Декодування "Блакитного роману" Гната Михайличенка крізь призму деперсоналізації

Размещено на http://allbest.ru

6

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

УДК 83.3-6

Декодування «Блакитного роману» Гната Михайличенка крізь призму деперсоналізації

Муравецька Я., студ.,

Роман Гната Михайличенка «Блакитний роман» отримав у 20-ті роки ХХ ст. (після першодруку в журналі «Шляхи мистецтва», 1921 р., № 1 та окремого видання того ж року) полярні оцінки -- від захоплення до різкого заперечення. Були спроби тлумачення у руслі символізму («Яся» -- революція, «Іна» -- Україна, «Ти» -- український народ і т. д.). Виходило прямолінійно, нищилася художня принадність твору.

Висловлювалися й припущення (зокрема, критиком М. Доленгом), що у «Блакитному романі» поєдналися «пародія і пафос» і що автор «постійно ніби ховається од першої в другий і навпаки» [Приходько, 1992, 123-124]. Протягом більше шести десятків років читач і в очі не бачив ні того «Блакитного роману», ні малої прози Михайличенка, але мусив вірити написанному. Скажімо, у VI томі восьмитомної «Історії української літератури», де автор одного з розділів Л. Новиченко не поскупився на різко негативні епітети й оцінки, чи в підручнику для вузів «Українська радянська література» за 1979 рік [Приходько, 1992, 123-124].

Із відомих робіт можна назвати дисертацію Яремкович М. А. «Проза Гната Михайличенка (особливості прози та поетики)», статті Філатової О. С.

«Українська проза 1920-их.: ідейно - тематична та жанрово - стильова парадигматика», Гарнаги В. М. «Орнаментальна поетика «Блакитного роману» Гнати Михайличенка», Тріфонової Ю. І. «Природа та розвиток ритмічної парадигми (на матеріалі “Блакитного роману Гната Михайличенка”)», згадки у підручнику «Історія української літератури XX століття. Книга перша» за редакцією В. Г. Дончика.

Одним із перших вивчав біографію та творчість письменника Г. Т. Петров. Більшість праць спрямовані на розкриття форми, а не змісту твору, тому тексту не завадить спроба декодування. Твір Гната Михайличенка ближчий до латентної семантики, тому методом дослідження обрано психоаналітичний.

Деперсоналізація - зміна самосприйняття, при якому тимчасово втрачається або спотворюється уявлення про власну реальність. Образ себе розщеплюється на відсторонене спостерігаюче Я та дійсне або переживаюче Я, що супроводжується відчуттям самовідчуження чи нереальності Я.

Частини тіла або сама людина можуть здаватися зміненими, вигаданими, мов не належати собі; почуття власної ідентичності зберігається, але зв'язок зі спостерігаючим Я сильніший, аніж з дійсним. Багато авторів єдині в тому, що деперсоналізація «є результатом інтрапсихічного конфлікту, при якому Я в тій чи іншій мірі невдало намагається захистити себе від тривоги» [Психоаналитические термины и понятия: Словарь, 2000, 15].

Перший опис деперсоналізації в художній літературі належить Гі де Мопассану. Христиану, героїню роману «Монто-Оріоль» (1886), мучить «туга самотності» й вона, не розуміючи того, що з нею трапилося, розмірковує: «Але ж у неї були батько, брат, чоловік! Вона ж все-таки їх любила, і вони любили її. А ось раптом вона відразу відійшла від них, вони стали чужими, як ніби вона ледь була знайома з ними. Стійка прихильність батька, приятельська близькість брата, холодна ніжність чоловіка тепер здавалися їй порожніми, нікчемними» [Жмуров, 2012,18].

Деперсоналізація у «Блакитному романі» має декілька рівнів: номінативний, лейтмотивний, персонажний, сюжетний, композиційний, танатологічний.

Номінативний рівень виражений у назві головного героя - Ти. Це ймення є деперсоналізоване - під словом «Ти» можна розуміти будь-кого: назва для всіх і ні для кого. Звертання створює, по-перше, відчуття діалогу автора з читачем, по-друге, підкреслює ілюзорність персонажа. Проте можна зробити висновок, що образ Ти є і втіленням деперсоналізації: будь-який персонаж після взаємодії з головним героєм втрачає власну індивідуальність. Це підтверджує й сам текст: «Ти незлічимий. Ти мікроб розкладаючий. Ти отрута живих» [Михайличенко, 1921, 17].

Перша характеристика доводить, що головний герой є зовсім не людиною. Отримуємо подвійний код: Ти - як персонаж і Ти - як символ деперсоналізації.

Схоже, не забарвлене індивідуальністю ймення має Чоловік - єдиний персонаж, що помирає не від самогубства. Він уособлює радше ідею кому - нізму, ніж людину.

Основною формулою деперсоналізації, за Вадимом Руднєвим, є формула «мені байдуже», яка є своєрідним лейтмотивом роману. Тобто людина більш не розрізняє приємне і неприємне, радісне і сумне, гарне й погане, життя і смерть - це тотальне зняття всіх найважливіших життєвих опозицій. український михайличенко роман деперсоналізація

Таким є феноменологічне обґрунтування деперсоналізації, зроблене А. П'ятигорським. Стан, при якому свідомості все «однаково», є міфологічний стан, оскільки міф, за К. Леві-Строс, є механізм зняття всіх опозицій і, передусім, найважливішої, інваріантної всім іншим - опозиції між життям і смертю [Руднєв, 1999, 59-61].

У «Блакитному романі» байдужість «Ти» є лейтмотивом і підкреслюється неодноразово: «Тоді Ти став безкрайно байдужий» [Михайличенко, 1921, 17], «до того, що Тебе впіймають білі чи кольорові, ти ставився спокійно, як і до всього іншого» [Михайличенко, 1921, 21], «На Тебе не повпливала шкідливо смерть Ясі: Ти був безкрайно байдужим, а Яся не могла поводитися інакше [Михайличенко, 1921, 22].

На персонажному рівні виявлено майже всі симптоми деперсоналізації. Наприклад, знецінення простих почуттів, таких як: почуття образи, злості, жалю, радості [Нуллер, 1981, 1-5]: «А вона ж просто дівчина, яка нічого не вміє, не вміє навіть ненавидіти так, як це вважає потрібним. Вона лише ридає з ненависті» (про Іну) [Михайличенко, 1921, 20].

Зазвичай втрата почуттів викликає гіркий душевний біль: «Ви знаєте, як щемить боляче, коли мов перед смертю перегортаєш сторінки свого життя і не знаходиш всього, що мусить бути - не знаходиш особистого життя. Коли б не фанатична віра в неминучу, за стільки років виборену перемогу червоного всесвіту»... (про образ автора у творі) [Михайличенко, 1921, 20].

Типовим проявом деперсоналізації деякі дослідники вважають галюцинації, оскільки вони є суб'єктивними феноменами, уявленнями, усвідомлюваними пацієнтами як наочні образи об'єктів зовнішнього світу [Жмуров, 2012, 23].

Таким у творі є образ Іріс: «Ти хотів і нікого не міг покохати, крім своєї вигаданої Мавки - Мрії» [Михайличенко, 1921, 17]. Як бачимо, прагнення справжніх почуттів відсутнє, тому герой замінює його вигаданою, альтернативною реальністю. Проте навіть уявний світ в умовах тогочасності приречений на смерть: «Ледве заплющував очі... Ти її бачив. Її прибивало на берег Дніпровими хвилями. Вона, нежива, злазила на кручу над Дніпром і докірливо лягала блакитним трупом на пожовклих листях під місячним промінням» [Михайличенко, 1921, 23].

Характерною особливістю галюцинацій є те, що усвідомлюючи їх, деякі пацієнти можуть бути впевненими в тому, що й інші люди можуть або повинні сприймати їх так само [Жмуров, 2012, 25] : «Ти тужиш за царівною Мавкою-Іріс і пригадуєш перемінні її перемоги над Тобою і над Чоловіком» [Михайличенко, 1921, 19].

Справжнє життя сприймається так, наче воно ніяк не пов'язане з активністю власного Я, ніби воно тече по придуманому кимось іншим сценарію, здається чужим і порожнім: «Про Тебе: «Навіщо ви його перетягли в роботу червоних?» Вона задоволено-здивовано вся повернулася: «Перетягли? Адже ж він не належав ні до якої сторони, і перетягати його не було чого» [Михайличенко, 1921, 19].

При аллопсихичній деперсоналізації зовнішній світ здається чужим, ворожим, неприроднім. Близькі люди, свій будинок, звична обстановка сприймаються як далекі, чужі, не породжують душевного відгуку або навіть зовсім незнайомі, що сприймаються наче вперше [Жмуров, 2012, 25].

У соціальній психології деперсоналізація - це знеособлення, сприйняття людей позбавленими індивідуальності, в якості “людського матеріалу”, “робочої сили”, “живої сили”, потрібної для досягнення мети чи задоволення власних потреб [Жмуров, 2012, 27]. Найкраще такий стан відтворює сцена між Ясею й Ти: «Душила одіж: хапливо скинула все, лишилась в короткій білій кошулі.

Тоді Ти спокійно одягся: щось нагадала собою стороннє для Тебе... Яся млосно скрикнула, і Ти її ніби вперше помітив. «Ви мені заважаєте», - спокійно їй промовив. Вчувся скрегіт зубів. Яся вдарила Тебе по обличчю, а Ти її вдарив у груди. Потім Ти мляво мусив почати пригадувати. «Чого вона сюди з'явилась? Чого їй треба? Вона за щось, здається, вдарила мене. Але я їй нічого не зробив!» [Михайличенко, 1921, 21-22].

У «Блакитному романі» деперсоніфікується навіть автор: «Ти був по той бік. З самого початку. Ти був тим, чим стану я завтра. А може, сьогодні?.. На страті Тебе я пригадаю. Останній свій погляд Тобі я присвячую» [Михайличенко, 1921, 26].

У творі зустрічаються й «дзеркальні персонажі»: Інна з повною душею і Ти з порожньою; наприкінці твору Інна віддає душу Ти. Ці зміни фіксує образ автора у творі: «В Твоїй душі була блакить одвічної порожнечі. Невиразною плямою майнула соняшна Іна кохана і зникла. Я хотів запитати: - Де ділася Іна?» [Михайличенко, 1921, 26].

Композиційний рівень позиціонує деперсоналізацію, як циклічне явище. При аутопсихічній деперсоналізації власні відчуття, думки, емоції, почуття, мотиви та / або їх зміст, а також власне Я або його окремі фрагменти сприймаються за межами психічного Я, тобто як щось зовнішнє, стороннє, властиве явищам навколишнього світу.

Наприклад, власне прагнення діяти усвідомлюється пацієнтом як чуже, нав'язане якимись неконтрольованими сторонніми силами, що діють як зсередини, так і ззовні його самого. Таким чином самовбивчі або саморуйнівні тенденції усвідомлюються пацієнтами як ті, що відбуваються зовні, незалежно від їх актуального Я [Жмуров, 2012, 27-28].

Схожу тенденцію знаходимо на початку, всередині й наприкінці «Блакитного роману»: «Смуглява дочка південної спеки... порішила помститися за свого коханця. Не встиг Тебе побачити Твій батько. як засмоктуюче солодка отрута, одна з тих отрут, які знав тільки давній схід, була випита ним з ранішньою шклянкою кави. Лікарі не викрили прикмет самогубства.» [Михайличенко, 1921, 17].

У тексті паралельно наведено дві версії подій: батька отруїла єгиптянка; він вчинив самогубство. Підказка захована у психологічному коді: чоловік вчинив самогубство, керуючись замаскованим наказом свого власного Я.

Інші герої (єгиптянка і батько Інни, Ти й Інна) відчувають себе маріонетками, підвладними чужій, ворожій силі: «А над ранок випав сніг, який убив ваші блакитні душі.

Два мертвих трупи з обличчями білими як нововипавший сніг спокійно лежали обнявшись у ліжку з виразом захованої одвічної таємниці на своїх непорушних устах. Лікарі не викрили прикмет самогубства». [Михайличенко, 1921, 17 і 26]. Про ці два випадки сказано однаково, що додатково підкреслює деперсоналізацію героїв: створюється враження непереривного циклу загадкових смертей персонажів; події сприймаються читачем як типові.

У романі є ще одне деперсоналізоване повторення: ставлення до минулого як до чогось чужого наявне і у матері («Левиця» більш ніколи на нього не звертала уваги й зовсім забула, що вона могла колись щось породити: у неї не було блакитної душі») і у Ти («Спадщинна отруйна кров. поглинула ще одне офірне серце. А його мовчазна трагедія не лишила в Твоїй душі жодного сліду і спогаду») [Михайличенко, 1921; 17, 25].

Танаталогічний рівень - виражене тяжіння до смерті (а не до Еросу), як один із виявів деперсоналізації. Має контрастну будову: смерть одного з образів Я (смерть Мавки) на противагу реальній смерті Ганки.

Головний герой наче не помічає ні загравань Інни, ні поцілунків Ясі, він цілком байдужий до Еросу: «Ти не розплющував очей, а Іна метушилася й непомітно для Тебе поцілувала край Твого вбрання, добачивши, як Ти несвідомо повів потакуюче головою на її домагання. «Мені однаково, тільки навіщо ви так багато балакаєте?..» [Жмуров, 2012, 17]. Проте створює в уяві образ Іріс, який сам же прагне знищити. Ще задовго до «смерті» Мавки, Ти створює поезію:

«Від блідоокої Іріс

з поцілунком смерти

тьмавий незримий ефір

Нілі свяченого твір

злотно-срібній осені в жертву

мою насолоду коханням приніс,

насолоду смертю Іріс...» [Михайличенко, 1921, 18].

По-іншому чинить Ганка: вчиняє самогубство з емоційної спустошеності й байдужості (смерть матері, смерть батька, невзаємне кохання до Ти): «Рішуче відривав її від себе і почував, як засмоктує вода вже на дно... Аж поки Ганка мляво згадала: - Тепер я можу спокійно йти до батька і нені...» [Михайличенко, 1921, 25].

Сюжетний рівень віддзеркалює марну боротьбу головного героя з деперсоналізацією. Вперше Ти відчув радісні емоції при зустрічі з Чоловіком: «Чоловік - лідер червоних - в той мент злився з образом Твоєї душі в одне щемляче омління» [Михайличенко, 1921; 20]., проте після його смерті Ти відчув радість деперсоналізації, а не тугу: «З полегшенням зітхнув: відтепер Ти будеш свобідним. Порожнім. Ти вистраждав це» [Михайличенко, 1921; 25].

Наведений уривок символічно вказує те, що червона армія приносить лише оманливу нетривку радість, від ярма якої звільняється згодом головний герой. Рятує Ти Інна, віддаючи своє життя і знищуючи вбивцю Чоловіка й примарної Іріс. Ти стає повним, проте все одно чинить самогубство з порожньою Інною.

Створюється відчуття приреченості: коло деперсоніфікаційної свідомості здатна розірвати лише смерть.

Гнат Михайличенко створив не лише геніальний за стилістикою твір, а й чи не вперше змалював тогочасну реальність без будь-якої описовості, проте відтворивши враження людей про неї: «Довгі роки точилася нещадна боротьба двох світів. Давно вже вона загубила свої окреслені форми і перетворилася в стихійно уперту масово-криваву боротьбу, людськість забула мирне життя. І ніхто не знав, що трапиться з ним завтра. Не хотів знати» [Михайличенко, 1921, 20].

Таким чином, завдяки психоаналітичному коду, «Блакитний роман» можна декодувати як твір, спрямований проти радянської дійсності. Кожен випадок деперсоналізації веде до самогубства героя. Деперсоналізацію виявлено на номінативному, лейтмотивному, персонажному, сюжетному, композиційному й танатологічному рівнях.

Література

1. Жмуров В. Большая энциклопедия по психиатрии [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://vocabulary.ru/dictionary/978:

2. Нуллер Ю. Л. Депрессия и деперсонализация. -- Ленинград: Медицина, - 1981. -- 207 с;

3. Приходько I. Слово з-між рядків смертельного присуду // Березіль (Харків). -1992. - № 9-10. - С. 117-125;

4. Психоаналитические термины и понятия: Словарь /под ред. Барнесса Э. Мура и Бернарда Д. Фаина/ пе- рев.с англ.А.М. Боковикова,И. Б.Гриншпуна,А. Фильца.--М.,2000:

5. Руднев В. Поэтика деперсонализации // Логос. - 1999 - № 11-12. - С. 55-63.

6. Михайличенко Г. Блакитний роман // «Шляхи Мистецтва». - 1921. - № 1. - С. 17-26.

Анотація

УДК 83.3-6

Декодування «Блакитного роману» Гната Михайличенка крізь призму деперсоналізації. Муравецька Я., студ., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

У статті окреслено межі терміну «деперсоналізація». Увагу зосереджено на сприйнятті «Блакитного роману» Гната Михайличенка через призму деперсоналізації на номінативному, лейтмотивному, персонажному, композиційному, сюжетному і танатологічному рівнях.

Ключові слова: код, деперсоналізація, лейтмотив, персонаж.

Аннотация

В статье очерчены границы термина «деперсонализация». Внимание сосредоточено на восприятии «Голубого романа» Гната Михайличенко через призму деперсонализации на номинативном, лейтмотивном, персонажном, композиционном, сюжетном и танатологическом уровнях.

Ключевые слова: код, деперсонализация, лейтмотив, персонаж.

Annotation

Decoding “Blue novel” by Gnat Mykhailychenko through depersonalization. Muravetska Ya, stud., Institute fylolohyy KNU named after Taras Shevchenko

The article outlines the boundaries of the term «depersonalization». Focus on the perception of the «Blue Romance» Gnat Michailychenko through the prism of depersonalization on nominative, leitmotiv, character, composite, and the scene, thanatological levels.

Key worlds: code, depersonalization, the leitmotif, a character.