У світлі комунікативної парадигми, яка панує в сучасному мовознавстві, значну увагу мовознавців спрямовано на людський чинник у мові. Проведений нами раніше аналіз перекладу образного компонента (в семантичному аспекті) [16] дав змогу закласти основу для наступного етапу дослідження - виявити особливості відтворення емоційного й оцінного компонентів (у прагматичному аспекті), оскільки отримати цілісну картину перекладу лінгвопоетики неможливо без вивчення ретрансляції вербалізованих емоцій та оцінок. Природно, що в художній комунікації на передній план можуть виходити не лише власне локальні чи соціально-культурні характеристики тих чи тих одиниць, а й їхній імплікаційний потенціал, тобто "емоційно-експресивні імплікації, які беруть участь у створенні художньої образності" [24, 64]. У свідомості автора адресатом є узагальнена спільнота, проте до уваги він приймає ті якості особистості, для впливу на які підійдуть певні, відібрані ним експресивні мовні засоби. Це лексика, яка "має яскраво виражений експресивний фон і співвідноситься людською свідомістю з певними соціальними сферами або культурними пластами" [19, 151]. Відомо, що прагматичний ефект художнього тексту досягається через комплексний вплив усіх елементів системи його мовних засобів, зокрема експресивних. Уважаємо, що використання таких засобів на рівні підтексту твору відіграє роль і у віддзеркаленні мовної картини світу, людських оцінок і концепцій, тому вибір саме цього матеріалу для дослідження не випадковий.

Прагматична зумовленість емотивного й експресивного в мові базується на усталених лінгвістичних положеннях. По-перше, емотивність слова перебуває за межами денотативного значення слова, та оскільки через неї здійснюється ставлення людини до слова і навпаки - вплив слова на людину, то цей семантичний аспект лексичного значення слова є, за Ч. Моррісом, прагматичним [13, 81]. По-друге, експресивність - цілеспрямований вплив на слухача, що має вияв у силі тону висловлювання, його виразності, естетичній характеризації. Отже, "експресивність - це категорія, орієнтована на адресата, тобто така, що має прагматичне значення" [15, 21]. По-третє, виокремлюючи стилістичну характеристику слова (регістр), його екпресивну характеристику та емоційне забарвлення як типи прагматичних значень слова, Л. Бархударов визнав прагматичність експресивності й емотивності як закономірне явище [1, 108-111]. Доповнимо, що експресивність образу і в плані чуттєво - модального сприйняття, і в емоційно-оцінних характеристиках спирається на знаковий компонент образного вираження. Відомо, що будь-який знак, крім семантичного аспекту (знак - значення), має розглядатися і з прагматичного ракурсу (знак - адресат). Виокремлення експресивності, оцінності й емотивності як прагматичних компонентів художнього тексту дає змогу вирішувати питання формування відповідних одиниць-еквівалентів, а також питання прямого зв'язку означених категорій із прагматикою під час перекладу.

Аналіз останніх досліджень цієї проблеми

Семантичні, прагматичні та стилеутворювальні характеристики експресивно-емоційних засобів мови вивчені в багатьох роботах (І. Вихованець, Н. Гуйванюк, В. Жайворонок, М. Кочерган, Б. Кулик, Н. Левковська, А. Мойсієнко, Л. Мацько, М. Плющ, О. Пономарів, О. Сидоренко, О. Тараненко, А. Чабаненко, В. Шаховський, B. Charlestone, R. Fowler та ін.). Проте підхід до чіткого розмежування експресивності та емоційності представлено у розвідці С. Єрмоленко, яка зазначає, що "емоційне в мові завжди є експресивним, але не кожне експресивне явище належить до емоційних". Експресивність співвідноситься зі стилістичною маркованістю мовних одиниць, тоді як емоційність є виразником емотивної функції мови [6, 170-171]. Відомо, що поетичне мовлення експресивно забарвлене, оскільки в ньому поруч із відображенням об'єктивної реальності виражається переживання людиною всього, що її оточує.

Л. Мацько й О. Сидоренко експресивну лексику класифікують за видами адгерентної та інгерентної експресивності. Лінгвістична інтерпретація емоції та оцінки має свій вияв у інгерентній експресивності.Л. Мацько визначає її як "експресивність, що внутрішньо притаманна мовному знаку, є його постійною й невід'ємною ознакою в будь-яких ситуативно - контекстних умовах" [12, 190]. На відміну від адгерентної експресивності, яку розуміємо як "інтенсивну виразність мовного знака, сформовану лише у певному контексті, ситуації, умовах, а не в основному словниковому значенні" [12, 190], інгерентна експресивність містить два тісно пов'язані (синтезовані) між собою компоненти: емоційний та оцінний. Емоційний складник значення слова конкретизує, яке саме почуття викликає в мовця предмет, як він оцінює цей предмет - позитивно чи негативно. Отже, оцінка є первинною, а емоція - вторинною.

Беручи до уваги результати й доказову базу проведених досліджень, уважаємо за важливе об'єктивно розглянути оцінкові та емоційні компоненти, репрезентовані в перекладах іноземною мовою. Крім того, більшість перекладознавчих праць із цієї проблематики виконано на матеріалі європейських мов, але відтворення інгерентної експресивності української мови принципово не обмежується лише ними. Привертають увагу культурологічні та прагматичні чинники, що зумовлюють перекладацькі рішення на матеріалі східних мов, які на сьогодні недостатньо досліджені.

Мета і завдання

Розвідка має на меті:

1) описати оцінкові й емотивні засоби мови на основі аналізу перекладених японською мовою поезій Т. Шевченка з розмежуванням їх за концепцією Л. Мацько. По-друге, виявити закономірності та шляхи відтворення оцінкових і емоційних значень позитивної й негативної семантики з огляду на адекватність перекладу. Часткова теорія українсько-японського перекладу дає змогу конкретизувати положення сучасного мовознавства про закономірності відображення в мовленні оцінного й емоційного ставлення людини до дійсності.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

Здатність одиниць різних мовних рівнів виконувати єдину оцінну функцію породжена поняттєвим смислом цінностей. За спостереженнями психологів, упередженість і наявність ціннісних переваг створюють основу діяльності особистості [22, 10]. З цією обставиною пов'язаний параметр оцінно-емоційної варіативності в поведінці людини.

Відтворення категорії оцінки. Оцінка несе три типи інформації: когнітивну, комунікативну й емотивну; вона впливає на адресата, викликає певний психоемоційний стан, тобто відображає не власне семантичний, а прагматичний аспект знакової ситуації. Значення оцінного компонента має вихід у прагматику мовлення, воно нерозривно пов'язане з емоційною сферою мовця, з комунікативною метою висловлення. Серед основних аспектів оцінної функції мовної свідомості Г. Єйгер виділяє естетичний ("красиве / некрасиве") і етичний ("пристойне / непристойне"), які водночас є і критеріями відбору мовних одиниць у створенні висловлювання [5, 1990]. Якщо розглядати категорію оцінки з погляду лінгвокогнітивного, а точніше - концептуального підходу, то принагідно згадати

С. Запольських, яка стверджує, що "внаслідок вербалізації концептів автор неминуче вдається до їх оцінювання. [.] Специфіка семантики певних лексем, віднесених до елементів вербалізованого концепту, дає змогу відтворити також і їхній ціннісний компонент" [7, 3]. У Т. Шевченка цей компонент утілюють лексеми, що слугують елементами опису ситуацій спілкування в термінах (чи в опозиції) `добре / погано', встановленням конкретних відносин (стосунків) між комунікантами з урахуванням цілей та мотивів їхніх висловлювань. Оцінність також формується ним з огляду на норми буття, світосприйняття, соціальні та культурні інтереси, тобто "оцінна спрямованість літературно-художньої комунікації задається на етапі задуму, оскільки сама художня дійсність конструюється з оцінки" [2, 64]. Крім того, ціннісні прагматичні установки мають зв'язок з особливостями ідіостилю автора. Аби уможливити адекватне відтворення авторської оцінки об'єктів і явищ, перекладач має підібрати відповідники, смислова структура яких мала б схожу оцінну семантику. Зрозуміло, що і внутрішньомовні (наприклад, тиск тексту), і позамовні (наприклад, додаткові смисли чи психологічний аспект сприйняття) чинники можуть цьому перешкоджати, як-от:

Япономовний читач може не зрозуміти всіх асоціативних імплікацій, пов'язаних із суб'єктами недолюдки, перевертні в поданих фрагментах, зокрема й у контексті українського історичного дискурсу взагалі. Тому в перекладі для розкриття значення фрази виникла необхідність використати конкретніші, ніж в оригіналі, дескриптивні вирази `люди, які втратили людське серце' - `безпринципні, непостійні люди', `зрадники'. Наділення цих лексем більшим смислово-асоціативним змістом сприяє експлікації зневажливих звертань, а отже, і посиленню прагматичного потенціалу. Лише так, стимулювавши позамовні чинники, можна сподіватися на відповідну несхвальну оцінку від читача. Дескриптивні перифрази, на думку Р. Зорівчак, "обов'язково передають оцінку тому, що вони називають" [8, 111], у наведеному прикладі - несхвальну.

Продовжуючи розгляд "характеристик людей, які збуджують у читача певні ментальні процеси" [25, 98], не можна не помітити, що стилістично вагомою є внутрішня форма козацького прізвища героя поеми "Гайдамаки" Яреми - Галайда, тобто `блукач'. Вона передає певні смислові й аксіологічно марковані нюанси і має соціальне й емоційне забарвлення. Свого часу С. Флорін, перекладаючи Гоголя, нарікав на те, що транскрибувати українські антропоніми-прізвиська, які даються носієві за зовнішніми чи внутрішніми властивостями, це "справжня втрата для всіх літератур світу" [23, 72]. Не обминула ця доля і японський переклад, де вбачаємояк технічно можливий варіант. Чи не єдиним виходом для збереження актуалізації цього прізвища міг би стати паралельний коментар, що можемо зауважити й стосовно наступного уривка перекладу. Називаючи кобзаря перебендею, словом, що походить від перебендювати - `говорити багатослівно, звичайно пересипаючи свою мову жартами' [18], Т. Шевченко умисне намагався схарактеризувати цього персонажа як людину, яка вміє весело й дотепно щось розказати, проспівати. Транскрибований переклад не відтворює семантичної наповненості, а отже і схвальної (автор любить своїх героїв) оцінки. Прикладами відтворення смислового потенціалу індивідуальної поетової оцінки є й такі:

Oi him mitaina yatsu yo! O-mae ga

П'явки! П'явки! Може, батько Останню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови ("Сон", пер.Т. Сібуя)

Аби передати зневажливу семантику перифрастичного найменування українців - запроданців у Петербурзі п'явка, перекладач вдається до словесного розкриття імплікаціоналу `пристосуванець, кон'юнктурник' шляхом додавання емфатичної лексеми "Р2 - `цей тип' (замість нейтральної Л - `людина'), яка має тут негативну конотацію. Мислиться, що людина присмокталась, як п'явка, до нового суспільства, зреклася власного коріння, Вітчизни. Почуття, виражені автором в оцінці таких осіб, мають прагматичну настанову, яка в перекладі передається читачам із неменшою силою, оскільки в їхньому об'єктивному соціокультурному досвіді існує аналогічний асоціативний образ.

У гостро сатиричній сцені змалювання царя Миколи І проявляється специфіка світобачення не лише автора, а й українського читача, наділеного неабияким почуттям гумору. Саркастичний ефект експресеми цяця перекладач відтворює через її конотативну

(адміративну) семантику, трансформуючи її в змістовий компонент МШУ - `чванько', значення якого логічно випливає з переносного значення початкової одиниці й підказується контекстом. Настрій оригіналу передається іншокультурному читачеві завдяки спорідненості соціально-культурних асоціацій: жалюгідність і нікчемність "великого" тирана.

Згідно з творчим замислом автора, Ярема - узагальнений образ пересічного гайдамаки, народного борця. Поет називає його сердегою з огляду не лише на соціальний статус героя, а й на ту кривду, що він зазнав від ворогів (конфедератів), які зробили його саме таким. Поетизмові сердега в перекладі властива сема `бідність' - `одягнений у лахміття', пов'язана з міжмовним поняттям співчуття, жалю, бо "відображає такий самий шматочок дійсності" [20, 56]. І хоча це наводить читача на думку про аксіологічно позитивний потенціал лексеми, все ж прагматично вагомішим стало б відтворення семи `бідолашний' як нематеріального складника оцінки.

Від особових характеристик перейдемо до кваліфікації автором дій людини, коли автор оцінює їх сам і сподівається на таку ж оцінку від читача. Наприклад:

За допомогою індивідуальної перекладацької інтерпретації розмовне слово вештається, яке має дещо комічний ефект, подано в перекладі книжним - `блукати' і містить імпліцитну інформацію `поневірятися'. На нашу думку, для забезпечення природності звучання перекладного тексту пасувало б слово з розмовної лексики, яке, будучи ономатопоетемою з розряду ґітайґо, "допомагає експресивно, насичено описати почуття та враження" [17, 25].

Потужними засобами створення прагматичного потенціалу художнього тексту є різноманітні інтенсифікатори, які дають змогу читачеві стати свідком внутрішньої психологічної діяльності персонажів. Основна частка виразності лексичних одиниць припадає на емоційно забарвлену лексику, джерело якої - усна народна творчість. При цьому характерною її особливістю є вибір автором слів із позитивною чи негативною конотацією, що сприяє "уяскравленню" прагматичного ефекту. Наприклад:

Ситуативна багатозначність експресеми ушкварити, яку спостерігаємо в одному й тому ж творі:

1) заграти;

2) заспівати;

3) затанцювати, референційно співвідноситься з поняттям "жвавість". Завдяки перекладацьким прийомам цю одиницю носії мови сприймають без вагань, оскільки різноманітні значення підсвідомо засвоюються на тлі засобів, що знімають полісемію в контексті. Крім того, у прикладах 2 і 3 збережено перформативну функцію - співвідношення мовленого і його виконання. Глибоке аналітичне сприйняття через твір мовленнєво-психологічного аспекту іншомовної дійсності дає змогу перекладачеві помітити й передати опорні асоціації, що викликають у читачів такі ж емоції, що й у носіїв культури оригіналу.

Залежно від ситуативності контексту варіюється зміст поняття цуратися, що простежуємо і в перекладах:

Наслідуючи задум автора, перекладач орієнтується на контекст і для створення адекватних відповідників послуговується прийомом контекстуальної заміни. Це дає змогу якнайкраще зрозуміти й передати асоціативну розгалуженість прагматично маркованого слова цуратися в кожному з означених випадків:

1) гребувати;

2) уникати;

3) покидати. Завдяки прагматичним модифікаціям зберігається перлокутивний ефект, а отже, й оцінна прагматика цих виразів.

Викликає цікавість перекладацький підхід до інтерпретації характеристики навколишніх явищ: у мінімумі слів виразити максимум смислу. Простежимо це на таких прикладах:

У Т. Шевченка почуття обурення, неприязні передано евфемізміом недубра, тобто `таємнича зла сила'. Натомість у перекладі дистрибуція традиційного стереотипного образу Акума - міфічного злого духа, гіпероніму зла - розширює межі смислу, містить аспект оцінки ситуації, забезпечує успішну комунікацію з адресатом тексту, оскільки має схожу оцінну конотацію.

Семантичне наповнення діалектизму хиря - `хвороба, пошесть', який входить до складу прокльону, спрямовує перекладача на актуалізацію семи `мор', яка має також і переносне значення `біда, напасть'. Уведення в перекладі перформативного слова `нехай буде так', очевидно, має сенс для висловлення зловісного побажання. Ця інтеграційна ознака показує негативну етичну оцінку мовця.

Як бачимо, аксіологічний потенціал сприйняття дійсності майже не відрізняється в межах двох мовних спільнот. Зсув в уявленнях про "дух слова", його символіку можна простежити в диференціації концептосфер індивідів з огляду на їхню належність до різного лінгвокультурного ареалу. Паралелізм змісту забезпечує значну кількість збігів в асоціативному осмисленні ознак універсальних понять. Прагматичну спрямованість оцінки в поетичному дискурсі перекладач може відчувати інтуїтивно і, зазвичай, безпомилково.

Відтворення категорії емоції. У міжкультурному спілкуванні поряд з особливостями національного характеру комунікантів, їхніх національно специфічних особливостей мислення необхідно враховувати специфіку їхнього психоемоційного складу. Беручи до уваги той факт, що семантичні характеристики лінгвістичних образів української та японської мов почасти асиметричні, "стандарти" вербалізації емоцій у них мають свої особливості. З лінгвокогнітивного погляду ідея багатовимірності концепту, пропонована С. Ляпіним та В. Карасиком, передбачає виокремлення в ньому і раціонального, і емоційного компонентів [11]. Водночас, за концепцією В. Маслової "культурна конотація виявляється в особливій емоційній значущості референтів, які позначуються словами, в поданій культурно-історичній формації" [14,164]. Кожна конкретна семантико-психологічна й емоційно-естетична реалізація концепту визначається властивостями мовної свідомості людини як носія поведінкових реакцій та настанов. Під емоційністю ми розуміємо репрезентацію емоційного стану людини в мові, насиченість переживанням, почуттям, оскільки "емоційно забарвлені лексеми слугують також для передачі емоційних відтінків у оцінці явищ, подій, людей" [19, 146]. Способи вираження емоційних станів у мові надзвичайно різноманітні, їх осмислення й переклад, зазвичай, є складним завданням. Як відомо, семантичне ядро емоційної лексики "саме собою привносить позитивну чи негативну інформацію" [19, 147]. Складність логічної структури слова багато в чому залежить від його конотації (у тому числі емоційного компонента, а також прагматичного мікрокомпонента), яка відіграє значну роль у сприйнятті цілісного тексту. І хоча оцінність входить до складу лексичного значення слова, саме контекстуальність, тобто зумовленість додаткових значень мовленнєвою ситуацією, - це головна особливість емотивів. Під час сприйняття тексту в реципієнта актуалізуються й переживаються як емоції не лише ті відчуття, до яких апелює емотивний план, але й багато інших, опосередкованих фактами й подіями індивідуального досвіду. Текст - єдине ціле, і його емоційна динаміка створюється динамікою кожного залученого до нього фрагмента. У художній літературі, зокрема в поезії, емоційність яскраво виявляється в мовленні дійових осіб, в описах їхньої зовнішності, в оцінках, що дає їм автор, а також "у способах мовленнєвої поведінки мовців в емоційно-забарвлених соціально-побутових ситуаціях різного ступеня спланованості" [3, 1]. Прагматика емоційно насиченого тексту перекладу є похідною від інтенції автора, з одного боку, та рецепції перекладача - з іншого. Отже, асоціативно мотивовані номінації, зумовлені психоемоційним станом персонажів, мають бути відтворені з урахуванням позамовної дійсності, тобто комунікативна значимість має домінувати над предметно-логічним змістом. Як відомо, в емоційному дискурсі виразності досягають уживанням стилістично маркованих лексем із семантичними відтінками позитивного чи негативного сприйняття й характеризації дійсності (пестливість / згрубілість). Відбір таких лексем пояснюють спонтанністю емоційного мовлення.

У поезіях Т. Шевченка та їх перекладах привертають до себе увагу лайливі слова та вислови, емоційне забарвлення яких пов'язане з агресією, невдоволенням, обуренням. Зауважимо, що інвективна японська мовна культура не володіє рясним набором лайливих засобів. Японські вчені вказують на їхню обмеженість у повсякденному вжитку лише декількома сварливими словами, що пояснюється психоемоційною стриманістю японців у міжособистісних стосунках [27, 4-6; 26 395]. Це так звані - тоґе но ару котоба - `гострі слова', які можуть травмувати [4, 23]. Тому відтворення їх вимагає застосування прийомів ситуативного перекладу, як-от: збереження необхідних сем у повних чи часткових відповідниках. Перекладач аналізує вербальний вияв агресії, що супроводжується емоціями різної інтенсивності, й створює відповідну психологічну атмосферу друготвору. При цьому він має широку свободу дій і можливостей використання прагматично акцентованого лексичного ресурсу рідної мови Зауважимо, що в українсько-японських лексикографічних джерелах лайливі слова та вислови (як і обсценна лексика) ще не зафіксовано. .

А то батько - чортова кишеня!

(«Гайдамаки», пер. Т. Сібуя)

Soba de zenikanjo: ni yonen ga nai no ga chichi oya Akuma no gotoku donyokuna yatsu

За допомогою узуального відповідника tfob^feb^Ht, який досить часто вживають в ідентичних комунікативних ситуаціях, відтворено не лише зміст і форму, але й емфатично релевантну інформацію `безглуздя, нісенітниця', `відраза, огида'. Потрапляючи під вплив асоціативно-емоційної тональності спілкування, перекладач подає особистісний смисл, зокрема емоційно негативну реакцію - бурхливий потік несхвалення.

Агресивна (іноді неконтрольована) мовна поведінка, гарячковість, роздратування в обох мовах передається через образ чорта. Додаванням лексичних одиниць пейоративного змісту перекладач створює емоційно більш насичений відповідник зі стійким образним порівнянням (тобто деметонімізує) `скупий як чорт'. Для японської мови не характерне метафоричне чи метонімічне звертання до особи, тому, очевидно, перекладач і вдався до цього перетворення, не порушивши загальної ідеї змісту.

Сполучення семантики та експресивних властивостей фамільярних одиниць робить їх засобом емоційної розрядки мовця, як-от:

Так, образ шельми в національно-культурному сприйнятті українців має чітко виражену негативну характеристику хитрої і спритної у вчинках людини. У різкому тоні мовлення гайдамаків спостерігаємо такий соматичний чинник, як роздратування. Зосередившись на ньому, перекладач досить влучно інтерпретував цей образ, як `чортів син', передавши емоцію гніву з урахуванням і контексту, і норм японської стилістики. Крім того, тут, як і в попередньому прикладі, спостерігаємо додавання колоквіально зневажливого компонента Ю (що також показує інтонаційну динаміку оригіналу) для підкреслення почуття презирства. І хоча в японській лінгвокультурі воно "не супроводжується сильним гнівом чи бажанням зла, як в українській мові" [10, 201], негативний малюнок підвищеного емоційного напруження бачимо і в перекладі.

Для надання особливого розмовно-побутового колориту в змалюванні окремих персонажів Т. Шевченко вживає знижену лексику (вульгаризми). У відтворенні їх японськими перекладачами часом спостерігаємо зсув між емоційною тональністю перекладу й оригіналу, як-от:

Риси українського менталітету знайшли відображення в неповторному гуморі, умінні побачити смішне й кумедне у звичайних, буденних життєвих ситуаціях народного життя. Та подеколи українське емоційне (відкрите глузування) перетворюється в перекладі на нейтральне внаслідок невідповідності мовного регістру. Спостерігаємо деактуалізацію відтінку негативності, знебарвлення емоційного компоненту, хоча в нагоді могли б стати саркастичні номінації з прошарку японської вульгарної лексики хіґо. Щоправда, японці належать до монголоїдної раси і мають іншу конституцію ока, тому "випучити баньки" для них щонайменше неприродно. На відміну від наступного фрагмента перекладу: тут збережено і експресивність, і комічність образу як цільову установку.

А от у перекладі виразу старшина пузата - негативна емоційність його підсилена завдяки метафоризації `пузо-барабан', що свідчить про наявність у японській мові аналогічних конотативних значень, актуалізація яких створює ефект виділення цієї одиниці відносно нейтрального її варіанту.

Прояв суб'єктивних емоційних реакцій також характеризується яскраво вираженою національно-культурною специфікою і вербалізується у вигуках, які, звісно, позбавлені номінативної, та не позбавлені експресивної функції. Провідна ознака вигуків - їхній стереотипний (загальноприйнятий) характер. У зв'язку з неспорідненістю мов японська вигукова система абсолютно відмінна від української тим, що "вигуки виражають емоцію у її загальному вигляді, не вказуючи навіть на її позитивний чи негативний характер" [9, 315]. Зрозуміло, що на визначення їхніх конотацій наводить контекст, який віддзеркалює нетривале, часом спонтанне суб'єктивне ставлення автора до дійсності, ситуації. Розмовна безпосередність, подеколи фамільярність вигуків виступає чинником, що стимулює уяву перекладача, який, ідучи за контекстом, відтворює емоційне наповнення, а точніше емоційну домінанту оригіналу. Фактично перекладачі демонструють різні можливості адекватності залежно від власної обізнаності, завбачливості та творчих здібностей, як-от:

Цу, цу, дурні! Схаменіться! ("Сон", пер.Т. Сібуя)

Chie, nante kotta! Shikkari shiro!

Застосування апроксимації, тобто близького за вираженням емоцій японського відповідника, у цьому прикладі повнозначної сполуки експресивної частки - `тьху' та колоквіалізму - `мерзота' працює на створення емоційного підтексту, справляє враження невимушеності усного спілкування. Будучи лексемою близької семантичної сфери, колоквіалізм виразно передає реакцію осуду негідних вчинків людей, їхнє несхвалення. Перекладач робить емфатичний наголос на контекстно-залежному смислі, який передає цей вигук.

Нуте діти!

(«Гайдамаки», пер. Т. Сібуя)

Saa mono tomo yatchi mae!

Для відтворення інтер'єктивованого слова нуте, зміст якого має на меті спонукання до дії в перекладі використано конвенціональний словниковий відповідник, який є розмовним кліше (релятивом) і виступає "сигналом інтенсіонально-ментальної діяльності" [21, 63]. Як бачимо, лексеми цілеспрямованості можуть бути взаємозамінними, оскільки вони носії спільних сем, відтак емоційний складник оригіналу можливо відтворити з достатнім ступенем схожості.

Гайда!

("Гайдамаки", пер.Т. Сібуя)

Saa zenshin!

Імперативний вигук Гайда! вживається як емоційний заклик, спонукання швидко йти куди-небудь. У перекладі маємо функціональну заміну: використання варіативного (оказіонального) відповідника - `Вперед! ' із рівнозначним суггестивно зарядженим емоційним навантаженням, який передає збудження, запал. Такий вибір детермінується потребою врахування мовно-буттєвої ситуації, де має місце комунікативний акт.

японський переклад поезія шевченко

Висновки та перспективи подальших досліджень