Дослідники пов'язують виникнення і функціонування жанру з епохою романтизму, що тільки ускладнює проблемну ситуацію, оскільки, як зазначив А. Міхайлов, до сьогодні хронологічні межі романтизму як історичного явища "не окреслені чітко [.], це [.] властивість матеріалу, тобто самого культурного процесу, що рухається і який не допускає проведення чітких меж" [4, 47].

Уявлення про історичний роман як жанр у дослідженнях Л. Мегрона, Д. Лукача, Б. Реізова базуються на регресивній телеологічній моделі втрати, занепаду, тоді як мало би йтися про еволюцію - формування, перекодування, трансформацію складників жанру та жанрової системи історичного роману і роману в цілому, актуалізацію тих чи тих модусів жанру на тому чи тому етапі його розвитку.

Домінуючим в академічній науці кінця ХІХ - першої половини ХХ століть є уявлення про те, що справжній роман, як і справжній історизм, - породження XIX століття, яке постало на ціннісно-ієрархічній основі, зокрема, на недооцінці тенденцій масовості та масової літератури. Конкретні явища в історії формування і розвитку жанру історичного роману оцінювалися, виходячи з параметрів тієї цілісної системи, яка склалася у Вальтера Скотта і у французькій літературі 20-х рр. ХІХ століття.

Актуальність вивчення проблем розвитку французького історичного роману XIX століття визначається і теоретичною нерозробленістю самої категорії цього жанру. "Історичний роман - це дещо інше, ніж романізована історія, - пише П. Рей. - Історичний роман більш правдивий, ніж історія і по-іншому правдивий" [9, 20].

У цьому "іншому" й історичне, і романізоване становлять змінні жанру, що мають еволюційну специфіку на різних етапах розвитку історичної романістики. Французький літературознавець Ж. Моліно в програмній статті "Що таке історичний роман?", не претендуючи на вирішення теоретичного аспекту проблеми, обґрунтовано заперечує підміну історії літератури театром величних привидів: "Історичний роман не народився з Вальтером Скоттом і не помер у 1830 або 1848 році" [7, 42], - зазначає вчений. Він пропонує розрізняти історію макрожанра, що налічує століття, і мікрожанра, що містить безліч різноманітних модифікацій.

Закладена ще сучасниками традиція бачити у Вальтері Скотті батька і вчителя, багато в чому виправдана: данина вдячності заслугам шотландського письменника закріпила в науці XIX і XX століть уявлення про визначальну роль англійського романіста в розвитку французького історичного роману і роману в цілому. Так, сучасний літературознавець Д. Пажо пише про вирішальний вплив Вальтера Скотта навіть не тільки на французький історичний роман, а й на творця реалістичної епопеї - Бальзака. Історичні романи Віньї, Меріме, того ж Бальзака, Гюго відповідно до цього підходу розглядаються лише як наслідування (imitations), хоча і досить значні [8, 84-85].

Недооцінка французького історичного роману першої половини XIX століття, процесу і перспектив його еволюції пов'язана із недиференційованим підходом до різноманітних модифікацій історичного роману, етапів і рівнів розвитку літератури, в системі якої функціонував жанр. Французький учений абсолютизує одну з тенденцій, коли характеризує історичний роман як "улюблений жанр" творців роману-фейлетону.

Важливий ще один аспект, який визначає актуальність вивчення еволюції французького історичного роману першої половини ХХ століття. Він пов'язаний з тим, що "проблемна романічна ситуація" жанру, традиційно закріплена за романтизмом, залишається мало дослідженою, зокрема й у французькій науці. Осмислення зв'язків, співвіднесення історичного роману з романтизмом як естетичною системою та літературним напрямком актуальне тим, що генологічний для романтичного роману конфлікт (як його характеризує вітчизняний германіст) багато в чому протиставлений модусу історичного жанру першої половини XIX століття - нескінченній, ціннісній поруці героя самому собі, його прагненню до ідеалу, коли набуття і знахідки - відносні, а проміжний, абсолютний тільки шлях, коли він наповнюється "простором і часом" в їх нескінченній субстанційності.

В історичному романі перших десятиліть XIX століття інтроспекція, зосередженість на внутрішньому світі героя - монодійний елемент жанру, підпорядкований відтворенню драматичних і трагічних колізій, залежності не субстанційної природи й ідеалів (у романтичному історичному романі вони зберігають свій традиційно романтичний імператив).

Крім того, французький історичний роман, як і англійський, висуває на перший план проблеми шляху, впливу індивіда на хід історичних подій і зворотнього їх впливу на нього, проблему випробування, морального вибору героя.

Жорстка прив'язка історичного роману до напрямку романтизму призвела до недооцінки жанрово-естетичного розмаїття, яке склалося в його системі форм і до хибного уявленню перспектив розвитку жанру.

У 70-90-х роках ХХ століття зростає інтерес до проблем поетики історичного роману. Цей період характеризується появою структуралістської та позаісторичної критики, коли формується інша культура розуміння задач та можливостей історичного пізнання.

Процес формування нової методології та нових підходів був пов'язаний не тільки з осмисленням специфіки феномена "масового" в літературі та культурі XIX століття, але й з пошуками в області власне наукового історичного знання, зокрема з появою наративного дискурсу, який в різні епохи знову і знову зближує історію з романом.

Французький історичний роман XIX століття - гетерогенна жанрова форма, яка виникла на ґрунті серйозного соціокультурного зсуву, на перетині взаємодіючих тенденцій літературно-естетичної еволюції та поза історичним процесом розвитку суспільства і суспільної свідомості. Цей жанр по-своєму відображає революції, потрясіння, війни, надії та розчарування, характерні для XIX століття.

У першій половині XIX століття історичний роман спрямовується до античної культури. Ю. Шичалин саме у греків виявляє "всі прикмети загальноєвропейської історичної свідомості" [5, 176].

Французький історичний роман розвивався з опорою на національні традиції, відкидаючи художній досвід Вальтера Скотта. Стимулюючи розвиток історії як науки, отримуючи від неї імпульси, спираючись на її досягнення і вступаючи з нею у полеміку, історичний роман на діалогічній основі поглиблював методологічну рефлексію у системі наукового, зокрема історичного пізнання, сприяв формуванню та розгортанню рефлексії у різних галузях і на різних рівнях культури. Це своєю чергою трансформувало розвиток різних модифікацій жанру, що відповідали запитам суспільства, різних його прошарків на певних етапах еволюції.Г. Косиков зазначає важливість проблеми саморефлексії культурної свідомості, поставленої романтиками [3, 52].

Історичний роман став однією з тих галузей культури, де аналітична інтроспекція була спрямована на зв'язок тимчасових пластів - минулого, теперішнього і майбутнього, кожен із яких вирізнявся перемінною модальністю.

Історичний роман у ХІХ столітті стає жанром не лише "у собі", а й "для себе", виробляючи власну наративну стратегію, що суттєво відрізняється від традиційної романної та романічної через закладений у структурі жанру епістемологічний погляд, протиріччя між художнім світом, який функціонує на основі законів соціально-естетичного наслідування.

Жанрова еволюція історичного роману ХІХ століття значною мірою зумовлюється не лише літературними, а й позаісторичними чинниками, які впливають на структуру тексту, на його зв'язки з читацькою аудиторією, на функціональний потенціал жанру, його різних модифікацій. Еволюція історичного роману в першій половині ХІХ століття характеризується змінним співвідношенням установок романного дискурсу, які коливаються між безумовністю відтворюваного світу та його ігрової видуманої природи.

На різних рівнях культури жанр реалізує себе у різній своїй орієнтації. І на рівні елітарно-інтелектуальному, і на рівні масової романістики домінує установка на справжність подій.

Згідно з твердженням Х. Яусса, історичний роман посідає особливе місце "між полюсами індивідуального та колективного". Останнє розуміється не у фольклорному сенсі, а як вислів в окремих модифікаціях жанру тенденцій розвитку масового в літературі ХІХ століття. Проблема співвіднесення жанру історичного роману і масового в літературі ХІХ століття у середині ХХ століття набула особливої актуальності у зв'язку з пошуками сучасної науки, її прагненням осмислити різні соціокультурні феномени [6, 96].

У вітчизняній науці склалася традиція підходу до історичного роману як до жанру масового. Це відбулося на основі узагальнення певних особливостей процесу розвитку романістики в українському мовознавстві та літературознавстві.

Вивчення історії жанру історичного роману крізь призму його зв'язку з феноменом масового у першій половині ХІХ століття висуває у центр проблему співвіднесення масового з романтизмом в області естетики, художньої практики, реального функціонування тих чи тих творів у системі культури.

У виявленні співвідношення між масовим і немасовим в історичному романі першої половини XIX століття у Франції доцільно звернутися до тієї відмінності, яку Ж. Делез установив між типами статичного і динамічного повторення і властивому кожному з них співвідношенню ритмів і симетрії. Вчений розрізняє "арифметичну симетрію, що відсилає до шкали цілих або дробових коефіцієнтів, і симетрію геометричну, засновану на ірраціональних пропорціях або зв'язках; статичну симетрію кубічного або шестикутного типу і симетрію динамічну п'ятикутного типу, яка реалізується в спіралеподібній" [2, 37].

При вивченні французького історичного роману першої половини XIX століття важливо співвідносити масове і немасове на жанрово-поетологічному рівні. Зокрема, осмислення відмінностей дозволяє глибше проникнути в механізм і структуру функціонування жанру на різних рівнях культури.

Історичний роман першої половини XIX століття належить тій стадії розвитку літератури, коли, як підкреслює Х. Яусс, не тільки різко проявилися, але і починали чітко усвідомлюватися "відмінності між літературою, яка враховує ринковий попит, і чистим мистецтвом, повчальністю і вигадкою, наслідуванням і оригінальними творами, традицією та індивідуальністю" [6, 79].

Аналізуючи співвідношення масового і немасового в структурі жанру, не можна не спиратися на досвід рецептивно-естетичного літературознавства, що дозволяє глибше, на рівні поетики осмислити механізми зв'язку творів із читачем і з реальним функціонуванням жанрів. У структурі жанру історичного роману відбувається перебудова центрової енергії смислів і колізій, що визначають логіку побудови сюжету. Вивчення еволюції та специфіки історичного роману висуває на перший план проблему вибору найбільш адекватної методології дослідження.

Висновки та перспективи подальшого дослідження