай би не йшов у нашу землю. - Подать збирав. - А чому мали йому платити? - Бо князь Київський. - То й хай живе в Києві і харчується тим, що має. - Мало йому. Земля велика. - А мало, то хай попросить, а не бере силою. - Князь ніколи не просить - він бере (Диво: 158-159). У наведеному діалозі лексема земля має кілька значень: "ґрунт", "рідний край", "світ".

Принагідно зауважимо, що для мовотворчості багатьох українських письменників ХІХ-ХХ ст. стильовою нормою є концептуалізація мис - леннєвого простору, в центрі якого постає поняття "ґрунт, який обробляють і використовують для вирощування рослин". Наприклад, образ зем - лі-годувальниці, землі-житниці, що є мірилом багатства і може когось ощасливити або, навпаки, знедолити, землі, за яку потрібно боротися (подекуди запекло, до смерті) і водночас любити її, доглядати як дитину, метафоризовано в прозових і драматичних творах І. Нечуя-Левицького ("Кайдашева сім'я"), І. Карпенка-Карого ("Сто тисяч", "Хазяїн"), О. Кобилянської ("Земля"), М. Стельмаха ("Хліб і сіль", "Велика рідня"), Ю. Мушкетика ("Дзвони янтарного літа") та ін.

Родючість української препишної трав'яної чорноземлі (Я, Богдан: 141) П. Загребельний теж не оминув увагою, по-філософськи, антитетично осмислюючи її щедрість:. на цій землі, часами суворій, часами щедрій; на землі, яка вражає буйнощами, але водночас привчає людину й до стриманості та обачливості. (Смерть у Києві: 297); Вже коли побачив (Карналь) мало не всю планету, чужі міста, ліси, моря, гори, рівнини, рідний край стояв над усім у могутніх чорноземних пластах масної землі. (Розгін: 325). Названі поняття землі актуалізовані в риторичних питаннях:. хіба ж наша земля не найжирніша в світі? Де ти бачив такі степи і такі чорноземи, такі пшениці й трави, і стільки птаства, й звіра, і риби у водах, і сонця над головою? (Роксолана: 678); у висловленнях-персоніфікаціях: Земле рідна! Бачу тебе щедру і заквітчану. (Роксолана: 755) тощо.

Попри розгалужену семантичну структуру лексеми земля, із списку лексикографічно закріплених семем лише останній ЛСВ слова - "країна, край, держава" - є релевантним для визначення змістового обсягу концепту "земля" з текстовою опозицією "рідна земля" - "чужа земля". У різних контекстах лексичне значення слова земля може звужуватися залежно від того, яка із сем у його складі є інтегральною - `країна', `край' чи `держава' - і яка (які) з диференційних сем виконує роль маркера позначуваного поняття, реалії. Напр., у фразеологічно зв'язаному сполученні Руська земля семантика означуваного слова земля звужується до ЛСВ "держава, країна", пор. речення:. бо вороги не спали, пильно стежили за тим, що діється в Руській землі, помічали щонайменші послаблення й одразу йшли на грабунок та плюндрування (Первоміст: 584).

Аналізуючи мовні концепти відкритого простору в романі П. Загребельного "Роксолана", Л.В. Голоюх підкреслює, що в контексті твору концепт "земля" нерідко реалізується як просторове поняття, яке означає чужу територію - об'єкт володіння [2: 131]. Напр.: Військо мало йти в походи завойовувати землю, долати простори - і все це для нього, для султана (Роксолана: 202). Диференційні семи `територія', `об'єкт володіння' є визначальними для семантики слова, що мотивують його множинну форму, як у романі "Диво", напр.:. мав він (князь Володимир) завжди безліч клопотів, частіше був у походах, аніж у Києві, збирав землі, впокорював непокірливих. (Диво: 191);. міг (Ярослав), щоправда, вирушати в об'їзд земель і пригородів, щоб вершити проїзний суд, на який мав неподільне право. (Диво: 198).

Отже, художній дискурс П. Загребельного, у межах якого вербалізовано мислеобраз "земля", істотно відрізняється від лексикографічного представлення семантичної структури домінантної лексеми: з одного боку, автор її звузив, а з другого - помітно розбудував ЛСВ "країна, край, держава" слова земля (пор.: рис.1).

У романістиці П. Загребельного образ землі, що передусім символізує рідну країну, край дитинства, юності, набуває неабиякої значущості в описах перебування тих чи тих героїв - реальних історичних постатей або людей, створених авторською уявою, - за межами вітчизни, на чужині. Попри те, що ядерну сферу концепту зазвичай співвідносять з лексико-семантичним полем слова-імені, актуалізація мисленнєвого протиставлення, яке в мовостилі П. Загребельного експлікують антоніми рідний - чужий, дає змогу вналежнити до центрально-поняттєвої зони концепту й відповідні атрибутиви, що в українській мові є постійними епітетами до слів-синонімів земля, край, село та ін.

концепт земля художній дискурс загребельний

У художньому дискурсі П. Загребельного фразеосполучення рідна земля - чужа земля відбивають смислово структурований образ, ословлений, зокрема, у текстових оповідях про загострене, вороже відчуття чужини Євпраксією в однойменному романі, про щире нерозуміння візантійських хитросплетінь "після чарівної простоти" його рідної землі Сивооком (Диво), про Роксоланину глибоку тугу за батьківським домом (Роксолана), про наполегливе прагнення Андрія Коваленка звільнитися з полону, що в стократ зростає "на чужому кремінні" (Дума про невмирущого), тощо.

Цілісне поняття "рідна земля" в романістиці П. Загребельного вербалізовано такими мовними варіантами: Руська земля, київська земля, велика земля, земля півдня, Україна, ціла земля, своя земля, наша земля, моя земля, його земля, молода земля, мила земля, рідний край, рідний куток тощо, які в різних творах белетриста є контекстуальними синонімами до назви рідна земля. Зменшується кількість номінацій на позначення протилежного поняття "чужа земля": земля ромеїв, могутня земля, кам'яна земля, чуже креміння, гірська земля. Подібну логіко-семантичну нерівноправність членів антонімічної пари в мовній системі О.О. Тараненко мотивує здатністю одного з них виконувати роль сильного компонента, а другого - слабкого [11: 34]. Численні контексти, які вербалізують концептуальний складник "рідна земля", що постає як сильний, маркувальний компонент аналізованого концепту в художньому дискурсі П. Загребельного, відбивають значущість поняття не лише для художніх персонажів, описаних і по-своєму "портретизованих" письменником, а й укотре підтверджують, що образ рідного краю, як і рідної мови, рідного слова, рідної хати, належить до ядра мовної свідомості українців, є важливим складником "софійного комплексу" української культури.

Загалом структуру концепту "земля" з текстовою опозицією "рідна земля" - "чужа земля" моделюють лінгвальні одиниці, що передають сутність низки конкретно-чуттєвих і метафоричних образів, сконцентрованих навколо основного протиставлення, утворюючи периферію семантико-смислового поля концепту. Специфічною рисою змістового наповнення периферійної зони поняттєвої опозиції в мовомисленні П. Загребельного є те, що її полісегментну структуру екстраполюють і взаємодоповнюють дві смислові сфери, у центрі яких природа і людина. Усе те, що є результатом асоціативного осмислення натурфактонімів [6: 134], складає біоморфний код образного поля концепту, до якого належать такі смислові атрибути: об'єкти неживої природи, небо й небесні світила, постійні реалії та сезонні явища природи, птахи, рослини, барви, запахи. Мислеобрази, що є метафоричним переосмисленням "рукотворних" реалій або духовних надбань, пов'язаних з різними видами діяльності людини, на нашу думку, можна об'єднати в антропоморфний код з такими субкодами: теософський, духовно-моральний, онімний, соціально-просторовий, фольклорно-міфологічний і вітальний.

Одним з найпомітніших смислових атрибутів в аналізованому концепті є сегмент "Об'єкти неживої природи", який у різних творах передусім експлікують контекстуальні антоніми дерево - камінь, що їх кваліфікуємо як концептеми, тобто лексеми-вербалізатори, які "за рахунок аксіологізації та семантичної трансформації конотативного елемента значення переходять з розряду мовних знаків до групи культурогенних символів" [8: 6]. В історичній прозі П. Загребельного рідну землю асоційовано передусім з деревом як будівельним матеріалом, що символізує життя, тепло рідного дому, віру руських людей-язичників у захисну силу створених ними дерев'яних ідолів. Цей образ постійно постає в уяві головного героя роману "Диво" Сивоока, коли він, потрапивши до Візантії, за традицією могутньої на той час держави був змушений зводити храми з каменю. Дерево викликало асоціації з рідною землею, а камінь уособлював чужу землю: Ось так будувалося десь у його рідній землі: заглиблювалися в теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витівках і майстерності з самою природою. Там не було суворості каменю, дерево об'єднувало людей, Сивоокові захотілося перенести в камінь душу дерева. (Диво: 436). Слововживання камінь і дерево протиставлені в контексті роману "Смерть у Києві": Та Дуліб і сам уже встиг запримітити монастирські будівлі з сірого, незвичного для Києва каміння. Тільки й було тут київського, що дерева; високі, буйнолисті, розложисті, дерева приховували неоковирність монастирських кам'яних будувань, але водночас і виказували їхню тяжкість, їхній, сказати б, чужий для сеї щедрої землі дух твердості, суворості, черствості (Смерть у Києві: 9).

Мовотворчість П. Загребельного засвідчує, що сильнішим компонентом антонімічної пари концептем дерево - камінь є другий, оскільки мислеобраз каменю, що в низці творів символізує Європу, зокрема стародавню Візантію, середньовічну Саксонію й Італію, Туреччину періоду формування козацтва як державного устрою в Україні кінця ХУ-ХУІ ст., Німеччину ХХ ст., викликає асоціації з неволею, в'язницями, у яких зазнавали душевних і фізичних мук авторські персонажі. Напр., скупі описи батьківщини протиставлено в романі "Євпраксія" зображенню чужої землі, уособленої в мислеобразі каменю: Уже на горах стояли замки, кострубатилися покрівлі городів, мов сухі спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камінь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'ється не в груди, а в камінь (Євпраксія: 66-67). У семантичній структурі одного з найчастіше вживаних у творі слова камінь виокремлюємо семеми "чужина", "чуже житло", "непорушність", "забутість" і навіть "імперія", "імператор".

Функціонування мислеобразу камінь показове не лише для історичних, а й для інших романів. У зображенні подій Другої світової війни, коли протиставляється рідна земля й чужа територія (фашистська Німеччина), так само актуалізовано концептему камінь: місто (Тепліце) сіре, як німецька казарма, камінні будинки, камінні вулиці, камінне життя (Юлія: 52). Пор. контекстуальні антоніми ласкава рідна земля - чуже креміння: Їхні ноги вже так давно не ступали по ласкавій рідній землі, а спотикалися на чужому кремінні, і ніхто з них не міг з певністю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст біля Дніпра чи Волги (Дума про невмирущого: 131-132).

Важливим для опозиції "рідна земля" - "чужа земля" є тематичне мікрополе "Небо й небесні світила". У художньому дискурсі П. Загребельного метафорично-смислові перетворення понять небесних світил найчастіше репрезентує концептема сонце, рідше - зоря й місяць. Стереотипний образ сонця, що є джерелом світла, тепла й добра, у тенетах П. Загребельного водночас символізує і рідну, і чужу землю. Актуальність аналізованої опозиції для авторського мовомислення підтверджують контексти, у яких знаходимо описи того, як по-різному може світити сонце вдома й далеко від ріднизни, пор.:. земля тут (у Вероні) була суха, пропечена сонцем, спалена й злиняла. (Євпраксія: 233-234) та А вдома сонце завжди світило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім. (Роксолана: 50).

Те, що сонце, як і небо, вся природа в уяві кожної людини, відірваної від батьківщини, викликає найкращі спогади про рідну землю, зафіксовано в контекстах роману "Європа 45". Символом України, Польщі, Італії, Франції, Чехії, Англії, Америки, Німеччини є сонце, яке по - своєму побачили сім бійців-партизанів у німецькому небі, що, як і земля, було завойоване фашистами. Пор.: Ось сидять у німецькому сосновому лісі семеро бійців, і над ними одне сонце, і небо одне, і однакові трави схиляються до них, і ті ж самі сосни шумлять-нашумлюють кожному з них, та тільки кожен з них бачить своє сонце над головою, і небо голубіє йому не так, як іншим, і трави пахнуть інакше, і сосни виспівують різними голосами.

Михайлові Скибі уявляється його рідна Україна. Велетенські степи мріють під сонцем, катран зеленіє при дорозі, пшениці гомонять притишеним гомоном і лащаться до біленьких хаток. Генрик Дулькевич бачив Польщу. Не похмурий Вавель і не камені варшавського Старого Мяста. Він бачив Польщу, як вона купається в теплому підсонні. Сонце соталося медом. Кліфтон Честер не міг пригадати жодного туману над Англією. Вони були, оті знамениті тумани, але коли саме? Сонце і трави, з яких визирають червоні цегляні будиночки, - то й була Англія. А вночі над нею сяяли, неначе тисячі сонць, маяки. Гейнц Корн був сумний. Бо поки триває війна, для німців не було ні сонця, ні неба, ні зелені трав (Європа 45: 304-305). У розлогому контексті протиставлено мислеобрази сонця й війни, тобто в структурі лексичного значення слова сонце актуалізовано конотативні семи `мир', `оптимізм', `надія', `перемога' - смислові атрибути, що в уяві людей здатні "наблизити" до кожного рідну країну.

Доволі розгалуженим сегментом периферійної сфери концепту "земля" з текстовою опозицією "рідна земля" - "чужа земля" є смислова мікрогрупа "Постійні реалії та сезонні явища природи", експлікована низкою концептем на зразок вода, дощ, сніг, туман, вітер, мороз та ін. Напр., лексеми вода, дощ, роса, вживані в значенні "чиста вода", асоціюються з рідною землею:. просто така вже багата споконвіку була київська земля, що й вода в ній текла срібна (Диво: 389); натомість "брудна вода" - це образ чужої землі: Там, удома, радіють пришестю дощів, а тут дощі спадають прокляттям. Там ніжність ніколи не знає каламутних вод, а тут усе спливає глиною, брудом, глузливими водами втоми (Євпраксія: 183). Значущість смислового протиставлення в наведеному контексті підсилено повторним слововживанням слів-антонімів там (рідна земля) - тут (чужа земля), що подекуди в макротексті виконують не лише дейктичну, а й конспіративну функцію.

Образ рідного краю асоційовано, зокрема, зі снігом. В оповідях про далекі історичні часи та про сучасну Україну мікрополе, у центрі якого постає концептема сніг, утворюють епітети, метафори, порівняння: біла тиша снігів (Диво), завалисті безгучні сніги, м'які сніги (Євпраксія), тихі сніги (Смерть у Києві), сухий сніг, великі сніги (Роксолана), сніг, як цукор (Європа 45). Уживання переважно плюративної форми сніги в різних контекстах засвідчує наявність у лексичному значенні слова диференційної семи `постійна ознака'. Глибокий сум за рідними снігами, що є постійною константою мислеобразу "батьківщина", може викликати в свідомості українців, змушених протягом тривалого часу перебувати далеко від дому, й інші асоціації-перцепції, зокрема зорові та смакові, напр.: І все засипане снігами, білими-білими, як молоко, як волосся у старих українських дідів, що гріються влітку на погрібниках, а взимку розповідають на теплій печі онукам страшні бувальщини. І він (Михайло Скиба) упав на коліна і їв той сніг, як цукор, їв і не міг наїстися (Європа 45: 416). Лексема сніг у цьому контексті функціонує як слово-енантіосемант, у структурі значення якого домінантні семи `білий', `молоко', `цукор' відбивають приємні на відчуття реалії, які символізують чистоту, тепло й добро.

Концептуальною ознакою мовомислення П. Загребельного є смислове протиставлення, сконцентроване навколо природного явища - туману. Якщо материнське дихання теплих туманів (Євпраксія: 273), про які згадує Євпраксія в чужій Саксонії, зігрівають її душу, то бранці у фашистській Німеччині здригаються від його дотиків, бо тут туман, стулений, драглистий, як холодець, охоплює своїми щупальцями вагони, як огидний морський спрут (Дума про невмирущого: 73). Чужим і важким постає й азійський туман для Шульги: Тяжкий вологий туман завис над базаром, над усім Ташкентом, так ніби зостався він тут від зими навіки, не підвладний ні весняним вітрам, ні весняному сонцю, і в тому сірому тумані на його чорному дні кублилися в розбагненій липкій глині люди, вівці, віслюки, кури. (Юлія: 16).

"Птахів" як константу периферійного поля концепту "земля" з текстовою опозицією "рідна земля" - "чужа земля" вербалізовано лише в двох історичних романах - "Євпраксія" і "Роксолана". Порівняно з усною народною творчістю та загальнонаціональною концептологією птахи в художньому дискурсі П. Загребельного наділені дещо іншими символьними значеннями. Дикий птах, напр., персоніфікує самотність Євпраксії, а політ сокола, що зазвичай є символом думки й уяви, з одного боку, уособлює розкутість, вільність, безмежжя, а з другого - вказує на приреченість у виборі власного шляху героїнею [7: 5]: Не могла без гніву й обурення бачити, як пускав він (сокольник) своїх соколів на перелітне птаство, на диких гусей, на журавлів, на лебедів. Може, летіли вони й до Києва А журавель ніколи не долетить, і лебідь не прилетить на дніпровські плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю (Євпраксія: 393). Мікрополе, означене концептемою птах, у романі наповнене коротким списком найменувань птахів, які здавна є етносимволами української культури, однак концептуальне значення лексеми сокіл у художньому дискурсі створює дисонанс порівняно з віковими традиціями його осмислення, адже, приручений, сокіл здатний служити чужинцям, які ув'язнили Євпраксію в камінному замку, позбавивши її фізичної й душевної волі [1: 60].

У романі "Роксолана" актуальним є образ голубки: тужливо туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому. (Роксолана: 135). Спираючись на різні фольклорні та наукові джерела, В.В. Жайворонок зауважує, що "голуб для українців є символом любові в усіх її різновидах і проявах. Взагалі голуби в народній свідомості є благовісною птахою" [5: 90-91]. В індивідуально-мовній картині світу П. Загребельного голубка - це оберег, символ рідної землі, як і жайворонки, ластівки, журавлі, лелеки, про них дедалі частіше згадувала Роксолана наприкінці життєвої путі: Згадувалося все тільки велике: цілі хмари птаства, журавлі над весняною хатою і лелеки, які прилітали з-під сонця, вибираючи найтепліші дні весни. І яке ж те все було болючо-близьке й незабутнє: і клекотнява лелек на хаті в Теребушків, і сині блискавиці ластівок у надвечір'ї, і скрип журавля над колодязем. (Роксолана: 675).

Смислово значущим постає в романі художньо-концептуальне протиставлення лелека - орел, ословлене в легенді про анатолійських орлів і перелітних лелек: Ніби щоразу ранньої весни, коли з Єгипту летять на далеку Україну табуни лелек, стрічають їх у путі темні зграї анатолійських орлів. Лелеки знають, яка доля вготована їм над білими горами, але знають також і те, що десь далеко-далеко ждуть їх велетенські річки з солодкою водою, ждуть безмежні плавні, озера й непрохіддя боліт, усі вони - від могутніх лелек-ватажків до молоденьких лелечок-перволітків - народилися у тих далеких зелених краях і мають вертатися щоразу туди, вертатися знов і знов, завжди і вічно, бо їхнє лелече перелітне життя є не що інше, як безупинне вертання і повертання до своїх народжень, до того, що назавжди лишається найріднішим (Роксолана: 152-153). Концептемами лелечка й орел передусім закріплено смислові атрибути "рідна земля" - "чужа земля".

У романі "Диво" реальні птахи символізують первозданність, моральну чистоту молодої Київської землі, її людей-язичників, які вірили в силу природи, натомість міфічні птахи Фенікс, Сирін, грифони набувають метафоричного смислу величі, зверхності, пихатості, що було показово для старої землі ромеїв, служителів і просвітителів християнської віри, яку важко й довго приймали на Русі: Але в книгах ніколи не писалося про те, що було насправді. Він (Сивоок) знав журавлів і лебедів, знав ластівку, яка приносила на своїх гострих крилах весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповіді Гієрона про птицю Фенікс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п'ятсот літ. А ще був солодкозвучний птах - Сирін, схожий на тих сирен, що чарували супутників Одіссея , а то грифони - видом лев з крилами й головою орла. (Диво: 411).

Смислову нерівнозначність протиставлених понять "рідна земля" - "чужа земля" у межах концепту "земля" своєрідно відбиває вербалізований сегмент семантико-асоціативного поля "Рослинний світ". У художньому дискурсі П. Загребельного майже всі концептеми-фітоніми - родові й видові назви трав, квітів, злаків, дерев та їхніх частин - стосуються рідної землі. Передусім привертають увагу образи-символи жито і трава. Сивоок, Роксолана згадують рідну землю, де хліб називається житом, як життя (Диво: 440);. як сивіють жита за Чортовою горою (Роксолана: 614). Внутрішній зв'язок з батьківщиною втілює концептема трава, що вдома обов'язково зелена, молода, подекуди дика:. дикі трави такі високі, що в них ховався вершник з конем (Я, Богдан: 122). Трава в мовостилі П. Загребельного - це не лише збірний образ, а й конкретні рослини, що споконвічно символізують Україну, напр.: Зненацька став мені (Сміяну) перед очима шлях степовий - під розімлілим небом, в зелених латках шпоришу, обкладений по узбіччях припорошеними долоньками подорожника, заквітчаний синіми зірочками Петрового батога, в притемненому сріблі полинів і нехворощі (Тисячолітній Миколай І: 133).

Духовно-моральний субкод концепту формують переважно слова - характеристики, сконцентровані навколо поняття "людина". Зокрема, слововживання вперті, відважно, запекло, безстрашно, у структурі значень яких наявні семи - носії позитивних конотацій, у низці контекстів фіксують силу духу людей, які повсякчас відстоюють волю рідної землі. Лексеми, що окреслюють духовно-моральний клімат чужої землі, у мовостилі письменника мають здебільшого негативну семантику, напр.: Земля ромеїв? Жорстокість, підступність, лицемірство на кожнім кроці (Диво: 414); Замки видавалися юному Генріху островами порятунку в морі людської зажерливості, невизначеності й ненадійності (Євпраксія: 118).

"Соціально-просторовий субкод" маркують концептуальні ознаки смислового протиставлення "рідна земля" - "чужа земля", які зазвичай ставлять людину в горизонталь земних зв'язків з родичами - матір'ю, батьком, братом, сестрою тощо, а також з тими реаліями, що символізують життя в родині. В українській етнокультурі найважливішим артефактом, з яким ототожнюють родинні зв'язки, є біла хата. Однак у художньому дискурсі П. Загребельного на цей вербалізований образ натрапляємо рідко, натомість частотнішою є синонімічна лексема дім, зокрема, сполучення батьківський дім у романі "Роксолана" символізує рідний край, у якому народилася Настуся і про який вона з часом почала забувати: Але як могла вона забути про рідну землю? Пам'ятала тільки своє власне, батьківський дім стояв перед очима в сонячнім сяйві, мов золотий сон, та матусин голос виспівував їй дитячих колисанок (Роксолана: 511). На вістрі загостреного протиставлення понять "рідна земля" - "чужа земля" П. Загребельний формулює глибоко філософський висновок про цінність родинних стосунків і про важливість роду для людини: Зберегла себе серед стихій і ворожнечі, але найдорожчого - дітей своїх - захистити не зуміла. Бо все довкола так і лишилося чуже: чужа земля, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Заснувати свій рід можна тільки на рідній землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не заснуєш роду на пустім місці (Роксолана: 782).

Мислеобраз "рідна земля" в художньому дискурсі П. Загребельного посилюють фольклореми та міфологеми. Перлини народнопоетичної творчості пронизують усі твори письменника, а в романі "Євпраксія" міфічні істоти чеберяйчики є згустком художньо-концептуальної картини світу, що підтримує зв'язок героїні з рідною землею, з давніми віруваннями слов'ян. У романі "Я, Богдан" міф символізує історичну долю українського народу в його боротьбі з чужинцями: Жив у Києві князь, а коло Києва змій. Той змій з казки завжди живе коло Києва. Усю історію. У людей Прометеї, а в нас змій. А може, змій - це чорна земля, велетенська, безмежна, всеплодюча і всемогутня, яка дає життя людині, але й нищить її, ковтає рід за родом, поглинає безслідно. А в тій землі приспаний герой народний. Народ - завжди приспаний, бо його життя спокійне, як сон. Коли ж прокинеться, то забушує так, що ніякі змії вже йому не страшні (Я, Богдан: 602-603).

Антонімічна пара протиставлених понять "життя" - "смерть" в аналізованому концепті постає центральним компонентом "Вітального субкоду". Життя на рідній землі протиставлене фізичному або духовному життю на чужій землі: Що є життя? Добрі душі дерев, вічна таємниця зеленого листя, спалахи квітів, пронизлива жадоба буття в кожному запахові, в кожній барві. А тут був кінець (Євпраксія: 191). Загалом у мовотворчості П. Загребельного переважає концептема життя, яка символізує і батьківщину, і все, що ріднить із нею: Пройти, щоб добратися до рідної землі. А там знову в бій, на фронт. О, як вони будуть битися, як будуть відвойовувати для себе, для своїх дітей, для всіх прийдешніх поколінь право вільно дихати повітрям, пити воду з своїх рік, їсти свій, скроплений лише потом, а не кров'ю й слізьми хліб (Дума про невмирущого: 148). Життя на чужині асоціюється в романі "Євпраксія" з каменем, пор.: Здушене каменем життя вибухає з силою ще більшою. Так замок, складений з брил дикого каміння, мертво-неприступний, тяжкий, як ночі, однаково заростає зелом, задавлюється, задушується зеленим тінявим світом, непереможним і всесильним (Євпраксія: 166).

Отже, конкретні слововживання в мові прози П. Загребельного окреслюють змістовий обсяг концепту "земля" з текстовою опозицією "рідна земля" - "чужа земля", у якому найактуальнішим є протиставлення поняттєвих сфер "свій" - "чужий". Ословлений у мовотворчості П. Загребельного концепт постає як численна система образів (когнітивних кодів) і мовних одиниць (концептем), що утворюють розгалужене логіко-семантичне поле (рис.2).

Умовні скорочення джерел фактичного матеріалу

1. Диво. - Загребельний П. А Диво: Роман / П. А Загребельний. - Х.: Фоліо, 2006. - 638 с.

2. Дума про невмирущого. - Загребельний П.А. Дума про невмирущого: Повісті / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2003. - 398 с.

3. Євпраксія. - Загребельний П.А. Євпраксія: Роман / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2002. - 382 с.

4. Європа 45. - Загребельний П.А. Європа 45: Роман / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2002. - 605 с.

5. Роксолана. - Загребельний П.А. Роксолана: історичний роман / П.А. Загребельний. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. - 800 с.

6. Розгін. - Загребельний П.А. Твори в двох томах. Том перший. Розгін.: роман / П.А. Загребельний. - К.: Дніпро, 1984. - 550 с.

7. Смерть у Києві. Первоміст. - Загребельний П.А. Твори в двох томах. Том другий. Смерть у Києві. Первоміст: романи / П.А. Загребельний. - К.: Дніпро, 1984. - 664 с.

8. Тисячолітній Миколай. - Загребельний П.А. Тисячолітній Миколай: Роман: Ч. І / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2003. - 399 с.

9. Тисячолітній Миколай. - Загребельний П.А. Тисячолітній Миколай: Роман: Ч. ІІ / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2004. - 461 с.

10. Юлія, або Запрошення до самовбивства. - Загребельний П.А. Юлія, або Запрошення до самовбивства: Роман / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2003. - 351 с.

11. Я, Богдан. - Загребельний ПА. Я, Богдан / П.А. Загребельний. - Х.: Фоліо, 2008. - 672 с.

12. Голікова Н.С. Вербалізація концептів-символів у романі "Євпраксія" П. Загребельного / Н.С. Голікова // Наукові записки. - Випуск 146. - Серія: Філологічні науки. - Кіровоград: Видавець Лисенко В.Ф., 2016. - С.57-60.

13. Голоюх Л.В. Мовні концепти відкритого простору в романі П. Загребельного "Роксолана" / Л.В. Голоюх // Культура народов Причерноморья. - 2007. - № 110, Т 1. - С.130-132.

14. Єрмоленко С.Я. Лінгвостилістика: основні поняття, напрями й методи дослідження / С.Я. Єрмоленко // Мовознавство. - 2005. - № 3-4. - С.112-125.

15. Єрмоленко С.Я. Філософія мови Тараса Шевченка / С.Я. Єрмоленко // Українська мова. - 2014. - № 2. - С.3-18.

16. Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: Нариси: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.В. Жайворонок. - К.: Довіра, 2007. - 262 с.

17. Колоїз Ж.В. Українська оказіональна деривація: [монографія] / Ж.В. Колоїз. - К.: Акцент, 2007. - 311 с.

18. Нестерук С.М. Естетичні функції символів у творчості Павла Загребельного: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01 "Українська мова" / С.М. Нестерук. - Кіровоград, 2001. - 20 с.

19. Палеха Е.С. Концепт добро в языке Серебряного века: автореф. дис. филол. наук: 10.02.01 "Русский язык" / Е.С. Палеха. - Казань, 2007. - 26 с.

20. Словник української мови: в 11 т. - К.: Наук. думка, 1970-1980.

21. Тараненко К.В. Прагматика антонімії української мови: дис. на здобуття ступеня канд. філол. наук зі спец.10.02.01. - "Українська мова" / К.В. Тараненко. - Дніпропетровськ, 2014. - 204 с.

22. Тараненко О.О. Розвиток антонімічних відношень у багатозначних словах / О.О. Тараненко // Укр. мова і літер. в школі. - 1977. - № 1. - С.32-40.

Размещено на Allbest.ru