Релігійний скептицизм Девіда Лоджа

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.111-31 Лодж.09

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

РЕЛІГІИНИИ СКЕПТИЦИЗМ ДЕВІДА ЛОДЖА

Мірошниченко Л.Я.

Поняття «релігійний скептицизм» позначає один із різновидів літературного скептицизму і є складовою типології, яка має на меті окреслити сфери функціонування скептичного у сучасному романі Великої Британії. Як й інші різновиди літературного скептицизму, релігійний скептицизм є посутньо реактивним. Поняття використовується на означення тих романних практик, що репрезентують сучасну рефлексію стосовно різних аспектів релігіїПоняття релігії витлумачуємо у широкому смислі, як сукупність вірувань, духовних та моральних цінностей, як віра, як звичаї, обряди, поведінкові патерни, як сценарій порятунку, а також як вибір власної ідентичності., як у контексті нових соціокультурних реалій, зокрема викликів так званої «світської епохи», так і з урахуванням домінант національної інтелектуальної думки - теологічної, філософської, соціологічної, культурологічної. Об'єктом сумніву та переосмислення у творах британських романістів є питання віри та її обґрунтування, співвідношення авторитетності церкви як інституту та власної волі людини, відповідності праксису сучасного християнина його очікуванням, ті чи інші положення віровчення (як от концепції раю та пекла), альтернативи, що їх пропонує епоха «дефіциту ідеологій» (численні світські вчення, наукові теорії, які стрімко розвиваються) тощо. У романі знаходить відображення водорозділ між християнством та іншими релігіями, а також поділ на різні дискурси всередині християнства: владний та оціночний церковний дискурс, емоційний дискурс фундаменталістів, які відстоюють непримиренність англіканства, радикальний протестантський дискурс та ін. Британська світськість не поспішає відмовлятися від антирелігійного догматизму, більше того тамтешні інтелектуали, які називають себе «новими атеїстами», - Ричард Докінз (R. Dawkins), Кристофер Гітченс (C. Hitchens), Мартін Еміс, Ентоні Ґрейлінґ (A. C. Grayling) та ін. - на початку ХХІ ст. розгорнули публічну дискусію щодо релігії та атеїзму, яка отримала назву «новий атеїзм»Частиною феномену «нового атеїзму» британське літературознавство вважає появу жанру так зв. «нового атеїстичного роману»., і письменники теж відгукуються на цю полеміку.

Так як поняттям релігійного скептицизму оперуємо в літературознавчо - му полі, в осерді нашого інтересу є розмаїття його маніфестацій, стратегії репрезентації, формальні техніки скептицизму, тобто те, яким чином він виникає у контексті і як оприявнюються у романі. Це дозволить вибудувати поетику релігійного скептицизму.

Літературно-критичний дискурс пов'язує ім'я Девіда Лоджа з традицією англійського католицького роману, але нею не вичерпує розмаїття художньої прози автора. Вважаємо, що Лодж - із тих письменників, котрі забезпечують зв'язок між культурою релігійною та нерелігійною (чи антирелігійною), - завдяки своїй скептичній настанові, яка діє на два фронти одночасно: чинить опір принциповому відчуженню релігії і не сприймає католицтво як інституцію, яка впевнена, що зміна засад їй лише нашкодить. Власна формула ідентифікації «емансипованого» католика така: «католик-агностик до певної міри» (Лодж 2001). Філософський словник пояснює агностицизм як настанову, згідно з якою неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності До слова, термін агностицизм був запропонований ще Т. Гакслі на позначення непізнаваності того, що не може бути виявлене безпосередньо як сенсибельне (предмет почуттєвого сприйняття), і на цій підставі хибності усього інтелігібельного. Ясна річ, підстави до цього терміну існували ще задовго до Гакслі.. У лоджівській формулі агностицизм має смислове уточнення - «католицький». Це, по-перше, утримує його від крайнього ступеня агностицизму, характерного для сучасної філософської думки, зокрема, коли лунає заклик щодо відмови від поняття реальності, натомість пропонує розглядати різні модифікації людської свідомості і мови в їхній відносності. По-друге, чітко маркуючи релігійний контекст, стверджує такий погляд на світ, який не вимагає знати про існування Бога, але вірить у його існування. Метою цієї статті є дослідити імплементації релігійного скептицизму у романі Лоджа 1991 р. «Новини з раю», який на сьогодні є мало вивченим, що поглибить розуміння літературного скептицизму і розширить існуюче інтерпретаційне поле творів автора.

Ще з часів його дебютного роману «Кіношники» (The Picturegoers, 1960) англійські католики цікавили Лоджа найперше як певна соціальна та культурна меншина, що відповідає загальній тенденції зацікавленості британського роману релігією радше як соціальним явищем, аніж як джерелом фундаментальних цінностей (Берґонці 1994: 109). У романі «Кіношники», події якого розгортаються у південному Лондоні, йдеться про життя католиків - представників робочого та середнього класів. У комічному річищі автор коментує ставлення католиків до контрацепції у зв'язку з її забороною церквою у романі «Британський музей валиться» (The British Museum is Falling Down, 1965). Про особливості католицького виховання йде мова у романі «Зі схованки» (Out of the Shelter, 1970). Роман «Як далеко ти можеш піти?» (How Far Can You Go, 1980) відслідковує долі католиків, представників середнього класу, від 1950 до 1970-х. У «Добрій роботі» (Nice Work, 1988) головними персонажами є «непевні» християни Вік та Робін, котрі обговорюючи сьогоднішній стан справ з релігією, констатують її кволість. «Релігійна мовчанка» та перевизначення віри у світлі нових теорій - такими бачить Лодж форми втілення релігійного скептицизму у 1980-х. На початку 1990-х акценти змінюються. У романі 1991 р. «Новини з раю» (Paradise News) католицька тема ускладнюється, ширшим стає діапазон проблемних питань: окрім реалій життя сучасних католиків, це й освіта та її зміст, засадничі положення віровчення, переконливість ідеї антропоморфного раю для сучасного християнина тощо. Тож амплітуда способів художнього зображення сучасних католиків у романах автора 1960--2000-х рр. має широкий діапазон - від ко - мічного, соціально насиченого до трагічного, філософічного, більш камерного. Ці зміни невід'ємні від змін у релігійному світосприйнятті самого Лоджа, у його ставленні до католицької церкви. Як зазначає російська дослідниця Ольга Масляєва, у художній творчості письменника знайшов відображення рух «від по-дитячому беззаперечної довіри і слухняності до розчарувань та сумнівів в інституційних питаннях віросповідання» (Масляєва 2001).

Утім, «сумнів в інституційних питаннях віросповідання» не торує шлях до втрати віри, а є способом задекларованого самим Лоджем неприйняття догматизму. В інтерв'ю Джону Гафендену, яке письменник дав у березні 1984 року у рідному Бірмінгемі, відповідаючи на питання щодо відсутності у його романах очікуваних від письменника-католика моральних висновків, а надто повчань, відповів таким чином:

I certainly don't think of myself as a dogmatic writer, someone who has a message; I would regard myself as a liberal, and in some ways a rather secular kind of liberal in spite of the fact that I'm a Catholic - I'm not the kind who wishes to persuade other people to accept his Catholic beliefs. (Haffenden 1984: 152)

Намір не нав'язувати у своїх творах віру, формули людських відносин Лодж пояснює не лише виробленою ліберальною позицією:

I think I am by temperament tentative (not certain), sceptical, ironic, and so that reflects itself in the structure and texture of what I write. (ibid.)

Йдеться не про вроджені характеристики, а про інтелектуальний вибір, настанову на «непевність, скептицизм та іронічність». За словами Лоджа, ця настанова реалізується у специфічних структурних рішеннях - окрім відмови від «формального завершення» чи логічного висновку, це й протиставлення досить різних, у тому числі й контроверсійних точок зору щодо актуальних питань, як от реформування церкви, це й антитетичність характерів. У цьому ж інтерв'ю автор каже про те, що його романи «тяжіють до бінарних структур» і підкреслює, що причиною того, чому він протиставляє у тексті різні ідеологеми чи моральні імперативи, не є ухиляння (англ. evasiveness) від вибору на користь одного з них: «I hope it comes across in the novels more as honest doubt than as evasiveness». (ibid.) «Щирий сумнів», а не відсутність чи неспроможність зробити вибір автор закладає у свої романи. Це визначає його горизонт очікування щодо компетенції читача: лише вдумливий читач здатний зробити вибір. Письменник акцентує на тому, що він не пише лише для католиків. Тому, коли Лодж у цьому ж інтерв'ю резюмує, що «досліджує питання», а не «приймає рішення з цього питання», то у такий спосіб він афірмує свій вибір на користь «щирого сумніву», який можемо тлумачити як «скептичний імператив» письменника.

Роман «Новини з раю» бачиться як етапний, - теологічною глибиною, філософічністю він відрізняється від «католицьких» романів письменника 1960--70-х з притаманними їм соціологічними акцентами. Тема релігії знаходиться у фокусі інтересу, а опинившись на авансцені, отримує належний формальний супровід. Власне, йдеться про новий етап опрацювання католицької тематики письменником. За визначенням британської дослідниці М. Кроу, «[...] the serious exploration of the possibilities for faith in a postmodern age [...] make Paradise News a more nuanced, complex and theologically interesting novel than any of Lodge's earlier work» (Crowe 2007). «Більш нюансоване, складне та теологічно насичене» свідчить про дедалі глибше занурення письменника у «католицький матеріал», у той час як «дослідження можливостей віри у добу постмодернізму» передбачає розмову про те, яким чином і наскільки успішно сучасний християнин відповідає на виклики епохи, яка послідовно відмовляється від релігії.

Протагоніст роману - Бернард Волш та його батько Джек Волш вирушають у родинних справах до далекого Гонолулу. На цьому тропічному острові замешкала сестра старого Волша - Урсула Ридделл, котра нещодавно тяжко занедужала і вже рахує дні. Бодай перед смертю їй хотілося б возз'єднатися зі своєю родиною, а так як своїх дітей не має і чоловік її давно покинув, єдині родичі залишилися лише в Англії - це брат та його діти Бернард та Тесс. Урсула, звичайно, готова сплатити всі витрати бажаних родичів. Старий Волш погоджується на мандрівку до сестри, котра свого часу повелася не як годиться (одружившись з розлученим чоловіком, відійшла від церкви, вирушивши на далекий континент, занедбала рідних, вона - завжди меркантильна, живе у своє задоволення), щоправда не одразу, лише прислухавшись до слів сина-священика, котрий такий вчинок розцінив як «дім милосердя». Ще одним аргументом pro для старого стало нещодавнє повернення Урсули у лоно церкви. Заокеанська мандрівка виявляється складною, надто для літнього Волша. На додачу, щойно по прибутті на місце, внаслідок нещасного випадку Волш отримує травму, тож вимушений провести весь час у лікарні.

Тим часом Бернард бере на себе геріатричні клопоти і блискуче з ними справляється - доглядає Джека та знаходить місце у пристойному заміському пансіонаті Макаї-менор для комфортних останніх днів тітки Урсули, котра цей стає для нього близькою людиною. А ще Бернард заводить стосунки з жінкою на ім'я Іоланда Міллер, які обіцяють увінчатися шлюбом. Щойно очікуване возз'єднання сім'ї відбулося, Волші повертаються додому. Завершується роман мізансценою у коледжі Св. Іоанна: Бернард у приємному очікуванні нареченої та успадкованого від тітки багатства. І це хороші новини з раю, тобто з Гонолулу.

У романі, таким чином, є дві історії: одна тяжіє до родинної хроніки, інша - презентує пошуки сучасного скептичного теолога, яким є Бернард. Чоловік переживає глибокий сумнів щодо деяких положень християнського віровчення, обрядів та ритуалів, що експлікується у його власних міркуваннях та у притаманному йому стані постійної збентеженості, при цьому він не відмовляється від віри. Протагоніст, як на мене, є «емансипованим» католиком і взірцевим скептиком. Взірцевий скептик тому, що траєкторія його думки та результат відповідають «процесу гри розуму», що лише наближається до ствердження», а це відповідає природі скептичного мислення (Parker 2003: 2-3). «Емансипований» католик, бо не пориває із католицизмом, навіть тоді, коли публічно заявляє про свою невіру. Релігійний скептицизм у романі пов'язаний ще з трьома персонажами, і про це детально згодом.

Характерологія роману не є камерною, автор хоче вести бесіду про англійську релігійну культуру не у келії скептика-відлюдника, а у товщі соціуму. Це дозволяє розглядати християнство у контексті сучасних тенденцій - наростаючої секуляризації, лібералізації, переваги наукового пояснення світу над іншими, плюралістичності, по-перше, і, по-друге, створити якщо не панораму, то бодай певну типологію християнина у соціальному, ґенераційно- му та інших зрізах. (Це також пояснює, чому автор відмовився «я-мовлення», натомість віддав перевагу поєднанню різноманітних наративних стратегій.) Представник старшого покоління Джек Волш - йому за сімдесят - співвідносить себе з побожними католиками свого віку. Йому до душі діяти так, як мають діяти католики. «Ми ж католики», - повторює він. Цим він керується, коли обирає в Гонолулу шпиталь св. Йосипа (ним опікуються католики), коли відмовляється зняти з шиї хрестик із зображенням Лурдської Божої Матері, як цього вимагає від пасажирів безпековий протокол аеропорту, бо він «жодного разу не знімав цей образок з того дня, як його подарувала [...] дорога дружина» (5), котра привезла його з паломницької поїздки у 1953 р. Коли ж йому нічого не залишається як зняти хрестик, він настільки збентежується, що навіть губить свої документи (це його якраз не засмучує).

Урсула - того ж покоління, що і її брат, і коли настають важкі часи, вона повертається у лоно церкви, яку покинула, переїхавши у Новий світ, а отець Макфі та богослов Бернард стають для неї найбажанішою компанією. Коли Джон Волш та Урсула висловлюють невдоволення реформами у церкві, вважаючи, що Другий Ватиканський собор 1962--1965 рр. приніс більше втрат, ніж здобутків, то представляють також точку зору багатьох своїх ровесників. Якщо Волш не вдоволений спрощеністю у підході до таїнства, а Урсулу обурюють ті нововведення, які були привнесені у церковну служби за останні роки, то Іоланду - навпаки, тішить простота та «природність» месси на пляжі Вайкікі. Покоління Іоланди, Бернарда та його сестри Тесс - їм усім за сорок - воліє мати кожен свою точку зору на те, якою має бути церква. Крім того, Волш молодший на відміну від Волша старшого не ставить питання про те, наскільки він католик.

«Скептичний імператив» Лоджа задає інтерпретаційну рамку і цього роману автора. «Щирий сумнів» є стратегією, що її обирає Бернард, який воліє отримати відповіді на свої запитання, а не відмовитися від віри. Основним прийомом характеротворення цього образу є амбівалентність. Бернард обирає той фах, про який тутешній міський чиновник, до якого він звернувся з клопотанням про роботу, скаже: «[...] попит на таких спеціалістів [теологів] надзвичайно малий» (183). Ще менш стриманим є персонаж роману Дж. Барнса «Історія світу в 10 1А главах», який каже: «священники нині штука не вельми касова». Але Бернард залишається вірним обраному фаху до кінця. Йому вдається і роботу знайти - наставляти братів менших у коледжі св. Іоанна, і зайнятися теологією (приміром, пише для «Есхатологічного огляду» рецензію на монографію з «теології процесу»). У коледжі готують священнослужителів так званої вільної церкви - не єпископальної, а тієї, що є поза церковною ієрархією. Ортодоксальне християнство бачиться як покалічене пригнічуванням, страхом, марновірністю, але й про новий екуменізм, хай навіть і більш гуманістичний, Бернард не кращої думки, - він порожній. Чоловік розмірковує не лише про зміни у суспільстві, у католицькій церкві, а й у світовій церкві. Його скептицизм щодо стану справ у системі освіти актуалізується в яскравій метафорі коле - джу як «релігійного супермаркету»:

[...] у ньому вистачало місця для демонстрації всіх товарів, на які був попит, і пропонувалось велике розмаїття сортів. На його поличках можна було знайти все необхідне, зручно розкладене і привабливо упаковане. Але власне легкість процесу покупки несла в собі ризик певного перенасичення, певної нудьги. Якщо вибір такий великий, вочевидь, нічого і не мало особливого значення. (28-29)

Його обурює невиправдана доступність освіти (двері цього навчального закладу відкриті для представників усіх віросповідань, студенти належать до різних прошарків суспільства) та розмитий, строкатий зміст навчального процесу (тут викладають усе, що завгодно, навіть «чорну теологію» та ритуальні танці). Недовіра до освіти на початку оповіді є антиципацією висновків заключного розділу - про суму знань, утворену об'ємним теоретичним матеріалом з цього предмету, та їхню недолугість. Але Бернард не бунтівник, більше того, свої найближчі плани він пов'язує саме з цим, одним з коле - джів Саут-Рамміджа. Ба більше, він має намір перейти на повну ставку, і бачить для цього економічні підстави (безкоштовне помешкання, харчі) та світоглядні (такому, як він - «скептично налаштованому теологу» - є місце у коледжі св. Іоанна).

У своїх вчинках та у стосунках з іншими Бернард керується християнською етикою - бездоганно справляється з пасторськими обов'язками, до- помогаючи і підтримуючи невиліковно хвору тітоньку Урсулу, веде з нею богословські бесіди, які вона так цінує, глибоко співчуває Шонові. Він поблажливо ставиться до, за його власним визначенням, «простої віри» батьків, Урсули, отця Люка Макфі зі шпиталю св. Йосипа, і проводить аналогію із циркуляцією крові, підкреслюючи життєву важливість такої віри: «вона допомагала їм долати життєві випробовування і розчарування та допомогла справитися навіть з цим [відлученням сина від церкви]» (181). літературний скептицизм роман релігійний

Що тоді заважає Бернардові вірити в Бога? Про таке він звіряється у розмові з антропологом Роджером Шелдрейком, яка відбувається на борту літака. Подібно до Робін («Добра робота»), він свідомий вікового чинника, коли каже: «Це відчуття, висновок, якого доходиш у певному віці чи на певній стадії дорослішання...» (48). Свої сумніви він не вважає перешкодою у викладанні теології, адже переконаний, що «[...] істинно віруючих, достойних поваги сучасних теологів дуже і дуже небагато» (48-49). Це, на його думку, такі теологи, котрі вірять не в «Бога з катехізису», а в Бога як «основу нашого існування», в Бога як «найвищу турботу», в Бога як «вищого серед нас» (ibid.). Молитва такому Богові, за словами Бернарда, «[...] символічно виражає наше бажання бути релігійними - бути благодійними, безкорисними, неегоїстичними, менш самолюбивими, вільними від пожадливості» (ibid.). І він, Бернард, теж хотів би бути у такому оновленому сенсі релігійним - «заради самого себе». На запитання співбесідника, коли він перестав вірити в Бога, відповів, що ймовірно тоді, коли ще готувався стати священиком. Попри цю декларацію, Бернард увесь час зайнятий розбудовою теоретичних засад власного скептицизму, вказуючи на суперечливі, як на нього, позиції у християнському вченні, критично прочитуючи концепції, створені у ХХ ст., і таким чином читач постійно занурений у тонкощі складної полеміки, яка має різні форми вияву - внутрішній монолог, діалоги, переказ робіт з теології. Як наслідок, у романі вибудовується контекст з імен, учень - теологічних та філософських, і не лише англійських, які виявляються спорідненими або, принаймні, дотичними до Бернардових власних сумнівів.

Не менше за ідею антропоморфного Бога «скептично налаштований теолог» не сприймає концепцію антропоморфного раю. У романі «Як далеко ти можеш піти?» уже йшлося про «долю» християнського пекла: «У якийсь момент у 1960-х пекло зникло. Ніхто не міг сказати точно, коли це трапилось. Спершу воно було, а потім його не стало». Цього разу Лодж завів мову про рай. Як відомо, ще елліністичний філософ Ксенофан глузував над антропоморфними уявленнями про богів і додавав, що якби коні могли малювати, то зобразили б своїх богів, схожими на коней. У розумінні Ксенофана існує лише один Бог, який не схожий на людей ні з вигляду, ні у думках, він править силою розуму. Лоджівський Бернард має підстави не довіряти християнському раю, як і християнській есхатології на загал. Його «есхатологічний скептицизм» (це словосполучення він вживає ближче до кінця оповіді) живиться, по-перше, власними устремліннями - небажанням жити вічно, натомість бажанням «позбутися цього себе» і бути щасливим, а, по-друге, сучасними, відмінними від традиційної концепціями потойбіччя, що їх пропонують теологи, у тому числі представники так званого обновленського крила ідеологів католицизму, як от Ганс Кюнґ. Але Бернарда не влаштовує жодна з них. «Просто дивовижно, скільки сучасних богословів, які відкинули ортодоксальну есхатологічну схему, без найменшого докору сумління вигадують нові, такі ж фантастичні», - обурюється він (218).

Ім'я протагоніста - це поклик на ім'я видатного католика, церковного діяча Бернара Клервоського. Як відомо, він дотримувався містичного напрямку в теології. Його боротьба з тілом приймала доволі різкі форми. Але що більше погіршувалося самопочуття, то глибшою ставала духовність. З іменем Бернара Клервоського пов'язана історія чернечого католицького ордену бернардинців, який вирізнявся особливою аскетичністю Енциклопедія «Британніка». Режим доступу: www.britannica.com. Важко угледіти бодай якусь подібність лоджівського Бернарда з Клервоським. Навпаки - він публічно декларує власні сумніви, відмовляється від аскези, йому до снаги такі радощі земного життя, як смачна їжа, гарна музика, приємна компанія, чуттєва пристрасть до жінки. Поклик на тип теолога, яким був Бернар Клервоський, актуалізує авторську іронію по відношенню до сучасного теолога, а також відпо- чатково вибудовує простір для структуротворчого у романі мотиву - розриву між «модерним» та виплеканим і законсервованим, а подекуди і застарілим «релігійним». Бернард залишається християнином, але вітав би рух уперед, відкритість до винайдення нової мови католицизму, тієї, яка б реагувала на виклики сучасності, у тому числі на секуляризацію, яка лише набирає обертів. Бернард у силу закладеного у цей образ дуалізму, уособлює обидва вектори - модернізацію, що має на увазі індивідуалізацію, суб'єктивацію релігійних практик, та збереження, де необхідно, традиційних. Це відрізняє його від реформіста та від консерватора, і в такому сенсі він, сказати б, le troisieme homme. Вираз «третя людина» був запропонований 1966 р. відомим французьким епістемологом Франсуа Рустаном (Roustang 1966) на позначення нового типу католика, котрий виник унаслідок реформування церкви у межах Другого Ватиканського собору. Через те, що Бернарда не влаштовує розбіжність між духом модерності та католицизмом у добу нових викликів, він має два варіанти дій: або обрати одне з двох, або - інший сценарій (теж модерний): виробити нову релігійність, вона ж стане чинником автентичності, однієї з модальностей сучасного індивідуалізму, який йому, до слова, вельми імпонує («бути релігійним заради самого себе» - його формулювання). Індивідуалістські засади сучасного світу не всім до снаги, Віку («Добра робота») - ні, а Бернарду - цілком. Стратегією подолання розриву між «модерним» та «релігійним», яку він обирає, є злиття релігійного та екзис- тенційного вимірів віриВіра як механізм становлення особистості, як феномен духовного життя поєднується з вірою як релігійним феноменом. Якщо до кінця ХХ ст., як стверджує російський дослідник філософії віри Сергій Волжин, віра розглядалася філософами здебільшого у релігійному та гносеологічному аспектах, то з розвитком екзистенційної філософії вибудовуються необхідні теоретичні передумови для філософського розуміння віри як екзистенційного феномену (Волжин 2007).. Це передбачає синхронний рух у двох напрямках (1) пошук прийнятних існуючих концепцій віри і (2) набуття життєвого досвіду.

Рефлексія Бернарда виповерхнює об'ємний пласт релігійної антропології, яка виходить за межі католицизму, аби на собі приміряти різні моделі. Він значно розлогіший за Робіновий («Добра робота»), і це цілком очікувано від теолога, для котрого питання віри є фаховим питанням. При цьому, спрацьовує авторська настанова «дослідити питання», а не «сформулювати відповідь». Це - як ті концепції, які він фіксує у своїй оповіді (найбільш кон - денсовано і широко вони представлені у заключному розділі), так і «фонові», або такі, що можуть бути актуалізовані читачем. Скептицизм Бернарда виводить його за межі теологічного дискурсу, активуючи потужний філософський дискурс. Не менш плідними у цьому контексті видаються набутки англійської філософської думки, представленої Девідом Г'юмом. Роздуми філософа у «Діалогах щодо природної релігії» (1751) бачаться нами як конгеніальні роздумам протагоніста роману. Формула, запропонована оповідачем

Філоном«[...] to be a philosophical sceptic is the first and most essential step to becoming a true and

believing Christian»., окреслює шлях романного скептика. Зважаючи на основний предмет цієї статті, обмежимося наразі констатацією.

У своєму русі до нової якості віри більше ніж досвіду радикальних англійських теологів та філософів Бернард потребує досвіду з інших галузей знань. Новий досвід, який результує у новій компетентності, впевненості у собі, у своїх вчинках стає приступним щойно простір келії чи аудиторії коледжу Св. Іоанна розширюється для нього до планетарного розміру - перельотом через Атлантику. Побіжно зауважимо, що художній світ романів Лоджа, як правило, густо заселений. Численні міжособистісні стосунки головного героя у цьому та в інших творах письменника не лише конструюють множинність мотивацій його індивідуальної дії, а й об'ємніше прояснюють вузлові питання, які з ним пов'язані, адже тим більше читач заглиблюється у сутність Бернардового скептицизму, чим більше відносин зі світом Бернард вибудовує, годі казати, що усамітнення цьому б не сприяло. Так відбувається під час обміну думками з антропологом Шелдрейком, у бесідах з тіткою Урсулою, та найбільш плідним для Бернарда є його спілкування з Іоландою Міллер - психотерапевтом, за химерним збігом обставин це була саме та жінка, яка збила автомобілем його батька. Завдяки Іоланді Бернард (і не лише він, а й усі Волші) успішно проходить «терапію» через спогади дитинства. Бернардова реконструкція власного минулого стає не лише заочною відповіддю на прохання Іоланди Міллер розповісти про своє життя, а й способом коректно оцінити теперішній стан справ як його наслідок. Він розпочинає з років дитинства, згадує навчання у католицькій класичній та у монастирській школах. Те, що п'ятнадцятилітньому підлітку видалося знаком зверху, покликанням, тепер дорослому чоловікові бачиться як природна реакція на проблеми юнацтва, - коли бентежить тіло, коли проблеми гріха заважають життю. Бернард знову нарікає на освіту: «Ось що робить з тобою католицька освіта - принаймні, робила у мій час. По суті, я був паралізований страхом перед пеклом і необізнаністю у питаннях сексу» (152). Не на освіту, а на батьків покладає відповідальність за доленосний хибний вибір шляху його сестра Тесс: «Винуватий не ти, а мама з татом. Вони відгороджували тебе від реального світу» (259), і вони нав'язали професію. На знак якщо не згоди, то принаймні розуміння Бернард у відповідь цитує рядки поезії Філіпа Ларкіна «Вони тебе надули, тато з мамою» (This be the Verse):

Они тебя надули, папа с мамой, / Всучив тебе свой залежалый опыт.

И специальных глупостей добавив, / Но зла тебе, конечно, не желая (пер. Я. Фельдмана)

До слова, цей вірш був написаний 1971 р. й увійшов до поетичної збірки «Високі вікна» (High Windows, 1974). Він здобув неймовірну популярність, і нині чимало британців, цитуючи ці поетичні рядки, переконані, що вони належать до фольклорної традиції, а не є продуктом індивідуальної творчості. Зважаючи на рецепцію вірша Ларкіна, Бернардове цитування сприймається як поклик на «загальне місце» у відносинах між батьками та дітьми. Таким чином, читач спонукуваний покласти провину на католицьке виховання батьків. Проте, наступні рядки цитованої поезії (їх Бернард не згадує, але вони є в тексті поезії) розширюють контекст, в якому зробив свій вибір протагоніст:

Их, правда, одурачилидругие, - / В большихплащахишляпахстаромодных, Наивно и слегка сентиментально / Вцепившиеся - все - друг в другу в глотку.

Йдеться про культурний спадок, який не обмежується родиною. Якщо спадок пращурів є тим, чого Бернард має позбутися у першу чергу, то починаючи з цієї розмови з Тесс та Іоландою його новий власний досвід розставляє на місця й інші пікантні подробиці життя (скажімо, неоднозначний епізод з Дафною, що свого часу «поставив печатку на свідоцтві про втрату віри»). У стосунках з Іоландою він відкриває для себе почуття глибокого кохання, еротичний досвід, а головне - звільняється нав'язливого «цього себе», він щасливий. Тому ці стосунки незворотньо змінюють свій статус - з випадкових, нетривалих на ті, що увінчаються одруженням і переїздом Іоланди до Англії.

Якщо жодна з найкращих теологічних концепцій не примирює скептика, то це, як бачимо, робить емпіричний досвід, сучасна психологія і література, - окрім Ларкіна, це поезія ірландського поета Вільяма Батлера Єйтса та есеїстика іспанського письменника, філософа Міґеля де Унамуно. Бернард - великий прихильник поезії, і тепер саме у поетичних творах Єйтса він віднаходить найбільш влучні формулювання власного стану.

Лучшему недостает убедительности, тогда как худшее

Исполнено настойчивости страстной.

Згадка про Єйтса у контексті підсумкового монологу протагоніста має декілька наслідків, які потребують коментування. Передовсім вона підсилює полемічну настанову. Бернард згадує про поета, котрий, як відомо, відійшов від ортодоксальної релігії і до кінця життя займався окультизмом. Метод пізнання, запропонований Єйтсом, ґрунтується на «обережному сумніві». «... Замість розпочинати з чистого аркуша і приймати на віру лише ті істини, які можна довести, - слід вірити у все, у що вірили люди у різних країнах у різні епохи, відкидаючи що-небудь лише на основі достатніх доказів». Коментуючи ці слова поета, російський дослідник Григорій Кружков запропонував назвати такий підхід «презумпцією достовірності» (Кружков 2001). «Якщо вдуматися», - пише він, «це міркування не істинне і не хибне, а лише аксіоматичне. Достоту, як у науці відмова від принципу виключеного третього веде не у тупик, а у нову область математики, [...] так і запропонований Єйтсом метод пізнання аж ніяк не є абсурдним.» (ibid.). Сумнів Бернарда - якщо не по-єйтсівськи «обережний», то, принаймні, не тотальний. Він сумнівається, розмірковуючи про ортодоксальну есхатологічну схему, але не відкидає її цілком. Це у природі будь-якого сумніву, - не відкидати, а критично перечитати. Інакше бути не може, ми не можемо надати докази іншого світу, бо ми не можемо стверджувати чи заперечувати будь-що про світ, з яким зворотній зв'язок відсутній. Новини з раю - оксюморон з точки зору літератури, а з точки зору теології - абсурд.

Поворот від теологічного дискурсу до літературного пояснюється почасти кризою сучасної думки, про що йшлося вище, а почасти тією перевагою, яку має література над філософією та психологією, - «always leam more about human life and personality», як вважає Ноа Хомський. Саме література відгукується на запит Бернарда про індивідуалізацію власного шляху, яка є безумовною у його новій релігійності. Це також пояснює, чому література не лише супроводжує міркування скептика Бернарда, а й завершує їх. Уривок з есею Міґеля де Унамуно «Про трагічне почуття життя у людей та народів» він отримує у конверті разом з листом від Іоланди, в якому вона повідомляє про подробиці останніх днів життя тітоньки Урсули та її поховання, а також про спадок у мільйон доларів, які отримує Бернард. Цього разу Іоланда, а не Бернард ділиться думками про сумніви, які виникли перед обличчям чужої смерті.

Я завжди вважала себе атеїсткою, матеріалісткою, що це життя - все, що у нас є, і слід прожити його якнайкраще; але у той вечір [похоронів Урсули] важко було повірити, що Урсула зникла зовсім, пішла назавжди. Вважаю, що у всіх нас бувають такі моменти сумніву, або мені слід сказати - віри? (304-305)

Для Урсули моменти сумніву - це якраз ті моменти, коли вона не втрачає, а здобуває віру. Тому, коли їй на очі потрапив фрагмент есею Унамуно, опублікований у «Рідерз дайджест», прочитане знайшло відгук у її серці і вона вирішила поділитись цим відкриттям із близькою людиною. У фрагменті йдеться про невпевненість як характеристику, іманентну людській свідомості.

У найпотаємніших куточках душі людини, котра вірить, що смерть назавжди покладе край її особистій свідомості і навіть пам'яті, у цих віддалених куточках, про що вона, можливо, і не підозрює, таїться тінь, смутна тінь, тінь тіні непевності, і коли вона говорить собі: «Не залишається нічого іншого, як прожити це минуще життя, бо іншого життя немає!», вона тоді ж чує, як у найпотаємніших куточках бурмоче її власний сумнів: «Хто знає?..». Вона не впевнена, що чує правильно, але вона чує. І так само у якомусь куточку душі істинно віруючої людини, котра вірить у прийдешнє життя, приглушений голос, голос непевності, бурмоче на вухо її душі: «Хтозна?..» Можливо, голоси ці не гучніші за дзижчання комара, коли вітер з ревом гне дерева у лісі; ми ледь розрізняємо це дзижчання, і все одно, злившись з ревом бурі, воно чутне. Як взагалі ми змогли б жити без цієї непевності?

«Трагічне почуття буття», за Унамуно, це вітальна основа людського існування. Воно народжується перед обличчям трагічного питання про безсмертя, коли скептицизм розуму поєднується із відчаєм почуттів. Обставини, в яких опинилася Іоланда, звичайно ж, актуалізують таку діалектику, і вона сприймає її. Інша ситуація з Бернардом. Попри позірну біографічну спорідненість з автором рядків - католицьке виховання, бажання стати священиком, його, на відміну від Унамуно, не бентежить ідея безсмертя, бо він знає напевне, що хоче земного щастя. Навряд чи Бернард приймає «Кіхотизм» іспанського філософа, радше йому була б ближча інша праця Унамуно - «Агонія християнства» (1924), яку він написав через одинадцять років після згаданого есею. У ній він наголошує не на загальних, вічних інтересах у християнській релігії, а на одноосібних зусиллях кожної людини у боротьбі за християнство. Філософ називає боротьбу за християнство, яку переживає кожна людина, агонією, і переконує, що «..[людина] повинна явити свою християнську душу, душу християнина, душу, яка створювалась у його боротьбі, в його агонії християнства». Мотив боротьби за християнство набуває своєрідного втілення у тому шляху, що його обрав Бернард. Його нова релігійність стає чинником автентичності, у ній поєднується інтелектуалізм теолога та відкритість до земного щастя з коханою жінкою, яку тепер немає потреби узгоджувати з концепцією раю. Саме через те роман, який на старті має «скептично налаштованого теолога» з варіативністю можливих наслідків, завершується не інтелектуальним «рафінадом», а переживаннями щастя: «він посміхнувся».

Бернард декілька годин залишався у такій позі - голова закинута, руки розкинуті по спинці лавки, - занурившись у щасливі мрії. Потім піднявся і бадьоро покрокував до будівлі коледжу, раптово охоплений нестримним бажанням випити кави. (309)

Тіло Бернарда - розкуте, «голова закинута», «руки розкинуті по спинці лавки». Це нова тілесність протагоніста, яка сигналізує про свободу внутрішню, про нову вітальність. В які «щасливі мрії» він занурився? Фрагмент, безумовно, настроєвий, і цього не роз'яснює, тож читач може лише допускати, що промайнуло в голові Бернарда. Очевидно, він планує своє життя з Іоландою, можливо, вибудовує професійні плани - невідомо напевне, але те, що після цього Бернард «бадьоро покрокував», «раптово охоплений нестримним бажанням» гастрономічної насолоди суґестує світський характер його мрій. Дорогою він перестрів колегу Френкліна і з радістю повідомив, що у конверті має «дуже хороші новини». Треба розуміти, саме ці новини «з раю» так втішили Бернарда. На якийсь час скептицизм сучасного теолога вгамовано. Але це проміжний успіх, бо остаточного бути не може, хіба що він стане догматиком, а цього автор не допустить.

Підсумовуючи, можемо стверджувати таке. Релігійний скептицизм у романах Девіда Лоджа є частиною більшого питання - «про флуктуації віри» - й органічно пов'язаний з авторським варіантом сучасного англійського католицького роману. Католицизм є проблематикою багатьох романів письменника, котрий, за власним визначенням, пише зсередини католицького середовища (англ. writes out of), і так як це середовище від часу його дебютного роману у 1960 р. змінювалося, як і змінювалася релігійна культура у країні, це, безумовно, позначилося на його прозі. Специфіку лоджівських романів 1980--поч.1990-х рр. пов'язуємо з осмисленою авторською настановою «досліджувати питання» у своїх творах, а компетенцію «формулювати відповіді» делегувати читачеві, що є наслідком відмови автора від догматизму на користь «щирокого сумніву». Про цей, сказати б, «скептичний імператив», який сам Лодж пов'язує почасти з особливостями характеру, він заявив на початку 1980-х. Роман «Добра робота» зберігає органічну єдність з його романами 1960--1970-х, в яких переважає інтерес до соціокультурних вимірів релігійності, і водночас «реагує» на ті процеси, які відбуваються у британському суспільстві, - секуляризації, лібералізації, плюралізму, переваги наукових підходів у пізнанні світу, і тим торує шлях до варіативності втілень релігійного скептицизму у романі 1991 р. «Новини з раю». Серед них - «есхатологічний скептицизм», скептицизм щодо ідеї «антропоморфного Бога» та «антропоморфного раю», скептицизм щодо оновлення церкви.

Вагомий теологічний дискурс, вбудований у текст роману, актуалізує релігійний скептицизм не лише стосовно католицького християнства, а й християнства на загал, наснажується англійською та континентальною інтелектуальною думкою, що, по-перше, увиразнює скептицизм романних персонажів, і, по-друге, запобігає ототожненню релігійного скептицизму з постмодерністською спрямованістю 1980-х. Водночас, релігійний скептицизм може бути маркером часу, - приміром, непереконливість есхатологічних сценаріїв в очах сучасника є одним із тих мотивів, які поєднують Лоджа і Барнса - письменників різної художньої спрямованості. Та якою б не була етіологія сумніву, авторський «щирий сумнів» не стає шляхом до атеїзму. Поетикальними апропріаціями релігійного скептицизму у романі «Новини з раю» є, зокрема, такі: скептичний персонаж, тяжіння до бінарних структур, відкрита розв' язка, розмаїті наративні стратегії, відмова від повчання. Надалі науковий пошук пов'язуємо з розширенням лоджівського матеріалу і з формулюванням типологічних рис релігійного скептицизму на прикладі романів інших представників сучасного англійського роману.

Список використаних джерел

1. Волжин С. Философия чувства и веры И. Г. Гамана и Ф. Г. Якоби в контексте философии культуры немецкого просвещения. Автореферат дисс. канд. филос. наук. - Санкт-Петербург, 2007.

2. Кружков Г. Communio Poetarum: Йейтс и русский неоромантизм // Ностальгия обелисков: Литературные мечтания. - М.: Новое литературное обозрение, 2001.

3. Лодж Д. Разные жизни Грэма Грина / Пер. с англ. O. E. Макаровой // М. : Иностр. лит., 2001.- № 12. - С. 190-216.

4. Лодж Д. Райские новости. - М.: Иностранка, 2002.

5. Масляева О. Поэтика трилогии Дэвида Лоджа (романы «Академический обмен», «Мир тесен», «Прекрасная работа»). Автореферет дисс. канд. филол. наук. - Нижний Новгород, 2001.

6. Bergonzi B. Spirituality in Modern English Literature / Spirituality, Imagination and Contemporary literature. - London: Way Publications, 1994. - С. 104--112.

7. Crowe M. Aiming at Heaven, Getting the Earth: The English Catholic Novel Today. - Oxford: Lexington Books, 2007.

8. Haffenden J. Novelists in Interview. - London: Methuen & Co. Ltd, 1985. - C. 145--168.

9. Parker F. Scepticism and Literature: An Essay on Pope, Hume, Sterne, and Johnson. - New York: Oxford University Press, 2003.

10. Roustang F. Le troisieme homme. - Christus, n. 52, Octobre 1966.

Анотація

З метою формування теоретичних засад літературного скептицизму у сучасному романі Великої Британії уводиться нове поняття - «релігійний скептицизм». Рефлексія щодо різних аспектів релігії є невід'ємною складовою творів Девіда Лоджа - одного із репрезентантів англійського католицького роману. Водночас автор декларує власне неприйняття догматизму, роблячи вибір на користь «щирого сумніву». У його романі 1991 р. «Новини з раю» релігійний скептицизм стосується найперше і найбільше віри як феномену релігійного та екзистенційного водночас.

Ключові слова: релігійний скептицизм, віра, католицизм, Лодж, англійський роман, поетикальні апропріації.

Лоджа - представителя английского католического романа. В то же время, автор декларирует свое неприятие догматизма, делая выбор в пользу «искреннего сомнения». В его романе 1991 г. «Райские новости» религиозный скептицизм связан в первую очередь и в большей степени с верой как феноменом религиозным и экзистенциальным.

Ключевые слова: религиозный скептицизм, вера, католицизм, Лодж, английский роман, поэтикальные апроприации.

Размещено на Allbest.ru