Юрій Яновський (1902-1954)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юрій Яновський (1902-1954)

Світобачення письменника формували безмежні українські степи (народився Ю. Яновський 27 серпня 1902 р. в с. Нечаївка -- хутір Майєрове -- Компаніївського району Кіровоградської області), працьовита селянська родина, яка в пошуках кращого життя переїхала до Єлисаветграда, коли малому Юркові ледве виповнилося шість років. Згодом навчання в народному та земському реальному училищах, студентські будні в Київському політехнічному інституті (1922--1924).

Форму художнього вираження своїх романтичних уявлень про світ письменник шукав наполегливо, але не завжди цілеспрямовано. У роки навчання в Політехнічному інституті він пише вірші (спочатку російською мовою) й читає їх на зібраннях інститутської літстудії. У 1924 р. майже одночасно з'являються в газеті «Більшовик» його вірш «Дзвін» і новела «А потім німці тікали», написані вже українською мовою. До віршування Ю. Яновський повертатиметься протягом усього життя, але опублікував він лише одну поетичну збірку «Прекрасна Ут» (1928), яка через чотири роки була перевидана з деякими доповненнями.

Новели перших збірок Ю. Яновського («Мамутові бивні», 1925; «Кров землі», 1927) сприймалися швидше як пошуки свого голосу, ніж його віднайдення. Але неважко помітити, що і думка, і перо в письменника були неординарні, від новели до новели він прагнув подавати глибші картини свого часу та поривався, як і всі романтики, до часу істинного, ідеального. У цих прагненнях вчувався голос М. Гоголя та народнопоетичної творчості. Відчутним завжди було авторське «я», що постає як «другий герой» новел Ю. Яновського, який, зливаючись з «першим», надає їм глибоко особистісного звучання, динамічної пружності й життєвої неповторності.

Значним кроком тут стала романна проза письменника, з якою він виступив у кінці 20-х років. На цей час Ю. Яновський уже залишив навчання в Політехнічному інституті й повністю зайнявся літературною працею. Щоправда, поєднував він її з роботою в пресі, участю в дискусіях навколо питань, які відстоювала ВАПЛІТЕ (членом її він став із часу її заснування), а прогягом 1926--1927 pp. йому довелося також працювати редактором на Одеській кінофабриці.

В основі майже всіх новел Ю. Яновського 20-х років лежить якийсь вирішальний для життя молодого героя момент (родова пристрасть усіх романтиків). Автора-романтика цікавила, отже не еволюція характеру, а «поведінка» героя в умовах найкрутіших випробувань. Такій «техніці» художнього творення письменник залишився вірним і в першому романі «Майстер корабля» (1928). Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів -- працівників Одеської кінофабрики) подані через осмислення їх у своїх мемуарах кіномайстром То-Ма-Кі (його прототипом вважають О. Довженка), котрі писалися нібито через півстоліття після зображуваних подій. Органічно вплетені сюди нотатки синів героя, листи його коханої -- балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми про різні життєві смисли самого мемуариста. Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х років, не лише їхні турботи в зв'язку зі створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл. Метафоричний лад роману підводить до думки, що з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства має будуватися все життя на планеті, і тоді перетвориться вона на казковий край мирної праці й гармонійно розвинутих особистостей.

Романом «Майстер корабля» завершувався перший, пошуковий етап творчості Ю. Яновського. Оцінка його критикою 20-х -- початку 30-х років була неоднозначною: прикметною була типова хвороба вульгарної критики, коли виміром приналежності твору до якогось напряму залишалась тематика і типаж. Не діє в «Майстрові корабля» пролетаріат -- отже, твір не пролетарський. Дику силу такої вульгаризації Ю. Яновський боляче відчував після опублікування роману «Чотири шаблі» (1930).

яновський романтичний біографія новела

«Чотири шаблі» -- одна з найдраматичніших сторінок в історії української пореволюційної літератури. Півстоліття після опублікування твору він залишався предметом найбезглуздішої критики, був, по суті, вилучений з літературного процесу. За Ю. Яновським тягнувся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі «націоналістичної романтики».

1983 р. «Чотири шаблі» нарешті повернуто читачеві.

...Україна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів громадянської війни. Повсюди виникали (і організовано, й стихійно) бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони, ба навіть цілу армію, взялися створити й четверо друзів -- героїв роману «Чотири шаблі»: Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Але перед цим вони гуляють на весіллі в Шахая. Під час вінчання молодих у церкві, яка розписана козацькими сюжетами, друзі причащаються духом вітчизняної історії, і це надихає їх не просто на «військову романтику», а на історичну битву за свою землю і волю. Не одномірно-парадною була ця битва; над нею то спалахувала «червоного прапора красна зоря», то розгорталося чорне полотнище анархізму; вона підминає під себе то полки білої гвардії, то полчища Антанти, а в фіналі битви -- армію Шахая і його побратимів поглинає вир життя, як бригантину розбурхане море.

Структура «Чотирьох шабель» -- пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня -- один із найлаконічніших художніх жанрів. Все те, що було «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» («довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок...») у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми. Це протягом п'ятьох десятиліть спричиняло нарікання критиків, які обурювалися, що в творі не показано боротьби з куркульством, націоналістичними арміями тощо. Тим часом у романтичному полотні суттєвим є не ілюстративний показ чогось, а крайні, часом контрастно зіставлені вияви ідеї.

Перші «наскоки» критиків на «Чотири шаблі» не минулися для письменника безболісно. Протягом кількох років (1930--1932) він не може зорієнтуватися і вдається до малохудожньої, ба навіть кон'юнктурної, драматургії («Завойовники», 1932). Лише наступні три роки промайнули для письменника під знаком натхненного творення «Вершників». Але в Україні, приголомшеній уже на той час самогубствами М. Хвильового та М. Скрипника, арештами й розстрілами кількох десятків письменників, роман відмовлялись публікувати. Лише після того, як він з'явився в «Роман-газете» (1935, № 9), вийшов і в Києві.

Основними мотивами «Вершники» по-своєму продовжували, а почасти й «тлумачили» роман «Чотири шаблі». У «Вершниках» кожний герой дістав точну політичну характеристику (петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик...) Уже в першій новелі «Вершників» (дія відбувається в степу під Компаніївкою) зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів і по черзі на землю летять голови братів Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса), що їх стинають один одному самі ж брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історії, але водночас повівало на читача неприхованою регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості «пояснив» Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової боротьби, апофеоз яких із залізним пієтетом і холодним ригоризмом висловив той же комісар Герт: «... рід розпадається, а клас стоїть».

Мотив розпаду людського роду, що почався з революцією, це лише один мотив «Вершників». Складається роман з восьми новел. Не пов'язані єдиним сюжетом, вони, проте, поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. У кожній новелі індивід абсолютизується (художньо окреслюється) з такою виразністю, що сприймається як символ. Символічний Іван Половець у новелі «Подвійне коло»; символічне світло випромінюють його батьки в «Шаланді в морі» і безіменний листоноша з «Листа у вічність»; символічні також образи комісара Данила Чабана («Дитинство»), командира полку Чубенка («Чубенко -- командир полку»); ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Батальйон Шведа») та ін. Вони представлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного драматизму відтворені ситуації, в яких вони діють, це справжні поеми не лише про розпад, а й про творення роду і добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба («Дитинство»), про людську витривалість і жадання свободи («Лист у вічність», «Чубенко -- командир полку»). Втілюють вони в собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі... А водночас є даниною... культівській добі: крім згадуваної фетишизації класової боротьби, до однієї з новел («Батальйон Шведа») пристебнута була «обов'язкова» в ті роки атрибутика з іменами Сталіна, Ворошилова та ін. Це були перші вияви драми таланту письменника, вона тероризуватиме його і в пізнішій творчості.

Розвинута у «Вершниках» романтична форма художнього освоєння життя зіткнулась у другій половині 30-х років із рядом перешкод. Найголовніша з них -- «офіційне» утвердження на Першому з'їзді письменників СРСР соціалістичного реалізму. Романтизмові в ньому відводилася прислужницька роль пафосу -- уславлення кожного кроку радянської історії. Нові твори Ю. Яновського 30-х років (драми «Дума про Британку», 1937; «Потомки», 1938; збірка новел «Короткі історії», 1940) -- це, по суті, відгук на таку офіційну настанову.

За роки війни Ю. Яновський написав драму «Син династії» (1942), а згодом видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944). Драма являла собою малохудожній, ілюстративний і типово безконфліктний твір. У новелах збірки «Земля батьків» було значно більше і реалістичної, і романтичної щирості (особливо в зображенні дітей, які вносили посильну участь у боротьбу з фашизмом), та заданість ситуацій, надуманість колізій і випрямлення ідей далися взнаки й тут. Але прозаїк почав працювати над новим романом. У записнику він тоді занотовує, що хоче писати цей твір по-новому -- знайти йому таку форму, яка дала б змогу пов'язати обрану колгоспну тему з усім життям. Працював над ним автор у 1945--1946 pp., а в 1947 р. журнальна публікація з'явилася в молодіжному часописі «Дніпро» (№ 4--5). Мав вийти він тоді ж і окремим виданням...

Меч критики, яким замахнувся на «Живу воду» спочатку керівник СПУ О. Корнійчук, а згодом й інші літературні функціонери (з каяттям про особисту участь у цій акції згадував через тридцять п'ять років лише один із них -- М. Бажан), був облудним і безжальним. Він розтинав тіло роману з застосуванням найдошкульніших «аргументів», серед яких було і «згущення темних барв», і «спотворення радянської дійсності», і «заперечення перетворюючої ролі соціалістичної свідомості та більшовицької ідейності», і «реакційна... перевага біологічних факторів над соціальними» тощо. Через півроку після розгрому «Живої води» Ю. Яновський був змушений надрукувати у «Літературній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од життя», і «формалістичний задум» роману, і «шкідливі деталі» в ньому. Невдовзі письменник почав «враховувати зауваження» критики й готувати нову редакцію твору. Побачила світ вона вже після його смерті в 1956 р. і мала назву «Мир»: де була в тій редакції «воля автора», а де -- волюнтаризм тодішніх редакторів, встановити сьогодні дуже важко.

Деяке полегшення в життєві будні письменника прийшло 1949 p., коли йому майже несподівано була присуджена за цикл «Київських оповідань» Сталінська премія. «Київські оповідання» значним надбанням української новелістики не стали; вони несли в собі хіба що кілька тривожних відгуків про окупований у роки війни Київ, але ці новели (точніше кажучи, відзначення їх премією) дали письменникові можливість для подальшої творчої праці. «Серйозна» проза йому, щоправда, вже не давалась (опублікована в 1954 р. збірка оповідань «Нова книга» підтвердження цьому), але він активно почав працювати як кіносценарист і драматург. Йому вдалося створити лише одну драму -- «Дочка прокурора» (1953), вона стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті. Драматург писав про те, як казенщина відвертає людей від одвічних родинних турбот, і тоді руйнується їхня мораль, батьки виявляють, що нема між ними взаєморозуміння «в питаннях душі», що «прогледіли» своїх дітей, а діти опиняються в лабетах «вуличної педагогіки» й злочинності. Деяким критикам, щоправда, здалося, що це черговий «підкоп» Ю. Яновського під «фундамент ладу», і почали шукати в п'єсі ознаки «похмурості» та «ідейної порочності». Ситуація трохи змінилася, коли про виставу за п'єсою позитивно відгукнулася газета «Правда» (1956, 12 серп.), але почути цей відгук письменнику вже не судилося. Він помер 25 лютого 1954 p., через кілька днів після прем'єри «Дочки прокурора» в Київському російському театрі імені Лесі Українки. Можливо, саме хвилювання після цієї прем'єри і прискорило смерть письменника, бо глядачі сприйняли її гаряче, і вогонь їхніх оплесків не лише зігрівав, а й обпікав хворе серце автора.

Размещено на Allbest.ru