Образ українського селянства у революційному вирі у романі Олексія Кундзіча "De facto"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Образ українського селянства у революційному вирі у романі Олексія Кундзіча «De facto»

Лілія Дмитрук

У статті йдеться про роман «De facto» -- один із провідних епічних творів Олексія Кундзіча, яким створено неповторну галерею образів селян, причому образи ці позначені певним відтінком історичної та соціальної достовірності, яку у літературознавчих параметрах марковано категоріями «історичної та художньої правди».

Ключові слова: епічна творчість, образи, історична та художня правда.

Ім'я Олексія Леонардовича Кундзіча, свого часу дуже помітне в літературному процесі 20-50-х рр. ХХ століття, останнім часом не привертало належної уваги літературознавців. Почасти це зумовлено заангажованістю рецепції його творів сучасною літературною критикою, а також маркуванням його спадщини виключно в реєстрі «пролетарської», «соцреалістичної» літератури, інтерес до якої закономірно послабився у незалежній Україні. Роман «Бе facto» -- чи не єдиний великий епічний твір О. Кунзіча, де письменницьке кредо романіста є максимально об'єктивним, не підкореним вповні актуальними у тогочасній прозі ідеологічними запитами літературі й самому письменнику. Стереоскопічне бачення українського революційного та пореволюційного села можна зарахувати до вагомих естетичних набутків роману «Бе facto», автором якого створено неповторну галерею образів селян, причому образи ці позначені певним відтінком історичної та соціальної достовірності, яку у літературознавчих параметрах марковано категоріями «історичної та художньої правди».

Головний герой роману «Бе facto» Юрко Гармата стає своєрідним «медіатором» між двома світами -- Селом і Містом, несучи енергетику, ідеологію, мораль та світогляд Села. Символічним можна вважати його сільське народження у «хлівці» і перші дитячі роки у недоставленій хаті на краю села, у Чорному провулку, практично на болоті, серед вогких горщиків з глини, які робив батько. Стисле за розміром, проте надзвичайно ємне описання Юркового дитинства вже виокремлює його з-поміж однолітків -- «якесь чудне було мале»; «як бездомний собака тиняється»; «ріс таки справді як бур'ян»; «там його собаки напали, кричало, люди збіглися; там у рів упало -- то одтрясли, там заблудилося, то чоловік із Слобідки привів, питає: чиє порося прибилося?» [2, 9]. Парадоксально, що таке дитинство малим Юрком сприймається не як ситуація анормальна, а як вияв неабиякої особистої внутрішньої свободи: «Тоді Юрко був вільний. Він ходив лісом біля церкви, біля школи. Виростав самотнім, гордим і недоторканим» [2, 9]. Першим жахливим для Юрка обмеженням такої неосяжної норовливої свободи стає його дитяче наймитування у дядька -- з семи років він починає випасати дядькову худобу за те, що мати бере в дядька молоко. Дядько нерідко бив Юрка, і той «плакав із злості й досади» [2, 9], бо ніколи не плакав від болю.

Не менше розчарування у житті і людських стосунках приносить хлопцеві наймитування у панів Крежмінських: з цього розкішного польського дому він виносить жагучу ненависть до панів і взагалі усіх гнобителів, заприсягнувшись собі, що колись власноруч закриє панам очі. Такі висновки бентежать його розум і душу, сповнені глибинного внутрішнього відчуття власної людської гідності, саме тому Юрко розглядає незрозумілу йому революцію як шанс самотужки і привселюдно ствердити цю гідність, скинути з себе рабське тавро, яким наділило його несправедливе жебрацьке життя: «Злорадно усміхнувся Юрко. Злорадно глянув на панича й захотілось цю безсилу істоту ще більше допекти, ще більше скатати, бо немає кари тим, що б'ють по морді, й велика злість накипає у здорових і сильних, коли слабі недоумки виказують над ними свої права» [2, 30].

Поступово у свідомості мешканців села Рідкодуби міцні хазяї теж починають асоціюватися з панами і сприймаються як гнобителі. Виявляється, що не тільки такі незаможні селяни, як Антін, з ненавистю ставляться до заможних і хазяйновитих односельців. З глибокою внутрішньою ненавистю до свого «запохапливого» дядька Артема, а не тільки до панів Крежмінських, живе і Юрко, не маючи за душею нічого свого, окрім одягу та кількох трофейних книжок. Саме з неприкритої неповаги до дядька, з бажання, аби той бодай чимось «поділився» зі своїм небожем-най- митом, вступає він у близькі стосунки з дядьковою дружиною Ксенею, потім навіть не визнаючи свого сина, народженого нею: для Юрка стосунки з дядиною -- це передовсім помста дядькові, а те, що він зачепив душу молодої жінки, яка озиватиметься болем ще довгі роки, його взагалі не хвилює, так само як і доля власної дитини, народженої в родині його «хазяїв».

Проте злидні не заважають хлопцеві намагатися збагнути якийсь прихований від зовнішнього, позірного сприйняття потаємний життєвий сенс. Перші відповіді на свої складні душевні запити Юрко знаходить у книжках, що випадково осіли у нього і стали його найціннішим крамом. Хлопець читає польською Міцкевича -- «Dzjady» і «Pan Tadeus», російськомовні «Историю Востока», «Японское искусство», «Сократ и его время», поезії Баратинського і журнал «Нива», хоч далеко не завжди розуміє ті складні слова і думки, що їх визбирує у книжках.

Імпульсивним є бажання Юрка записатися до сільського осередку «Просвіти», проте це не є рушієм гіпотетичної можливості читати, а прагненням бути з тамтешніми діячами «за пані- брата», і не випадково хлопець вагається, не знаючи, «чи з ними почуватиме себе як із пташками і дідом, чи ні» [2, 17]. Ми бачимо, наскільки допитливого юнака вражає просвітянська бібліотека, коли перед ним раптом відчинили цілу шафу книжок. Його захопленню немає меж, тож недаремно в роздуми головного героя включається потужний авторський голос із настроєвою ліричною мініатюрою: «Так можна любити книжку лише в селі. Сіножаття пахнуть у селі. В селі коса чахкає, гостра як змія, і покоси падають, соковиті й м'які. Очерети пахнуть на ставках, ліс шумить, а в неділю в другім селі п'яно-м'яко, через ліс, через зелень сіються звуки. В неділю вийди на поле і слухай -- села на п'яніна грають. Так можна любити книжку лише в селі, як любить Юрко. А Юрко переріс наймита, Юрко шукає, Юрко має якийсь власний почин... А на чім його виявляти? -- коли воли такі спокійні, круторогі. -- Дай шию! -- а він повертається, тяжко й широко заступаючи, й шию покірно в ярмо... А в книжках те, чого шукаєш. У книжках події патронисті й різнобарвні. Юрко дуже любить книжки» [2, 28].

Сільський осередок «Просвіти» недовго втримує зацікавленість Юрка. Юнак знову відрізняється від свого середовища якоюсь глибинною жагою чогось справжнього, не позірного, «він просто не вміє ходити на нудні, одноманітні вечори з заялозеними жартами, з скучними піснями» [3, 4]. Під впливом перечитаних книжок хлопець, «підвіяний вічними думками, раптовими настроями», починає філософськи дивитися навіть на своє наймитування в дядька, відзвітувавши перед собою, що не зможе ходити на вечори «просвітян» заради самохизування й плиткого хіхікання -- «Юрко так не може. Юркові пусто... Як робота, то горіти в ній, як пустота, то читати запійно, думати, слухати й читати день-у-день...» [3, 4].

Поступово, насамперед від роздумів з приводу спізнаних книжок, з великої жаги до знань та іншого, кращого життя, Юрко зовні теж перетворюється на сільського інтелігента, звикає до інтелігентського одягу, в якому раніше ніяковів, розширює лексикон за рахунок українських слів, «що їх не вживали селяни й що ними відрізняли себе від селян просвітяни» [3, 4], але все одно не може щиросердно прийняти «Просвіту», так само як і близький йому по духу Ваня Стенко.

Коли ж Юркове читання вперше перестає бути безсистемним, коли йому до рук потрапляють книжки про Полуботка, про царицю Катерину й Тимоша Хмельниченка, про Хортицю, про Кодак, коли йому наодинці з моторошним чорним лісом хочеться співати «Кармелюка», перед розгубленим юнаком раптом постають два несумісні світи: «книжки і напівголодне, озлоблене село. Це ще більш розпліскувало думки, ще більш дражнило, роздвоювало, нервувало» [3, 6]. На деякий час хлопець закинув книжки, «Просвіту», замкнувся у собі, а уяву його постійно збуджує нав'язливий образ сміливого народного месника, якого революція кличе до зброї, на фронт, на подвиги в ім'я високої мети. Юрко Гармата, мабуть, є образом, який щонайяскравіше втілює письменницьке кредо О. Кундзіча -- «Щоб зробити героя живим, досить зуміти дати йому характер. А коли вже персонаж має його, він стає живим для автора... Навіть на автора емоційно впливає герой, створений за письмовим столом» [8, 53].

Головний герой роману дорослішає разом із буремним і кривавим ХХ століттям. Він стає свідком, а потім безпосереднім учасником різних подій у рідному селі. За ідилічними картинами сільської природи і прихованого антагонізму між заможними та бідняками, за малозрозумілою діяльністю «Просвіти» і оманливою мрією у власній офірі в ім'я революції, яка вкладається у формулу «вбити Троцького», для Юрка відкривається інше село -- розікрадене, зболене, знесилене протистояннями, захльоснуте бандитизмом, хворобами, одинокістю: «По шляху полем хтось повіз бляху з польового току (колишній фольварок): обідрав видно з даху. За селом, у лісках, ставки блищать у полуденну годину, а село живе, мре собі з тифу -- й зараз чути дзвони, якась душа помандрувала з села -- мре собі з тифу, гризеться, оскалює зуби й не знає на кого, на що» [3, 3]. Здається, сама природа виступає проти знедолених селян, і завдяки її втручанню у розмірений ритм сільських буднів доби соціальних катаклізмів не залишилося і натяку на ту природну ідилію, з якої розпочалося знайомство читача з Рідкодубами. Весняна посуха та руйнівний літній град залишили селян майже без урожаю, більш того -- негода побила свійських тварин, а велику худобину залишила без кормів. У тексті роману прочитується яскрава паралель між соціальними і природними потрясіннями: «А тепер у хатах із побитими рамами і шибками мруть далі з тифу. Село злісне, глухе, тихе. Вбити когось -- мало. Скарати сірі більшовицькі ешелони, зірвати панцерники -- мало. Богза них карає...» [3, 3].

У рецепції Юрка, так само як і в сумних наративних інтонаціях оповідача, пореволюційне село мовби перетворюється на живу істоту, здатну переживати, страждати, плакати, просити. Так, коли сумніви щодо ролі «Просвіти» Справедлива заувага Б. Корсунської, що «небагато в українській радянській літературі таких докладних образів «Просвіти», таких реалістично зрілих, ідеологічно загострених малюнків» [1,54]. на селі захльостують Юрка Гарменка і Ваню Стенка, вони обидва не знають, як їм надалі вибудувати свої стосунки з цією «зборнею». Тоді Юрко вночі не сплющує очей, дослухається до села, і письменник переходить на лаконічний, проте дуже емоційний тон оповіді: «Спить село... А село знає. Ваня не знає і Юрко не знає, а село знає. Воно шкрегає зубами на просвіту, на комуністів, на бога... і до бога» [3, 5]. Ця істота на ім'я «українське пореволюційне село» -- темна і малоосвічена, проте вона хоче господарювати на своїй землі і чекає на зовнішню силу, яка це уможливить. Звідси й хитання українських селян під час громадянської війни -- вони довірливо реагують на будь- які патетичні заклики стати до зброї, об'єднати повстанські зусилля, знищити ворогів і злидні, тим паче, що всі подібні заклики виголошуються «від імені українського народу». Не дуже вдаючись у подробиці, яку саме силу представляє Женьо, завзятий Юрко хапається не лише знову читати, -- цього разу Володимира Винниченка, -- а й писати для свого «ділового» товариша прокламації та розносити 'їх по селу, бо кортить Юркові «захистити цю блакитну ніч, цю прекрасну південну країну. Від усього, що могло б засмутити її криштальові ночі, її сни» [3, 13].

О. Кундзіч показує цілу вервечку спроб та помилок Юрка у його щирому намаганні прислужитися країні і народові. Він пристає і на пропозицію Лебедя бути зв'язним під час збройного повстання проти сільської бідноти, і водночас схвильовано прислухається до думок Ваньки Стенка, який цю бідноту представляє. Він напружено стежить за логікою виступів селян, що висловлюються «за» чи «проти» збройного повстання, але певної картини собі скласти не може, аж допоки Стенко не розкладає йому по поличках, як його використовували Лебідь і Крежмінський. Переконливо подано і картини вагань Юрка, коли той не знає, чи йти йому з повсталих Рідкодубів, а чи лишатися в селі, коли він пристає до повстанців, але прагне приховати від них, що має обріза, зрештою, коли він тікає від ошуканих повстанців. На думку Б. Корсунської, і опис збуреного села, і вловлені настрої селянства, характерні для 1919 року, подані в романі «дуже переконливо і виразно» [1, 55].

Приречене на поразку кволе селянське повстання в Рідкодубах потопає у кривавій юшці.

Навіть коли вже замовкає стрілянина, у рідному селі Юрка Гармати тільки починається пекло. То від пожежі рвуться на горищах заготовлені бомби, ящики з набоями та гарматні снаряди. Знову виринає образ Рідкодубів, як живої стражденної істоти, що захлинається у власній крові: «І здається, мовчить увесь район, дивиться й зарізує в пам'яті день -- полудень, коли палахтіли Рідкодуби, розривалися дахи тими набоями, що під собою ховали, випалювались, спокутували гріхи перед робітничою владою за своїх проводи- рів-передовиків. Широке, розпластане, страждало самокатуванням, сотнями куль і набоїв, наготованих для когось, стократ само розстрілювалось і жило й мучилось, щоб вийти чистим із вогню, як містична птиця -- фенікс -- чистим і відродженим» [3, 34]. Але істота ця справді наділена дивовижною силою виживати і гоїти рани: понівечене село на очах відбудовується, а поранений під час втечі Юрко знову болісно замислюється про свій подальший життєвий шлях, розмірковуючи про кожного, з ким його під час повстання звела доля, а найбільше, про мотиви, що спонукали людей добровільно йти у пекло, наражаючи на небезпеку власні домівки, своїх дружин та дітей. Не складається у нього цілісна картина: надто ж різні люди взялися за багнети, важко об'єднати їх під знеособлене «ми». Що ж тоді означає те гасло «за Україну!», під яким до зброї не став комбід Стенко, але за яке пішов битися повстанець Марко, а також ним прикривався хитрий Лебідь, який був заодно із паном Владеком Крежмінським і, здається, лише нажився на повстанні, бо нічого не втратив, а тепер обзавівся пасікою і торгує медом? український селянство кундзіч

Наступним випробуванням для Рідкодубів стає наступ петлюрівців. Цього разу село «здивовано замовкло, заметушилось, забилося. Хто падав, де стояв, хто тікав... По тополях пройшов моторошний шелест і на гілках обгорілих вишень із сну киркнули кури» [4, 24]. Якщо попередньому повстанню письменник відводить чимало сторінок, то петлюрівський наступ, так само як і його поразка, вкладаються у кілька промовистих реплік і маленьких картин-образків. Про подальші зміни влади у селі -- коли більшовики вигнали Петлюру, потім поляки вигнали червоних -- лише мимохідь згадується. Так само і великий відрізок, коли усталюються Юркові політичні симпатії, автор свідомо випускає з оповіді, лише показавши, що остаточний вибір хлопець неусвідомлено закріпив за більшовиками: вони вдвох зі Стенком про владу більше не говорили, «у папірцях не дуже розбиралися, -- просто були за більшовиків -- та й годі. Але в кузні часто з дядьками гаряче й подовгу сперечались» [5, 67]. Ці симпатії приводять Юрка у червоний партизанський загін, який проходить стихійний етап свого становлення -- з пиятикою, брутальними жартами, похітливою жагою і неясними планами. Дуже тонко вловила специфіку «партизанського дискурсу» роману «De facto» Б. Корсунська, ідеологічно вмотивовано назвавши сторінки, присвячені описові партизанського загону, «найслабшими у романі», оскільки «перед читачем проходять ущербні люди кримінального складу. Напівбожевільні ідеалісти- мрійники, ґвалтівники, люди чужі в цій стороні й випадкові, з блатним жаргоном, з бандитськими замашками, вони справляють відворотне враження» [1, 56]. Проте таке змалювання стихійної партизанщини логічніше віднести до творчих знахідок О. Кундзіча та його вірності історичній правді всупереч ідеологічному доктринерству «пролетарської» літератури.

Збагнувши, що у такому стані загін не може бути дієвим і боєздатним, Юрко вперше ні від кого не чекає порад і вказівок, він усвідомлює свою місію організатора і «з несподіваною для нього самого енергією і вмілістю» [6, 50] береться за справу набирати й готувати хлопців, робити з них справжніх партизанів, абсолютно не претендуючи при цьому на керівну роль. Так виростає дисциплінований і потужний партизанський загін під орудою хороброго Вепра. Коли поляків таки вибили з села, Вепрова сотня вертається в Рідкодуби у першій лінії Червоної армії, а Юрко покидає Рідкодуби, думаючи, що залишив їх назавжди.

«Міський» етап життя головного героя відкривається промовистою метафорою шахівниці: «Шаховою дошкою лежить тихе зелене передмістя, викресленими кварталами. Від поля що квартал, то й будинок із ґанком, садочок з альтанкою і на городі червоні помідори» [7, 39]. Ця метафора на покордонні села й міста задає інерцію міркувань про те, що життя Юрка Гармати у місті не буде безхмарним і сповненим лише приємних днів, попри його сподівання втамувати свою природну жагу до знань -- «сісти за книжки й вільно -- нікуди не спішити, -- читати й читати. Приходити ранком до класи, сідати на парту й слухати» [7, 41]. Роки голодного курсантського життя у місті, наповнені колективізмом, новими знайомствами з молодими людьми, що вибиваються в еліту з найбідніших «низів» українського села, тривалі запеклі дискусії «про соціяльне», що точилися серед курсантів, для Юрка стають етапом захопленості новими ідеалами, періодом потужного інтелектуального зростання, сповненим новою мрією -- вступити в комсомол.

Коли, просякнутий комсомольськими ідеалами, герой роману повертається у Рідкодуби, його вражає настрій простих селян. Ось, наприклад, дядьки приходять до кузні погомоніти, а говорять виключно про хазяйські справи: про врожай, про садиби, а про владу, за яку воював Юрко, міркують мало, обмежуються формулою «хай хто-небудь, аби тихо», революційні ж події згадують ще гірше -- «не пошли боже й ворогам нашим...» [7, 62].

Колоритно відтворено й образ «ловца чєловєков» Лебедя. Спочатку той, колишній учитель, порядкує у «Просвіті», де постає перед селянами «солідним» -- він у костюмі з білого полотна, говорить по-вченому, вітається за руку з бідняками, «шукає людей, шукає народних талантів, квіток української нації» [2, 28-29]. Для селян він у перших частинах роману -- просто інтелігент-герой, просвітитель і порадник. От і Юрко пам'ятає, як Лебідь «проводив “слободу" й ходив спереду перед юрбою селом, почуваючи себе як обвінчаний (хоч він ніколи не вінчався і не женився). Потім зупинялися, де на вулиці стояв стілець із хлібом, як перед процесією за мерцем (тітки взагалі люблять «переймати»), вилазив і довго говорив про Україну, чудно ліктями підтягуючи штани. Цей рух теж був зовсім лебединий, наче крилами стріптував учитель» [2, 29]. Проте навіть «на злеті» цього діяча кмітливий Юрко помічає, як той розмовляє довго, нещиро, неприємно, подеколи поблажливо, і ніяковіє в його присутності, зауваживши про себе, що Лебідь «кожному... викреслював на губах усмішку, а коли відходив -- враз ставав пустим і холодним» [3, 4]. Але, як виявляється,

«Просвіта» для Лебедя -- здебільшого камуфляж. Насправді ж він причетний до організації збройного повстання проти бідноти, тож у «Просвіті» придивлявся до місцевої молоді, аби потім вербувати її у лави повстанців.

Своєрідним антиподом до образу Юрка Гармати виступає його односелець Фільо -- типова інтуїтивна людина ранньомодерної доби, приречена бути розчавленою жорнами революційного виру та постреволюційного часу. Не випадково саме цей персонаж не витримує ані ритму, ані філософії революційних та пореволюційних років. Цього мрійника хитає від одної нездійсненної ідеї до іншої, але жодне з хитань не дає виходу його тендітній, поетичній сутності. Чого вартує лише наївна спроба електрифікувати село чи навіяний жагою революційного героїзму проект зрізати велетенського хреста! Концепцією образу Філя О. Кундзіч мовби полемізує з власною вербальною галереєю «колишніх», «інтелігентів» у революційному вирі, вербалізованою у його малій прозі.

Таким чином, стереоскопічне бачення українського революційного та пореволюційного села можна зарахувати до вагомих естетичних набутків роману <^е facto», автором якого створено неповторну галерею образів селян, причому образи ці позначені певним відтінком історичної та соціальної достовірності, яку у літературознавчих параметрах марковано категоріями «історичної та художньої правди». На межі 1920-1930-х років треба було мати неабияку письменницьку сміливість, аби свідомо випадати із ідеологічно благонадійного літературного мейнстриму.

Джерела

Корсунська Б.Л. Олексій Кундзіч : літ.-критич. нарис / Б.Л. Корсунська. -- К. : Рад. письм., 1971. -- 208 с.

Кундзіч О.Л. De Ііасіо : роман / О.Л. Кундзіч // Молодняк. -- 1927. -- № 5. -- С. 5-31.

Кундзіч О.Л. De Іасіо : роман / О.Л. Кундзіч // Молодняк. -- 1927. -- № 6/7. -- С. 3-58.

Кундзіч О.Л. De Ііасіо : роман / О.Л. Кундзіч // Молодняк. -- 1927. -- № 8. -- С. 15-25.

Кундзіч О.Л. De Іасіо : роман / О.Л. Кундзіч // Молодняк. -- 1927. -№ 9. -- С. 59-82 .

Кундзіч О.Л. De Ііасіо : роман / О.Л. Кундзіч // Молодняк. -- 1927. -- № 10. -- С. 47-77.

Кундзіч О.Л. De Іасіо : роман / О.Л. Кундзіч // Молодняк. -- 1927. -- № 11. -- С. 39-64.

Кундзіч О. Роман О. Гончара «Людина і зброя» / О. Кундзіч // Живий Олексій Кундзіч: записи в щоденнику, листи, спогади про письменника / упоряд. К.А. Городецька-Кундзіч, Б.Л. Корсунська. -- К., 1977. -- С. 51-60.

Размещено на Allbest.ru