Поетичний календар людського життя у збірці Івана Ірлявського "Моя весна"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Поетичний календар людського життя у збірці Івана Ірлявського «Моя весна»

Катерина Шимоняк

У статті досліджено символічне значення поетичного календаря людського життя у збірці І. Ірлявського «Моя весна», простежено реалізацію теми смерті та безсмертя у збірці. З'ясовано характер авторського «я» на основі дихотомічних зв'язків із закономірністю річного календарного циклу природи.

Ключові слова: вічність, час, образ, міфологема, поетичний календар.

Синкретизм природного циклу та людського життя у збірці Івана Ірлявського «Моя весна» розкриває здатність осмислювати універсалію часу в символічних значеннях календарної регламентації року. Циклічність природи як визначник часового порядку у Всесвіті дозволяє відтворити індивідуально-авторське розуміння ідеї вічності через трансцендентне співвідношення з особистою долею. На думку Л. Голомб, джерелом названих поетичних мотивів у самодостатній замкненій системі кожного митця постає «діалектика контрастів, суперечностей, безперервних перетворень і змін у природі й людському житті, суб'єктивно часто трагічна, а об'єктивно закономірна, неминуча» [2, с. 264].

Зосередженість на онтологічному сенсі смерті як метафізичного обумовлення нового життя виключає типове розуміння часового порядку і скеровує увагу на трактування субстанції Часу як корелята переродження та вічності. Звідси містичне розуміння Ірлявським багатошаровості простору. Варто зазначити, що автор належить до празької школи поетів, у творчості яких, за спостереженням Ю. Коваліва, «не існує вікових погранич, тут панує потік ненастанних перероджень, метапсихозне втаємничення в секрети невмирущого Роду -- національного архетипу героїчного призначення людини, завдяки якому ліричний персонаж, не лишаючи позиції Dasein (ось-тут, тут-і-зараз, тут-і-скрізь), ніби водночас перебуває в різних часових вимірах» [6, с. 32].

Ірлявський, спираючись на фольклорні традиції українського народу, конструює символічний календар людського життя як модус універсального світопорядку. С. Николишин одним із перших відзначив «символічність образів» у збірці «Моя весна». Дослідник називає юного митця «наскрізь націоналістичним поетом», але додає: «Лірика Ірлявського, окрім цього, є сповіддю автора з любови до природи, до своєї весни, до своєї осени, до наших буднів» [11, с. 233].

У збірці «Моя весна» філософський підтекст пейзажних замальовок, образів природи привертає увагу до екзистенційних проблем добра і зла, вічності та минущості часу, співвідношення минулого, теперішнього та майбутнього. Мета дослідження -- розглянути цю збірку як твір філософсько-екзистенційного характеру та неоромантичної поетики. Предметом особливої уваги стане ідея швидкоплинності життя, проблема часу.

Багатогранним у збірці виступає образ весни. Це екзистенційна площина гармонійного співіснування природи та людини. Множинність репрезентантів виявлення образу весни в однойменній поезії-пролозі збірки «Моя весна» свідчить про його анімістичну природу. Пріоритетним у цьому аспекті є трактування згаданого образу як часу воскресіння та оновлення життєвої сили сонця. Досліджуючи міфологему весни в контексті юріївської обрядовості, Г. Василькевич звертає увагу на «весняний ритуал, що відображав зміну років, а згодом -- пір року. Ритуальна смерть і воскресіння, що виявлялася в різних формах -- спалення, вигнання, вбивства, потоплення, була ідеальним засобом вираження міфологічного світосприймання циклічності у природі» [1, с. 61]. На основі психофізичних установок суб'єкт переймає колективне уявлення про первинний архетипний образ, водночас наповнюючи його індивідуально-авторським тлумаченням. Для Ірлявського весна -- умовне позначення відродження та сподівання на новий день: «Я від тебе багато чекаю, / двадцять друга ось весно моя, / ти в душі моїй панною граєш, / ти в пісень моїх вникла слова» [5, с. 55].

Символічний образ весни конструюється у вірші Ірлявського на основі співдії з авторським «я». Конкретизація часових меж пори року співвідносна з віком ліричного героя. Іван Колос, представник генерації українських поетів Закарпаття 1930-х рр., у збірці «Молоді мої дні» також використовує прийом так званого «весняного часовідліку». У віршах митця зустрічаємо двадцяту весну, що «піснями та цвітом на горах пробігла» («Двадцята весна»); «двадцять п'яту молоду», котра вийшла на Карпатські ґруні задля оновлення всього сущого («Вибігла весна») [9]. Очевидно, часопросторова визначеність становить одну із форм самоідентифікації у сфері загальнонаціонального та вселюдського масштабу. Звідси випливає, що кожен у Всесвіті має власне призначення та конкретний відведений йому час, який, у свою чергу, є складовою національного часопростору. Так суб'єкт стає осердям Всесвіту і перебуває в очікуванні реалізації власних можливостей. Враховуючи багатоступеневість людського світогляду, О. Тиховська зауважує: «Якщо в центрі моделі Всесвіту поміщується символ, що втілює саму людину <...>, то це означає, що людина вже бере на себе (хоч поки й напівсвідомо, на рівні архетипічних образів) відповідальність за свої потуги до контакту з Всесвітом, долею» [13, с. 21].

У ліричній мініатюрі Ірлявського «Моя весна» втілена сакральна сутність цієї пори року не лише для однієї особистості, але і для всього українського народу («приходить велика весна», «Ну скажіть: хто ж не ждав цеї панни, / та ж за нею тужили діди» [5, с. 56]). Образ дідів із сивої давнини також натякає на історію, очікування українського народу на вільну та незалежну Україну в майбутньому. Ліричний герой чекає тієї самої заповітної весни, що і його предки, і творить нову історію разом зі своїми сучасниками. Подібні мотиви звучать у вірші Колоса «1918 рік». Тут немає конкретного образу весни як площини історії -- поет тільки ототожнює своє покоління з весняними засівами, що проростають на оброблених предками нивах: «Зростаємо, як засіви весняні / На українських прадідних полях» [9, с. 72].

Весну, отже, можна розглядати ще й як дорогу до майбутнього. Схожа естетична концепція властива світотексту поета-закарпатця Зореслава, який також належить до празької школи. У поезії «Навесні» спостерігаємо, що з приходом весни відбувається сакральний процес оновлення всього сущого: «Весна із квітами прийшла, / Нам шовки кинула під ноги, / Нова нам зіронька зійшла, / Нові розкрилися дороги» [4, с. 26].

Наростання весняного воскресіння накреслює зовсім іншу настроєвість у поезії Ірлявського «Моя весна». Ця градація відбиває природну картину пробудження: від повільного входження весни у світ до її абсолютного всеохопного панування в житті. Простір, досі наповнений духом боротьби, починає занурюватись у яскраву колористику: «На шляху її бучно приймають, / у мелодіях тоне хода, / срібні шати, як перли, що сяють, / розгортає по гордих слідах» [5, с. 58].

Імпресіоністична картина приходу весни окреслена за допомогою зорових та слухових образів: буйно цвіте пролісок, ростуть повені, «весняне зусилля» загортає весь простір у пісню відродження. Ще одним атрибутом весняного воскресіння виступає ключ журавлів -- універсальний та полісемантичний символ українського фольклору. Помічаємо типологічну близькість у поетизації весни Ірлявським та «пражанами» Є. Маланюком («Весна»), Л. Мосендзом («Юнацька весна»), О. Стефановичем («Весна»), І. Колосом («Весна», «Прийшла весна», «Весно юнацька»). Збіги зумовлені подібністю в розумінні поетами міфологеми весни як часу відродження. Кожен з авторів визначає весняний хронотоп як час молодості, юнацьких поривань. ірлявський весна авторський календарний

Вектор часу спрямований в бік літа, що, ймовірно, символізує зрілість і повноту людського життя. Такі зміни тонко відтворені у вірші «Червень». Хоч у душі ліричного героя звучить «весняна ще луна», та самостійне життя вже чекає на нього біля нових горизонтів: «Блакитний червень обрій підійняв / і широчини розгорнув барвисті -- / в душі дзвенить весняна ще луна / із далів променистих» [5, с. 66].

Блакитний колір символізує безконечність; це символ Божественного Неба, благородства та вічності, він являє собою людську праведність і відданість. Спостерігаємо також типовий для української інтимної лірики образ поля, що символізує всеохоплюючий, місцями багатовимірний простір. На пов'язані з ним ідилічні картини прогулянки з коханою проектуються патріотичні мотиви: «Ходім у поле -- вже цвітуть жита -- / не затоптати те, що має корінь, / коли блищить і зваблює мета / в рожевому просторі» [5, с. 66]. Рожевий -- це колір весни, оновлення, відродження. Він може символізувати чистоту, відкритість до світу та людей. Звідси рожевий простір -- ідеалізований, свідчить про молодечі мрії ліричного героя.

У цьому вірші наявний не лише чоловічий образ борця. Можливо, дещо схематично відтворено також характер вольової жінки тієї доби, здатної стати взірцем безкомпромісної і стійкої натури: «Ставай же поруч мене, дорога, -- / одні нас в' яжуть боротьба й принада, / та даймо знак схвильованим лугам / і рік ясним свічадам» [5, с. 66]. Образи ліричної героїні такого типу спостерігаємо у віршах авторів-жінок, представниць празької школи поетів, О. Теліги («Сучасникам», «Відповідь», «Лист»), О. Лятуринської («На варті», «Героїчне»), Н. Лівицької-Холодної («На наших нивах сон і тиша», «Гнів») та ін. Ліричні героїні так званої жіночої поезії празької школи репрезентують віталістично-інтимну лірику, сконструйовану на основі психоаналітичного концепту еросу і танатосу. Очевидно, такий образ вольової жінки мав значний вплив на чоловіче бачення фемінності у поетичному світотексті доби.

Ірлявський свідомо «ставить» жінку на один силовий рівень із власною особистістю. Тим самим поет підкреслює її значимість у національній боротьбі. Образ ліричної героїні -- це тип відважної та безкомпромісної жінки, що вийшла у бій пліч-о-пліч з чоловіками.

Календар літа в Ірлявського найчіткіше визначає символіка степу, що зближує лірику митця з поезіями Є. Маланюка, О. Ольжича, І. Колоса та ін. М. Козак вважає міфологему степу однією з центральних у творчості автора, співвідносною з поліваріантністю просторового хронотопу: «Макрокосм степу, що також належить до ключових образів у поезії І. Ірлявського, включає в себе образи часу, кроків, днів, дороги. Дорога в поета постає в різноманітних образних варіантах: міфологічних, метафоричних, символічних» [8, с. 92].

Тематично та образно споріднені вірші «Простір», «В степу» та «Спомин». У кожному з них наявний архетипний образ степу. У площині цих художніх творів можна виділити кілька функціональних різновидів: степ-земля, батьківщина; степ-природа, Всесвіт, людина; степ-історія. Водночас серед окреслених різновидів вирізняємо інші рівні: степ-історія-пам' ять-шлях, степ-духовність, степ-безмежність.

З біблійними мотивами, на нашу думку, пов'язаний вірш «В степу». Тут архетип степу певною мірою проектується через біблійну міфологему пустелі, яка виконує роль конденсатора почуттів: «Тут вітер, самота та спокій / та неозора просторінь, / а в далечинах горді кроки / твердих господарів, як рінь» [5, с. 84]. Образ ріні підсилює сприйняття людини-борця: тільки мужні можуть вижити у цьому степу.

Степ виступає трансцендентним джерелом відданості рідній землі, стає святинею поета; з нього він черпає почуття мужності та гордості. Образ степу -- своєрідний центр як внутрішнього світовідчуття поета, так і стосунків з навколишнім світом. На думку І. Ткаченка, топос степу «в площині українського письменства займає позицію знакового, універсального, фундаментального, глибоко енергетичного елемента етнонаціональної моделі українського макрокосму» [14, с. 227].

У поезії «В степу» цей символ реалізується у мотиві мандрів, шляху, опосередковано відображаючи архетип долі у творчості Ірлявського.

Свідомо акцентована увага й на так званому різновиді архетипу «степ-життя»: «Ой надивись на степ квітчастий / і на далекі хутори, / що скоро скриються у рясті, / як ранні за горбом вітри» [5, с. 84]. Це певною мірою і функціональний різновид архетипу «степ-дорога додому». Архетипний образ -- це матриця, з якої вичленовуються образи-символи сонця, вітру, пшениці, поля, що в українській усній народній творчості та літературі утілюють національний характер. У поетичній мініатюрі «В степу» міфологема степу мовби об'єднує всі названі поняття, розкриваючи їх єдність та показуючи незнищенність вічних цінностей, адже саме через певні архетипні образи постає розуміння вічного й тлінного, правди, істини й омани.

Варто враховувати й те, що міфологема степу ключова для творчості празької школи. На думку А. Дністрового та О. Астаф'єва, архетипне визначення природи степу торкається двох площин, що стосуються ментальних суперечностей -- конфлікту індивідуального світу з колективістським: «В історичній долі України вирішальну роль відіграли дві основні культурно-цивілізаційні, антропологічні домінанти: осілість і переміщення. Перша знаменує собою наявність хліборобсько-земельної традиції (характерна для європейської спільноти), друга -- рухливо-кочівницької (показова для азіатського світу)» [3, с. 7].

Бачимо, як поступово спокій відходить на другий план; ліричний герой «від берега тиші виплив у вир, де невблаганні змаги». Тут простежується символічний підтекст енергетичного вибуху, зображеного через парадигму відповідних образів блискавки, грому: «Синьо він цвів, то рожево, то тьмяно, / в бурях назустріч, як велетень дужий, / кидав він громом, колов блискавками, / щоб осіняла нас мужність» [5, с. 83].

Як відомо, «міфологема землі є породжуючим і сприймаючим лоном, з неї народжується і в ній все зникає, вона сама мудрість, бо утримує в собі значення, пов'язане з народженням життя. Її витоки вбачаються в первісному міфі, а багатогранне втілення -- ще в архаїчному ритуалі, її основоположна роль відчутна на всіх стадіях землеробської культури» [10].

У творчості поета образ-архетип степу розглядається на рівні степ -- земля батьків і зумовлює також появу таких архетипів, як батьківська хата, дорога додому тощо.

Поезія «Спомин» більше пов'язана з двома попередніми настроями та мотивами, ніж з художньою образністю. Поет наголошує на сталості нетлінних ідеалів, незалежно від часової домінанти, -- дія набуває позачасових та надпросторових ознак, почуття виникають на основі народної світобудови, а образ степу концентрує в собі незбагненну велич та невпокорену тугу й переживання, що охоплює автора через відчуття втраченого і сакрального дому: «Розлогі ниви, рідні ораниці, / похмурі села й біля них вітри, / болючий усміх у діток на лицях / і давній жаль у серці, жаль старий...» [5, с. 92].

Отже, Ірлявський за допомогою образу літа змальовує зеніт життя, повільно підводячи реципієнта до часу переосмислень -- осені.

Образ осені у поетичній системі Ірлявського полісемантичний, художньо інваріантний. Осінь митця -- час мудрості, філософської заглибленості та розуміння життя.

Орієнтуючись на весну як на вихідний пункт напряму часового вектора, осінь розуміємо як час зрілості. Можливо, саме тому у поетичних рядках стільки виваженості, спокою; іноді присутність осені несвідомо ототожнюємо з живим створінням: вона настільки реальна, що чітко простежується у цій присутності саме жіноче начало, настрій ностальгії та замилування: «Ох, як легко, як мужньо, як гордо / ти відмірюєш крок в далину, / розсипаєшся тихим акордом, / заколисуєш, наче до сну» [5, с. 68].

Якщо образ весни сповнений норову, пориву, заклику, наївної молодечої енергії, що більшою мірою асоціюється з образом юнака і проявляється за допомогою градацій, наростання «поетичного голосу», що нагадує похід чи карнавал, то Осінь -- виважена, спокійна. У таких антиноміях вбачаємо філософську категорію боротьби протилежностей. Все у світі перебуває в рівновазі: образи хаосу та гармонії у поезії Ірлявського свідчать про неперервну боротьбу двох начал у просторі та душі людини.

У циклі «Осінь» поет вправно створює образи за допомогою кольору: вони наповнені, рельєфні, чіткі, теплі, мають навіть присмак і запах. У зображенні осені переважає прийом ретроспекції: з позиції зрілих років поет оглядається в минуле, заглиблюється у спогади, вдається до медитативності та філософських переосмислень. Осінь заповнює простір зовнішнього та внутрішнього «я» ліричного героя: «Тебе бачу, красуне препишна, / бо не скритись від мене тобі, / ти в гаях цих поблідло-затишних / і на ватрах, що ген на горбі» [5, с. 68].

Ліричний герой Ірлявського постійно перебуває у межах кількох часових площин. Перша частина циклу репрезентує сучасність, але вже в другій -- дія відбувається у далекому дитинстві ліричного героя. Таке пересування з одного часового виміру в інший дозволяє зрозуміти дуже тонкі грані між минулим та сучасним у підсвідомості автора. Ліричний герой Ірлявського ніби постійно балансує між світом спогадів та реальністю. Тому будь-яка деталь, яку він спостерігає у дійсності, спонукає його до переосмислення того, що вже відбувалося: «Пам'ятаю: мене чарувала / моя осінь в дитинстві давно; / появлялась у шовку, в коралях, / шелестіла мені під вікном» [5, с. 69].

Ліричний герой, осмислюючи власне життя, розмірковує над тим, що вдалось йому реалізувати, а що, можливо, ще попереду. Здається, що лише зараз він розуміє, як швидко спливає час і яке коротке життя відведено людині на цій землі, аби щось змінити: «Як хотілось багато, багато / перелляти, насилити слів / восхвалити осіннєє свято, / що було наче музика й спів» [5, с. 70].

Мотив перетворення, змін нерозривно пов'язаний у циклі «Осінь» з образом вітру. У своїх поетичних модифікаціях він додає нових відтінків до цілісної поетичної системи Ірлявського. У «Словнику символів культури України» вітер -- «символ духу, дихання всесвіту <...> невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки; шкоди; руйнації і оновлення <...> вітер -- конкретне вираження однієї з основних стихій світобудови -- повітря» [12, с. 44]. Отже, поет не використовує однозначних образів: ця стихія виступає іноді у його текстах як ворожа, зла, непередбачувана («по стопах їх ми вийшли в простори, і нам в груди вдаряли вітри», «хмурий вітер суворо бродив», «вітри по-зимовому дивно гудуть» та ін.), так і рідною, символізує спокій і силу життя та оновлення («шумні вітри в натхненні небувалім»).

Саме таким цей образ бачимо і в циклі «Осінь». Причому, його суть змінюється залежно від того, як минає осінь, «гаснуть на горах вогні» і «хуртовина десь в далині»: «Як погнались вітри в перегони, / сколихнувши замріяність рік» [5, с. 70]. Осінь разом із символічними образами може ототожнюватись і з пам'яттю, надією, мудрістю, втраченим коханням тощо. Таким полісемантичним та досконало витонченим є її поетичний портрет.

Поряд з образом осені, за допомогою якої втілюється мотив зрілості, у ліричній мініатюрі «Будні» функціонує архетипний образ матері ліричного героя. Мати асоціюється в Ірлявського з утраченим дитинством, Україною, Закарпаттям.

Звідси ще один рівень поетичного осмислення образу осені як завершального етапу людського життя. Наприклад, у вірші «Як падала на річку ніч зрадлива» переважають приглушені, темні кольори, що свідчать про тривожні настрої ліричного героя. Його почуття і стан навколишнього середовища перегукуються, стають взаємозалежними у тексті. На думку М. Козак, «авторська присутність відчувається у замилуванні розкішною природою, у майстерному малюнку тихого вмирання дня і вступу в свої безмежні володіння королеви-ночі. Автор немовби “загубився” у тексті, і тільки в кінці пейзажної зарисовки він виявляє свою присутність особовим займенником “я”» [7, с. 212].

Здається, що ліричний герой перебуває у стані фрустрації: «. тоді я припадав чолом до хвилі / із каменя і бачив сонце в ній: / останній промінь ще купавсь на дні, і враз ставало сумно, мов в могилі» [5, с. 81].

Життєвий цикл у поетичній системі Ірлявського завершує символіка зими, якої чи не найменше у збірці «Моя весна». Показовою є лірична мініатюра «За горою зима». Уже сама назва наводить на думку, що Ірлявський свідомо намагається «усунути» цю пору року на задній план: «За горою зима. Зашуміли таємно / ті соснові ліси на узгір'ї стрімкім, / де, було, по ночах ми ходили даремно / і за зіллям шукали своїм» [5, с. 60].

Настроєво-емоційний спектр переживань у поезії концентрується навколо рефрену «За горою зима», яким починається кожна строфа вірша. Це свідоме «відсунення», відчуження зими відображає своєрідну перестановку понять, коли для розкриття людських переживань,

Ірлявський вдається до персоніфікації пейзажу. Імовірно, що цей образ поет використовує у протиставленні до весни як символу, щоб увиразнити контраст між ними. Присутність зими вказує на повсякчасну наявність небезпеки, але уже далекої, пройденої, подоланої: «За горою зима. До осель ще далеко, / та як мило доходити нам до мети, / коли знаєм, що ззаду для нас небезпека, / а спереду -- лиш сам я і ти» [5, с. 60].

Отже, у збірці Ірлявського «Моя весна» яскраво представлено змінність життя у взаємодії з колообігом пір року. Замилування природою, пантеїстичні настрої, глибоке відчуття діалектики змін у світі та людині дало можливість поетові побудувати витончений календар життя. Кожна зміна річного циклу відповідає в Ірлявського певному етапу людської долі.

Паралелі і зближення між явищами природи та моментами людського життя творять особливу метафоризовану мову, що свідчить про символістське мислення поета.

Список використаної літератури

Василькевич Г. Юріївська народнопоетична творчість: проблема семантики і жанрової специфіки: Монографія / Галина Василькевич. -- Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. -- 224 с.

Голомб Л. Поетичний календар людського життя в ліриці Богдана Лепкого // Голомб Л. Із спостережень над українською поезією XIX-XX століть: зб. статей / Голомб Лідія Григорівна. -- Ужгород: Ґражда, 2005. -- С. 264-273.

Дністровий А. Поети і воїни прийдешнього / Дністровий А., Астаф'єв О. // Празька поетична школа. Антологія. -- Харків: Ранок, 2009. -- С. 3-31.

Зореслав. Вибрані твори / Зореслав / [упорядкування, підготовка текстів, передм. та примітки Д. М. Федаки]. -- Ужгород: ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2009. -- 429 с.

Ірлявський І. Брості: Твори / Ірлявський / [упорядкування, вступна стаття та примітки Д. М. Федаки]. -- Ужгород: ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2002. -- 268 с.

Ковалів Ю. Поетична історіографія Олега Ольжича / Юрій Ковалів // Слово і час. --2007. -- № 10. -- С. 29-35.

Козак М. Автор і ліричний герой у поезії І. Ірлявського / Марія Козак // Закарпаття в складі Чехословаччини: Проблеми відродження і національного розвитку: доповіді наукового семінару. -- Ужгород, 1999. -- С. 211-217.

Козак М. Лірика І. Ірлявського в контексті неоромантизму празької школи / Марія Козак //

Науковий вісник Ужгородського університету. Серія філологічна. -- Вип. 9. -- Ужгород,2004. -- С. 89-93.

Колос І. Поетична та літературна спадщина / Іван Колос // Ґабор В. Іван Колос -- поет Карпатської України. Нарис життя і творчості. Бібліографія. Публікації. -- Львів, 2010. -- 208 с.

Макаренко С. Архетип степу у творчості письменників Запорізького краю / Макаренко С. М. // Режим доступу: http://pryroda.in.ua/step/poeziya-i-pisni-pro-step/arxetip- stepu-u-tvorchosti-pismennikiv-zaporizkogo-krayu/

Николишин С. Поет неспокійних буднів / С. Николишин // Ірлявський Іван. Брості: Твори / [упорядкування, підготовка текстів, передм. та примітки Д. М. Федаки]. -- Ужгород:

ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2002. -- С. 232-236.

Коцур В. Словник символів культури України / [за заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка,

М. К. Дмитренка]. -- К.: Міленіум, 2002. -- 260 с.

Тиховська О. Етнопсихологічні аспекти міфології. Методичний посібник з курсу / Оксана Тиховська. -- Ужгород, 2011. -- 52 с.

Размещено на Allbest.ru