Світло його постаті - висока духовність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світло його постаті - висока духовність

д-р філол. наук Микола Зимомря

Буває і так, що навколишній світ видається зовсім чудесним. Або радше - маленьким. Звісно, не йдеться про його відстані. Про кого веду мову? Про вірного побратима. За доленосних умов близька людина стає настільки рідною, що хочеться вигукнути: інших родзинок - прошу не додавати до життєвого поступу. Адже настільки покращується самопочуття, немовби довелося випити якийсь рідкісний і тонізуючий напій із Срібної землі - Закарпаття. Не прагну врікати - нехай би множилися такі побратими! Водночас не слід чекати на те, щоб не діяти проти негативного впливу, що має місце доокола: всілякі пороблення, підозри, безсилля, чарування. Часто оповідають про красу прозорих озер; натомість менше - про несподівано прозорих людей. Поміж ними я завжди бачив, поза всяким сумнівом, Романа Гром'яка. До цього славного прізвища можна б додавати чимало заслужених прикладок, зокрема, видатний словесник, незвичайна Людина з рідкісним даром простягати руку, коли вона була потрібна...

Що ж, кожній людині випадає, кажучи словами з роману Ростислава Самбука, власний «марафон завдовжки в життя». Зрозуміло, він був примітний і для мого Друга з великої літери. Проте завжди кортить так замахнутись, аби бодай глибше добачити, як видається, невичерпні резерви цілющої енергії обранця, осягнути багатогранність його духовних устремлінь і наукової самоповаги.

Коли оцей марафон започаткувався в Романа Гром'яка? Може, під теплим по-весняному нескрипучим дощем, спозаранку 21 березня 1937 року. Тоді жителі села Глушино, що біля місцини Бродів на Львівщині, пестили землицю. Хто не знає, що руки хліборобів завжди мають загострене почуття, коли починати чи завершувати оранку. Бо ж відомо: справжній селянин носом не оре, а радше серцем журиться, як примножити обійстя. Теодор Гром'як (1910-1992) та Ольга Гром'як (1912-1995; з хати - Рогоцька), родина яких збагатилася на сина, належали до останніх: у годину хрещення прагнули омити первістка живою водою, так, на щасливе прийдешнє, аби міцно стояв на батьківській землі. Автор цих рядків спроможний засвідчити: Роман Гром'як був своєрідним обранцем з припаленою цариною життя. Давно впало в око: до чого б не взялася його правиця, там - пожадливо одержима праця. А назагал - одні турботи.

Його життя, як обсипане випробуваннями полотно, сказати б, з двома кольорами, приписаними до знаменитої пісні Дмитра Павличка. Поміж тими фарбованими знаками пробігав не раз і не два гострий біль, приземлений перехнябленою драмою, а нерідко - і студеною трагедією. Мимоволі пригадую зустрічі з Романом Гром'яком, що судилися мені 29 - 31 травня 1999 року у Білому Борі, Кошаліні та Слупську. Спільні поїздки, незабутні бесіди про ту кричущу кривду, що всуціль тяжіє над Україною, її історією, культурою, мовою. Все було ним докладно сформульоване, аргументоване, змістом наповнене. І останнє виразно творило якийсь дивовижно недодивлений сон, зітканий з мозаїки передусім його споминів, позначених терпким болем нероздвоєної душі. Ні, не йдеться про такий собі ностальгічний біль, що примітний для тих, хто перебуває - зі своєї волі чи чужої - на відстані від материнського ріднокраю. То був його контрапункт життєвого профілю - жити працею з цілющої правди. Звідси - тривимір, що супроводжував «битий шлях» змагань Романа Гром'яка: життя, праця, правда. В одній особі - талановитий вчений-літературознавець, пристрасний публіцист, активний критик, громадсько-освітній діяч та педагог вищої школи. А ще - духовністю натхнені перегуки: доктор філологічних наук, професор, дійсний член Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників України; надзвичайний професор Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина), професор-гість Ягеллонського університету у Кракові (Польща). Йому судилося, зокрема, представляти життєві інтереси українського народу упродовж 1989 - 1991 рр., бути представником Президента України на Тернопільщині (1992 - 1995).

Про що це свідчить? Тільки про те, що Роман Гром'як жив трудовими порухами серця. Воно билося, щоб викристалізувати непідробність чину як у малому, так і у великому. Тому переконливо звучить його зізнання від 25 червня 2005 року: «Замолоду я вірив багатьом тезам, догмам і навіть намагався їх «обґрунтовувати»...

Доробок вченого - помітний. З-під його пера науковий світ і широкий читацький загал отримав кілька сотень опублікованих праць. Адже тільки в одному виданні, а саме на сторінках «Літературознавчого словника-довідника» (К., 1997, 752 с.) міститься його 250 статей теоретико-методологічного спрямування. Мені неважко, приміром, закроювати бесіду про книжку, що має промовисту назву «Орієнтації. Розмисли. Дискурси» (Тернопіль, 2007, 368 с.), а відтак і часове окреслення у сполуці з конкретним десятиліттям - 1997 - 2007. Власне, мені як одному з титульних рецензентів випало благословляти до друку посібник «Історія української літературної критики (від початків до кінця XIX століття» (1999), Гром'як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця XIX століття). - Тернопіль, 1999. - 224 с. а також - видані за редакцією Романа Гром'яка - монографії «Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс» (2004)," Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс / За редакцією Р. Гром'яка. - Тернопіль, 2004. - 368 с. «Герменевтика і проблеми літературознавчої інтерпретації» (2006) Герменевтика і проблеми літературознавчої інтерпретації / За редакцією Р. Гром'яка. - Тернопіль, 2006. - 288 с. та ін. Виокремлюю ці факти не задля похвали, бо ж відомо: події мають місце незалежно від їхніх носіїв, як і носії - від подій. Веду мову про первинні начала, що лягають в основу д і а л о г у двох співрозмовників і демонструють - у нашому контексті - наполегливий пошук Романа Гром'яка утвердити власні прийоми на рівні спостереження, оцінки, висновку. Звідси - вагоме звучання його «орієнтацій», «розмислів», «дискурсів». Щоправда, вони творять один масив. Адже їхній автор зустрів злам XX століття у старовинному Кракові, де у стінах Ягеллонського університету прагнув підняти науковий престиж української словесності у найширшому розумінні цього слова, зміцнити координати українства в очах студентської молоді за межами України. Ні, мій співрозмовник ніколи не був «доробкевичем», себто заробітчанином у вузькому сенсі, коли спотворена міра набуває норми. Що ж, такі також бувають. За жодної погожої днини вони не зізнаються у причетності до Шевченкової Вітчизни, аби тільки не зафіксувати свій «колорит» у пов'язі з традиціями, звичаями, обрядністю рідного народу загалом. У країні перебування Роман Гром'як розгорнув поступ Богдана Лепкого, спрямував весь запал науковця й навчителя на плодотворну переємність традицій. Він адекватно сприйняв краще з доробку польських вчених, конгеніально освоїв досвід, наполягаючи на ціннісному сприйнятті таких його якостей, як оперативне перекладання чужомовних творів; видання рідною мовою праць зарубіжних вчених; укладання тематичних антологій з різних літератур, у т. ч. антологічного типу збірників з проблематики теорії літератури та літературної критики тощо. З усього він звик формулювати фактологічний висновок (приміром, відсутність за попередніх епох мотиву вивчення іноземних мов), зробити реконструкцію минулого та наповнити її сучасним розумінням реалій. Звідси - об'єктивне переосмислення власного доробку як досягнутого, так і втраченого. Впадає в око виваженість аргументацій, з якими годі

полемізувати. Ось, наприклад, ілюстративна думка автора: «І там, за кордоном, у мене повірили за те, що можу робити в Україні по-українськи...».

Після уважного прочитання переважної більшості дослідницьких студій Романа Гром'яка постає однозначна підстава для їхньої високої оцінки. Ось, приміром, згадана книжка «Орієнтації. Розмисли. Дискурси». В її основу лягли ґрунтовні потвердження з вибраного, опублікованого вченим упродовж 1997 - 2007 років. Тут передусім місткі розвідки про Івана Франка, Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Уласа Самчука, а також Адама Міцкевича. Вони творять своєрідний цикл, що покликаний розкрити масштабність слова названих письменників, власне, їхнє місце у літературному процесі, з одного боку; він вдало, логічно поєднується з низкою праць теоретичного характеру - з іншого. Однак для всіх властиве монографічне літературно-критичне осягання. їхній визначальний акцент полягає у самодостатній вичерпності досліджуваної теми. Глибинну професійність вченого засвідчують такі праці монопроблемного звучання, як «Іван Франко і проблема формування національної свідомості в процесі українсько-польських стосунків», «Феноменологія естетики Івана Франка», «Естетика Тараса Шевченка», «Своєрідність конфлікту в художньому світі Тараса Шевченка», «Проблема національної асиміляції і творчість Богдана Лепкого», «Вплив творчості Василя Стефаника на розвиток української літературної критики», «Адам Міцкевич у сучасній естетичній свідомості українців», «Ще раз про гетерогенність українського літературного процесу XX століття: проблеми опису та інтерпретації», «Ще раз про «народність літератури» як категорію і духовний феномен», «Текст літературно-художнього твору: епістемологічно- когнітивні роздуми», а також польськомовна стаття «Стан літературної критики в Українській Народній Республіці»Вперше опубліковано: Hromiak R. Stan krytyki literackiej w Ukrainskiej Republice Ludowej // Ukraina - Polska. Kultura. Wartosci. Zmagania duchowe. Praca zbiorowa pod redakcj^ R. Drozda, R. Skeczkowskiego, M. Zymomri. - Koszalin, 1999. - S. 187-196.. Зрозуміло, що між цим доробком, який репрезентує літературознавчі й критичні устремління Романа Гром'яка за одне десятиліття, і його попереднім творчим ужинком проступає тільки умовний поділ. Шукати таку межу, як на мій погляд, недоречно. Адже обриси його особистості завжди виразні, зокрема, у таких окремих виданнях, як «Громадянськість і професіоналізм» (1986), «Що доведено життям» (1988), «Вертеп...» (1992), «Естетика Шевченка» (2002) Гром'як P. Громадськість і професіоналізм (соціальна відповідальність критики). - К., 1986. - 204 с.; Гром'як Р. Що доведено життям. - К., 1988. - 257 с.; Гром'як Р. Вертеп . - Тернопіль, 1992. - 336 с.; Гром'як Р. Естетика Шевченка. - Тернопіль, 2002. - 52 с.. Це стосується насамперед книжки «Давнє і сучасне» (1997), що містить вибрані літературознавчі статті, написані вченим упродовж 1966 - 1996 років Гром'як Р. Давнє і сучасне. - Тернопіль, 1997. - 272 с..

Примітний факт: 1814 року И.-В. Ґете написав статтю про творчість автора трагедії «Гамлет» під красномовною назвою «Шекспір, і йому немає кінця». Йдеться не про умовності художніх систем. Вони - характерні для літератур як для англійського чи німецького, так і українського народів. Отже, йдеться про силу мистецтва слова. На конкретних прикладах Роман Гром'як волів видобути істину, а відтак - свідчення про суб'єктність українського письменства у контексті світової культури. Тому й не дивно, що його праці мають для читача максимально узагальнюючий характер. Він настійно включав у загальне річище знань неухильну потребу організованої перекладацько-видавничої практики в Україні, що, наприклад, широко розгалужена в Росії, Польщі, Чехії та Німеччині. Її відсутність означає втрату повносущого забезпечення українського національного читацького загалу духовними досягненнями інших народів.

Роман Гром'як розглядав, либонь, чи не кожне питання у кількох аспектах, власне, на відміну від багатьох своїх побратимів по критичному цеху. Він вихований на традиціях Івана Франка, спадщина якого системно приваблювала дослідника. Для нього творець поеми «Мойсей» - це передовсім глибоко закорінене дерево, побіля якого невичерпна криниця - резерв національної енергетики українського народу, спроможного на створення матеріальних і духовних вартостей загальнолюдської значимості. Закономірно, що критик розгортає свій пошук у руслі рецептивної естетики як одного з найбільш цілісних напрямів у гуманітарній науці XX ст. З його численних праць проступає безумовний естетичний смак. І це також примушувало його усебічно зазирати у глибінь власної душі. Це - певна спонука, щоб спростувати старі ілюзії, усвідомивши й визнавши прорахунки. Що ж, таким є закон чесної творчості, заснований на складниках високої моралі. їхня дія вчувається і на сторінках літературно-критичного нарису «Література золотого вересня» (1989), хоча за тих суспільних умов, звісно, лишень у панорамному відліку.

Голос Романа Гром'яка в українському критичному ансамблі мав сольне призначення. Його не переплутати у критичному цеху, де трудилися його попередники й працюють сучасники, - згадати б у цьому контексті розмови бодай кілька імен. Серед них - О. Астаф'єв, Є. Баран, О. Білецький, Л. Грицик, Т. Гундорова, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, Г. Клочек, Ю. Ковалів, В. Марко, М. Моклиця, Д. Наливайко, Л. Новиченко, С. Павличко, А. Погрібний, Р. Радишевський, П. Рихло, Т. Салига, Л. Сеник, Г. Сивокінь, Л. Скупейко, М. Ткачук... Ні, не прагну цим переліком увиразнити так званий «авторейтинг», бо ж це - ділянка для соціологів. Він, можливо, і фіксує певний зріз, але не норму... Та Романові Гром'яку доцільно віддати пальму першості серед тих, хто так невтомно підвищує поріг обізнаності як із національним, так і світовим літературним контекстом з проекцією на поетику художнього тексту загалом та рецептивну естетику - зокрема. Осмислюючи стан розробки тієї чи іншої теми з названої вище проблематики, дослідник завжди докладно оцінював діяльність попередників і побратимів по перу (Ю. Шевельов, Ю. Бойко-Блохин, І. Кошелівець, М. Пархоменко, М. Бахтін, Г. Грабович, Р. Інгарден, М. Неврлий, М. Мушинка, А. Каспрук, Н. Над'ярних, О. Бондарева, С. Барабаш, М. Ільницький, В. Панченко, Л. Оляндер, Л. Бублейник, А. Ткаченко, Є. Нахлік). Водночас він спирався на вивірену джерельну базу. Про це свідчать статті Романа Гром'яка: «Українське літературознавство у контексті світової культури XX століття: тенденції розвитку, проблеми функціонування, дискурсалізація», «Літературознавча компаративістика та перекладознавство: дотичність, перетини, колізії», «Іманентно-літературні та загальнокультурні чинники розбудови літературознавчої компаративістики в Україні другої половини XX століття» та ін. гром'як ансамбль компаративістика естетичний

Ще варто наголосити: монографія «Орієнтації. Розмисли. Дискурси» вирізняється чіткою, добре продуманою структурою, що зумовлена логікою викладу матеріалу та науковими завданнями. Вони нерідко по-новому сформульовані дослідником, органічно «працюючи» на з'ясування концептів усього дослідження. Чимало висновків, оцінок, спостережень ученого перегукуються з поглядами Б. Лепкого, Д. Чижевського, І. Качуровського, Д. Дюришина, Г. Гадамера, Ю. Борєва, з розробками сучасних науковців - М. Павлишина, Л. Голомб, М. Гнатюка, А. Нямцу, М. Ткачука, О. Куцої, М. Лановик, 3. Лановик, Я. Голобородька, М. Наєнка, Я. Поліщука, І. Лімборського, В. Корнійчука, Б. Тихолоза.

Вбачаю закономірність у тім, що кожна робота Романа Гром'яка сприймалася як вагомий внесок у розробку проблем естетичного сприйняття тексту, його інтерпретації, а також взаємодії художніх систем з проекцією на компаративістику й перекладознавство. До особливо ґрунтовних видань долучаю такі книжкові позиції, як «Естетика і критика: Філософсько- естетичні проблеми художньої критики» (К., 1975); «Громадянськість і професіоналізм: Соціальна відповідальність критики» (К.,1986); «Культура, політика, інтелігенція:

Публіцистика» (Тернопіль, 1996); «Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства» (Тернопіль, 1997); «Історія української літературної критики (від початків до кінця XIX століття)». (Тернопіль, 1999); «Літературознавчий словник-довідник» (К., 2006; співавтори: Ю. Ковалів, В. Теремко); «Культура. Політика. Інтелігенція. Публіцистика літературознавця» (Тернопіль, 2009). У цьому зв'язку доречним видається слушна думка Григорія Сивоконя: «Ще одна риса творчості Романа Гром'яка варта... доброї заздрості - школа філософських знань, школа естетики, що допомагає йому бути глибоким, доказовим у судженнях і про літературу, і про літературознавство, і про критику». Окрім цієї риси, додам таку, що має гострі профілі оптимізму. Вона - виквіт його життя, уособлення безмірної сили духу. Особливо тоді, коли незряча кривда наверталася до його хати несправедливими тривогами, нечувано сліпими ударами... Ось вигук, що вирвався з його грудей 21 березня 1997 року: «На свіжу могилу Юрася кладу в скорботі жмуток листків: може, не стліють...».

Однак звитяжним є дух міцного чоловіка у найскрутніших моментах життя. Власне, у цьому автор цих рядків мав можливість переконатися, коли доля покликала Романа Гром'яка на

чужину, кажучи Франковими словами, «в найми до сусідів». Він прагнув побувати, либонь, у кожному польському місті, де були живі «українські акценти»: Краків, Гданськ, Щецін, Кошалін, Слупськ, Вроцлав, Люблін, Перемишль. Побувати, щоб бути очевидцем тієї чи іншої події, пов'язану з життям української спільноти в Польщі. Ось, приміром, 8 березня 1998 року: гурток УСКТ організував урочисту академію, присвячену Шевченковим дням. Перед численною аудиторією Кракова виступив з лекцією про життя й творчість Кобзаря гість з України Роман Гром'як, який тоді працював професором Ягеллонського університету. За свідченнями О. Кіх, виступи професорів Р. Гром'яка, Б. Зінкевич-Томанек, а також капели бандуристів УТОС «Карпати» зі Львова «доглибно зворушили глядачів («Наше слово», 1998, № 18 (2127), с. 5).

До слова, в один з вечорів, що мав місце у Варшаві й припав на 14 листопада 1998 року, ліг його автограф на титульну сторінку книжки «Давнє і сучасне»: «Дорогому Миколі Зимомрі - з любов'ю. На згадку про зустрічі в Україні і Польщі. 14.XI. 1998». Аналогічні самонастанови містять щось від хронографа - безсторонність події, мовляв, на волі мій вороний, на волі... Проте, на жаль, не кожному судиться коня осідлати. Та намагання мого друга завжди диктували пристрасне бажання це зробити. Ось - один із прикладів. 29 травня 1999 року мені судилося зустріти Романа Гром'яка в Кошаліні, куди він прибув на моє запрошення. Для чого? «Щоб відпочити» на узбережжі студеного Балтійського моря. Це - «закодована» мета трудового ритму справжнього дослідника! Упродовж трьох днів він встиг неодноразово виступити в українських культурно-освітніх осередках не тільки Кошаліна та його околиць, але й побувати в таких містах і селах, як Слупськ, Лемборг, Славне, Колобжег, Дарлово та Сволово. Запало в пам'ять його перебування в Слупську, де взяв участь в обговоренні поетичного доробку Миколи Слабака (1922), зокрема, його рукописної збірки «Віконце світу широкого», що невдовзі з'явилася під назвою «Малинове коло» в книжковій серії «Бібліотека альманаху українців Європи «Зерна» (Париж - Львів - Цвікау, 2000). Того ж дня вчений мав зустріч з представниками Українського культурно-суспільного товариства, у т.ч. о. Богданом Піпкою, Володимиром Пирчаком, доволі щасливим підприємцем Іваном Кураком, ветераном УПА Михайлом Зельонкою, а також Мартою Филипчак-Стафиняк та Стефаном Стафиняком як покревними відомого українського письменника Івана Филипчака (1871 - 1945). Гість з України був зворушений атмосферою, в якій відбувалася кожна бесіда. А нічліг мав місце в розкішній хаті родини Івана Курака, що неподалік від української церкви. Особливо зворушила його молитва за сином Юрієм...Хоч тяжкий смуток й притискав його до землі, він все ж силкувався випростатися - полум'я від свічки віддзеркалювало великі переживання на чистому лиці...

Що думалося Роману Гром'яку, коли далекого 1956 року молодий критик писав першу рецензію на повість Михайла Яцківа «В лабетах»? Він оповідав мені, але це - тема для іншої розмови. Так, відтоді минула не одна пора року. Нагромаджувався досвід, який охоплював все те, що був спроможний виповісти автор «Естетики і критики» (1975). Я був свідком, як учений щиро тішився, коли побачив світ з нагоди його сімдесятиріччя збірник «Теорія літератури. Компаративістика. Україністика» (Тернопіль, 2007). На його титульній сторінці Ювіляр залишив пам'ятний для мене дарчий напис: «Дорогому братові Миколі - професору. З найдавніших часів з вдячністю за розкіш спілкування - від винуватця. Р. Гром'як, 21.03.2007, м. Тернопіль». Зберігаю аналогічні написи на його друкованих працях та китицю листів, бо це - свідчення наших спільних радостей і співпереживань.

Роман Гром'як вмів дивувати й радувати близьких і далеких його цілительним словом. І думалося-гадалося, що так триватиме ще багато-багато літ... Та несподівано пролунав дзвінок з голосом Ігоря Папуші, який доніс з Тернополя сумну звістку: з третього на четверте травня 2014 року Роман Гром'як полишив світ живих.

Його серце билося, щоб панувала непідробність чину як у малому, так і у великому. Добрим знаком для Романа Гром'яка був Дрогобич, де йому судилося жити, одружитися, закінчити Дрогобицький педагогічний інститут імені Івана Франка... Щоразу, як навідувався до Франкового краю, радувався, бо міряв широким кроком знайомі місця. Його постать випромінювала світло - високу духовність.

Размещено на Allbest.ru