Головна тема давньоукраїнської літературної арахнології

Размещено на http://www.allbest.ru//

Головна тема давньоукраїнської літературної арахнології

М. В. Жилін

Дослідження елементів флори і фауни в поетичних екосистемах вимагає ретельного аналізу на мікрорівні. Одним з характерних зоологічних образів традиційної риторичної культури в давньоукраїнській літературі є павук і головний продукт його життєдіяльності - павутиння. Аналіз випадків використання цього образу головним чином за доби бароко дає можливість стверджувати, що смисли, пов'язані з ним, відмінні від новоєвропейських або очікуваних сучасним реципієнтом.

Попри відносно малу кількість староукраїнських пам'яток, у яких згадується павук і павутиння, їхні образи зустрічаються регулярно майже в усіх жанрових різновидах. Образи павука і павутиння позначені обмеженою риторичною валентністю: вони становлять елемент стійкого алегоричного утворення, головним смислом якого є марність, минущість поцейбічного життя людини.

Аналізуючи розвиток головної теми літературної арахнології, можна дійти висновку про незначну варіативність смислів і контекстів, пов'язаних з образами павука і павутиння. Основними варіаціями ванітативного мотиву є небезпека боговідступництва, пересторога перед єрессю та владолюбством. Головна тема є успадкованою з Біблії через посередництво східної патристики та давньоруського проповідництва.

Ключові слова: павук, павутиння, образ, алегорія, риторика, мотив, фауна.

Серед усього неозорого масиву українського барокового письменства творчість Григорія Сковороди вирізняється за багатьма параметрами. Цю винятковість можна пояснювати як загалом, так і в деталях. Ми розглянемо таку деталь, яка досі не привертала увагу дослідників. Мається на увазі несподівана прихильність Сковороди до образу павука, який, жодного разу не з'являючись у «белетристиці» («піснях», байках), регулярно виринає у теологічно- філософських трактатах. Ось цитата з «Кільця»: «Высокая рЪчь есть мир. Не будьте наглы, испытуйте все опасно. Не полагайтеся на ваших мыслей паутину» [16, с. 388], а ось - із «Сіону»: «Но когда на домашней нашей стезЪ о бревно претыкаемся, тогда и на улицах друга нашего, нас, по лицу судящих лицемЪров, самая мЪлочная соблазняет щепка: заплутываемся, как кровожадная муха, в пагубную паучину плотских дум, подло ползущаго сердца нашего; падаем в сЪть и мрежу не чистых уст наших; погрязаем, как олово, в потопЪ лстиваго языка; погибаем вЪчно в священнейшем сем лабиринтЪ, не достойны вкусить сладчайшія оныя пасхи: «Един есмь аз, дондеже прейду» [14, с. 292]. Чому в такому непривабливому контексті згадується саме павутиння?

Якщо літньої ночі посвітити на зовнішні стіни будинка, на кущі квітів у палісаднику або на дерева в садку, можна помітити невпинну хижу діяльність одвічних наших сусідів - великих і маленьких павуків. Їхня нелюдиноподібність відлякує, викликаючи в підсвідомості архаїчний страх перед чудовиськами (скупе освітлення, а головне - тіні, що є його наслідком, буцімто збільшують павуків, а контраст між дрібним членистоногим та його гіпертрофовано великим силуетом на білій стіні затишної сільської оселі - цей контраст гнітить людину, а до нашого незацікавленого, мовляв за Кантом, естетичного задоволення долучаються солодкаво- моторошні відчуття жахливого і потворного). Але неусвідомлений страх перед павуком - твариною, що попри свою цілковиту нелюдськість оселилась у нашому комфортному просторі, - не є лише ірраціональним. Ми бачимо його наполегливу цілеспрямовану працю ткача - працю, страхітлива логіка і невблаганність якої не віщує людині нічого приємного.

Жовтий павук шиплячий ворушить огневим ротом вібрує кут несплячий телеграфним дротом

Тріпотять листки віджилі перед подихом міської смерти я умру нарочито віддих спинивши у десять годин без чверти, - або

Калюжа, мов розчавлений павук, сліпила шлях і заступала кроки, чіпляючись до походи людської і присмеркових зойків...

У цих поезіях Михайля Семенка та Василя Стуса образ павука є супутником страху смерті - смерті в місті, яке за логікою цивілізаційного проґресу не може бути затишним обійстям для монстрів з минулого. Але ж чому електрика, трамваї чи паровози, фабрики- молохи та будинки розпусти - ці атрибути модерного міста - видобувають з пам'яті цілком урбанізованої людини прадавні міфологічні страхи? Найпослідовніша спроба раціоналізувати ірраціональний страх перед павуком - усвідомити підсвідомий його характер, тобто витлумачити сон про павука. Таким чином (не без впливу психіатричних практик Фройда) з'являються пояснення арахнофобії у представників Віденської психоаналітичної спілки. Концепція, яку створив, за оцінкою Фройда, його «найкращий учень» - Карл Абрагам, - нібито пояснюючи феномен страху перед павуками, тим не менш здатна зробити цю фобію клінічною: «Павук насамперед являє собою злу матір (за формою подібну до чоловіка), а потім чоловічий статевий орган, що приписується їй. Павутиння павука являє собою лобкове волосся; а окрема нитка має значення чоловічого статевого органу» [1, с. 345]. В принципі, якщо не зважати на зауваження скептиків про те, що інтерпретація Абрагама є виплодом його власної нездорової уяви (та й не один Абрагам дотримувався таких поглядів), ця інтерпретація мала б задовольнити сучасну філологію, позаяк 1) сама потребує інтерпретацій; 2) з огляду на притаманну їй суб'єктивність в аргументації робить «темні» місця в поезії ХХ століття про павуків ще темнішими; 3) повідомляє про необхідність пошуку джерел образу павука в новітній поезії поза межами будь-якої культурної традиції.

Але так було не завжди. Більше того, психоаналітичні спроби вивчення арахнофобії, які згодом посилились завдяки новим відкриттям структурної антропології та етнографії, цілком перебувають у межах нової естетики з її естетизацією та виправданням пекельного. Рядовий представник безхребетної фауни Євразії - Araneus diadematus, павук-хрестовик, - плетива якого ми здебільшого й спостерігаємо в наших садках, завдяки своїй взірцевій тератоморфності та парадоксальному хрестоподібному малюнкові на зовнішній стороні абдомена (брюшка), став жертвою потужного культурного зламу меж традиційного та модерного світоглядів. Ганс Зедльмайр так характеризує сенс нової естетики: «Елементом або навіть ґештальтним принципом цілих напрямків сучасного мистецтва, що захоплюють все приступне зображенню, стають і ті художні типи формоутворення, які спочатку розвивалися під виглядом питомих ознак пекельного світу і застосовувалися винятково в зображеннях цієї сфери. До того ж неможливо припустити історичну взаємозумовленість цих явищ: сучасні типи формоутворення виникають спонтанно - через огиду до людського та природного первнів і через звернення до первня хаотичного та інфернального» [7, с. 390]. Образ павука в модерній культурі стає елементом пекельного, що десь від часів Босха інфільтрується в царину естетики і навіть життя.

Образ павука в традиційній християнській культурі не буде цікавий для психоаналітика. Смисли, що його супроводжують, як на сучасного реципієнта, який очікує від «давнього» павука як не інфернальності, то бодай таємничості, - є достатньо одноманітними. В ориґінальному українському письменстві образ павука є невіддільним від основного продукту його діяльності - павутиння, що вперше згадується в одному з ранніх (межа ХІ - ХІІ століть) списків «Сказанія і страсті і похвали Святим мученикам Борису і Глібу»: «Аще пойду въ домъ отца своєго, то языци мнози єда превратять сьрдце моє, яко прогнати ми брата моєго, яко же и отець мои прежде святого крьщения, славы ради и княжения мира сего, иже все мимоходить и хуже паучины, - то камо имамъ прийти по отшьствии моємъ отсюду?» [4, с. 5]. Відчувається, що павутиння як алегорія марності, минущості поцейбічного життя, його спокус, смутків та радощів у староукраїнській агіографії постає як елемент вже готового, а відтак неодноразово апробованого риторичного прийому. Важливо, що тут, на початку вітчизняної літературної біографії павука, ванітативний мотив прив'язано до поняття про «княжение мира сего», про царську владу.

Важко визначити, чи була ця прив'язка актуальною для образу павутини за доби «великого літературного мовчання» на українських землях XIV - XV століть. Гіпотетично, користаючи з поради М. Грушевського, можемо реконструювати долю алегорії, звертаючись до північних пам'яток, що тривалий час живилися пам'яттю про велику руську літературну традицію минулого. Так, у «Суздальському літописі» під 1216 роком житійний мотив відмови від мирської суєтності ростовського єпископа Пахомія, «іже преставися», зустрічаємо характерну і, судячи з усього, чи не обов'язкову для цього жанру фіґуру: «ВсЪми дЪлъг оутЪшаа печалнъш . не хваляся ни о чем же суєтствомь пустошнаго свЪта сего. єже скоро мимоидє. и хуже паоучины. но паче хваляся глще . Павлово слово поминаа» [10, с. 439].

Аж до XVIII століття, до розвитку алегорії павутиння в продуктивний консепт, про що йтиметься нижче, цей спосіб використання образу та цей його смисл будуть незмінними й поширяться з житійного ґатунку на інші літературні сфери. Головний мотив реалізується в більш-менш традиційних риторичних формах. Слід, втім, наголосити, що попри позірну продуктивність образів павука та павутиння, частотність їхнього використання в книжній традиції є несподівано малою, значно поступаючись головним членистоногим «конкурентам» - бджолам («Пчола») і мурахам. Ця статистика дуже важлива, адже складна коґнітивна операція, яка обумовлює зв'язок між образом та його смислом у риторичну добу, уможливлюється лише в разі реґулярного повторення - повторення буквального і в ідентичних топосах. Відтак, задля того, аби бодай якось мотивувати підзабутий смисл образу павутиння, давнє письменство вдається до введення більш прозорих синонімів. Найчастіше павутиння ототожнюється з «прахом» Дуже часто павутиння сусідить із «прахом» не лише в риторичних фігурах. Так, у «Повчанні» Арсенія Желіборського (1632) є цілком побутово-натуралістична настанова: «Церковъ держи чисто без праха и паучины, найпачеже олтаръ» [13, с. 208]., як в оповіданні про початок Густинської обителі: «О воистинну естъ близ господь въсЪмъ призывающим его. Во малЪ же временЪ чудовънЪ сие сопрята господь, не яростнЪ же, ни рвениемъ, ниже коим свЪтовънымъ страшениемъ, но своим святымъ милосердиемъ безъмЪрным и премногим сие усмири, аки паучину или прахъ очищъ» [11, с. 155]. Такі пояснення арахнологічної символіки через синоніми - на початку XVII століття (час створення Густинського літопису) уже цілком звичне явище: це наслідок чимдалі інтенсивнішої орнаменталізації стилю, що реалізувалася, насамперед, у «бароково-екстатичному нагнітанні близькозначних слів», за влучним визначенням Юрія Шереха.

Очікувано щодалі регулярніше буквалізуєтся ванітативний смисл образу павутиння у фраґменті «Синопсису» від 1678 року, що оповідає про час нападу татар на Чигирин: «Град же Чигирин свобожден бысть от всяких бЪд и зпятая сЪть суеумнаго намЪретя агарянскаго на богоспасаемый царственный град Кіев, аки паучина, сокрушися». Якнайточніше значення слова «суєумний» подає у своєму перекладі «Синопсиса» І. Жиленко - «марнотнодумний» [6, с. 134].

Риторична повторюваність, а відтак певна емоційна заяложеність павутиння не має на меті створити ефект ірраціонального страху. Павутиння як алегорія примарності світу сього і марності суєтного життя унаочнює лише небезпеку гріха. До того ж - і це важливо - ідеться про гріх у потенції, гріх, говорячи по-аристотелівському, сприйманий неентелехійно. Ідеться, насамперед, про популярний мотив перестороги перед появою в людини гріховних намірів. Ентелехійний гріх загрожує чимось набагато страшнішим за павучі тенета - геєнною, пеклом, бісами в найрізноманітніших формах та й самим «князем миру сього». Уся ж арахнологічна дидактика передбачає можливість людської волі зійти з хибного шляху, що веде в бісівське павутиння.

Загалом тема павука і павутиння, як можна бачити, пов'язує ефемерність гріховних помислів з трьома основними вадами людини: 1) владолюбством, 2) єретичністю («язичництвом»), 3) надмірною прив'язаністю до поцейбічного світу. Третя вада (відповідно до поширених каталогів мирських спокус) може суттєво розгалужуватися - і в цих розгалуженнях часто присутні як засоби порівняння павуки і павутиння. Так, наприклад, риторичне tertium comparationis у «Посланні Якова Чорноризця до князя Дмитрія Борисовича» (рукопис кінця XV століття) - популярна в давній покаянній дисципліні спокуса жінкою, хтивість. З усіх різнорідних гріховних діянь, щодо неприпустимості яких повчає київський чернець Яків Чорноризець (це не Мних Іаков - імовірний автор згадуваного «Житія Бориса і Гліба») достатньо агресивного й нестриманого ростовського князя (походи на братів, дружні візити до Орди), у павутиння запроторюється людська душа лише від «безаконьнаго смЪса», себто блуду, адже «видъ бо любодЪйци - стрЪла есть чемерита: уязви лицемъ и ядъ въ сердце вложи, и мысли аки мухи вязнуть в поставь паучий, аки искра медливши в половахъ, пламеньмъ воспалится; неводъ бо сердце ея, и сЪти уды ея, и узы в руку ея, и ловление бесЪды ея, осилы устенъными заведеть во блудъ» [12, с. 193] (варто звернути увагу, що «аки мухи вязнуть в поставь паучий» саме «мысли», тобто йдеться про гріх у потенції).

Усі три теми можна назвати варіаціями однієї - найбільш глобальної - теми гордині. Найближчі й найпрозоріші джерела образу павутиння як алегорії на гординю містяться в християнській патристиці, де смисли образу також незначно варіюються. Найголовніше, що в староукраїнських запозиченнях зі святоотецького передання успадковуються готові формули, а не смисли, що передбачають якусь індивідуальну інтерпретацію. Так, Антіох Стратиг - малоазійський чернець і богослов VII століття, який не лише акумулював у своїх «navSsKrp^ тр^ ^a^ Графр9> («Всезагальне зібрання писань») давньосхіднохристиянську дидактичну традицію, але й потужно вплинув на староукраїнську проповідницьку школу (у т. ч. й на згаданого Якова Чорноризця), - у «Слові 18» попереджає чернецтво не лишатися сам-на-сам з жінками, що не встигли доспівати псальми й очікувано говорить про павучі тенета дівочої краси, особливо небезпечні для чернечої братії: «Тому прекрасно й угодно Богові й людям вибачатися й відмовлятися від спілкування з ними [ - юними жінками. - М. Ж.], аби, заплутавшись в їхніх сітях подібно до комах, що втрапили в павутиння, не зазнати небезпеки падіння. Особливо це стосується нас, котрі зріклися своїх родичів і присвятили себе Богові; не маємо потреби в суєтному й шкідливому для душі [ - ст.-сл. «душевредныи». - М. Ж.] спілкуванні з ними, щоб не було страждання в наших душах. Бо любогріховний демон багато старається проти нас...» [3, с. 93]. У «Слові 125» Антіох порівнює з павутинням суєтність теперішнього життя, протиставляючи його істинним благам, що готує для людини майбутнє: «Той, що сподівається на майбутні блага, відкидає тутешні й завдяки передчуттю благ майбутніх проходить крізь усе житейське, наче крізь тінь і павутиння, заради обіцяної надії й благодаті» [3, с. 437].

Але очевидно, що, як і загалом у християнській традиції, у Антіоха павутиння жіночої зваби є конкретизацією смертного гріха гордині, про який він говорить у «Слові 101»: «Такі воістину суємудрі та суєслівні Не перекладаємо, подібно до В. Шевчука, старослов'янізми на сує-, зважаючи на їхню неймовірну продуктивність в староукраїнській релігійній літературі., що забувають Бога, Який сотворив їх і дає здоров'я та їжу всякій плоті, такі, що сподіваються на силу свою. Як той, хто ходить по павутинню, впаде вниз, так і ті, що сподіваються на свою силу... » [3, с. 405].

Антіох Палестинський у свою чергу розвиває давнішу традицію Отців Церви, серед яких важко знайти такого, що зневажив би вдячним образом павука. І знову ж таки оцінка його є неґативною, його тенета є алегорією тих небезпек, що чекають на занадто впевнену в собі людину. «Ліствиця» Іоанна Синайського (VI ст.) - вкрай популярна в давній Україні пам'ятка богословської літератури - має такий фрагмент діалогу святого з гріхами: «Наші породження суть падіння мужів духовних: гнів, наклеп, досада, дратівливість, волання, хула, лицемірність, ненависть, заздрощі, прихиляння, пиха, непокірливість. Є лиш одне, чому ми не маємо сили опиратися; позаяк ти нас сильно б'єш, ми й це тобі скажемо: якщо будеш щиро корити себе перед Господом, то зневажиш нас, як павутиння» [9, с. 123].

Зрозуміло, що тривале літературне життя павука і павутиння, як і мотивів, пов'язаних з цими образами, санкціоноване їхнім біблійним походженням. Павук у Святому Письмі - це окрема велика і цікава тема для дослідження. Тут варто лиш зазначити, що 1) зустрічається він у Біблії лише 3 - 4 рази (залежно від перекладацької традиції) та й то тільки в Старому Заповіті; 2) він по-різному інтерпретується в юдейській, елліністичній та християнській традиціях (від фізіологічного буквалізму до алегоризму); 3) за одним винятком («павук у Єрусалимському храмі») образ павутиння скрізь обслуговує ідею хисткості й примарності життя без істинного Бога.

Про те, що такий смисл остаточно прищепився до образу павутиння ще в перші століття християнства свідчить рання історія його використання у «світській» літературі. Авґустин Аврелій у «Сповіді» використовує образ павутиння («araneo», «araneae») у звичному біблійному значенні (відчутна алюзія на 38-й Псалом) навіть у небогословському, медитативно- психологічному контексті: «І я збагнув, що «Ти наставляєш людину на несправедливості її й змушуєш душу її щезати як павутиння» [2, с. 136]. Незначна поширеність вживання образу павутиння на позначення особливого стану душі свідчить не так про нереалізованість образу в цьому аспекті, як про обмеженість інтимної тематики в давній літературі. Тим не менш, у листах, мемуарній прозі психологічне павутиння зрідка зустрічаємо. У своєму «Літописі» Самійло Величко наводить «сповідницький» лист Іоанна Ернеста Ґрабе до преосвященного отця Варлаама Ясинського, де в схожій з Авґустиновою тональності адресант пише: «Не відаю, чи достатніми будуть любов моя і бажання для того, щоб, хвалячись католицизмом, забезпечив собі спасіння. Коли ж хочу змінити теперішній стан, а спосіб і термін до такої відміни від мене віддаляються, так страшуся, так зітхаю і так боюся зникати,-- душу мою це перетворює в павутину» [5, с. 525].

Але психологізм в інтерпретації образу павутиння - це радше відхилення від панівної тенденції або ж її другорядне відгалуження. Східна патрологічна традиція має приклади набагато більш перспективного вживання цієї алегорії. І Яків Мних - автор «Житія Бориса і Гліба», і Яків Чорноризець - автор «Послання» імпліцитно свідчать про напруженість стосунків між чернечим і князівським станами, що її Русь успадкувала від Візантії. В останній настороженість перед світською владою повсякчас змушує нагадувати про язичницьке її коріння. Відтак, мотив зречення Господніх заповідей і не завжди ґречна поведінка володарів продукують ще один смисл образу павутиння - це тенета поганства. Іоанн Златоуст проповідує: «Царями були язичники, Август, Тиверій, Гаїй, Нерон, Веспасіан, Тит і всі наступні аж до часів блаженного царя Костянтина; і всі вони гнали Церкву, одні з меншою, а інші з більшою жорстокістю, але всі гнали її. Хоча дехто з них, здається, і давав їй спокій, але саме те, що царі були віддані безчестю, слугувало за привід до гонінь, адже інші через лестощі догоджали їм гонінням на Церкву. Але всі такі підступи й гоніння розривалися легше за павутиння, розсіювалися швидше за дим, розвіювалися скоріше за порох» [2].

Григорій Сковорода майже через півтори тисячі років після Отців Церви максимально ускладнить смислову структуру образу павутиння, увівши його до розгалуженої концептосфери своє філософії та мистецького стилю, іноді майже термінологізувавши і майже остаточно закривши прадавню тему для українського письменства. Барокове плетиво думок і слів філософа відкриває можливість для майже нескінченної інтерпретації цієї алегорії в нескінченному лабіринті барокового ж символізму: «Пишек. Ах, мой боже! И ты на сем одном храмину щастія основал? Тако ли? - Еродій. Ей-ей! ТритысящолЪтная пещь неопално соблюла притчу сію: «Много хитростей знает лис Б, а еж одно великое». - Пишек. Но может ли от дождевных безгодій спасти сія, так сказать, куртая и куцая куртинка? - Еродій. ДовлЪет, как ковчег. - Пишек. МнЪ кажется, сія надежда есть паучинная одежда» [15, с. 107-108].

давньоукраїнський літературний павук поетичний

Список використаної літератури

Абрахам К. Паук как символ в сновидении // Russian Imago : Исследования по психоанализу культуры : сборник / Гл. ред. В. А. Медведев / Карл Абрахам. - Москва : Аграф, 2004. - 591 с.

Августин Аврелий. Исповедь / Перевод и комментарии М. Е. Сергиенко / Августин Аврелий. - М. : Гендальф, 1992. - 290 с.

Антиох Монах. Всеобъемлющее собрание (Пандекты) Богодухновенных Святых Писаний / Пер. со ст.-сл. / Антиох Монах. - Новосибирск : Сибирская Благозвонница, 2015. - 752 с.

Бугославський С. Україно-руські пам'ятки ХІ - XVIII в.в. про князів Бориса та Гліба : (Розвідка й тексти) // Пам'ятки мови та письменства давньої України. Т. 1. / За ред. Вол. Перетца / Сергій Бугославський. - К. : Всеукраїнська Академія Наук, 1928. - 211 с.

Величко С. В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич / Самійло Величко. - К. : Дніпро, 1991. - Т. 2. - 642 с.

Жиленко І. В. Синопсис Київський. Лаврський альманах / Ред. рада :

М. Колпакова (відп. ред.) та ін. - К. : ВІПОЛ. - Спецвип. 2 : Синопсис Київський / Ірина Жиленко. - 2002. - 194 с.

Зедльмайр X. Секуляризация ада // Утрата середины / Пер. с нем. С. С. Ванеяна / Ханс Зедльмайр. - М. : Прогресс-традиция; Издат. дом Территория будущего, 2008, - с. 379396.

Иоанн Лествичник. Лествица / Иоанн Лествичник. - СПб. : Благовест, 1996. - 325 с.

Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей. - 2-е изд. - Л. : Изд- во АН СССР, 1926 - 1928. - Т. 1. - Вып. 2 : Суздальская летопись. - 579 с.

ЛЪтописец о первом зачатии и создании святыя обители монастыря Густинского, святыя живоначалныя Троицы, храма общежителного, въ лъто бытия мира 7108 // Полное собрание русских летописей. - Т. 40 : Густынская летопись / Текст подг. Ю. В. Анхимюк,

В. Завадская, О. В. Новохатко, А. И. Плигузов. - СПб. : Дмитрий Буланин, 2003. - С. 153169.

Посланье Иякова Черноризьца ко князю Дмитрею Борисовичу // Смирнов С. Материалы для истории древнерусской покаянной дисциплины : (Тексты и заметки). - М. : ЧОИДР, 1912, - кн. 3, отд. 2. - С. 189-194.

Поучение новопосвященному иерею львовского епископа Арсения Желиборского, с приложением сочинения «о сакраментах и тайнах о церковных» // Голубев П. Киевский митрополит Петр Могила й его сподвижники. (Опыт церковно-исторического исследования). - Т. II. (Приложения). - К., 1898. - С. 206-212.

Сковорода Г. С. БесЪда 1-Я, нареченная Observatorium (Сіон) // Повне зібрання творів: У 2-х т. / Ред. кол. В. І. Шинкарук (голова) та ін. / Григорій Сковорода. - К. : Наук. думка, 1973. - Т. 1. - С. 282-306.

Сковорода Г. С. Благодарный Еродій // Повне зібрання творів: У 2-х т. / Ред. кол. В. І. Шинкарук (голова) та ін. / Григорій Сковорода. - К. : Наук. думка, 1973. - Т. 2. - С. 99-118.

Сковорода Г. С. Кольцо // Повне зібрання творів: У 2-х т. / Ред. кол. В. І. Шинкарук (голова) та ін. / Григорій Сковорода. - К. : Наук. думка, 1973. - Т. 1. - С. 357-410.

Размещено на Allbest.ru