Інтимна лірика Максима Рильського в річищі неокласицизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтимна лірика Максима Рильського в річищі неокласицизму

ТЕТЯНА КУРАШ, викладач

Постановка проблеми у загальному вигляді

На питання, хто такі «неоклассики», Максим Рильський відповів: «А хто такі класики, знаєте?.. Це ті, що створили невмирущі твори. « Нео «-- новий. Неокласики -- нові класики. Самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства,-- учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український ґрунт, прищепити їй пагони класичної спадщини».

Формування цілей статті

неокласичний інтимний лірика рильський

Мета статті полягає в тому, щоб на конкретних прикладах розкрити інтимну лірику, творену М. Рильського в естетичному вимірі неокласицизму.

Виклад основного матеріалу

Творчість М. Рильського 10-20-х рр. першої половини ХХ ст. наповнена неоромантичним стилем О. Олеся, символізмом Ш. Бодлера, А. Рембо, О. Блока й І. Анненського, а мистецькі досягнення французьких парнасців та І. Франка зблизили поета з українськими неокласиками. Так, в ідилії «На узліссі», написаній класичними октавами, зустрічаємося з ліричним героєм- культурником, який перебуває у світі книг. Твори класиків стали для М. Рильського шляхом до пізнання цього світу. Не виключено, що головним героєм поеми є сам автор, який бачить прекрасне в музиці та красі, а діячі культури є мистецьким орієнтиром для українського поета. «Софокл -- і Гамсун, Едгар По -- і Гете, Толстой глибокий і Гюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети -- І Достоєвський грішний і святий, --Усі книжки, усі земні поети, Усі зрідні душі його живій...» [1, 13].

Використовуючи згадані вище імена, письменник доводив думку про нерозривність творчих пошуків минулого й сучасного. Підтвердженням цього є ціла група творів М. Рильського, у яких можемо простежити гармонійне поєднання образів минулого із сучасними переживаннями ліричного героя. Досягнення світової культури допомагають автору вирішувати проблеми сучасності, дарують поету натхнення й силу у творчих пошуках. Зважаючи на те, що естетичною базою української неокласики стали мистецькі цінності Афін та Риму, до яких вони підходили ширше й вільніше, без суворої регламентації та нормативності, -- то закономірно, що в творчому потенціалі М. Рильського також відчутний великий запас традиційних образів і форм, узятих із античної культури: Одіссей, Навсікая, Анхіз, Афродіта, Еней та ін.Антична міфологія, даруючи М. Рильському ціле гроно «вічних образів», сприяла у відтворенні емоційного стану ліричного героя.Залучення античної традиції для осягнення феномена ліричного героя інтимної лірики неминуче приводить Рильського до тематичної тріади «природа -- вино -- кохання», типової для класичної давньогрецької лірики, зокрема для поезії Алкея. Приміром, у вірші «Білі цуцики гуляють на соломі...» золоте вино символізує радість спілкування рідних та близьких і допомагає разом із присвятою «Моїй Романівці» та темою рідного дому, у якому тільки й знаходить спокій і захист ліричний герой, творити ідилічний хронотоп:

« Сніжну скатерку розстелемо в саду ми,

Одкоркуєм золоте вино, --

І під ніжні шелести і шуми Пригадаєм, що було давно. [5, 141].

У вірші «Поки гріх -- солодка таємниця» вино символізує повноту буття. Поет резюмує: «Молодість не розпач топить в склянці, / А вином окроплює порив» [5, 98], пояснюючи таким чином невипадковість «присутності» цього образу в творах широкої теми реалізації життєвого потенціалу. За традицією лірики Анакреонта, вино є знаковим образом любовної лірики неокласика («Білий сніг, вино червоне», «Викочуйте бочки вина», «Під сірий шум дощу пронизливо-смутного», «Галасують найняті музики», «Голос отрути», «Надходить вечір синьою стіною»). А через осмислення античної сентенції «In vino veritas» і аполлінерівської теми сп'яніння від життя Рильський виходить на поетичне філософування у віршах «Я тільки надпив свою чарку» і «Червоне вино». У першому поет, розмірковуючи про неспіввідносність фізичного віку й віку душі, втомленої стражданнями, інтерпретує вино як життєву енергію:

Я тільки надпив свою чарку,

А серце вже п'яне давно:

Якесь його інше сп'янило,

Якесь невідоме вино [5, 124].

Приймаючи неможливість досягти ідеалу в земному житті («Пливіть, невловимі сніги, / До моря краси і спокою / Засипте навік береги!»), ліричний герой говорить про минущість усього, оперуючи образом іскри у вині: «Все зникне, як іскра зникає, / Як іскра згасає в вині.» [5, 125]. Мотив проминальності («Прозора склянка кришталева, / Вино, червоне і хмільне. / Навколо шелестять дерева: / «Все збудеться і все мине.») й заклики на кшталт гораціанського «Лови мент!» у поєднані з ремінісценцією з Шевченка звучать у вірші «Червоне вино»:

Минають дні, минає літо, --

Але нащо тужить за ним?

Прозору склянку вщерть налито Вином, червоним і хмільним! [5, 132].

Синтезуючи класичну традицію і модерністську інтерпретації образу вина, Рильський вживає епітет «п'яний» як синонім чуттєвого, екстатичного («Моїй Ленорі (П'яний сонет») або брутального (образ «п'яної юрби» у віршах «Я в лісі сам. Червона даль крізь віти» і «Навік тебе життя зломило»).

У вірші «Біле й червоне» вино символізує гріх і спокусу: «Блідий диявол із червоним ротом / Своє лице до мене нахиляє, / І ввічливо -- мов льокай за табльдотом / Мені отрути в кубок наливає» [5, 126]. Колір напою посилює ідею автора, побудовану на контрастах білого й червоного -- «блідий диявол із червоним ротом», «білий місяць», що заглянувши в «повні кубки», «зачервониться». У поєднані цих кольорів ліричному героєві бачиться не-життя («І серце перестане биться»), тож вино в цьому тексті асоціюється не з насолодою, а зі смертю. А в «Голосі отрути» поет ставить знак рівності між хіттю і вином: «Люблю тебе, бо ти чужа коханню, / Бо ти мені лишилася одна; / Люблю в тобі мою любов останню, / Солодкий шум допитого вина» [5, 95].

Украплення автобіографічного характеру у вірші «Тобі одній, намріяна царівно...» («Моє життя мене веде нерівно: / То на вершини, то в яри страшні; / Та скрізь душа співає переливно / Про очі безтілесні і ясні» [5, 123]) поєднуються з сентименталістсько-романтичним мотивом протиставлення міста селу (чи цивілізації -- природі), де епітет «п'яні» посилює негативну характеристику першого:

У городі, де грають струни п'яні,

Де вічний шум, де вічна суєта,

Я згадую слова твої неждані.

І серед поля, на яснім світанні,

Коли ще сном охоплені жита, --

Душа тебе, тебе одну віта» [5, 123 -- 124].

Образ «п'яних струн» у вірші може тлумачитися і як творчість, позбавлена духовного первня, неприйнятна для поета. Тоді «намріяна царівна» (як результат неатрибутованої алюзії -- одного з улюблених інтертекстуальних прийомів Рильського) -- муза, яка веде митця в пошуках калокагатії в гармонійний світ природного космосу. Водночас у вірші «І сніжний іней мрій моїх.», зіставляючи «божий храм» і «порочні чарки», Рильський вдається до автоіронії:

І добре так мені іти Незрозумілими шляхами До невідомої мети, --

І в божім храмі чистоти Дзвонить порочними чарками! [5, 104].

Тож на відміну від Алкея, Рильський втягує в орбіту тріади «вино -- природа -- кохання» тему творчості, позаяк для українського поета ці поняття взаємопов'язані. Виступаючи джерелом натхнення, вони допомагають усвідомити повноту буття. Крім того, у своїй любовній ліриці неокласик не надає переваги одній тональності, а синтезує всю палітру інтерпретацій любовної теми в античній традиції. Це кохання-пристрасть Алкея, кохання-драма Сапфо, кохання-гра Анакреонта, збагачені філософськими роздумами про швидкоплинність життя й міркуваннями в естетичній сфері за зразком Горація.

Античні міфологеми в ліриці Рильського виступають мірилом істинності почуттів. Так, у вірші «Початок роману» краса й розквіт природи поєднуються з початком нових почуттів, уособленням яких є персонажі середньовічної літератури («Синьоока Ізольдо! Надійся, приїде Трістан...»), що, власне, й надає творові романсового звучання. Та коли поет хоче протиставити почуття, що лише зароджуються, тим, які перевірені часом і людьми, він звертається до класичних образів: «А Бавкіди найшли вже своїх Філемонів» [5, 135]. При цьому зауважимо, що й образ коханої нерідко в ліриці Рильського позбавлений життєвої конкретики, а зітканий з ремінісценцій античного тексту, як, приміром, «струнка дочка Феацького царя» [5, 116] у вірші «Як Одіссей, натомлений блуканням.» чи «Рожева хмарка крізь гірлянди віт / Пішла від нього у простори сині. / Це ж нею дихав і сміявся світ, / Це ж їй молились зграї лебедині, / їй, що вродилась у прибрежній піні / І що міцніша за міцний граніт» у сонеті «Анхізів син, вклонившися богині.» [5, 222]. В останньому, як видається, поет застосовує прийом «співприсутності» ліричного героя й автора в межах одного твору, завдяки чому сцена зустрічі сина (Енея) і матері (Венери) набуває нового звучання. Для Енея, якого Рильський зумисно називає лише «Анхізовим сином», зустріч з богинею -- це радше можливість переконатися в підтримці божественних сил, бо не всі на Олімпі приязні до нього («І ряд очей, прихильних і ворожих, / На них дивився із чертогів божих» [5, 222]). Тоді як для автора Венера -- не турботлива мати, а богиня всеперемагаючого кохання, опис якої співвідноситься з традиційними для античної міфології уявленнями про цього персонажа: «вродилась у прибережній піні», «їй молились зграї лебедині». Сонет постає не так ремінісценцією Вергілієвого сюжету, як авторським роздумом про вічне почуття, яке дає силу ліричному герою витримати всі випробування часу.

Висновки

Отже, важливе місце в його творчих пошуках поета посідає сонет. Характер, високий інтелект, особливий літературний хист, любов до класичної досконалості спонукали М.

Рильського до прихильності до канонічної віршової побудови та захоплення живою культурною традицією. Так, у сонеті «Коли втікаючи од пильної роботи» поет заявляє: «Коли, втікаючи од пильної роботи, Сонетні лінії вирізуєш ти потай І сам милуєшся, немов дитя, на них, -- Нехай тебе тоді ані докір, ні сміх Не похитне в твоїй солодкій рівновазі» [2, 33]. Обстоюючи класичні форми вірша, поет наголошує на важкій, виснажли- вій праці, яка дарує автору витончені, милозвучні рядки, що наповнюють його душу «солодкою рівновагою». М. Рильський прихильно ставився до строгої форми класичної строфи, обстоював цей жанр, лаконізм і суворі закони якого дисциплінують думку й акцентують увагу автора на головному образі. Беручи за основу найкращі традиції сонетярів, М. Рильський пропонує власні варіації, що простежуються через форму сонета та ідейно-тематичну сферу. Таким чином, «неокласичні» уподобання в інтимній ліриці М. Рильського були зумовлені його високою освіченістю, знанням мов, розумінням специфіки культурної атмосфери минулого, орієнтацією на здобутки вітчизняної та світової літератури.

Список використаних джерел і літератури

1. Аверинцев С. С. Софія-Логос: Словник / С. Аверинцев. К.: Дух і літера, 2004. 638 с.

2. Анакреонт. Лірика [текст] / Анакреонт / Пер. А. Содомори // Давньогрецька поезії [текст]: [антологія] / [упоряд., автор. вступ. сл. та біогр. довідок Ліна Глущенко]. Львів.: Червона Калина, 2010. 184 с.: іл.

3. Науменко Н. Український «хамрійят» ХХ століття / Н. Науменко // Актуальні проблеми слов'янської філології. К.: Освіта України, 2008. Вип. 19: Лінгвістика і літературознавство. С. 453 -- 459.

4. Райбедюк Г.Б. Неокласики: естетична система та персоналії: навч. посібник / Г.Б. Райбедюк, О.Ф. Томчук. Ізмаїл: СМИЛ, 2005. 352 с.

5. Рильський М.Т. Зібрання творів: у 20-ти т. Т. 1: Поезії 1907 - 1929; Проза 1911 - 1925 / М. Т. Рильський. К.: Наук. думка, 1983. 535 с., 1 л. порт.

6. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У трьох книгах. К.: Рось, 1994. Книга друга. 718 с.

Анотація

У статті розглянуто особливості інтимної лірики М. Рильського, зосереджено увагу на неокласичних захопленнях - рецепція античних образів, мотивів і жанрових форм. Його ліричний герой постає в результаті синтезу традицій класичної та модерністської поезії. Кючові слова: неокласицизм, античність, сонет, інтимна лірика.

Summary

Key words: neoclassicism, antiquity, sonnet, intimate lyrics.