Наратив батальних сторінок "Щоденника" генерального підскарбія Якова Марковича XVIII століття

Анотація

щоденник маркович військовий гетьманський

У статті досліджена актуальна історико-літературна проблема -- ставлення козацької старшини XVIII ст. в особі Якова Марковича до військових подій імперії, що згодом призвели до знищення Гетьманської державності. Мета роботи -- виявити особливості відображення наратором непростих подій та військових перипетій того часу.

Ключові слова: щоденник, наратор, текст, військовий похід, козацька старшина.

Annotation

The Narrative of Battles on the Pages of the 18th Century «Diary» by General Treasurer Yakiv Markovych

The article discusses a topical historical and literary problem, notably the attitude of the 18th century Cossack starshyna (officers) in the person of Yakiv Markovych to the military events which subsequently led to the destruction of the Hetman state. The purpose of this paper is to describe the narrator's views on challenging events and military campaigns of that time.

Key words: diary, narrator, archetype, military campaign, Cossack officers.

Дослідник мемуарних жанрів Андрій Тартаковський стверджує, що жанротворчою ознакою мемуаристики є історична свідомість, властива певному часу і певному соціуму[9, с. 38]. Батальні сторінки є однією із важливих змістових частин «Щоденника» (1717-1767) генерального підскарбія Якова Марковича. З 20 травня 1725 по лютий 1727 рр. у «Щоденникових записках» містяться нотатки наратора, який особисто брав участь у Сулацькому та Дербентському походах в Персію російських військ, українських та донських козаків -- проти татар на території сучасного Дагестану та Азейбарджану. Наратив є поглядом під цілком конкретним ракурсом. Наратор - Яків Маркович, бунчуковий товариш, адміністративна особа, яка підпорядковувалася безпосередньо гетьману, перебуваючи поза владою полковників та сотників. Участь у згаданих походах Я. Маркович брав разом з А. Міклашевським, А. Горленком, М. Гамалією і А. Дорошенком. Як і увесь наратив щоденника, опис воєнних подій у ньому позначений стриманістю та обережністю, і в ставленні до політики, оцінках певних подій та осіб, перевага надається лише фактам. Така обережність була мотивована атмосферою у військово-політичній сфері Росії, яка пригнічувала Гетьманську владу, контролюючи її діяльність. Очевидно, часто демонстрована зневага росіян до старшин та українських закладів породжувала у Марковича страх при оцінці перспектив продовження взаємодії російської та української політичних систем. Дослідниця психології щоденникарства Катерина Танчин відзначає, що «форма відкритості, щирості залежить не лише від психологічного складу автора, а й у значній мірі від суспільної ситуації»[8, с. 33]. Саме суспільна ситуація в цьому випадку була головною причиною лаконічності та інтровертності оповіді. Навіть у поденних записах про досить драматичні воєнні події автор змушений був приховувати самостійне осмислення та оцінку подій, описаних у пам'ятці, уникати відвертих авторських наголосів. А. Тартаковський вказує на смислово-змістову відмінність між жанром щоденника та мемуарами, що полягає в обмеженні історичного світогляду щоденника рамками сьогодення, тоді як історизм мемуарів вимірюється співвідношеннях їх з минулим, що стало чи стає історією [9, с. 42]. Іншою, менш значимою причиною вузькості оцінки подій автором щоденника є їхня свіжість та обмеженість рамками тогодення. Всі ці міркування багато в чому можуть стосуватися «Денних записок» Якова Марковича.

Досліджуючи батальні сторінки «Щоденника» Якова Марковича, ми можемо бачити в ньому елементи похідного щоденника, в якому нотатки про воєнні баталії переплітаються з похідними нотатками, описами часу, проведеного на війні, та перипетій під час повернення Якова Марковича додому. Така складна змістова структура зумовлена, звісно, перебігом подій. 20 травня 1725 року Яків Маркович вирушає у похід:«Вьідьхал из Ромна по объдъ в поход Гилянскій, провожали меня: родители, жена моя и много родных и знакомых» [1, с. 71]. Їдучи разом із козацьким військом до Царицина під командуванням полковника Д. Єропкіна, автор «Щоденника» детально фіксує усі населені пункти, через які проїжджає або в яких зупиняється, відстань між ними, свої зустрічі з козацькою старшиною. Так, 21 травня 1725 року в п'ятницю Маркович проїжджає Коровинець, 22 -- Будки та Лебедин, 23 -- Охтирку, 27 -- Богодухів, 29 -- Харків. Подібні сторінки «Щоденника» Марковича набувають ознак подорожніх записів, опису переміщення в часі-просторі. Кожний поденний запис закінчується нотатками про повсякденні справи. У версті від Салтова військове з'єднання, з яким рухається Маркович, зустрілося з іншими сотнями, М. Скоропадським, С. Лизогубом та кількома бунчуковими. Наратор у своїх поденних статтях розповідає про те, як бунчукові товариші проводили вільний час -- пили каву, чай, медовуху, грали в карти, тим часом козаки влаштовували кулачні бої з іншими полками: «По объдъ рушилиемо и, увойшовши верст з 5, через ръчку Камянку, стали на ночлег поблизу оной. Кулачки были жестокіе, полтавскій полк з лубенским и черниговским оніе отправляли, которих Яким Горленко розогнал заледво, а Андрей Горленко Петракія канчуком утял» [1, с. 253].

Яків Маркович нотує подробиці розмов із місцевими жителями. Так, 30 червня військові зупинились недалеко від Донської станиці і автор зафіксував у «Щоденнику» цікаві епізоди розповіді літнього донця про їхній край, акцентуючи увагу на державному устрої цього краю - на тому, що «по станицях кого хочуть поставляють своїми отаманами» [1, с. 258]. Незважаючи на похід та воєнну атмосферу, автор-наратор, як і раніше, описує повсякденність: перераховує написані та прочитані листи, куплені речі, зустрічі. Також Маркович у своєму щоденнику подає найсвіжішу інформацію, отриману через листування, читає козацький літопис та перекладає з латинської пісню поета Якопонія.

Важливе місце в житті Марковича і всієї козацької старшини посідає церква. Дуже часто, зустрічаємо записи про вислухану службу Божу. Під час походу ці записи частішають. Так, 19 травня 1725 р. Маркович пише про молебень, відправлений перед походом у церкві, де батько дав йому на благословення смарагдовий перстень із шістьма діамантиками. А 20 травня, по обіді, Яків Маркович виїжджає в Гілянський похід [1, с. 234]. 13 листопада 1725 р. автор «Щоденника» зазначає: «Церкви войсковой посвященіе в лагерЪ било и в первое служба Божая была» [1, с. 305]. Іноді трапляються записи про хрещення полонених іновірців. Ось приклад: «Пяток. 2. Сегодня рано крещена другая татарка моя Матрона, в той же церкві, тем же попом, воспріемником я был, а воспріемницею жена Івавовского Марфа, она мнь дала тож мошечок и платок, а я дал ей 3 червоних» [3, с. 82]. З цього приводу історик Олена Дзюба у статті «Образ «іншого» в українській мемуарній прозі XVIII ст.» наводить цікаві факти про те, що Яків Маркович, перебуваючи в Астрахані, зустрічався з місцевим архієреєм Лаврентієм Горкою, який під час навчання автора «Денних записок» в Києво-Могилянській академії викладав поетику, риторику та філософію. З цього приводу у своєму щоденнику наратор записав, що церковнослужитель обіцяв віддавати калмиків і татар тому, хто буде їхнім «воспріемником», при цьому Лаврентій Горка повідомив, що приготував «двухъ калмичонков», яких Я. Маркович відправив у Гетьманщину. 12 серпня 1726 р. діарист записав, що архієрей прислав йому двох татарок, котрі бажали прийняти православ'я та просили його бути хрещеним, а 20 вересня Яків Маркович вже відправив вихрещених татарок «на Украину» [1, с. 191; 5, с. 100].

У «Щоденнику» майже відсутні реалістичні картини бойових дій того часу, хоча Яків Маркович особисто брав участь у них. Так, у вересні 1725 р. він перебував у фортеці Св. Хреста на Північному Кавказі, ходив у похід проти Адель-Гирея Шахмала, зруйнувавши місто Тарков, в якому було 1400 дворів. Маркович -- не боягуз. У ході Гілянського походу він попросив дозволу в генералів іти у гори в партії з Єропкіним. Рядові козаки і старшина у часи становлення Української козацької держави відчували себе у першу чергу оборонцями, воїнами. Тому складовою політичної культури козацької старшини залишилася орієнтація на сумлінне виконання військового обов'язку, на здобуття військової слави, на пошану подвигів бойових побратимів [1, с. 95].

У «Денних записках» відчутне відповідне ставлення наратора до обов'язку перед Російською імперією. Так, автор «Щоденника», попри воєнні баталії, не забуває стежити й нотувати відомості про важливі події в імперському дворі: «Среда. Сегодня праздновали день святія великія мученіцьі Екатерини, ради тезоименитства ея величества, в світлих одеждах, а под час молебня 3 рази з всъх пушек стреляно, потом штаб офіцери гуляли у Кропотова, у вечеру же фейверк мелкій отправлялся» [2, с. 124]. З приводу подібних записів історик Олексій Струкевич робить висновок, що «підданська політична культура позбавляла її носіїв проімперського імунітету, гарантувала російській короні успішну ліквідацію державно-політичної автономії Гетьманщини, за умови усунення конфлікту, що полягав у прагненні козацької старшини зберегти за собою право вільно служити російській короні у той час, як російська сторона схилялась до її примусового підпорядкування» [7, с. 96].

За монаршим указом, а не з власної волі, Яків Маркович їде в Гілянський похід. У похід 1737 р. проти кримських татар він йде через загрозу бути покараним російською владою «смертю казною» за уникнення участі в ньому [4, с. 18]. Ухилення від участі в боях жорстко каралося: «7 дек. 1735 Прислан з кабинету указ полковников всъх, которіе были в поході нынЪшном Кримском, допрашиват об утекших, чили передом корпуса пошедших: козаках от походу в доми, почему и Павла Апостола, полковника Миргородского, допрашивано [4, с. 48]. «Сего дня получен на імя покойного князя Борятинского в генеральной канцелляріь от генерала фелтмаршала gpaфa фон МинЪха ордер, чтоб бунчукових, которіе сами с воинской компании отлучилис, а особливе Марковичев и Скоропадского и тому подобних, которіе дЪйствително в дому били, вислат к Самарі к форпостам» [4, с. 174].

В основному на сторінках «Денних записок», нотуючи події Дербентського походу, автор веде детальний опис руйнувань, заподіяних російською експедиційною групою під час боїв проти тодішнього лідера черкесів -- Шафкала. Так, 29 вересня 1725 р. Яків Маркович фіксує, що солдати запалили містечко Кумтаркалов (при цьому він спокійно описує його побут і краєвиди. 30 вересня він додасть: «Четвер. Сегодня днювали на том же мъсть и помянутого допалювали городка» [1, с. 322]. 2 жовтня військові їздили в місто Тарки забирати залишені татарами речі -- килими і полотно. Далі, за звичаєм, коротко описує це місто, а надвечір констатує факт запалення Тарок та ще пяти сіл. 4 жовтня Яків Маркович описує прекрасні сади містечка Караптаки: «По объдъ запалили городок и сади порубали, и татар 3 человека поймали» [1, с. 324]. В кінці першої частини «Щоденника» автор додає реєстр скільки міст, сіл і дворів спалено і пограбовано: «А сколко деревень разорено и якіе именно, и сколко в них дворов, также кутанов, то есть загородних дворов, и мелниц разорено, и сколко чего добуто з вЪиднЬйших ричій, о том слидующій реестр приложен: села: 1) Кумътаркали, а в них дворов 200, 2) Сиса, дворов 200, 3) Туркали, дворов 90, 4) Амерхалник, дворов 60, 5) Тарки, дворов 1000, 6) Вилдир, дворов 60, 7) Канадур, дворов 200, 8) Агаксул, дворов 100, 9) Караптаки, дворов 790, 10) Гиле, дворов 400, 11) Барикент, дворов 400, 12) Двургели, дворов 200, 13) Гублен, дворов 200, 14) Болшіе Казаниши, дворов 1000, 15) Маліе Казаниши, дворов 300, 16) Мамлик, дворов 100; 17) Шура, дворов 100, 18) Капиркумик, дворов 100, 19) Халимъбек, дворов 60, 20) Капчегай, дворов 50, вигат. 6420 дворов. Спалено ж і разорено кутанов 1000, мелниц 400, судов мерских полбусков -- 2, лодок 5, пушок взято 5, ядер пушечних 34, гранату 1, цеп желЪзних 2, ядер судових 2» [1, с. 329]. Ось так, за свідченнями очевидця та учасника Дербентського походу українського генерального підскарбія Якова Марковича, імперська армія грабувала, а потім дощенту спалювала тутешні міста та села. У подібних випадках, очевидно, не було потреби коментувати заподіяні збитки, бо цифри були промовистішими за слова.

Гортаючи сторінки «Денних записок», присвяченіх подіям Дербентського походу, лише у записі від 29 вересня 1725 р. знаходимо ще детальніший опис батальної картини: «начался у наших з татарами бой и стали татаре конніе тил подавати и утикати до гор, за якими угнавшись наши нерекгулярніе войска, набігли на піхоту татарскую (которих, як самовидци сказуют, неболш било от 300 человек) тайно засаженною, тогда устрашившись наши оной, стали назад через яр, где рекгулярніе фронтом стояли, утікать, которих оборотясь конніи татаре нагоняючи разили и стреляли, и тут нісколко человек забили, между которими и полковнику донскому татарин, набігши, шию утял; а от корпуса з такой причини коммендировано туда, на тот бок яру, где бил неприятель, 2 роти инфантеріи и 4 роти дракгун з 2-ма пушками; а по сей стороні яру палено на них з 3 пушек, толко им некакового вреда неучинено. Перебравшимся через яр рекгулярним 6 ротам, рота одна дракгунская, пошла фрунтом к ним, якую зараз 2 другіе дракгунскіе ж суккурсовали, и когда увидали татаре, что прамиком к ним идут, то стали по малу до гор братись, стреляючи отводом по ротах и по малу утикати, за которими под саміе гори подогнались; татаре зась, зайшовш за каменне и в ущелля в горах, стали по наших палит, и був бой з обоих сторон до заходу слонца» [1, с. 321]. Далі автор наголошує на тому, скільки полягло татар, не акцентуючи увагу на втратах свого війська.

І більше, ніж через місяць (9 листопада) знову натрапляємо на згадку про битву: «Начался в наших так рекгулярних, яко и нерекгулярних з татарами великій огонь и битва, и була палба от 9-го часа до 12-го, без переривки, и випалено з пушок по них 64 раза, и так прогнавши татар в саміе лезгийскіе гори и ущелля, пожитки их, на гарбах въ лісу лежачіе, отбили. Зверх виш показанного числа рекгулярних коммендировано еще 200 піхоти и 200 дракгун на суккурс нашим, против неприятеля з едною пушкою, которій по окончаніи уже акціи и по прогнаттю в гори неприятеля, туда приспали и, совокупившись з протчіими, пошли до Казаниш Вишних, где брали всякіе пожитки, якіе там були и перед вечором, запаливши оно, возвратилис паки до лагера. На оной акціи убито нерекгулярних 3-х чловіка, а ранено 31, дракгун 6 чловіка ранено; а з непріятелской сторони по данним відомостям от коменданта да и по сказкам, взятих в полон, посля 2-х татар, убито болш 300 и ранено немало число» [1, с. 327].

Яків Маркович акцентує увагу читачів на відомостях про жорстоке поводження в імперській армії з солдатами-дезертирами: «26 Октобрія Вовтор. Сегодня ексекуція чинена была, 2-х повішено, а нісколко бито кнутом и ноздри вирвано салдатам збігшим» [1, с. 301]. А наступного дня екзекуція повторилася знову: «Сегодня чинилась ексекуція над 4-ма салдатами, яких колесовано и положено живцем на колесах за убитте маркітантов и 2 донцов, за тое что відали про оное убійство и умолчали» [1, с. 301]. Слово «живцем» свідчить про жорстокість тортурування тих, хто був лише свідком убивства і не розповів про нього.

У досліджуваному «Щоденнику» зустрічається певна розбіжність між датами та подіями. Наприкінці першої частини Маркович виділяє оповідь про похід окремою главою: «Короткое описаніе походу великороссійского и малороссійского и слободского войска, так донцов и колмит в гори против Шафкала 1725 року септембрія 26 дня при Сулаку» [1, с. 319]. Ось, наприклад: «Місяц. Септ, день 26, неделя. По обіді малороссійскіе козаки и товариство бунчуковое рушили з лагера и ишли вкруг города кріпости ст. Креста, за рекгулярними зараз, по 4 чловіка в шеренкех. Одийшовши от города за версту, стали лагером впереду рекгулярних, а впереді донскіе козаки, фікгурою баталіон де кари. Компанія сія состоялася в сл^уючемъ числі: было рекгулярних інфантеріи 2 полка, над которих иміл комманду полковник фон Страль; а 2 полка кавалеріи, над ними полковник Аракчіев; бунчукового товариства 70, малороссійских козаков 2000, слободских 1000, донских 3000, яитских 1000, терковских и гребенских 300, колмик, около Черкаского кучуючих, 700, піших донских з станиц, понад Сулаком рікою осаженних, нісколко десятков; а над всіми за генерала аншефта правил генерал маіор Кропотов, да другій генералный маіор Шереметев, над малороссийскими, и слободскими и другими нерекгулярними полковник Еропкин, а вмісто брегадира полковник Ліцкин, да в рекгулярних же в кавалеріи з штапу полу полковника 2 -- Сомов и Соймонов; при рекгулярних было пушек 8, а при слободских 2» [1, с. 320]. Під цією датою і наступними наратор уже зафіксував записи про подорож морем, навігацію: «26. Неделя. Сегодня рано проминул нас почтовій бот, подобно до Астрахані отправленний, а мы так же, отчасти служил нам косий от лівой сторони вітр, так же двигнулись и уехали верст з 15 когда же перемінилась погода и стала быт нам противною, того ради мусілисмо стать на якорі и до ночі и отъ ночи до світа простоялисмо. Верст як бы у 5 четыри бугри були от нас у правой стороні, которіи видно било по вежі в день, а в ночі по огню, которій роскладивают нарочно для того, жебы не наехали судна на міль, а щитают от Ярков до оних 20 верст» [1; с. 292]. У всіх наступних поденних записах ці розбіжності із додатком продовжуються. Морська подорож закінчується лише 8 жовтня [1, с. 296]. А в додатку автор фіксує, що в цей день він перебуває у військовому поході: «8. Пяток. Сегодня поутру рушившись, перешли гору, недоходя Казаниш будучую, и прийшли под село Казаниши, к которим коммендировано зараз піхоти 200, драгун 300, козаков всіх команд 2000 конно» [1, с. 325]. Співпадають лише дати та дні тижня, а інформація зовсім різна. Можемо зробити висновок, що в поденних записах наратор не вважав за потрібне детально описувати батальні подробиці, тому згадуючи їх, описав окремим розділом «Денних записок», намагаючись при цьому відтворити дати.

У воєнний час наратор у своєму щоденнику продовжує фіксувати корисні для нього і майбутнього реципієнта рецепти. Так, цікавою є замітка про те, як козаки лікували рани: «Андрій Ракович, хоровавшій на ногу хорую, сказивал что его лічил старик таким способом: зілле ранник и вовчугу оттоплювал у воді и тим напаровал ногу хорую, а потом ранника зілля насушивши, обсипал ногу, а обсипавши, прикладал плястер з воску, яець и оцту зділанних, а на нозі была рана великая. Вовчуг зілле широкео, круглее, мохнатее, а ранник --довговитее да мохнатое» [4, с. 124].

У період Кримсько-турецької війни 1735-39 рр. генеральний підскарбій Яків Маркович завідував фінансами Гетьманщини, отже мав можливість фіксувати відомості про склад козацького війська та окремих полків, що вирушили в похід, про кількість заготовленого провіанту, зібраних коней, волів, возів, про загальну кількість мобілізованих із усієї Гетьманщини, а також з окремих міст та сіл. Наведемо, до прикладу, декілька епізодів із тексту «Щоденника». Так, 1735 р. в жовтні «Генерал фелтмаршал граф фон-Миніх з Царичанки пишет до князя Шаховского, чтоб з Малороссийских полков собрат провянт и фураж, а фураж одним овсом, на рацію по 2 четверти, на полтора мусяця, на 6 полков армейских, и отослат на подводах обивателеких до Самари, чтоб оніе поспали туда к 1-му числу декабря, даби армеи в возвращеніи своем з Криму не иміть скудости в провянті и фуражі; а пошол туда в Крим генерал лейтенант и кавалер Леонтіев, с ним полков драгунських 12, да піхотних 3, да всі Малороссийскіе и слободскіе козаки, а фелтмаршал остался у Царичанки» [4, с. 42]. Крім цього, 29 жовтня 1735 р., наратор зазначає: «Виділ репартицію, от фелтъмаржала графа фон-Миніха до князя присланную, з якой дается видіти, что вес генералітет и армея росположится винтер-квартерою по линіи [у] слободских полках и Малороссийских: Полтавском, Миргородском, Гадяцком, Лубенском, Прилуцком и Переясловском, для поспішнійшого маршу на оборону против татарского нападенія; и в оной репартиціи велено козакам, которіе тепер вийшли в поход послідній, возвратится в доми свои, почему и мой сват, обозний полковий Стародубовский, возвратится» [4, с. 44].

29 січня 1736 року «Промеморія от фелтъмаршала графа Миніха в войсковую генеральною канцеллярію прислана, чтоб нарадит 16 тисяч козаков в поход в крайней готовости, почему комендиром главним учрежден хоружий генеральный Яким Горленко» [4, с. 55].

Восени 1736 р. «Посля поставленного, чили отправленного в Крим к арміи по именном указу ея величества провіянта 20 тисяч четвертей, еще по тому-ж указу велено сего слідуючого сентября поставит з двора по полчетверти муки житной, по 2 четверика овса, да круп, по 2 gapija; посля сего провіянта слідует третий провіянт октябрский, от половини октября до половини декабря собиратис иміючий, таковий-же, кромі одних круп, да зверх сего сіно везти велено в Царичанку, міркуючис до числа четвертей овса, чтоб полніе билы раціи, и по щоту показалос доводячоеся число сіна 500 тисяч пуд» [4, с. 87]. Наратор «Денних записок» в деталях повідомляє про кожен наступний такий наказ: «Перед вечором пріехал з

Санкт-Петербурху капитан лейб гвapдіи Преображенского полку Ресин в Глухов з указом, чили грамотою, ея імператорского величества, в якой обявляет, что линія Перекопская взята войски ея величества и далій в Крим пойшли, гді над непріятелми великая получена вікторія, и чтоб ради воіска удоволствованія сколко возможно собрат муки з крупою з Малой Россіи и оний провіянт допровадит к арміи земним путем на обивателских подводах, а гді по способности будет -- водою, и за исполненіе таковаго ея імператорского величества повелінія и соизволенія народу Малороссійскому, а особливо членам войсковой генералной канцелляріи, обіщается високая милость; а за провіянт и возку уплата показана» [4, с. 76]. «Фелтъмаршал граф фон МинЪх промеморію прислал в войсковую генеральную канцеллярію, чтоб поход остановит нынЪшний, почему послано и генер. артиллерію возвратит; он-же требует починки мостов и гребел для непрестанного движенія многочисленной армЪи, которая идет на зиму в Малую Россію и в слободскіе полки з Криму» [4, с. 89]. Висновки та враження від прочитання подібних фактів у «Денних записках» Якова Марковича читач міг робити сам.

Крім цього Яків Маркович переповідає у своєму щоденникові про важливі події та факти, інформацію про які отримував з листів чи зі слів очевидців. «Очаков взят, где было турков до 30.000, а осталось толко до 5000, а з наших убито салдат около тисячи, ранено 5000; полковников убито 4» [4, с. 154].

«Ноябр. (1735) Федор Лисенко, асаул генеральной повернулъся з походу Кримского и сказивал, что они вернулис из-за Каменного Затону ради упавшого там но колена снЪгу и ради випаленного степу, почему далЪй ити било невозможно. Войска било Малороссійского 16 тисяч, а з регулярним, конним і піхотним, колмиками, донцами и слободскими и запорожцями всЪх било якоби 70 тисяч. Главним командиром бил генерал лейтенант Леонтіев, Михайло Иванович. Наехали, идучи туда, два аули татарских, которіе не надЪялис отсюду непріятелекого нападенія никакова, и розбили их, их-же самих мертвили, а у них отгромили на 12 тисяч скоту, товару и верблюдов, да и сами от холоду потеряли толко одни Малороссійские на 12 тисяч лошадей, кромЪ великороссійских; и известно, что хан, которин якоби в ПерсЪю з 80 тисяч войска пошол был на Кулііхана, генералиссимуса Персидского, послишавше о сем походЪ, воротился» [4, с. 45].

24 червня 1736 року «молебствіе било о полученной вЪкторш, что генерал фелтмаршал граф фон-МинЪх 20-го мая Перекоп взял и внутр Криму войшол и хана Кримского со сто тисяч татар разбил и прогнал далЪй в малом числЪ, чего ради у князя Боратинского бил банкет, и подпіяхом» [4, с. 76].

Усі історичні деталі Яків Маркович у своїх «Щоденних записках» відтворює достовірно з фактографічною точністю, пишучи для майбутніх поколінь. Тільки з цього часу, коли мемуари починають створюватися для читачів та поширюватися через сторінки різноманітних видань, вони перестають бути приватною справою автора і немов би перетворюються із «речі в собі» у «річ для всіх», стають суспільним явищем духовного життя. Саме тоді мемуари вливаються в літературний процес, залишаючи свій слід в художньо-стилістичних течіях і естетичних шуканнях епохи [9, с. 51].

Можемо зробити висновки, що ці походи були продиктовані прагненням Росії завоювати береги Чорного та Каспійського морів і згубно впливали на гетьманське військо та економіку нашої держави. Так, під час війни з Персією у Дербенський похід було взято 10000 козаків, стільки ж у Сулацький і так щорічно. За словами автора «Історії Русів», цей похід був складним не так за воєнними діями з азіатським народом, як за кліматичними умовами зовсім нестерпний і згубний, і війська верталися звідтіль у найжалюгіднішому стані, без коней і харчів, мавши вигляд висохлий і близький до Єгипетських мумій, а значна частина їх вимерла і розгубилася в скелях та проваллях Гірських [6, с. 230]. Людські втрати були жахливими: із 6790 козаків, які стояли 1725 р. під Дербентом загинуло 5183, 961 захворів і був відпущений додому, здоровими лишилося тільки 646. Серед атестованих додому через хворобу був і автор «Щоденника» Яків Маркович. За військову службу в різних комісіях та за участь у Дербентському поході Маркович одержав ранг наказного Лубенського полковника, а згодом генерального підскарбія. Відсутність відвертих висновків та особистих вражень наратора Якова Марковича у «Щоденнику» можемо пояснити тим, що позитивного з приводу такої політики він написати не міг, а негативу остерігався. Проте й це перетворює його у документ великої ваги - як художньої, так і історичної.

Список використаної літератури

1. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича Ч. 1 / [под редакцией О.М. Марковича]. -- Москва: 1859. - 191 с.

2. Дневикъ Якова Марковича (1717-1767 гг.). -- Ч. 1 (1717-1725 гг.) / [подъ редакціей Ал. М. Лазаревского]. -- К.: Кіевская Старина, 1893. -- 329 с.

3. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717-1767 гг.) Ч. 2 (1726-1729 гг.) / [подъ редакціейАл.М. Лазаревского]. -- К.: Кіевская Старина, 1895. -- 421 с.

4. Модзалевский В. Л. Дневник Якова Марковича. (1735-1740) / В. Л. Модзалевский // Джерела до історії України-Русі. -- Київ-Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1913. -- Т. 4. -- 312 с.

5. Дзюба О. Образ «іншого» в українській мемуарній прозі XVIII ст. / О. Дзюба // Український історичний журнал. -- 2014. -- № 1. -- С. 100.

6. Історія Русів; [пер. І. Драча]. -- 2-ге вид. -- К.: Веселка, 2003. -- 366 с.

7. Струкевич О. К. Генеральний підскарбій Яків Маркович / О. К. Струкевич // «УІЖ». -- 1997. -- № 5. -- С. 34-84.

8. Танчин К. Психологія писання щоденника: стимули, призначення, мета / К. Танчин // «Мандрівець». -- 2003. -- № 6. -- С. 12-35.

9. Тартаковский А. Мемуаристика как феномен культуры / А. Тартаковский // Вопросы литературы. -- Январь-февраль 1999. -- С. 35-51.

Размещено на Allbest.ru