Літературна епоха і людина в спогадах Олександра Смотрича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературна епоха і людина в спогадах Олександра Смотрича

Інна Нікітова

Творчість діаспорного письменника Олександра Івановича Смотрича (1922-2011) ще недостатньо вивчена. Залишаються поза науковою рефлексією його п'єса «Син» (складається із п'яти дій (сценок), в якій беруть участь п'ять дійових осіб), листування та спогади. Щоденника письменник не вів. Та й до спогадів не звертався. Лише, коли йому сповнилося понад вісімдесят літ, вирішив згадати молоді літа, що припали на Другу світову війну, оформивши мемуари у вигляді трьох статей. Проблематика їх полягає в тому, що міні- спогади ще не здобулися на окреме дослідження, а отже, становлять чималий інтерес читачів, дослідників творчості українського письменника, який мешкав на хуторі за 20 км від містечка Фергус (провінція Онтаріо) і за 100 км від Торонто.

Мета нашої публікації -- розкрити характеристику О.Смотричем літературного процесу та творення ним творчого портрета українських письменників, культурних діячів періоду Другої світової війни, ввести в науковий обіг маловідомі факти творчого колективу газети «Українське слово».

Насамперед треба віддати належне професору В.Мацьку, який доклав максимум зусиль задля повернення в українську літературу О.Смотрича (Справжнє прізвище Флорук-Флоринський), який народився 28 квітня 1922 року в м.Кам'янці-Подільському в родині учителів (батько був директором місцевого кооперативного технікума). В.Мацько налагодив з письменником двосторонній контакт і на свою адресу одержав друковані на машинці прозові [4] та поетичні твори [5], які побачили світ у Хмельницькому з передмовою упорядника. Уже після смерті О.Смотрича його дружина Ніна Флорук (Данильців) надіслала тріадні спогади, деякі листи, що й стали предметом нашого дослідження.

Молодий автор потрапив у колектив «Українського слова» тому, що його мама Софія Францівна (дівоче прізвище Касперович) з першого дня працювала в редакції газети друкаркою, за що «дістала квартиру в будинку «Комуніст», де до війни мешкала газетна та журнальна партійна еліта. Квартира складалася з двох кімнат, окремої кухні і окремої вбиральні. Розкіш неймовірна! І, звичайно, зручність». Для хлопця, який хворів на туберкульоз, певна, річ це здавалось розкішшю. Але така розкіш тривала недовго. Тираж газети сягав 50 000 примірників, але за націоналістично-самостійницький напрям друкованого органу редакторів було фізично знищено, до керівництва редакції прийшли пронімецькі сили, на зразок Костя Штепи та Володимира Дудіна, недавніх науковців Київського університету.

У статті «Моя сусідка Олена Теліга (осінь 1941 р. -- зима 1942 р.)» О.Смотрич розповідає про роботу кореспондента літературно-мистецького відділу газети «Українське слово» і про зустрічі з Оленою Телігою, зображає словесний портрет, що залишився у його пам'яті з воєнної пори: «Олена Теліга, років тридцяти п'яти жінка, все ще по-дівочому струнка, з вогником насмішкуватості в очах, в темному добре припасованому костюмі -- була саме такою, якою, як здавалося мені, мусить бути елегантна європейська (!) молода ще пані» [6]. В цьому реченні спостерегли, по-перше, найхарактерніші риси інтелігентності поетеси, яка привезла до Києва європейський стиль не лише зовнішності, а й роботи над словом, по друге, побудова речення (як і в цілому спогадів) вказує на стилістичну довершеність, стилістичну дбайливість, легкість й водночас живий ритм оповіді.

Від зовнішнього портрета автор переходить до суспільно-політичної атмосфери, що панувала в редакції «Українського слова» і в якій доводилося творчо працювати письменникам. Як редактора «Літаврів», О.Телігу пригадує в той час, «коли в кабінеті головного редактора сидів недоброї пам'яті проф. К. Штепа, коли замість «Українського слова» було т.зв. «Нове українське слово», в якому опріч назви майже нічого не було українського, коли в стінах редакції запанувала виключно російська мова, коли більше ніхто не вірив чуткам, що відповідального редактора «Українського слова» Івана Рогача разом з його товаришами було екстренно викликано до Берліна, мало не на переговори в справі створення українського уряду». Вічна тема війни і миру постає у спогадах ветерана, як іронія долі, бо ж йому довелося працювати в самісінькому пеклі й дивом вдалося врятуватися тим, що К.Штепа звільнив з роботи. Сам письменник пояснив це таким чином: «Бракувало досвіду газетної роботи, і мені Штепа сказав: «Ми тебе звільняємо» [2, с.36].

Прикметно, що мемуарист описує картини доби німецько-фашистської окупації Києва і людини в цьому просторі без перебільшення, без прикрас. Він внутрішньо співчуває тим патріотам- підпільникам, які прагнули Україні волі, які намагалися її бачити справді українською, але нічого з цього патріотичного чину не виходило. Тоді О.Смотрич запропонував О.Телізі покинути Київ: «Тікайте, їдьте зі мною до Кам'янця». Але вона не пристала на мою пропозицію» [2, с.36]. Невизначено Смотрич згадує про подальшу долю І.Рогача, він не підтверджує і не спростовує думку У.Самчука, який ситуацію, що склалася довкола газети «Українське слово», описує таким чином: «...німцям ця редакція аж ніяк не до смаку і вони хотіли б передати її в руки якимсь безличним типам проросійського наставления, з наміром викликати між нами й росіянами антагонізм. За гаслом «діли і пануй» [5, с. 82]. Проте чіткіше О.Смотрич змодельовує творчу атмосферу редакції, яка з приходом до керівництва історика К.Штепи займає профашистську позицію, заявивши: «Я не зроблю нічого, що могло б засмутити визволителів» [8, с. 291]. К. Штепа і В. Дудін господарювали в редакції, як хотіли. Насамперед вони запропонували змінити тематику «Літаврів», проте Олена Теліга відмовилася, невдовзі видання було ліквідовано, а його редактора 9 лютого 1942 року заарештовано. Одначе, як з цим ганебним тавром у своїй біографії жив серед емігрантів К.Штепа, нам невідомо.

Автор спогадів увиразнює проблему людини, причому ця проблема є актуальною не лише в добу воєнних перипетій, а й для цілого століття. «Проблема людини, гуманізму, -- пише М. Ткачук, -- долі мистецтва -- одне із центральних питань в естетиці ХХ століття» [7, с. 325]. Ця проблема хвилювала й О. Смотрича, який був надзвичайно чутливим до філософського осмислення світу і людини в ньому. Проблему людини мемуарист показує в кризовий період воєнної хуртовини, коли патріоти, які повернулися із-за кордону, повірили ворогові у їхню лояльність до національного питання. Це була чи не основна стратегічна помилка.

Зі спогадів вперше в історії української літератури дізнаємось про синтез національно- культурних поглядів поетеси, її ставлення до історичних постатей. Працюючи у стінах редакції на Бульварно-Кудрявській вулиці, 19-річний О.Смотрич був спантеличений, бо «Олена Теліга, в товаристві з поетом Євгеном Яворівським вперше завітала до «моєї» кімнати і трохи здивувалася, коли побачила імпозантних розмірів гіпсову статую «найулюбленішого поета всіх народів Радянського Союзу» Александра Пушкина, що височіла поміж давно немитими вікнами. Олена Теліга усміхнулася і сказала, що вона не бачить, чому б ми не могли мати Пушкіна в своїй державі. «Чому б ні! Але в своїй!» -- з притиском додала вона». Письменниця постійно працювала над собою, трудилася невтомно задля української справи, яку не схвалювали нові господарі, і, за свідченням О.Смотрича, вона вирішила піти до них й сказати, мовляв, «за те, що визволили нас -- ми вдячні, але кланятися і вилизувати вам чоботи ми ніколи не будемо!». В неї шаріли щоки і мені здавалося, що в неї підвищена температура. Мені, а я бачив, що і Яворівському, було моторошно й страшно за неї.

її рішення здавалося самопосвятою. її самопосвята -- самовбивчою...». Правдиві свідчення з уст письменника лунають вперше, ніхто з мемуаристів, тих, хто знав і писав про поетесу, нічого подібного не говорив. Від себе додамо, що її патріотичне одкровення перед ворогом стало не лише самопосвятою, а й самоспаленням в ім'я України.

У «Спогадах кореспондента» літературний портрет І. Рогача та інших колег по перу метафоричними засобами змалював таким словесним малюнком: «Блискуче пенсне на рожевому добре поголеному обличчі, акуратно попрасований темний костюм, навіть його трохи кремезна, трохи гордовита постава -- відрізняла ред. Рогача від покликаних до його кабінету... Піднісши догори руку, він вказував на портрети Петлюри і Коновальця, що висіли в темних рамах над вхідними дверима до кабінету і закликав: «Не посоромімо їхніх імен! Будьмо вірними їхнім заповітам! Ми завжди, як ніхто, відповідальні, і так, чи інакше будемо відповідати перед історією!». Такими мені запам'яталися його схвильовані слова».

Працюючи в літературно-мистецькому відділі «Українського слова», куди сходилася чи не вся інтелігенція Києва, О.Смотрич, з притаманним йому літературним хистом і стилем, залишив метафоричні портрети письменників Юрія Будяка, В. Волянського (В.Мартинця), Д.Гуменної, Софії Тобілевич, М. Ситника, Д. Гуменної. Літературне життя хоч і не вирувало, але зустрічі були цікавими: «З більш відомих відвідувачів пригадую -- у довгій чорній хустці Докію Гуменну, як мені здалося, на смерть переляканого Юр. Будяка, стару Софію Тобілевич, що принесла декілька зшитків спогадів про свого знаменитого чоловіка і не заставши ред. Дніпрова, вирішила переконувати мене, що я, будучи «таким молоденьким» не маю і мати не можу зеленого поняття, ким був її чоловік...».

Молодий поет Михайло Ситник редагував літературний додаток до газети. Вихвалявся тим, що його твори читав сам В.Сосюра і благословив їх у світ. Але «приїзд до Києва поетеси Олени Теліги для Ситника не був приємною оказією. Замість редагованого ним додатка мала почати виходити окрема літературна газета -- вимріяні Оленою Телігою в Празі «Літаври». Ситник, згірклий та ображений, за домовленістю з друкарнею погрузив дещо із застарілого друкарського начиння на старий сільський віз і возом поїхав до свого рідного Василькова, де незабаром надрукував свою першу збірку поезій і успішно редагував місцеву газетку». Свідчення О.Смотрича підтверджуються, бо на початку березня 1942 року справді вийшла у світ газета «Васильківські вісті», редактором якої зазначено М.Ситника [1].

Нарешті треті «Короткі спогади «відповідального секретаря» розкривають епізодично роботу «Нового українського слова» за редагуванням К.Штепи, який писав статті російською мовою, що їх перекладала українською дитяча поетеса Ніна Калюжна (1912 р.н.) і яка в співавторстві написала довжелезну поему «За що ми дякуємо тобі, Німеччино». Заввідділом літературознавець Борис Якубський лише дивувався, що в родині більшовика могло «щось таке» народитися. Про Б. Якубського на все життя залишилися найсвітліші спогади, тому із серця О. Смотрич виписав рядки: «Штепа назначив її (Калюжну. -- І.Н.) на моє місце «відповідального секретаря», і згірченому Борисові Володимировичу довелося «волею-неволею» змиритися.

На прощання Борис Володимирович написав мені рекомендацію. Таких дифірамбів, як в тій рекомендації, мені ніхто ніколи не співав -- ні до, ні після! І досі бережу її».

З перших уст постає картина творення газети «Українське слово», моральний клімат, що панував у редакції, руйнування запланованого ще в Празі українськими націоналістами романтично-патріотичного піднесення на окупованій території. Зі спогадів постає невтішна картина: менше було тріумфу, а більше поразок, бо нові господарі, образно кажучи, були переконані, що два націоналізми в одній хаті вжитися не зможуть.

Висновки

Таким чином, в процесі уважного рецептивного дослідження, приходимо до наступних висновків:

1. «Жмут» спогадів О. Смотрича, оформлених у вигляді окремих статей, доповнює реєстр тих публікацій, в яких оприявнено образ патріотки, відомої поетеси Олени Теліги. Автор не копіює попередників, а викладає матеріал нестандартно, просто, в деталях через подієвість. Автор мемуарної прози для майбутніх поколінь залишив свою версію літературного портрета О.Теліги, яка мала власну точку зору на події, факти і явища, навіть з тими, з ким прийшла до Києва, по змозі трималася осторонь. Очевидно, її більше цікавила література, ніж мистецтво війни, військових операцій. Відчула підміну, розходження думки зі справою, коли помітила, що замість редактора «Українського слова», що ним мав бути У.Самчук, у кріслі опинився І.Рогач. Тому й захопилася виданням «Літаврів» як майбутнього центрального органу спілки українських письменників.

2. У спогадах епізодично зображено безперешкодний вхід гітлерівців до Киева («два-три дні погриміло»), заторкнуто силуети-образи культурних діячів О. Лисенка, В. Волянського, К. Дніпрова, О. Музиченка, І.Рогача, Д.Гуменної, С.Тобілевич, Н. Калюжної, М. Ситника, постатей нині призабутих. Вперше описано в подробицях про вбивство Д. Ревуцького із застосуванням алюзій, що вказують на причетність окупантів до його трагічної смерті.

3. В лапідарних спогадах О.Смотрича авторське «Я» не виставлено на перший план, воно прочитується через внутрішній світ мемуариста, який бачив події і факти на власні очі, їх пережив, вистраждав, роками зберігав у пам'яті і лише на схилі літ доніс до читачів реальні картини українського літературного життя початку 40-х років минулого століття, розкрив нові, маловідомі факти, що про них його попередники якщо й згадували, то лише через зображення суб'єктивного світу речей.

4. Фактографічність спогадів письменника стає задокументованою і слугуватиме важливою інформацією, ілюстрацією київського періоду буття письменника (невтішної доби гітлерівської окупації), який передовсім намагався показати спробу українців засобами художнього і публіцистичного слова налагодити більш-менш національно-культурне життя. Замість епіграфа, автор спогадів вважав подати застереження: «Писатиму лише про те, що чув та бачив, а не про те, що і без мене усі знають». Отож, сподіваємось, що реальні картини, оприявнені в статтях-спогадах (друкуємо нижче) учасника й очевидця становлення газети «Українське слово», сприятимуть дослідникам, які звертаються до історичної ретроспекції, об'єктивно інтерпретувати проблеми зображення літературно-мистецьких, суспільних процесів минулої воєнної пори.

смотрич літературний письменник газета

Список використаних джерел і літератури

1. Васильківські вісті. -- 1942, 4 берез. -- С.1.

2. Нікітова І. Літературний портрет письменника в листах та діалозі / Інна Нікітова // Філологічний дискурс: зб. наук. праць / гол. ред. В.П. Мацько. -- Хмельницький: ХГПА, 2015. -- Вип.1. -- С. 34-37.

3. Самчук У. На коні вороному: спомини і враження / Улас Самчук. -- 2-ге вид. -- Вінніпег: Вид. тов-ва «Волинь», 1990. - 360 с.

4. Смотрич Олександр. Подорож у країну ночі: [новели, оповідання] / Олександер Смотрич. -- Хмельницький: «Просвіта», 2010. -- 288 с.

5. Смотрич Олександер. Скупі вірші. / Олександер Смотрич. -- Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2011. -- 156 с.

6. Спогади О.Смотрича зберігаються в сімейному архіві В.Мацька, саме на це джерело й посилаємось у своєму дослідженні.

7. Ткачук М. Українська література ХХ століття [монографія] / Микола Ткачук. -- Тернопіль: Медобори, 2014. -- 608 с.

8. Трагічні дні в Києві // Париж Олегові Штулеві: зб. на пошану Олега Штуля-Ждановича. -- Париж, 1986. -- 360 с.

Размещено на Allbest.ru