Від емоційного до культурного факту: травма втрати в епістолярії і творчості Івана Франка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від емоційного до культурного факту: травма втрати в епістолярії і творчості Івана Франка

У статті здійснено аналіз особливостей репрезентації травми втрати в епістолярному дискурсі І. Франка, виявлено основні типологічні тенденції моделювання такої репрезентації, показано взаємозв'язки і взаємозалежності, притаманні для розгортання символічної автобіографії в епістолярному і художньому наративах.

Ключові слова: епістолярій, травма, життєва історія, символічна автобіографія, моделювання, наратив.

Автобіографічний наратив становить окремий вимір творчості І. Франка. Жанрові, проблемно-тематичні, антропологічно-ціннісні його аспекти дозволяють формулювати тезу про нього як про окремий текст у семіосфері Франкового слова. травма епістолярний репрезентація

Розважати про творчість І. Франка у плані моделювання автобіографічних структур означає включати власне дослідження у простір існуючих вже напрацювань. Про символічну біографію, заявлену у низці Франкових поем, та проєкції й маскування як її ключові стратегії говорить Г. Грабович у студії "Вождівство і роздвоєння: "валенродизм" Франка" [1]. Франків символічний/культурний автобіографізм стає головним предметом обговорення у дослідженні "Франко не Каменяр. Франко і Каменяр" Т. Гундорової. Для згаданої дослідниці феноменологія гностичної драми - це феноменологія трагічного дуалізму ("школа цивілізаційного виховання" vs "автобіографічний маскарад"), іманентно вписаного у культурософський текст

І. Франка "про світ і про себе самого". На думку дослідниці, "Франкова гностична драма має різні акти й розгортається паралельно на різних рівнях, залежно від віку, природних циклів, громадських колізій, суспільних і національних ідеалів. Вона також має декілька рівнів: інтелектуальний, природний, душевний. Її стадіями є фази ідеалізації, роздвоєння та гармонії. Форми, в яких розгортається гностична драма, є водночас і реалістичними, й алегоричними, натуралістичними та параболічними. Всі ці рівні, фази та цикли переплітаються, перебувають у постійному процесі трансформації та переходів" [2, с. 185]. Під кутом зору колізій цілісності і роздвоєння, кризи особистісної ідентичності розглядає філософську лірику І. Франка Б. Тихолоз у монографії "Психодрама Івана Франка" [3]. Поза увагою згаданих дослідників залишається, однак, роль і значення епістолярію для розуміння специфіки конституювання символічної автобіографії як іманентної життєвої історії.

Окреслена ситуація зумовлює актуальність запропонованої роботи, метою якої є з'ясувати кореляцію артикулювання дискурсу травми в епістолярії і творчості митця. Сформульована у такий спосіб мета зумовлює розв'язання наступних завдань:

1) проаналізувати особливості репрезентації травми втрати в епістолярному дискурсі;

2) виявити типологію цієї репрезентації; 3) показати взаємозв'язки моделювання символічної автобіографії в епістолярному й художньому наративах.

Реконструкція світу в оповіданнях "Малий Мирон", "Микитичів дуб", "Мій злочин", "У кузні", "Злісний Сидір", "Грицева шкільна наука", "Оловець", "ЯЛб^ЛгеїЬеп", "Отець-гуморист", "У столярні", "Борис Граб", "Гірчичне зерно", "Під оборогом" є реконструкцією світу, котрого нема, світу, вписаного у ландшафт спогаду. Будучи простором, котрий пам'ятає, автобіографічний наратив не тільки оперує унікальною референційністю, але й сигналізує про implicite вписану у неї травму втрати. Шлях до наративної реактуалізації світу, який асоціюється із "там і тоді" унікального батьківсько-материнсько-синівського мікрокосму, веде через досвід втрати цього світу, його поступового руйнування і зникнення. Про глибокий емоційний зв'язок і духовну ідентифікацію з батьківськими фігурами й світом їхніх цінностей свідчить передусім листування І. Франка з М. Драгомановим та О. Рошкевич. Промовистим у цьому контексті можна вважати вступний фрагмент із curriculum vitae, у якому моделювання тексту-про-себе розпочинається з моделювання тексту-про- батька: "Батько мій був доволі заможний селянин, а до того коваль. Як чоловік і ремісник він мав велику повагу не тільки в своєму селі, але й широко в окрузі і досі ще багато людей з великою пошаною згадує "Яця (Якова) коваля з Гори" (так зоветься присілок чи слобода, де я родився)" [5, с. 240]. Пам'ять про батька є пам'яттю про його значущу присутність, про участь у ключових моментах життєвого шляху сина: "На шостім році життя батько віддав мене до сільської школи до сусіднього села Ясениці Сільної" [5, с. 240-241]; "По двох роках батьковіддав мене до Дрогобича до т[ак] зв[аної] німецької або нормальної школи у василіан до другого класу [...]" [5, с. 241]; "На екзамені, котрий був властиво тільки парадом, був і мійбатько, - я не бачив його, а тільки коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав" [5, с. 241].

Актуалізація батькової постаті та світу, який вона репрезентує, певною мірою анулює обов'язковість емоційно-нейтральної розповіді-про-себе, розповіді-для-інших, дозволяючи у такий спосіб наблизитись до таємниці приватної історії. Згадка про батька неминуче веде також до розповіді про катастрофу, яка відбулася inillotempore щасливого дитинства: "В два місяці опісля, на самий Великдень, він умер, покинувши господарство в розстрою і в довгах, молоду матір і четверо дрібних дітей" [5, с. 241]. Світ-без-батька - напівсвіт, котрий потребує відновлення рівноваги шляхом появи у ньому свого-чужого: "Мати мусила швидко вийти замуж, щоб запобігти цілковитому розстроєві господарства. Пристав до неї молодий парубок, також з Ясениці, Гринь Гаврилик, котрий заробив був трохи грошей у Бориславі при ямах" [5, с. 241]. Відновлення рівноваги у світі, з якого зникає одна із його ключових фігур, є відновленням позірним, адже розгортається за сценарієм світу-без-батька, світу-із- вітчимом: "Він довгі літа мусів боротися з різними трудностями, а почасти навіть з традиціями сусідськими, які виробились були за часів батька, а тепер підкопували господарство. За часів батька у нас було багато людей, ішло гостеприємство, водились знайомості чисто безкорисні і поетичні, годувалось при хаті багато бідної, а то й неробочої батькової рідні, котра по батьковій смерті почала красти та розтягати оставше добро. Вітчим звільна все се покасував. Се натура наскрізь практична і реальна, без іскри поезії, а зато з значною дозою скептицизму і вільнодумства, чоловік сильної волі і енергії. Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало" [5, с. 241]. У цьому своєму-чужому світі, світі позірної рівноваги, роль ключової фігури, котра нав'язує до світу колишнього, світу-до-катастрофи, відіграє мати. Вітчим, хоча й є особою шанованою, однак не належить до міфологічної генеалогії, не належить до "свого" світу. У цьому плані він завжди залишатиметься "чужим", "іншим". Час виявиться тим механізмом, який з усією силою цю "іншість", "чужість" увиразнить: "Від мого вітчима, - писатиме І. Франко до М. Рошкевича, - чекав на мене лист через свята - просить о гроші та жалується, що мало до нього пишу. Мені аж прикро те, но й сам бачу, що моя переписка з ним зачинає тратити інтерес. Як буду їхати в Ваші гори, мушу вступити додому" [6, с. 50].

Після смерті батька лише материнська фігура може перейняти на себе компенсаторну функцію - функцію символічної репрезентації illud tempus щасливого дитинства, котре проходило під знаком ідеальної батьківсько-материнсько-синівської тріади. Однак така ситуація зберігається недовго. Досить швидко надходить остаточна і невідворотна катастрофа, котра руйнує усе. Помирає мати, зникає, отже, назавжди ще одна значуща фігура, котра, поряд із батьком, творила емоційне, аксіологічне й духове осердя "свого" світу: "Коли я був у шостім класі, - писатиме І. Франко, - вмерла моя мати, і вітчим оженився другий раз, так що ми дістали вітчима й мачуху замість родителів. З четверих дітей, що остались по батькові, жили тільки три брати, між ними я найстарший; наймолодша сестра померла. По матері з вітчимом осталась сестра, з мачухою у вітчима дітей не було" [5, с. 242]. Зі смертю матері безповоротно зникає усе те, що дозволяло творити й підтримувати "свій" світ. З цього трагічного моменту досвід "я" стає досвідом чужого серед чужих. Глибину цієї травматичної ситуації віддзеркалює один із листів до О. Рошкевич: "Певне, я здався Вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи, нецікавим мовчуном, але, поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки; чужий та одинокий поміж чужих людей - ось так я зростав" [8, с. 20]. Відкритість і довіра у спілкуванні стають своєрідним імпульсом до втаємничення адресатки в історію катастрофи "свого" світу, показуючи до найдрібніших деталей момент його остаточного розпаду: "Було се р. 1872, - писатиме І. Франко, - саме пополудні в суботу перед Зеленими святами. Женщина, про котру бесіда, - моя мама - лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув, - ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки, почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, - я тільки дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей" [7, с. 96]. Межова ситуація останньої зустрічі перетворює сина у свідка трагічної і болючої події - на його очах згасає матір, а отже, й цілий світ, що бере свій початок у "там і тоді" щасливого дитинства: "Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала ми ось які слова: "Боже-Боже, - казали небіжка, - мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?" [7, с. 96]. За промовистим, однак не до кінця усвідомлюваним ані матір'ю ("[...] мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи!"), ані сином ("Як виглядало тоді моє лице, не знаю"), візуальним жестом приховується мовчазний протест людини, приреченої на трагічну долю "чужого серед чужих". У листі до О. Рошкевич травма втрати не блокує, а навпаки відкриває доступ до зафіксованої у пам'яті фатальної події, що, своєю чергою, дозволяє реконструювати її образ до найдрібніших деталей. Спогад-спалах реконструює трагічну подію шляхом поступового нашарування розмаїтих темпоральних маркерів: "було се пополудні" ^ "було се пополуднір. 1872" ^ "було се пополудні р. 1872 в суботу" ^ "було се пополудні р. 1872 в суботу перед Зеленими святами". Адресант пригадує також, що у цей фатальний день він сидів у школі "рано в суботу", докладно фіксує час незвичайного нападу сміху ("Я сміявся без упину від 8 до 12 години"), вказує, що додому він "прибіг пополудні", повідомляє, що "На другий день рано мама вмерли". Пригадує також, що "Вночі вони ще говорили з другою жінкою". Характер події віддзеркалений також у динамічній репрезентації просторового коду. Кожен із просторових елементів належить до конкретних симетричних кіл (школа ^ станція ^ дім), навзаєм вписаних одне в одного і пронизаних відкритим топосом дороги "до Нагуєвич". Осердям топографічної структури виступає кімната із помираючою у ній матір'ю.

Приватна генеалогія стає предметом окремої розмови також й у листуванні І. Франка з О. Хоружинською. Однак у цьому комунікативному просторі моделювання розповіді-про-себе/розповіді-про-свою-сім'ю розгортається за цілком іншою схемою, підпорядкованою значною мірою стратегічно-прагматичному характерові спілкування. Безпосередність нарації, глибока емоційна заангажованість, аура інтимності, а навіть подекуди й містична тональність листів до О. Рошкевич, змінюються у кореспонденції до О. Хоружинської на обережність і завбачливість дорослого чоловіка, котрий прагне здобути й утвердити прихильність далекої адресатки. Представлений у листах до О. Хоружинської текст-про-себе/текст-про-сім'ю можна умовно поділити на два блоки. Перший з них розпочинається згадкою про батька, однак осердя нараційного простору становить фігура вітчима: "Коли Вам доведеться писати дідусеві про мою сім'ю, то ось Вам про неї докладна реляція. Батько мій був сільський коваль і вмер давно (мабуть, ще 1865 р.), мати вийшла заміж другий раз за мужика Гриня Гаврилика, котрого я тепер і зову батьком, се чоловік молодий ще (сорок і два роки), статний і розумний, був 5 літ начальником громадським, письменний, хоч, звісно, елементарно, на пробу посилаю Вам картку, писану його рукою, в котрій він просить мене приїхати на весілля брата" [9, с. 35]. Другий тематичний блок характеризується ідентичною структурою репрезентації - на початку розповіді з'являється фігура матері, а основний текст присвячений актуальній ситуації родини: "Мати моя також померла (мабуть, 1871 р.), після чого вітчим оженився другий раз. Після батька осталось нас три брати: я (найстарший), Захар (звичайно, звуть Михайло) і Онофер; Захар уже три роки жонатий і живе осібно, а Онофер тепер жениться і осяде на батьківщині. Крім нас, осталась по матері (з вітчимом) сестра Юлька, котра отсе два роки вже замужем і також живе осібно. Вітчим дуже любить і поважає мене, о братах, звісно, й говорити не треба. Я досі, чим міг, запомагав їм, хоч хазяйство у них зовсім не таке малесеньке, в довгах ніколи не бували, держать наймичок і наймитів і в разі тяжкої потреби і я міг би о них хоч трохи опертися" [9, с. 35]. В обидвох фрагментах текст про батька/матір максимально мінімалізований і має, на перший погляд, характер побіжного зауваження. Емоційна прірва, котра розділяє адресанта й адресатку, з одного боку, й стратегічний характер листування, - з іншого, не дозволяють першому моделювати дискурсу-про- себе у категоріях індивідуального міфу. Цей дискурс у жодному разі не може конституюватися ані як дискурс-сповідь (пор. фрагмент із листа до О. Рошкевич: "[...] поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки; чужий та одинокий поміж чужих людей - ось так я зростав" [8, с. 20], ані як дискурс-алієнація (пор.фрагмент листа до М. Драгоманова: "Коли я був у шостім класі, вмерла моя мати, і вітчим оженився другий раз, так що ми дістали вітчима й мачуху замість родителів" [5, с. 242]. Здавалося б, що редукція розповіді про універсум дитинства та його ключову тріаду (батько-мати-син) автоматично усуне з наративного простору листування тему травми, спричиненої його, універсуму, катастрофою. Однак якраз саме поверхнева семантична структура листа до О. Хоружинської, а також його блоковий композиційний характер, підтверджують наявність у цьому семіотичному просторі виразних слідів травматичного досвіду "я". Йдеться передусім про репрезентаційний паралелізм, за допомогою якого відбувається включення батьківської й материнської фігур у сферу розповіді: "Батько мій був сільський коваль і вмер давно (мабуть, ще 1865 р.)" та "Мати моя також померла (мабуть, 1871 р.)". Маркер невпевненості (лексема мабуть), котрий супроводжує згадку про обидвох батьків можна прочитувати як своєрідне блокування доступу до інформації, пов'язаної із негативним досвідом втрати. До міркування у цьому річищі схиляє також помилкове називання адресантом року смерті матері (1871 замість дійсного 1972). Цікаво, що подібна тенденція (семантика невпевненості й сплутування дат, пов'язаних зі спогадами про ключову фігуру) простежується й у моделюванні нарису "Причинки до автобіографії", де, полемізуючи із автором вступної статті до російськомовного видання власних творів, І. Франко зауважує: "Я затямив свого вітця дуже мало, бо він умер, коли я мав ледве 7 літ" [11, с. 37]. Ця версія спогадів про батька значно відрізняється від тієї, яку письменник запропонував свого часу у curriculum vitae. В останньому зі згаданих текстів так само, як й у листах до О. Рошкевич, моделювання спогадів про ключову фігуру світу дитинства відбувається шляхом актуалізації емоційного і подієвого кодів: "На екзамені, котрий був властиво тільки парадом, був і мій батько, - я не бачив його, а тільки коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав. В два місяці опісля, на самий Великдень, він умер, покинувши господарство в розстрою і в довгах, молоду матір і четверо дрібних дітей" [5, с. 241]. Вказані фрагменти листів до О. Рошкевич, О. Хоружинської та М. Драгоманова дозволяють, отже, стверджувати, що у межах епістолярного дискурсу функціонують дві засадничі схеми артикуляції травматичного досвіду втрати - експліцитна (вичерпне ословлення катастрофи, що відбулася in illo tempore) та імпліцитна (позірне дистанціювання від драматичних подій минулого).

Досить швидко, однак, і про це свідчать перші літературні спроби митця, досвід дитячої травми перестає сприйматися як факт stricte емоційний, факт приватної біографії, біографії-для-себе. Перспектива часу дозволяє митцеві поглянути на драматичну подію, котра відбулася у "там і тоді", як на простір значення, що вимагає глибшого осмислення й упорядкування. З перспективи "тут і тепер" досвід втрати починає розглядатися як своєрідний імпульс для урухомлення процесів символічної ідентифікації зі світом цінностей і значень, репрезентованих батьком як однією із ключових постатей приватної міфології. Про те, що перша з літературних спроб проектується власне як спроба наративного опрацювання травми й духовної ідентифікації зі значущою фігурою батька, підтверджує датований 27 травня 1874 року лист І. Франка до В. Давидяка: "Питаєте о мою поезійку "Великдень"? Не знаю, хто Вам ю захвалив, але, оскільки то собі пригадую, не було там ніч доброго і викінченого, але - от, макулатура, слаба проба, хоч і повстала із зраненого, болячого серця (курсив мій. - В.Д.). [...] Даруйте, проте, що "Великодня року 1871" прислати Вам не можу, - може, де лучить Вам ся у кого видіти відпис, то будете видіти, що те зовсім не так добре, як Вам представлено. Спробую, однако ж, предмет сей наново опрацювати, скоро надариться пора і фантазія до того" [4, с. 10 - 11]. У цитованому фрагменті адресант лише натякає на якісь травматичні події, однак не конкретизує їх. Про те, що ці події можуть мати безпосередній зв'язок із батьківсько-синівськими реляціями сигналізує написана значно пізніше, бо у 1910 році, передмова до другої редакції повісті "Петрії й Довбущуки", де зазначається: "Перший мій вірш п[ід] з[аголовком] "Великдень" був присвячений пам'яті мойого батька Якова Франка (курсив мій. - В.Д.), що помер опівночі великодньої суботи 1865 р." [10, с. 327]. І хоча сам вірш, про який неодноразово згадує письменник, не зберігся, однак збереглася потреба символічної ідентифікації з батьком, потреба опрацювання травми втрати у категоріях культурного наративу. Що більше, подальші спроби руху у цьому напрямку виявляються типологічно подібними до протооснови - вірша "Великдень". Йдеться передусім про наявність присвят до таких Франкових поем, як "Історія товпки солі" (1879) та "Святий Валентій" (1885) і їхню вписаність у проект духовної ідентифікації й пам'яті про те, що найважливіше. В обидвох поемах світ, що розгортався "там і тоді", асоціюється передусім із ключовою фігурою батька. В обидвох поемах йдеться також про припинення існування цього світу. Єдиним шляхом, котрий веде до реактуалізації illud tempus та його системи цінностей, є шлях пригадування. У поемі "Історія товпки солі" ця умова реалізується у формі подвійного акту реконструкції - з наративної перспективи сина й перспективи "духового" сина, наверненого грішника. Натомість у поемі "Святий Валентій" головним механізмом моделювання розповіді про батька, а отже, семіотичним механізмом надавання сенсу діям і подіям, виявляється метамнемонічна активність наратора.

Запропоноване у статті структурно-семіотичне наближення до наративної репрезентації травми втрати показує особливості розгортання автобіографічного дискурсу, з'ясовує його роль і значення для глибшого розуміння артикуляції життєвої історії у семіосфері Франкової творчості. Опрацювання дискурсу травми у Франковому епістолярії показує, що цей дискурс відіграє роль своєрідного інтерпретаційного ключа до розуміння символічної біографії. Подальші студії можуть, отже, розгортатися у напрямку опрацювання специфіки розгортання життєвої історії в низці малих автобіографічних форм І. Франка.

Список використаної літератури

1. Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: "валенродизм" Франка / Г. Грабович // Тексти і маски. - Київ: Критика, 2005. - С. 95-139; Hrabovych H. Vozhdivstvo i rozdvoiennia: "valenrodyzm" Franka / H. Hrabovych // Teksty i masky. - Kyiv: Krytyka, 2005.- S. 95-139

2. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр / Т. Гундорова. - Київ: Критика, 2006. - 325 с.; Hundorova T. Franko ne Kameniar. Franko i Kameniar / T. Hundorova. - Kyiv : Krytyka, 2006. - 325 s.

3. Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії / Б. Тихолоз. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. - 180 с.; Tykholoz B. Psykhodrama Ivana Franka v dzerkali refleksiinoi poezii: Studii / B. Tykholoz. - Lviv : LNU im. Ivana Franka, 2005. - 180 s.

4. Франко І. Лист до В. Давидяка, від 27 травня 1874 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. / І. Франко - Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 48. - С. 9-12; Franko I. Lyst do V. Davydiaka, vid 27 travnia 1874 r. // Franko I. Zibrannia tvoriv. U 50-ty t. / I. Franko - Kyiv : Naukova dumka, 1986. - T. 48. - S. 9-12

5. Франко І. Лист до М. Драгоманова, від 26 квітня 1890 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. / І. Франко - Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 49. - С. 236-252; Franko I. Lyst do M. Drahomanova, vid 26 kvitnia 1890 r. // Franko I. Zibrannia tvoriv. U 50- ty t. / I. Franko - Kyiv : Naukova dumka, 1986. - T. 49. - S. 236-252

6. Франко І. Листдо М. Рошкевича, від 4 травня 1876 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. / І. Франко. - Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 48. - С. 48-50; Franko I. Lyst do M. Roshkevycha, vid 4 travnia 1876 r. // Franko I. Zibrannia tvoriv. U 50-ty t. / I. Franko. - Kyiv : Naukova dumka, 1986. - T. 48. - S. 48-50

7. Франко І. Листдо О. Рошкевич, від 4 серпня 1878 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. / І. Франко.- Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 48. - С. 92-97; Franko I. Lyst do O. Roshkevych, vid 4 serpnia 1878 r. / I. Franko // Zibrannia tvoriv: U 50 t. - K.: Naukova dumka, 1986. - T. 48. - S. 92-97

8. Франко І. Листдо О. Рошкевич, від 2 травня 1875 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. / І. Франко.- Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 48. - С. 18 - 21; Franko I. Lyst do O. Roshkevych, vid 2 travnia 1875 r. // Franko I. Zibrannia tvoriv. U 50-ty t. / I. Franko. - Kyiv : Naukova dumka, 1986. - T. 48. - S. 18 - 21

9. Франко І. Листдо О. Хоружинської, від 24 лютого 1886 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т./ І. Франко. - Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 49. - С. 34-35; Franko I. Lyst do O. Khoruzhynskoi, vid 24 liutoho 1886 r. // Franko I. Zibrannia tvoriv. U 50-ty t. / I. Franko. - Kyiv : Naukova dumka, 1986. - T. 49. - S. 34-35

10. Франко І. Передмова до другої редакції повісті "Петрії й Довбущуки" // Франков І. Зібрання творів: У 50 т. / І. Франко.- Київ: Наукова думка, 1979. - Т. 22. - С. 327-328; Franko I. Peredmova do druhoi redaktsii povisti "Petrii y Dovbushchuky" // Frankov I. Zibrannia tvoriv: U 50 t. / I. Franko. - Kyiv : Naukova dumka, 1979. - T. 22. - S.327-328

11. Франко І. Причинки до автобіографії // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. / І. Франко.- Київ: Наукова думка, 1983. - Т. 39. - С. 36-44; Franko I. Prychynky do avtobiohrafii // Franko I. Zibrannia tvoriv. U 50-ty t. / I. Franko. - Kyiv : Naukova dumka, 1983. - T. 39. - S. 36-44.

Размещено на Allbest.ru