Екстеріоризація корелятів мовчання в художньому дискурсі Григора Тютюнника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екстеріоризація корелятів мовчання в художньому дискурсі Григора Тютюнника

Постановка наукової проблеми та її значення. Сучасна лінгвістична наука антропоцентрична, тому в полі зору науковців перебувають питання, пов'язані з особливостями міжособистісної комунікації, зокрема її вербальних і невербальних складових. Такий підхід простежуємо в роботах низки учених (Г. Барташева, Ф. Бацевич, Дж. Бівін, П. Вацлавек, Д. Джексон, Г. Крейдлін, Г. Колшанський, М. Крижанівська, Л. Солощук та ін.). Феномен мовчання як один з основних різновидів невербальних компонентів комунікації посідає важливе місце в комунікативній діяльності кожної людини. Воно набуває комунікативної значущості, тобто може виступати в ролі, що зазвичай притаманна мовним знакам, а саме: формувати висловлення та передавати інформацію, що сприяє розвитку, просуванню й регулюванню комунікативного процесу. Комунікативно значуще мовчання своєрідно фіксується в художньому дискурсі. Його вербалізація, безумовно, мотивована й комунікативною компетенцією автора певного художнього тексту, а також тематикою відповідного художнього твору.

Аналіз досліджень за проблемою. Як видається, на сьогодні актуальним залишається й проблема вербалізації мовчання конкретною особистістю, зокрема й такою оригінальною і творчою, як Гр. Тютюнник, якого О. Гончар справедливо назвав «живописцем правди»: «Живописець правди - так і можна б визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю» [1: 132].

Мета нашої розвідки - дослідити особливості омовлення концепту «мовчання», зокрема його корелятів у новелах і повістях Гр. Тютюнника.

Виклад основного матеріалу. Лаконізм і точність є визначальними рисами прози Гр. Тютюнника, надзвичайно вимогливо ставлячись до написаного, він залишав основне, найсуттєвіше. І в цьому прискіпливому доборі репрезентована широка палітра мовних засобів для екстеріоризації корелятів мовчання.

Для створення індивідуального колориту мовлення персонажів Гр. Тютюнник указує на наявність у ньому пауз як корелятів мовчання. Як засвідчує фактичний матеріал, лексему пауза письменник використовує, переважно характеризуючи мовлення посадовців, письменників, для вербалізації ж пауз у селян він уживає надслівні вербалізатори примовчувати якусь часинку, примовкувати на якусь часинку, порівн.: «Ремарка я теж читав і шаную його…Може, комусь (він [письменник Г. Тютюнник] так добре натис на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати їй інтелектуальну калорійну поживу… - Тут він зробив довгу паузу. - Тільки хто ж буде писати для оцих людей? - і кивнув на село. - Для них і про них. Ремарк?» [6 (2: 274)]; «Мати якусь часину примовчують - пишаються, тоді починають гладитити мене по голові - раз, і вдруге, і втретє… Довгенько. А згодом:

? Якби ж воно не така лиха година, то, мо', з нього щось і вийшло б» [6 (1: 72)].

Паузи, вербалізовані Гр. Тютюнником, є комунікативними. Це й хезитаційні паузи, коли людина зупиняє мовлення для обдумування подальших слів, наприклад: «Тоді ви говорили без пауз, бо вам [чиновнику] не треба було добирати «тонких» слів» [6 (2: 191)]. Це також й емфатичні паузи, за допомогою яких здійснюється інтонаційне виділення післяпаузної частини відрізка тексту, наприклад:

? Оце мені, братця, якби весілля справляти, то й музик наймати не треба…

Скаже [Онисько] й примовкне на якусь часинку, мружачи на співбесідника підсліпувате око, аж доки той не запитає, чого ж це воно так, що - не треба. Тоді Онисько помуляється, похизується трохи, наче має щось, та не хоче показати, і вже по тому пояснить:

П…бо Павлушкові бджоли через мій двір шлях собі на поле проклали. Чуєш, як ото виграють? [6 (1: 86)].

Цілком очевидно, що в омовленні емфатичної паузи в цьому прикладі вагоме місце посідають графічні пунктуаційні засоби, зокрема крапки, особливо в середині речення, вказуючи на його незакінченість у першій частині, мовчання-паузу, й продовження висловлення. Як зазначає Т. Анохіна, «експлікуючи силенціальний ефект, пунктуаційні маркери сприяють не тільки синтаксичній організації, а стають семантизованими елементами писемного дискурсу» [2: 59].

Емфатична пауза може передаватися також і лексичними засобами, зокрема іменником пауза, вживаним разом із означеннями-прикметниками коротка, напружена, довга, що засвідчує їх вагомість для перебігу комунікативного акту, зокрема коротка, але напружена пауза, навмисне створена одним із комунікантів, демонструє його лідерську позицію в спілкуванні, тобто комунікативну позицію Батька, наприклад: «Хвилинку. Ви до Івана Захаровича? - Тут я роблю коротку, але напружену паузу. - він, на жаль, відсутній. Зайдіть, прошу, по обіді» [6 (2: 184)].

Тиша у Гр. Тютюнника, як і загалом мовчання, амбівалентна. Мовчання природи в його новелах переважно позитивно конотоване й вербалізоване як храмна тиша, свята тиша, наприклад: «У лісі стояла храмна тиша» [6 (2: 66)]; «Погода зранку була пречудова: білів сніг у далеч, за чорний Буг, сяяло сонце, омела на деревах - як гайворонячі гнізда, а тиша стояла свята» [6 (2: 276)]. Як видається, в таких контекстах тиша омовлюється як щось благословенне, небуденне, а сама лексема актуалізує периферійні семи `святість', `урочистість', `небуденність'.

Тиша, що спостерігається в людському середовищі, у творах Гр. Тютюнника здебільшого вказує на щось тривожне, негативне. Таку конотацію автор створює як через означення (гнітюча тиша), наприклад: «Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня» [6 (1: 18)]; так і через ширший контекст, де раптове настання тиші засвідчує жах, відчай людей, наприклад: «В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно - похмуро…. І раптом біля прилавків надривно серед тиші закричала жінка…» [6 (2: 108)].

Тиша, що виникає в природі, і тиша, що створюється людьми, у Гр. Тютюнника тісно переплітаються, набуваючи ознак одна одної, зокрема тиша в природі метафорично може позначатися через слова, що вербалізують мовчання людей (мовчати, мовчазний та ін.), наприклад: «Село вже давно спало…. Очерет мовчав. Риба не скидалася» [6 (2: 280)]; «Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я, відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність, - мабуть, тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужих людей, а може, то підстрелена качка та мовчазні зів'ялі сади нагнали суму» [6 (2: 57)].

Тиша, що виникає серед людей, часто є наслідком негативних емоцій, зокрема таких, як страх, смуток, нудьга, про що вже йшлося, наприклад: «Ленка спала, підмостивши під голову зібгану хустину, тихо стогнала уві сні…., а я дивився на заграву… і почував таку чорну, всевладну нудьгу від самотини та страху перед навколишньою тишею (село ніби вимерло), що не спроможний був поворушитися і терп» [6 (2: 43)].

У новелах та повістях Гр. Тютюнника не фіксуємо лексем на позначення такого корелята мовчання, як безмовність, однак, як показує фактичний матеріал, його вербалізує вираз німотна тиша, що й позначає її крайній вияв, поєднання тиші, створюваної людьми, з тишею в природі, порівн.: «Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в селі, і пішов до машини знімати аккумулятор, розмірковуючи, що тут, звісно, можна б цього й не робити, але хто знає, на гріх, як кажуть, і курка свисне» [6 (1: 191)].

Німоту як утрату мовлення внаслідок не фізіологічного, а психічного впливу на людину переживають як окремі персонажі творів Гр. Тютюнника, так і цілі групи людей, порівн.: «Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми…. Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі» [6 (2: 111)]; «У дворі зробилося тихо. Ми вже нічим не забавлялися…. Саме в цей час якогось гуртового оніміння з-за механічної майстерні, де кузня, вийшли майстер і Гришуха» [6 (2: 137)]. Вона є результатом як позитивних, так і негативних емоцій, наприклад, заніміння, спричинене почуттям радості й здивування, відчувають герої повісті «Вогник далеко в степу», побачивши веселого й доброго майстра-дідусика: «І потім хтось вигукнув:

- Бра'! Майстра ведуть!

Руками дідусик розмахував по стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.

Ми заніліми. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті» [6 (2: 129)].

Катря ж, героїня новели «Віддавали Катрю», німіє через переживання розлуки зі своєю родиною, передчуттям непростого сімейного життя в далеких краях: «Машина вискочила за хутір…, а Катря все дивилася й дивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати…, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли» [6 (1: 162)], а персонаж новели «Холодна м'ята» Андрій «німів, немов прислухаючись до якогось тихого-тихого звуку», оскільки переповнений чуттям щемливої бентеги від спогадів про віддалені часи своїх дитинства і юності.

Творчою знахідкою Гр. Тютюнника є омовлення оніміння, точніше мутизму, що переживає мати на похороні сина, синтаксичними засобами, зокрема через порівняльну й означальну частини складнопідрядного речення, порівн.: «- Ох, сину, сину, - тихо й охрипло, уже без сліз, тужила Степанова мати, затуливши очі чорною проти сивини долонею, - прости мене, моя

дитино, що в такий короткий світ тебе вивела І вмовкла, як джерельце, що воду віддало. І

мовчала вже» [6 (1: 116)]. Стосовно таких мовних засобів В. Калашник справедливо зауважує: «Добір епітетів, порівнянь, усієї сукупності образних засобів є суто авторським, ґрунтованим на зумовлених темою й змальованою ситуацією номінаціях, здатних контекстуальними зв'язками породжувати високу поезію» [3: 87].

Трансформована зі світу людини у світ природи німота вказує на крайній вияв тиші і протиставляється їй, оскільки позначена актуалізацією сем `горе', `страх', `відчуження', наприклад, як це простежуємо в повісті «Климко», де вчителька Наталія Миколаївна і Зульфат з тривогою чекають повернення Климка в окуповане фашистами містечко, що в лиху годину війни ніби вимерло: «Надвечір вертають онімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко…» [6 (2: 116)], або ж у новелі «Холодна м'ята», де головний герой Андрій відчуває небажання йти додому, адже через непорозуміння в сім'ї він не відчув отого солодкого, щемкого поклику рідної оселі, який ще недавно гнав його підтюпцем додому, а хата спохмурніла й заклякла в німому презирстві.

Ще одним корелятом мовчання, яскраво екстеріоризованим у творах Гр. Тютюнника, є внутрішнє мовлення. Воно має діалогічну природу, згорнуту в монолог. Т. Космеда наголошує, що «внутрішнє мовлення спрямоване до самого себе. Воно відбувається між двома психологічними субструктурами - «Я» (Ego) і Я1 (Alter Ego): власною альтернативною частиною, що народилася в спілкуванні й, власне, постає тією психологічною силою, що внутрішньо регулює активність суб'єкта, стримує його» [4: 90]. Як видається, підтвердження сказаному знаходимо у внутрішньому мовленні одного з героїв новели «Холодна м'ята»:

«- М'ята… - прошепотіла Леся. - Зійшла холодна м «ята.

Андрієві здалося, що вони з Лесею разом вимовили це слово, тільки він - мовчки, а вона - вголос.

- Ну от, бачите… - почав був і замовк, так і не довівши до кінця. А він хотів сказати, що не можна, соромно людям думати і говорити отак куцо: «списаний офіцер», «тваринник», «механізатор». - не можна так мислити і жити, коли земля пахне торішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю…» [6 (1: 55)].

Щирі слова Лесі про холодну м'яту збентежили Андрія, він хотів було поділитися з нею своїми враженнями й міркуваннями, але не наважився, це залишилося тільки в думках героя, який при отих своїх роздумах уперше відверто й сміливо подивився на Лесю, виправдовуючи своє захоплення нею тим, що робить це з чистим серцем [3: 87].

Важко не погодитися з А. Полянським, який зазначає: «У житті людина ніколи не обмежується тими словами, які вона вимовляє вголос, обмінюючись ними з оточенням. І людина, яка мовчить, розмовляє, аргументує, сперечається, переконує когось або саму себе» [5: 61], наприклад: «Нарешті підвівся [Данило], вломив дрівець на всохлому кущі черемхи й розклав багаттячко… А перегодом на горі, що голо височіла над лісом, пролунало, як над порожнечею:

- А-га-га-га…

«О, вже сошеняни пасіку привезли, - подумав Данило. - Знов на те місце, що й торік. Ну, воно й правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні та груші, а ще й терну, і черемхи скільки…»

- То ти, Даниле?… - лунко запитали з гори.

«А вже ж не хто», - відповів у думці Коряк, міркуючи, що горланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь треба буде переконатися, він це чи не він, то прийдуть» [6 (1: 146)].

Висновки й перспективи подальших досліджень. Отже, у творах Гр. Тютюнника мовчання є тією художньою деталлю, тим образом-концептом, що допомагає письменнику-неореалісту правдиво і яскраво відтворити внутрішній світ його героїв, реалізувати авторські інтенції. В. Калашник у своєму дослідженні прози Гр. Тютюнника підкреслює: «У будь-якому художньому тексті як лінгвокультурні, так і лінгвостилістичні особливості слова є багатовимірними, естетично значущими, такими, пізнання яких необхідне для цілісного сприймання твору як мистецького явища, важливого складника національної культури. Зі слова починається літературна творчість, у слові втілюється найвищий злет духу творчої особистості» [3: 88]. За допомогою різнорівневих мовних засобів Гр. Тютюнник вербалізує як саме мовчання, так і фактично всі його кореляти, що засвідчує вагомість цього культурно значущого концепту для якнайповнішого заглиблення в дійсність і її адекватного високохудожнього зображення.

У подальших розвідках перспективним видається дослідження особливостей вербалізації мовчання в інших прозових творах українського художнього дискурсу.

Бібліографія

мовчання художній новела тютюник

1. Авраменко О.М. Українська література: Міні-конспект для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання / О.М. Авраменко. - К.: Грамота, 2012. - 168 с.

2. Анохіна Т.О. Семантизація категорії мовчання в англомовному художньому дискурсі: [Монографія] / Т.О. Анохіна. - Вінниця: Видавництво «Нова Книга», 2008. - 160 с.

3. Калашник В.С. Лінгвокультурні та лінгвостилістичні виміри слова в художньому тексті (на матеріалі оповідання Григора Тютюнника «Холодна м'ята») / В.С. Калашник // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Харків, 2012. - Вип. 33. - С. 8388.

4. Космеда Т.А. Ego i Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі щоденникового дискурсу: монографія / Т.А. Космеда. - Дрогобич: Коло, 2012. - 372 с.

5. Полянский А.Н. Формы и функции неизреченного в текстах художественной литературы / А.Н. Полянский // Филологические науки. - 1990. - №2. - С. 54-62.

6. Тютюнник Гр. Твори: У 2 т / Григір Тютюнник. - К.: Молодь, 1985.

Размещено на Allbest.ru