Методологія вивчення національної ідентичності в українській літературі другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2:172.15"18"

МЕТОДОЛОГІЯ ВИВЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Анотація

Методологія вивчення національної ідентичності в українській літературі другої половини ХІХ століття

О.В. Рудько, викл. Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, Київ.

Статтю присвячено методології вивчення національної ідентичності в українській літературі другої половини ХІХ століття. Розглянуто поняття національної ідентичності з точки зору як літературознавців того часу, так і сучасних науковців. Вивчено різні підходи до питання відображення національної ідентичності та, відповідно, завдання письменника на матеріалі праць Івана Нечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Івана Білика, Івана Франка, Сергія Єфремова. Досліджено роботи сучасних науковців і визначено новітні методи вивчення проблеми.

Ключові слова: література другої половини ХІХ століття, національна ідентичність, світогляд народу, завдання письменника, метод.

Аннотация

Методология изучения национальной идентичности в украинской литературе второй половины ХІХ века

Е.В. Рудько, преп. Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко, Киев.

Статья посвящена методологии изучения национальной идентичности в украинской литературе второй половины ХІХ века. Рассмотрено понятие национальной идентичности с точки зрения как литературоведов того времени, так и современных учёных. Изучены разные подходы к решению проблемы отражения национальной идентичности в литературе и задач списателя на основе трудов Ивана Нечуй-Левицкого, Михаила Драгоманова, Ивана Билыка, Ивана Франко, Сергея Ефремова. Исследованы работы современных учёных ы определены новейшие методы изучения данной проблемы.

Ключевые слова: украинская литература второй половины ХІХ века, национальная идентичность, мировоззрение народа, роль писателя, метод.

Annotation

Methods of Research of National Identity Representation in the Ukrainian Literature of the Second Half of the XIX Century

O. Rudko, lecturer Institute of Philology of Taras Shevchenko National University of Kyiv.

The article is devoted to the methods of research of national identity representation in the second half of the XIX century Ukrainian literature. The notion of national identity is studied from various points of view, both of literary critics of the time in question and of contemporary scientists. Different approaches to the problem of national identity depicting and the role of writer, based on the works of the most prominent literary critics of the second half of the XIX century, are demonstrated. The works of contemporary scientists are studied in order to determine the newest methods of research of the problem.

Key words: Ukrainian literature of the second half of the XIX century, national identity, national worldview, the role of writer, method.

Зміст статті

Тема статті - методологія вивчення національної ідентичності в українській літературі другої половини ХІХ століття. На гостроті проблеми національної ідентичності для України наголошує дослідник М.А. Козловець у монографії "Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації", згадуючи особливий стан України, що вимагає визначення щодо орієнтації на Схід чи на Захід [див.: 9]. Таке питання ставили у різні часи. Не було винятком і ХІХ століття, коли Україна була буквально розділена між Росією та Австро-Угорщиною, і з обох сторін українців намагалися переконати у відсутності у них власної ідентичності. Літературні дискусії другої половини ХІХ століття стосовно національної ідентичності в українській літературі не втратили актуальності: питання, які цікавили тогочасних науковців - серед найважливіших проблем сьогодення.

Зазвичай, коли йдеться про національну ідентичність, науковці наводять визначення поняття "нація" Ентоні Сміта, яке він запропонував у книзі "Національна ідентичність", що вперше була опублікована у 1991 році: "сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів" [21, с. 5]. У праці "Національна ідентичність" окреслено такі найголовніші, на думку автора, риси національної ідентичності:

1) історична територія, або рідний край;

2) спільні міфи та історична пам'ять;

3) спільна масова, громадська культура;

4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;

5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Однак у 2002 році у статті "Коли йдеться про націю?" ("When is a nation?") Ентоні Сміт зазначає, що попереднє визначення має ідеалізований характер, і вносить зміни до нього, визначаючи націю як "суспільство, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та пам'ять, спільну громадську культуру, єдині закони та звичаї". [21, с. 5-32]Отже, у новому визначенні нації вилучено масовий характер громадської культури, спільну економіку, та "юридичні права та обов'язки громадян" змінено на "закони та звичаї".

Визначення концепту національної ідентичності Ентоні Сміта, на відміну від визначення нації, не зазнавало змін: "Концепт національної ідентичності можна визначити як підтримування та постійна репродукція патернів цінностей, символів, пам'яті, міфів та традицій, які є складниками спадщини націй, та водночас ідентифікацію особистостей з цією особливою спадщиною и цими цінностями, символами, пам'яттю, міфами та традиціями" [див.: 15].

Зв'язок національної ідентичності з літературою досліджували швейцарський професор Жозеф Юрт, серед праць якого - "Поле літератури і нація" [див.: 18]та "Мова, література та національна ідентичність" [див.: 19], професор зі Швеції Бйорн Ларссон, автор статті "Література та національна ідентичність" [див.: 20, с. 143-151], професор Мельбурнського університету Марко Павлишин - автор численних літературознавчих праць.

Процес взаємодії літератури та національної ідентичності є двостороннім: національна свідомість природно вплітається у літературні твори, а прочитані книги, у свою чергу, впливають на творення як особистісної, так і національної ідентичності читачів. Письменник також є представником свого народу, несе в собі національну ідентичність, і сам своїми творами впливає на подальший розвиток та формування ідентичності свого народу - він є, за словами Івана Нечуя-Левицького, "і продуктом тієї громади, і воздіячем на неї, вищим од неї" [див.: 14].

Як література, так і нація не є незмінними, сталими явищами, вони знаходяться у процесі постійного розвитку, частково в результаті їхньої взаємодії та взаємозв'язку і частково завдяки іншим факторам та взаємозв'язкам [див.: 17].

Національна ідентичність тісно пов'язана з народним світоглядом. Існування такого явища, як народний світогляд, піддавалося сумніву Михайлом Драгомановим, який трактував світогляд як сукупність віри, науки та інших "внутрішніх" відмінностей народу, які передаються з покоління у покоління. Михайло Драгоманов наголошував на тому, що світогляд змінюється у процесі історичного розвитку, тому говорив про необхідність обережного використання терміну "народний світогляд". Однак у нього не виникало сумнівів у наявності зовнішніх відмінностей народу, серед яких - мова [див.: 4]. національна ідентичність літературознавець науковець

Як підкреслює Ольга Мальцева у статті, присвяченій поемі Івана Котляревського "Енеїда" як репрезентації української національної ідентичності, мова відіграє роль унікальної системи світобачення та самовираження нації. Та значимість її для українського народу особлива, оскільки саме мова виконувала функцію консолідації - стала своєрідним мостом між різними соціальними пластами, об'єднала їх, створила спільну національну ідентичність. Цю проблему і вирішувала україномовна література, яка вивела мову народу, яку, внаслідок систематичного впливу імперської політики, серед панства було прийнято вважати "мужицькою", на рівень засобу самовираження всіх українців [див.: 11].

Сучасний дослідник Олексій Вертій розуміє світогляд як "уявлення про людину і світ" і говорить про його давність і багатошаровість. Ці уявлення стосуються більшим чином суспільства в цілому, ніж окремих його членів. Вони еволюціонують, але при цьому частково зберегли принципи та ідейні настанови первісного суспільства.

У творенні національної картини світу в літературі національний світогляд поєднується зі світоглядом письменника у процесі художнього освоєння явищ народного буття. Олексій Вертій використовує дані психології для аналізу та характеристики цього процесу, для визначення місця і значення національного у творенні писемних літературних творів. На відміну від народної творчості, писемна література відображає також сполучуваність часів, має ідейно-естетичну спрямованість, яка базується на національній самобутності. Дослідник вводить поняття "смислові поля": смислове поле народного світогляду, смислове поле автора, смислове поле художнього твору [2, с. 12].

Досліджуючи українську літературу 70-90-х років ХІХ століття, Олексій Вертій розглядає її не окремо, а у зв'язку з фольклором та попередніми надбаннями писемної літератури. Він спостерігає, як із вливанням описів народного побуту в літературу традиційні книжні церковнослов'янські основи тлумачення дійсності пристосовуються до природи українського національного світовідчуття, світосприйняття, світовираження та світоутвердження. За допомогою побутового чинника, опису життя та звичаїв народу передаються наступним поколінням усталені народні форми життєдіяльності нації, народнопоетичні уявлення про людину і світ, національний характер, картина світу, особливе художнє мислення українського народу, а також жива народна мова.

Зображенням сфер національного буття (звичаїв, побуту) об'єднано з народною мораллю, етикою, сатирою та гумором в спільну групу, яка відноситься до психологічного начала. Підкреслюєтся роль народних духовних цінностей у згуртуванні нації, якій у другій половині ХІХ століття не вперше доводилося боротися за збереження своєї ідентичності [2, с. 16]. Відомий літературний критик, громадський діяч, історик літератури кінця ХІХ - початку ХХ століть Сергій Єфремов писав у праці "Історія українського письменства": "... рідне письменство - єдине тепер добро у нашого народу й єдиний показник, певний і нехибний, його справжнього життя" [див.: 6].

У другій половині ХІХ століття письменники, науковці, діячі культури, серед яких були Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Павло Грабовський, Іван Франко, Михайло Старицький та інші, намагалися зберегти національну ідентичність не тільки у своїх художніх творах, а і в дослідженнях, присвячених світогляду, історії, духовності та побуту народу, що підкреслювали національну самобутність українців. Ці актуальні і сьогодні питання розглядалися у тісному взаємозв'язку з історико-культурними, суспільно-політичними та літературними процесами в Україні. Дослідники і письменники звертають увагу на вишуканість і благородство духовного світу українців, на філософські, глибоко-психологічні особливості світосприйняття. Філософською наповненістю характеризуються, наприклад, психологізовані мальовничі описи природи у художніх творах Івана Нечуя-Левицького. Так повість "Микола Джеря" починається описом рідного села головного героя, Вербівки. У селі всі тини і навіть хліви та кошари, зроблені з верби, поросли - прийнялися, пустили гілля. Відомо, що верба є символом України, є й прислів'я: "Без верби і калини нема України". Отже, верба, що проростає і з тинів, символізує стійкість, витривалість, волю до життя не тільки протагоніста, а й самої України, її народу.

Олександр Кониський починає біографію Тараса Шевченка з художнього опису мальовничої місцевості, де поет народився. Це не випадково, українці відчувають сильний зв'язок із рідною землею, її вплив на формування свідомості, світогляду [див.: 10].

Як сучасні науковці, так і дослідники, які працювали у другій половині ХІХ століття, звертають увагу на ліричну, поетичну душу українського народу, на близькість до природи. Так, Іван Нечуй-Левицький у праці "Світогляд українського народу" на основі обрядових пісень, ігор, що перейшли у християнську традицію, а також у результаті дослідження фольклору різних місцевостей, легенд та переказів, відтворює давні, дохристиянські вірування українського народу. Ця робота засвідчує особливу увагу народу до небесних сил, які уявлялися добрими (як Сонце) і злими (як хмара), грізними (як грім та блискавка) та життєдайними (адже із громом приходить і дощ), до змін пір року. Багата народна фантазія створила багато міфічних істот, що "населяли" і води, й землю [див.: 13]. Це і сьогодні - джерело для творчості письменників.

У 1878 та 1884 роках у львівському журналі "Правда" було надруковано двома частинами (перша вийшла в літературно- науковій частині ХІ річника журналу, а друга - лише через 6 років у літературному збірнику - додатку до ХІІІ річника) статтю Івана Нечуя-Левицького "Сьогочасне літературне прямування". Стаття була надрукована анонімно, а авторство уперше відкрив у листі до своєї нареченої Ольги Рошкевич Іван Франко, який писав у збірнику "Молот" рецензію на цю статтю. Академік Сергій Єфремов у монографії, присвяченій Нечуй-Левиць- кому, наводить початкову авторську назву цієї статті: "Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини". З нею письменник виступав на зібраннях очолюваного ним таємного літературного гуртка у Кишиніві. [6, с. 38-39]У згаданій статті автор висловлює свої погляди на стан та перспективи розвитку української літератури на тлі європейської та великоруської літератур, особливо порівнюючи її з останньою, зважаючи на численні заборони того часу з боку Російської Імперії писати українською мовою і навіть видавати ноти до українських народних пісень. Ідеться про призначення літератури у першу чергу для народу, про її корисність, про рух уперед, прогрес, що окреслюються у європейських письменників і ще мало виразні у великоруських творах. Автор дає поради українському письменству щодо того, як потрібно писати. Іван Нечуй- Левицький говорить про необхідність для українського письменника зображати життя свого народу, про невичерпність і різноманітність матеріалу, про тісний зв'язок зі своєю землею, який ні в якому разі не можна розривати у погоні за чужим.

Письменник наголошує на своєрідності і неподібності побуту селян у різних частинах України, а також нагадує про те, що українці - це не тільки селяни, отже письменнику не можна обходити своєю увагою козаків, чи городян, чи міщан; також важливо зобразити представників інших верств населення, таких як духовенство, професори, урядники та пани; окрім того - представників інших народів, що живуть в Україні, і часто їхній вплив не є дружнім чи позитивним. Такий підхід відображає принцип реальності, що його Іван Нечуй-Левицький назвав першим принципом нових літератур того часу.

Другим принципом названо принцип національності, який складається із форми - української мови, без якої література, за словами автора, може бути лише іграшкою для панів, та вмісту - "психічного українського національного духу та характеру", який демонструє "широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор." Цей характер виявляється і в народних піснях, і у творах Тараса Шевченка. Поруч із характером українська література розкриває демократизм соціального духу нації, який не змогли зломити ні знищенням Запорізької Січі у 1775 році, ні кріпацтвом, ні позбавленням українців прав. Українцям характерна волелюбність і непокірність.

Третім принципом нової літератури Іван Нечуй-Левицький називає принцип народності, який у його час ще не був достатньо розвиненим у літературах інших європейських країн чи Росії ("великоросії"). До цього принципу відноситься народна мова, і тут не можна не згадати знову Тараса Шевченка, твори якого настільки близькі до народних пісень, що сучасники, незнайомі з творчістю поета, неодноразово помилково вважали їх за народні пісні. Більш народним, зазначає автор статті "Сьогочасне літературне прямування", поет бути не може.

Одним із елементів народності названо народну поезію, зокрема в її епічних та ліричних формах. Іван Нечуй-Левицький закликає письменників користуватися багатими надбаннями барвистої, колоритної народної творчості, серед якої і народні думи, і пісні, і приказки, і загадки, і колядки та щедрівки, які характеризуються символізмом, багатством на метафори, порівняння, глибокою гострою іронією, гіперболами. Отже, джерела творчості для українського письменника, на думку Івана Нечуя- Левицького, - невичерпні [див.: 14].

Та з позицією Івана Нечуя-Левицького не погоджується Іван Франко. У рецензії на статтю "Сьогочасне літературне прямування" він пише, що не бачить перспектив у самостійному, окремому розвитку української літератури і закликає не плутати політичне гноблення із розвитком писемної творчості в інших країнах, зокрема в Росії. У критичній статті "Література, її завдання і найважніші ціхи" Іван Франко звинувачує автора "Сьогочасного літературного прямування" у відсутності наукового підходу, а літературні принципи Нечуя-Левицького висміює, називаючи формальними. Іван Франко відкидає ідею естетизму, вважаючи, що недостатньо правдиво зображати життя народу, потрібно також здійснювати аналіз та робити висновки. Повинна бути практична користь - література повинна служити людському поступу, допомагати викоріняти хиби суспільного устрою. Це, за Іваном Франком, - принцип наукового реалізму. Нарешті, науковець погоджується, що "поняття "правди" вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремішності даного народу", із обмовкою, що національність, народність, самостійність - це поняття природні і конечні, отже їх не можна називати принципами [див.: 16].

Михайло Драгоманов, на відміну від Івана Нечуя-Левицького, не визнає використання української мови ключовим для українського письменника, а відтак вважає Миколу Гоголя провідним українським письменником завдяки описам природи, переказам повір'їв та казок, описам типових українських образів та історії, а також його любові до народу і називає його "праотцем" Тараса Шевченка.

У праці "Література російська, великоруська, українська і галицька" Михайло Драгоманов закликає українських літераторів брати за основу творчості не тільки українські народні інстинкти та традиції, але і "прогрес наукових і літературних ідей європейсько-російської громади" як обов'язкову передумову живої та потрібної освіті і народу літератури [див.: 3]. Ця точка зору є досить незвичайною, оскільки російську і європейську громади і в ті часи протиставляли, а не об'єднували. Що ж до заклику нести освіту і знання у народ, то ця ідея перегукується із закликом Івана Білика, який писав, що із народом треба єднатися духом і ділитися світлом знань. Зображати народ таким, яким він є, любити його щиро, нелицемірно, і вести за собою. Задачу критиків Іван Білик вбачав у тому, щоб освітлювати цей шлях [див.: 1].

На початку ХХ століття Сергій Єфремов в "Історії українського письменства" торкається питання критичної оцінки творчості письменників як носіїв національної ідеї. Літературознавець погоджується з Іваном Франком стосовно того, що принцип естетизму, популярний на той час, не може бути єдиним критерієм. Історію письменства він розглядає як історію ідей, що захоплювали у певний час людство і були втілені в літературі. Сергій Єфремов називає письменство "відгуком людського життя". Беручи до увагу історію України, давню втрату свободи і боротьбу за неї, свобода і постійний визвольний рух називається першою ідеєю в історії українського письменства. Другою ідеєю є національно-визвольна боротьба, що основана на любові до рідного краю і свого народу. Течія народності, що виражається насамперед у літературній мові, тобто використання народної мови в літературних творах - це третя визначна риса українського літературного процесу [див.: 6].

Повертаючись до методів сучасних досліджень, звертаємо увагу на те, що науковці користуються як традиційними методами, так і новоствореними, авторськими. Серед сучасних методів дослідження - національно-екзистенціальна інтерпретація, якій присвячено праці Петра Іванишина, тобто літературознавчий аспект національно- екзистенціальної методології, в основі якої - осмислення дійсності у національних категоріях. Петро Іванишин підкреслює, що "художня література... є одним з основоположних елементів національного буття", і розглядає її з позицій герменевтики [див.: 7].

Мирослава Іванишин, яка досліджувала історико-літератур- ний аспект дискурсу національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві, окрім методу постколоніальних студій, використовувала наступні методи: герменевтичний, дискурс-аналітичний, націологічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, структуральний та феноменологічний методи, що можуть використовуватися також у дослідженні втілення ідеї національної ідентичності в українській літературі другої половини ХІХ століття [див.: 8].

Важливу роль у дослідженні відображення ідеї національної ідентичності в українській літературі 70-90-х років ХІХ століття відіграє докторська дисертація Олексія Івановича Вертія "Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття" (2011 р.). Автор використовує функціонально-генетичний, порівняльно-історичний та типологічний методи, у процесі дослідження послуговується теоретичними положеннями суміжних гуманітарних наук: естетики, етики, психології, вчення про націю, філософії, історії та народознавства, теорії та історії української літератури.

Вивчаючи доробок окремих представників літератури другої половини ХІХ століття, які своїми художніми творами та науковими, публіцистичними працями поширювали ідею національної ідентичності в літературі та науці, сучасні дослідники користуються наступними методами: біографічний, історико-порів- няльний, порівняльно-типологічний, тощо.

Отже, вивчаючи проблему втілення національної ідентичності в українській літературі другої половини ХІХ століття, літературознавці користувалися різними методами, в залежності не тільки від етапу розвитку науки, але і від того, які цілі вони переслідували. Варто звернути увагу на те, що праці літературних критиків ХІХ століття мали на меті скерувати подальший розвиток літератури, а самі дослідники часто були також письменниками. Сучасним науковцям важливо брати до уваги дослідження різних періодів, використовувати як сучасні, так і тогочасні методи.

Список використаних джерел

1. Білик Іван. Перегляд літературних новин / Іван Білик // Українська література ХІХ століття: Хрестоматія: Навчальний посібник / Упорядкувала Н.М. Гаєвська. - К.: Либідь, 2006. - 1328 с., с. 929-931.

2. Вертій Олексій Іванович. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук / Олексій Іванович Вертій. - Львів, 2011 р.

3. Драгоманов Михайло. Література російська, великоруська, українська і галицька. [Електронний ресурс]/ Михайло Драгоманов. - Режим доступу до видання: http://spavedfront.io.ua/s1181971/literatura_rosiyska_velikoruska _ukraenska_i_gali cka_ mihaylo _dragomanov.

4. Драгоманов Михайло. Шевченко, українофіли й соціалізм. [Електронний ресурс]/ Михайло Драгоманов. - Режим доступу до видання: http://litopys.org.ua /drag/drag14.htm.

5. Єфремов Сергій. Іван Левицький (Нечуй) / Сергій Єфремов. - К., 1925.

6. Єфремов С. Історії українського письменства. [Електронний ресурс]/ Сергій Єфремов. - Режим доступу до видання: http://diasporiana.org.ua/wp- content/uploads/books/3800/file.pdf.

7. Іванишин П. Національно-екзистенціальна методологія: герменевтична актуалізація. [Електронний ресурс]/ Петро Іванишин. - Режим доступу до видання: http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=72.

8. Іванишин М.В. Дискурс національної ідентичності в українському пост- колоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук / Мирослава Володимирівна Іванишин. - Львів, 2009. - 16 с.

9. Козловець М.А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: Монографія. - Житомир: Видавництво ЖДУ імені Івана Франка, 2009. - 558 с.

10. Кониський О.Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. - К., 1991. - 702 с.

11. Мальцева О. Поема І. Котляревського "Енеїда" як репрезентація української національної ідентичності [Електронний ресурс]/ Ольга Мальцева // Філософія. № 5 (96), липень-серпень 2009 р. - Режим доступу до видання: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/20939/22-Maltseva.pdf?sequence=1.

12. Мікула О.І. Творчість Олени Пчілки і фольклор: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук / Ольга Іванівна Мікула. - Львів, 2007 р.

13. Нечуй-Левицький, І Вибрані твори / І.С. Нечуй-Левицький. - К. Книга, 2012. - 352 с.; С. 279-350.

14. Нечуй-Левицький, І. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування) [Електронний ресурс]/ Іван Нечуй-Левицький. - Режим доступу до видання: http://sites.utoronto.ca /elul/Nechui/Ukrainstvo/ukrainstvo05.Nepotribnist-1.html.

15. Сміт Е. Національна ідентичність. [Електронний ресурс]/ Е. Сміт. - К.: Основи, 1994. - 224 с. - Режим доступу до видання: http://litopys.org.ua/ smith/smi.htm.

16. Франко Іван. Література, її завдання і найважливіші ціхи [Електронний ресурс]/ Іван Франко. - Режим доступу до видання: http://www.i-franko. name/uk/LitCriticism/1878/LiteraturaJijiZavdannja.html.

17. Hadfield Andrew. Literature, Politics and National Identity: Reformation to Renaissance / Andrew Hadfield. - Cambridge University Press. Cambridge, 2009. - 284 p.

18. Jurt J. Champ littmaire et nation / Joseph Jurt (dir.) Freiburg, Frankreich- Zentrum, 2007, 158 p.

19. Jurt J. Sprache, Literatur und nationale Identity. Die Debatten ьЬєг das Universelle und das Partikul^e in Frankreich und Deutschland / Joseph Jurt Walter de Gruyter GmbH, Berlin/Boston, 2014, 306 p.

20. Larsson Bjnjn. Litffirature et identity nationale / Bjцrn Larsson // L'identiffi. Une question de langue? - Presses universitaires de Caen. Caen, 2008, p. 143-151.

21. Smith A.D. When is a nation / Antony D. Smith // Geopolitics Vol. 7, No. 2. - London: Franc Cass, 2002.

Размещено на Allbest.ru