Формування і розвиток візантійської літератури в епоху Пізньої Античності та Раннього Середньовіччя: джерелознавчо-історіографічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування і розвиток візантійської літератури в епоху Пізньої Античності та Раннього Середньовіччя: джерелознавчо-історіографічний аспект

Боднарюк Б.М. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, доктор історичних наук, доцент (Україна)



Анотація

У статті автор розглядає процес формування і головні етапи розвитку візантійської літератури в епоху Пізньої Античності та Раннього Середньовіччя (ІУ-ХП ст.) в контексті феноменологічного висвітлення її жанрових й текстуальних особливостей. Акцент робиться на джерелознавчо-історіографічний аспект. Разом з тим, автор висвітлює духовно- світоглядні орієнтири й етичні пріоритети візантійської літературної традиції, аналізує твори найвідоміших візантійських письменників, поетів, істориків, полемістів та богословів.

Ключові слова: Візантія, візантійська література, агіографія, духовні твори, церковні гімни, проповіді, епіграми.

The article examines the formation and main stages of Byzantine literature in the late Antiquity and the Early Middle Ages (IV-XII c.) in the context of phenomenological highlighting its genre and textualfeatures. The emphasis is on primary sources, historiographical perspective. However, the author illuminates the spiritual and ideological orientations and ethical priorities of Byzantine literary tradition, the most famous Byzantine analyzes the works of writers, poets, historians, theologians andpolemicists. In addition, author in an article focuses on differences of Late pagan literature of early Christian writings. In particular, he notes that Christian rhetoric-sophists tried to build on the ruins of pagan new content, but the shape on the base of the old culture.

Keywords: Byzantium, Byzantine literature, hagiography, spiritual works, hymns, sermons, epigrams.

В статье автор рассматривает процесс формирования и основные этапы развития византийской литературы в эпоху Поздней Античности и Раннего Средневековья (ІУ-ХІІ вв.) в контексте феноменологического освещения её жанровых и текстуальных особенностей. Акцент делается на источниковедческо-историографический аспект. Вместе с тем, автор освещает духовно-мировоззренческие ориентиры и этические приоритеты византийской литературной традиции, анализирует произведения наиболее известных византийских писателей, поэтов, историков, полемистов и богословов.

Ключевые слова: Византия, византийская литература, агиография, духовные произведения, церковные гимны, проповеди, эпиграммы.

візантійський література світоглядний жанровий



Ранньовізантійська література - частина великого цілого: культури Раннього Середньовіччя від Атлантики до Месопотамії. Як стверджують дослідники, зокрема С.Авєрінцев, “культура Раннього Середньовіччя повинна бути осмислена виходячи із сукупності зв 'язків суспільного життя Раннього Середньовіччя. Проте суспільне життя цієї величезної епохи - протирічне явище, яке ставить перед наукою проблеми, котрі до цього часу не можуть вважатися вирішеними. Зрозуміло, що ці проблеми можуть вирішуватися лише в спеціальних дослідженнях з історії суспільства. Дослідження по історії літератури може тільки дотично й опосередковано послугувати їх розробці" [2, с.5].

Разом з тим, відомий російський візантиніст відзначає не лише доречність, а й необхідність вивчення саме ранньовізантійської літератури, котра допомагає пролити світло на духовні глибини “таємничої і малозрозумілої" візантійської цивілізації [1, с.6]. З іншого боку необхідно підкреслити, що вивчення історії візантійської літератури і в наш час залишається надзвичайно складною проблемою, пов'язаною з вимогою залучення методологічного інструментарію цілої низки суміжних гуманітарних дисциплін.

Візантиністи зазвичай визначають літературу як сукупність написаних текстів, включаючи у цей список роботи по праву наукові, медичні й географічні твори. Однак, на думку іншого відомого візантиніста сучасності - А.Каждана, у більшості наукових праць, присвячених проблемам візантійської літератури, автори не окреслюють і не виділяють відмінності між власне літературою та писемністю [46, с.9]; крім того, як підкреслює А.Каждан, вчені у більшості випадків навіть не ставлять питання про те, що перетворює певний текст на твір літератури [46, с.9].

За визначенням самого А.Каждана, метою юридичних, астрономічних або медичних текстів, котрі в принципі відносяться до галузі “природного висловлювання", є простий вираз думки, де ідея формулюється чітко й зрозуміло; а література починається там, де текст не лише несе в собі смислове навантаження, а й створюється мовою, яка ґрунтується на грі здатних до змінювання форм. Отже автор літературного тексту ставить за мету не просто висловити ідею за допомогою значимих, оформлених речень, - він також прикрашає її не обов'язковими для передачі понять “формами”, котрі не формулюються, і по суті не можуть формулюватися в словах.

Будь-яка фігура мови, наприклад, анафора, не виражає сама по собі жодного поняття або ідеї, вона не додає конкретного відтінку авторському замислу, але саме анафора (в числі інших фігур: алюзій, ритму, алітерацій) перетворює “природне висловлювання” у літературний твір [46, с.11]. Щоб краще зрозуміти суть окресленої проблеми, спробуємо провести більш чітке розмежування між літературним і нелітературним текстом. Для прикладу розглянемо двох візантійських письменників ХІ ст.: один з них, Симеон Сиф, склав вчений компендіум про якість їжі, інший, Кекавмен, написав труд під назвою “Розповіді та поради” або “Стратегікон' [50]. Книга Сифа належить до жанру дидактичних напучень. Серед інших речей цей візантійський автор вмовляє своїх читачів не їсти оленини і пояснює, чому м'ясо оленя може бути шкідливим, особливо влітку.

В “Розповідях” Кекавмена міститься схожа порада: не можна вживати гриби, оскільки багато людей отруїлося ними [46, с.12]. На перший погляд, наведені твердження ідентичні, однак у дійсності вони мають абсолютно різні функції. У Сифа це суто інформативна, концептуальна, нелітературна фраза, її значення вичерпується прямим смислом. У Кекавмена дана фраза є невід'ємною частиною більш загальної ідеї автора: цей світ небезпечний для людини, він загрожує їй різними неприємностями, люди повинні боятися наклепу, ошуку, немилості влади, фінансового краху і стихійного лиха; отруйні гриби складають лише елемент в ланцюгу нещасть та пасток, які підстерігають людину.

Кекавмен ніде вербально не формулює свій принцип, котрий можна би було резюмувати як “остерігайся усього”, проте, накопичуючи багато конкретних випадків, він неухильно веде читача до прихованого ним висновку. Саме з таких елементів, як ці невисловлені прямо твердження, починається література, і візантійська ранньосередньовічна література не є в даному сенсі винятком.

Таким чином, під феноменом літератури необхідно розуміти літературу не як сукупність написаних текстів, а як систему способів та засобів, котрими користуються автори, щоби виразити (виявити на знаковому, образному рівні) себе. З іншого боку, література - це перш за все авторська “манера поведінки”, використання образів та фігур. Там, де відсутні образи і фігури, там відсутня й сама література. Означена дефініція безпосередньо стосується і феномену ранньовізантійської літератури; крім того, необхідно підкреслити, що головне - не те, що було написано, а те, як було написано, не сукупність текстів, які збереглися, а мистецтво художнього висловлення власних (суб'єктивних) ідей того чи іншого автора.

У зв'язку з тим, що низка вчених робить наголос на класифікацію візантійської духовної і культурної спадщини, вони, природно, майже повністю залишають поза увагою візантійську естетику Цікаво відзначити, що це концептуальне нехтування естетикою візантійської духовності вчені переклали на голову самих візантійців, мотивуючи дану позицію доволі оригінально: їхня література ними самими не розглядалася як читання, котре приносить задоволення.

Оскільки візантійська літературна продукція оцінювалась дослідниками з точки зору античної літературної естетики, занепад візантійських літературних смаків нібито був очевидний. Твори візантійців більшістю дослідників ХХ ст. вважалися спотвореною формою античної літератури, блідим наслідуванням великим взірцям, спотвореним дзеркалом, безуспішною гонитвою за античним стилем. Однак на сьогоднішній день в історіографії, присвяченій історії візантійської літератури спостерігаються суттєві зміни: літературна традиція ромеїв почала наново оцінюватись та переосмислюватись. Зрештою, актуалізоване висвітлення феномену візантійської літератури на цивілізаційному рівні також дозволяє більш широко і об'єктивно розглянути духовну, морально-етичну, світоглядну і ментальну складові ранньовізантійської православної цивілізації. Особливості саме літературної традиції, яка у Східній Римській імперії ґрунтувалась, в першу чергу, на усталених церковних соціумних пріоритетах, вплинули і на формування у подальшому загальних культурно-мистецьких орієнтирів християнізованого населення Візантійської держави.

Джерельна база по темі є обширна і багатожанрова; крім того, період розвитку візантійської літератури з IV до ХТТ ст. має два внутрішні етапи - перший (ІУ-УШ ст.) і другий (ІХ-ХІІ ст.). Характеризуючи літературні твори Пізньоантичної доби (ГУ-УІ ст.), необхідно констатувати, що найбільш яскраві й типові з них були написані авторами, які отримали освіту у газькій школі. Літературний спадок епохи перехідного періоду від Античності до Середньовіччя вчені поділяють на три типи творів: 1) суто християнські по духу (екзегетичні твори Прокопія, агіографія Феодора); 2) язичницькі (поезія Іоанна, декламації Хорикія); 3) твори християнські, які запозичили форму з язичницької поезії [108, с.14].

Це пояснюється тим, що в Г азі, як в жодному іншому центрі еллінської культури на Сході, надзвичайно довго і міцно зберігались язичницькі вірування. Не випадково Ієронім, час свідомого життя котрого припадає на другу половину ІУ і перші два десятиліття V ст., називав Г азу містом язичників ("Житіє Іларіонсі', Гл. 14). Деякі філософи, вихованці цієї школи, намагалися навіть зблизити християнство із вченням Платона (діалоги Енея), а поети газької школи, єдині в усьому греко- римському соціумі того часу, створювали прямі наслідування древнім язичницьким поетам: Анакреону наслідував Іоанн (У ст.), трагікам - Тимофій (кінець У - початок УІ ст.) [108, с.14].

Християнські ритори-софісти намагались звести на уламках язичництва нову за змістом, але стару по формі культуру. У газькій школі тієї епохи процвітають ті самі жанри, котрі успішно розроблялися в язичницьких школах риторів-софістів. Так, одна з декламацій Хорикія присвячена питанню про те, які слова промовила би Афродіта, відправившись на пошуки Адоніса. Навіть при створенні творів християнського змісту і спрямування ритори газької школи наповнювали їх порівняннями з героями давньогрецької міфології та з історичними деталями язичницьких часів (наприклад, “Енкомій Прокопію” Хорикія).

Процес першопочаткового засвоєння християнською літературою форм і методів жанрової, словесної виразності, які були розроблені язичницькою літературою, і поступовий розрив з нею особливо чітко спостерігається в християнській поезії ІУ-УІ ст. Саме ця ознака - наслідування взірцям язичницької літератури або відхилення від них - розділяє християнську поезію ІУ-УІ ст. на поезію традиційну і нову [41, с.18]. В традиційній поезії зберігаються незмінними не лише самі жанри, запозичені з літератури язичницької (гімн, епіграма, епітафія, дидактичний вірш, гноми, поема, екфрасис), але й ті самі метричні принципи віршотворення, хоча грецька мова на середину УІ ст. вже перестала відчувати різницю між довгими та короткими складами [41, с.18].

Крім того, у УІ ст. в поезії відбувся і повний розрив зі старими нормами античної метрики, і це, зокрема, спостерігається у творі відомого тогочасного поета Романа Солодкоспівця. З його ім'ям пов'язане виникнення нової поезії у візантійській літературі - нової і за змістом, і за формою, і за жанровими, і за метричним ознаками [14, с.437]. Роман Солодкоспівець - автор понад тисячі церковних пісньоспівів, котрі дають право назвати його справжнім реформатором візантійського віршоскладання: він перший з християнських поетів почав писати за тонічним принципом і тим самим наблизив церковні пісньоспіви до живої розмовної мови, зробив їх зрозумілими і близькими для усіх своїх сучасників.

Роман Солодкоспівець - творець двох нових поетичних жанрів, названих ним кондаком та ікосом. Кондак - літургійна поема, присвячена опису будь-якого церковного свята або епізоду з життя як легендарних героїв Старого Завіту, так і християнських святих. Ікос - детальне пояснення, часто з моралізаторською метою, яке супроводжує кондак [14, с.438]. Таким чином, кондак та ікоси складають єдине ціле: кондак (завжди один) передує ікосам, кількість котрих коливається від одинадцяти до двадцяти восьми. Враження єдності досягається завдяки тому, що заключні слова кондака повторюються у кінці кожного ікосу. Це поєднання кондака з ікосами дало гнучку поетичну форму, яка відкривала великі можливості для виразу емоцій у духовній літературі Візантії [14, с.440-441].

Візантійська проза склалася під впливом необхідності захисту і обґрунтувань основних положень ортодоксального християнства в суперечках з язичниками та єретиками. Це покликало до життя такі жанри, як полемічні філософсько-богословські промови екзегеза (тлумачення), стромати (дослівно - “килими”, тобто напучувальні “слова”' морально-етичного змісту), гомілії (проповіді). Посилення ролі Церкви у політичному та духовному житті Імперії відбилося на розвитку красномовства (риторики), яке стає відтепер духовною “зброєю” Церкви (утішні промови, епітафії, палінодії, панегірики святим). Виникає і суто середньовічний, специфічний жанр агіографії. В антиєретичних творах погляди супротивника одержують просторовий вираз; цьому сприяє форма діатриби (бесіда, розмова) [86, с.362].

Наступний жанр, поширений в християнській візантійській прозі ІУ-УІ ст., - жанр екзегези; йому віддали данину всі відомі християнські письменники. Своїм корінням цей жанр сягає язичницької літератури, де тлумачення творів Гомера, Піндара, Платона, Аристотеля, Демосфена та інших знаменитих авторів стародавніх часів мало давню і безперервну традицію. Християнська екзегеза Александрійської школи з її алегоричним методом представлена, перш за все, творами Отців Церкви Св. Афанасія [8, с.39-44] і Григорія Ниського [23, с.85-87]. Більш раціоналістичною є екзегеза в трудах представників історико-граматичної Антіохійської школи - Василія Кесарійського [13, с.54-65] та Гоанна Золотоустого [34, с.90-94].

Ще один жанр давньогрецького красномовства - жанр похвальної промови - з ГУ ст. також стає поширеним у візантійській християнській літературі. За своїми жанровими ознаками він не зазнає значних змін порівняно з пізніми взірцями язичницької риторики - творами Фемістія, Гімерія, Лібанія [72, с.65-88]. На УГ ст. припадає розквіт як житійного жанру, так і епістолярного (листування).

Подібно епістолярному жанру, який не зазнав суттєвих змін у формальних прийомах, вироблених античною традицією, жанр візантійської історіографії переважно також залишився без нововведень. Й хоча труди ромейських історіографів різні за масштабами розповідей, за якістю психологічної характеристики історичних діячів, які зображувалися, за критеріями у відборі фактів, не говорячи вже про індивідуальну обізнаність і талант автора, все ж техніка історичної оповіді, її завдання залишилися такими самими, якими вони були в історіографії античній.

Історіографічний жанр вперше у християнській літературі отримує значний вираз у УГ ст., розвиваючись головним чином у двох напрямках: всесвітня хроніка та історія у прямому сенсі цього слова. Всесвітні хроніки складалися у більшості випадків ченцями; в хронологічній послідовності вони описували події “Від сотворіння світу” приблизно до того часу, очевидцями котрого вони були. Зазвичай, автори намагались лише перерахувати і стисло описати важливі з їх точки зору події, іноді навіть легендарного характеру [1, с.15].

З хронографів УГ ст. відомими й популярними були Гесихій Мілетський, Іоанн з Антіохії та Іоанн Малала. Малала - найбільш талановитий автор серед тих, хто писав у жанрі всесвітньої хроніки. Його “Літопис” користувався великим успіхом у сучасників і мав значний вплив на наступних хроністів, послугувавши їм взірцем для творів такого роду Така популярність опусу Малали була викликана головним чином простим та зрозумілим стилем, який нагадував народні оповіді [1, с.6].

Автори, які працювали в галузі власне історіографії, описували не такі великі хронологічні періоди, як хронографи. У більшості випадків це була сучасна їм історія або близький до неї період. За взірці історичної оповіді вони найчастіше брали твори Геродота, Фукідида, Полібія, Тацита й Аппіана Запозичення візантійських істориків полягали у намаганні широкого висвітлення подій, у яскраво вираженій вільній манері розповіді, у використанні міфологічних образів, у поданні прямої мови деяких дійових осіб.

Серед представників історіографії УІ-УІІ ст найбільший інтерес викликають Прокопій Кесарійський - автор “Історії війн Юстиніана з персами, вандалами і готами” й “Таємної історії”, Агафій Міринейський - автор труда “Про царювання Юстиніана” і його продовжувач Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта - автор “Історії”. В центрі уваги усіх цих авторів - війни імператорів Юстиніана та Маврикія, але оцінки їхні різні: оцінка Прокопія в його “Таємній історії' - це оцінка опозиціонера по відношенню до василевса; вона вкрай протилежна духу і спрямуванню історичних праць Агафія та Менандра Дещо дистанціюється від них і Феофілакт [2, с.23].

Характерною рисою творів Прокопія і Агафія є їх багатоплановість: вона дозволяє авторам охоплювати багато подій соціально-економічного та духовного життя людей того часу, повідомити важливі дані етнографічного та географічного характеру; разом з цим згадуваним авторам вдається подати живі портретні й характерні замальовки відомих в ту епоху особистостей: наприклад, енергійного, завбачливого у військових діях полководця Велізарія в “Історії Війн Юстиніана” або підступного та жорстокого Юстиніана в “Таємній історії”, красномовного Айєта, родом з Колхіди, істинного патріота - в опусі Агафія “Про царювання Юстиніана” [108, с.27].

Період візантійської культури, який охоплює біля трьохсот років (від смерті Юстиніана в 565 р. до Константинопольського собору 843 р.), зазвичай, називають “темними віками”, до якого входить і доба іконоборства. Цей період характеризується поширенням і домінуванням в літературі чернечої ідеології та вченого богослів'я, вплив котрих охопив усі галузі інтелектуального життя Імперії. Чернецтво, яке приймало до своїх лав представників усіх станів візантійського соціуму, на кінець VI ст. надзвичайно збільшилося у кількісному відношенні та зосередило у своїх руках значні матеріальні багатства. З VII ст. монастирі перетворились на процвітаючі культурні центри, і різким контрастом для них були дрібні міста з їх становою та майновою диференціацією, заколотами, епідеміями [38, с.49-50].

Крім монофізитської та іконоборчої літератури, яку згодом було знищено, найпоширенішою формою богословської полемічної літератури був успадкований від античності філософський діалог; в епоху палкої релігійної полеміки його цінували найбільше. Характерними для цього жанру є такі твори, як “Питання та відповіді” Афанасія Синаїта (VII ст.) і “Діалог зМаніхеєм” Іоанна Дамаскіна, спрямований проти павлікіан в цьому жанрі писались і популяризаторські твори, подібні “Повчанню старця” Іоанна Єрусалимського. Цей типовий опус тієї епохи написаний простою мовою у вигляді жвавої бесіди [38, с.50].

З метою вузько практичною пишуться посібники для засвоєння основних положень християнської етики, які нагадують гномічні збірки античної епохи; такою є збірка афоризмів Таласія (650 р.) під назвою “Про благість і утримання”, побудована у формі чотирьох центурій (тобто циклів по сто афоризмів), з котрих кожна являє собою акровірш: вишуканість форми повинна компенсувати одноманітність змісту [94, с.22].

Зниження візантійської шкільної освіти створило сприятливий грунт для поширення популярних і доступних малоосвіченому читачеві творів, з яких найпопулярнішим у 'УП-'УШ ст. став “Луг Духовний” (“Лимонар”) Іоанна Мосха. Як у жанровому відношенні, так і в сенсі внутрішньої структури “Луг Духовний” - твір, на перший погляд, аналогічний “Лавсаїку” Палладія Єлинопольського (VI ст.) [76]. В обох випадках авторами були зібрані й літературно оброблені різні випадки з чернечого побуту Однак при співставленні цих, нібито схожих, збірників стає очевидною різниця між ними - наслідок різних епох, світоглядів і різних завдань, які стояли перед авторами [106, с.220].

Палладій, як відомо, писав раніше Мосха, коли ідея чернечої аскези ще вимагала тлумачень та осмислень. Агітаційна мета визначила своєрідну манеру викладу у Палладія - діловитість розповіді, поєднану з простодушністю. Від цієї епічної манери у Мосха не залишається нічого. Він лірик і дидактик, який творить в епоху повного утвердження і апогею візантійського чернецтва. Його вступ набагато ліричніший та емоціональніший за ґрунтовності наративної історії у Палладія. У свої короткі розповіді Мосх майстерно вплітає етичні положення християнства, уміло варіюючи при цьому засоби емоційного і психологічного впливу, від прямих рецептів поведінки до напучувальних епізодів візионерського характеру і різних випадків, з яких можна “витягнути” приклад для повчання [106, с.221].

Якщо у Палладія Єленопольського домінує спокійний опис аскези, то у Мосха в центрі уваги - кара за порушення християнської етики або за відступ від ортодоксії. Саме так відбувається у VIII ст. внутрішня трансформація жанру Біднішим і однобічнішим за “Луг” виглядає твір учня Мосха - Софронія, майбутнього Єрусалимського патріарха. Його “Сім декад про чудеса”, які з'явилися в результаті подорожі автора Єгиптом, написані по шаблону “Діянь святих” і розмаїття в них проступає лише за рахунок географічних та етнографічних екскурсів [886, с.388].

На початку VII ст. у зв'язку з постійними війнами і епідеміями та посиленням соціальної нерівності серед різних верств населення !мперії в агіографічній літературі утверджується тип безсрібника, щедрого милостивця, відданого аскезі, яка проявляється в турботі про бідних [29, 30, 31, 32]. Цей тип має праобраз в реальній історичній особі. На межі VI-VП ст. в Александрії великою популярністю користувався гурток Іоанна Милостивого - патріарха, який роздав усе своє майно жебракам [86, с.389].

За рахунок власних коштів Іоанн викуповував полонених під час перського нашестя. Він помер на шляху до Константинополя, куди прямував після вторгнення персів на африканську територію просити про військову допомогу. “Житіє Іоанна Милостивого” було написане Леонтієм, єпископом Неаполіса на Кіпрі, талановитим письменником-агіографом. Тему цього житія повторює написане пізніше “Житіє Філарета Милостивого”, де міститься багато фольклорних епізодів і побутових деталей тогочасного ромейського соціуму [86, с.390].

Ці загальнодоступні агіографічні оповіді доповнюються творами іншого роду Зростання монастирів і виникнення при них загальноосвітніх шкіл дали привід для проникнення в житійну літературу рафінованої риторики; з'являються також часті відступи на наукові теми. Іноді житіє цілком приймає форму вихвальної промови - енкомія. Деякі автори суміщали у своїй творчості обидва ці напрями: у видатного стиліста Леонтія в “Житії Симеона з Салоса” вишукана риторика вживається із сучасною письменнику народною мовою. Софроній, у свою чергу, написав енкомій мученикам Киру та Іоанну, біля мощів яких, за переданням, автор зцілився від сліпоти [106, с.225].

Були також агіографи, які обирали для себе лише другий напрямок, і найбільш яскравий серед них - митрополит Нікеї Ігнатій, який жив на межі VШ-ІХ ст. В написаних ним житіях Георгія Амастридського [32], патріархів Тарасія й Никифора характерні штучні нагромадження риторичних прикрас, які відсувають на другий план сюжетні завдання агіографічних творів.

В галузі поезії неабиякою оригінальністю позначені афористичні вірші Касії - вченої черниці. Тематика її поезії надзвичайно різноманітна, але перевагу вона віддавала моралізаторським триметрам. У своїх віршах Касія засуджувала глупоту, жадібність та інші людські вади; вона також висміювала лицемірство й підступність, з котрими вона неодноразово стикалася в житті [47, с.319-321].

Візантійська літературна традиція другої половини ІХ-ХІІ ст. характеризується розвитком світських жанрів і виникненням одного нового - віршованого роману. Цей жанр пов'язаний з ім'ям Феодора Продрома [107, с.11]. Перший досвід переробки пізньоантичного роману часів другої софістики, а саме “Любов Ісмінія та Ісміни” Євматія Макремволіта (на основі “Левкіппи та Клітофонта” Ахілла Татія) [28], з'являється незадовго до Продрома у прозаїчній формі. Це стилістичне наслідування “ЛистамАристенета”. Від другої софістики автор успадкував любов до екфраз, а християнська епоха відбилась у ньому великою кількістю алегорій протягом усієї оповіді. За взірцем “Ефіопіки” Геліодора Продром написав понад чотири тисячі ямбічних триметрів про пригоди закоханих Роданти і Досікла, які вимушено розлучилися [84, с. 7].

Поетична форма у візантійській літературі Х-ХІІ ст. була прогресивною на тлі загального розвитку романтичного жанру. Це наближало роман до народної творчості. Однак роман Феодора Продрома ще не позбавлений сухої книжності: автор зловживає античними ремінісценціями та риторикою. У подальшому поетична форма роману звільняється від цих штучних елементів і збагачується за рахунок народної лексики та художніх засобів, властивих народній творчості [107, с.12].

Прикладом такого якісно нового візантійського роману слугує “Дросилла і Харікл' Микити Євгеніана. Не дивлячись на те, що сюжетна лінія частково запозичена у Продрома, творчість Євгеніана не є сліпим наслідуванням. В “Дросиллі і Харіклі” фігурують різні за розмірами пісні з рефренами, листи, монологи; і в цьому ліризмі у Євгеніана набагато більше відповідності поетичній формі, ніж у Продрома. Роман Євгеніана приваблює також і своїми реалістичними рисами: дія, на відміну від роману Продрома, відбувається на селі, дійовими особами виступають прості люди; крім того, автор підкреслює їхню високу моральність [107, с.13].

Старшому сучаснику Євгеніана, Константину Манассі, належить роман “Арістандр і Каллітея”, складений вже “політичним” віршуванням; й хоча сам текст роману не є оригінальний, саме він визначає лінію розвитку романів епохи Палеологів. З іншого боку, заслуга Продрома та інших романістів ХІ-ХІІ ст. - Михаїла Гліки, Михаїла Аплухіра [71, с.229-234], Птохо-Продрома, Іоанна Цеца, полягає в тому, що вони відкрили народній лексиці шлях у книжкову поезію. Серед цікавих та оригінальних творів візантійської перекладної літератури ХТ-ХТТ ст. можна згадати збірку байок “Каліла і Дімна” (“Стефаніт та Іхнілат”), “Книгу Синтипи” та ін. Зрештою, у ХТТ ст. завершується і друге “Відродження” для візантійської літератури.

З візантійської літературної спадщини IV - першої половини ТХ ст. варто виділити імена, які увійшли до золотого фонду світової духовної культури. Зокрема, це Синесій [95, с.113-120], Палладій Єлинопольський [767], Феодорит Кирський [104, с.127-132], Христодор Коптійський, Нон з Наполіса, Тоанн Малала, Кирило Скифопольський [50], Еней Софіст, Хорикій, Євнапій, Олімпіодор [75, с.147-148], Прокл Діадох [87, с.146-147], Георгій Пісида [17, с.237-239], Касія [47, с.319-321], Феодор Студійський, Феофан, Тоанн Дамаскін [33, с.271-278], Леонтій з Неаполіса, Тгнатій, Бабрій [9, с.268-270], Ліваній [59, с.581-587] та інші.

З відомих та популярних авторів-візантійців другої половини ГХ-ХП ст. до світової культурної скарбниці увійшли Фотій, Арефа Кесарійський [6, с.49-53], Симеон Метафраст, Константин Порфірогенет, Симеон Магістр (Логофет), Євстафій Солунський, Тоанн Кіннам, Михаїл Пселл, Кекавмен [49, с.165-167], Псевдо-Тсихій (Гесихій) [38, с.167-170], імператриця і поет Анна Комніна [5], Никифор Врієнній [73, с.172-179], Феодор Продром, Михаїл Аплухір [71, с.229-234], Микита Євгеніан, Тоанн Цец, Лев Філософ, Коміта Схоластик, Тоанн Кіриот (Геометр), Тоанн Макропод, Миколай Каллікл, Тоанн Апокавк, Еней Софіст [114, с.157-161], Фемістій [103, с.609-620], Птохо- Продром [89, с.212-219] та інші.

Переходячи до аналізу тематичної історіографії варто зазначити, що дослідженням феномену візантійської літератури займалося обмежене коло дослідників, оскільки ця галузь візантиністики є надзвичайно складною, і дана складність пов'язана в першу чергу з текстологічним аналізом творів та їх науковою інтерпретацією. Загальні аспекти історії візантійської літератури розглядали в своїх публікаціях такі відомі європейські вчені ХТХ - початку ХХ ст. як Г.Герцберг [18], А.Васільєв [14, 15], С.Шестаков [111, 112], К.Рот [93], К.Успенський [99], ТТТ.Діль [26], Хр.Лопарев [66]. Цінні думки з приводу характерних рис ранньовізантійської літератури висловили перший український візантиніст Юліан Кулаковський у своїй тритомній “Історії Візантії” [53, 54, 55] та відомий російський вчений Ф.Успенський [100, 101, 102].

Радянська візантиністика так само приділила увагу проблемам вивчення феномену візантійської літератури, її традиціям, жанровим особливостям, поетичним і риторичним формам, дидактичній і духовній (світоглядній) спрямованості тощо. Серед низки монографічних досліджень, де висвітлюються питання виникнення, формування, становлення і етапів розвитку візантійської літератури з її палеографічною специфікою, необхідно згадати роботи РБартікян [10], Е.Гранстрема [20, 21], З.Удальцової [97, 98], А.Руцакова [94], О.Сиркіна [96], Ю.Шульца [113], А.Дьяконова [27], Г.Курбатова [56, 57], А.Каждана [40, 41, 43, 44, 45, 46], Н.Пігулевської [79, 80, 81], Т.Медвєдєва [69, 70], В.Ліхачової [65], ГЛітавріна [63, 64], М.Левченка [58].

Варто виділити й ґрунтовні фахові праці (статті, повідомлення, книги) С.Полякової [83, 84, 85], Л.Фрейберга [106, 107, 108], ТПопової [86], Ш.Ніцибідзе [74], В.Неронової [72], Я.Любарського [67, 68], Е.Ліпшиц [60, 61, 62], М.Кривова [51], В.Кузьміної [52]. В них вчені вивчали різні сторони візантійської літературної спадщини, творчість найбільш відомих письменників, поетів, церковних діячів та філософів. До кола їхніх інтересів потрапили такі автори як Роман Солодкоспівець, Тоанн Ефеський, Паллад, Никифор Хрисоверх, Миколай Месарит, Псевдо-Мефодій Патарський, Тоанн Золотоустий, Никифор, Кекавмен, Анна Комніна, Стефан Сахлікіс, Лібаній, Тєшу Стиліт, Паллад Александрійський, Веніамін з Тудели, Євмафій Макремволіт та ін.

Необхідно також констатувати, що дотичний матеріал з історії візантійської літератури Т^ХП ст. міститься в монографіях сучасного французького візантиніста А.Гійу [19], московської дослідниці К.Хвостової [109], американського історика Д.Райса [90], публікаціях відомого угорського візантинознавця Т.Трмшера [35]. Разом з тим, одними з найбільших авторитетів з історії візантійської цивілізації та її літературної спадщини у ХХ ст. залишаються три російські фахівці - С.Авєрінцев, А.Каждан і М.Бібіков.

Академік С.Авєрінцев [1, 2] комплексно досліджував поетику та риторику ранньовізантійської літератури, одночасно аналізуючи загальні витоки європейської літературної традиції і типологію ставлення до книги в культурах Стародавнього Сходу, Античності та Середньовіччя. М.Бібіков [11] спеціалізується на візантійській історичній прозі в усіх її проявах, особливостях та досягненнях. Однак найсхвальнішими відгуками серед вчених сучасності користується узагальнююча праця А.Каждана “Історія візантійської літератури (650-850)” [42], де автор вперше у світовій історіографії зробив спробу концептуально осмислити і розглянути феномен православної візантійської літератури в усій його строкатості, розмаїтості, неповторності та естетичній неоднозначності. У своїй книзі А.Каждан розглядає історію візантійської літератури не як серію риторичних вправ окремих ерудитів, а як організм, котрий живе та розвивається, і де творчість визначалась перш за все розумом, талантом і духовними властивостями письменників. Дослідник спромігся показати й довести: візантійська словесність, при всій її своєрідності, існувала за тими самими законами, що і будь яка інша середньовічна література.

Слід відзначити, що А.Каждан всебічно проаналізував творчість найбільш вагомих і одночасно типових авторів-інтелектуалів, які протягом другої половини УІІ - першої половини ІХ ст. формували і визначали рівень візантійської літератури. А.Каждан, зокрема, вивчає творчий здобуток Андрея, митрополита Критського, Феодора Студита, Германа І, патріарха Константинопольського, Іоанна Дамаскіна, Варлаама, Косьми Маюмського. Окремо видатний візантиніст сучасності, який другу половину життя працював у Думбартон-Оуксі (США), характеризує епоху розквіту чернечої культури у Візантії, висвітлюючи твори та біографії іконошанувальників - Стефана Нового, Савваїта, Іоаннікія, Ігнатія, патріарха Мефодія, Феофана Сповідника, Климента Гімнографа, корпус агіографічної (житійної) літератури і аскетичних творів кінця УІІІ - початку ІХ ст. Не менш цікаво А.Каждан інтерпретує у візантійській літературі епоху “темних віків”, середньовічну легенду про Константина Великого, декілька т.зв. всесвітніх хронік, біографії Філарета Милостивого і Антонія Нового. Крім того, вчений новаторськи осмислює й жанр тогочасних комічних творів на прикладі житія Лева Катанського і Панкратія Таормінського.

У підсумку необхідно підкреслити, що пізньоантична й ранньосередньовічна візантійська література, особливо численні твори епохи т.зв. візантійського відродження, здійснила суттєвий вплив і на формування світоглядних пріоритетів, духовних ідеалів та літературних традицій Київської Русі.



Література

1. АверинцевС.С. Поэтика ранневизантийской литературы / С.С. Аверинцев. - М.: Наука, 1977. - 367 с.

2. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции / С.С. Аверинцев. - М.: РАН, 1996. - 373 с.

3. Аверинцев С.С. Типология отношения к книге в культурах Древнего Востока, античности и средневековья / С.С. Аверинцев // Античность и античные традиции в культуре народов Советского Востока. - М.: Наука, 1978. - С. 91-116.

4. Агафий Миринейский. Эпиграммы / Агафий Миринейский // Памятники византийской литературы ГУ-ГХ веков / . - М.: Наука, 1968. - С. 168-178.

5. Анна Комнина. Алексиада / Анна Комнина. - СПб.: Алетейя, 2001. - 538 с.

6. Арефа Кесарийский. Хиросфакт, или Ненавистник чародейства / Арефа Кесарийский // Памятники византийской литературы ГХ-ХГУ веков. - М.: Наука, 1969. - С. 49-53.

7. Армурис // Византийская эпическая поэма. - М.: Наука, 1990. - С. 34-88.

8. Афанасий Александрийский. Жизнь и учение праведного отца нашего Антония, описанные святым отцом нашим Афанасием, епископом Александрии, в послании к монахам, находящимся в чужих странах / Афанасий Александрийский // Памятники византийской литературы ГУ-ГХ веков. - М.: Наука, 1968. - С. 3 9-44.

9. Бабрий. Эзоповы басни / Бабрий // Памятники византийской литературы ГУ-ГХ веков. - М.: Наука, 1968. - С. 268-270.

10. Бартикян Р.М. Заметки о византийском эпосе о Дигенисе Акрите / Р.М. Бартикян // ВВ, 1964. - Т. ХХУ - С. 148-170.

11. БибиковМ.В. Византийская историческая проза / М.В. Бибиков. - М.: Терра, 1996. - 415 с.

12. Варлаам и Иоасаф. - СПб.: Алетейя, 2008. - 308 с.

13. Василий Кесарийский. О том как молодым людям извлечь пользу из языческих книг / Василий Кесарийский // Памятники византийской литературы ГУ-1Х веков. - М.: Наука, 1968. - С. 54-65.

14. ВасильевА.А. Время жизни Романа Сладкопевца / А.А. Васильев // ВВ, 1901. - Т УШ. - С. 435-478.

15. ВасильевА.А. История Византийской империи. Т.1. Время до Крестовых походов (до 1081 г.) / А.А. Васильев. - СПб.: Алетейя, 1999. - 522 с.

16. Византийские легенды / Под ред. С.В. Поляковой. - СПб.: Наука, 2004. - 303 с.

17. Георгий Писида. Судьба / Георгий Писида // Памятники византийской литературы 1У-1Х веков. - М.: Наука, 1968. - С. 237-239.

18. ГерцбергГ.И. История Византии / ГИ. Герцберг. - М.: Тип-ия А. Сабурова, 1896. - XXVI, 687, VIII с.

19. Гийу А. Византийская цивилизация / А. Гийу. - Новосибирск: У-Фактория, 2008. - 535 с.

20. ГранстремЕ.Э. К вопросу о византийском минускуле / Е.Э. Гранстрем // ВВ, 1958. - Т ХШ. - С. 45-66.

21. Гранстрем Е.Э. Унциальный период византийской письменности / Е.Э. Гранстрем // ВВ, 1968. - Т XXIX. - С. 61-82.

22. Григорий Назианзин. Вторая обличительная речь против императора Юлиана / Григорий Назианзин // Памятники византийской литературы ^-К веков. - М.: Наука, 1968. - С. 81-84.

23. Григорий Нисский. Толкование к надписям псалмов (о смысле музыки) / Григорий Нисский // Памятники византийской литературы ГУ-К веков. - М.: Наука, 1968. - С. 85-87.

24. Две византийские хроники X века. - М.: АН СССР, 1959. - 268 с.

25. Дигенис Акрит // Византийская эпическая поэма. - М.: Наука, 1990. - С. 90-125.

26. ДильШ. История Византийской империи / Ш. Диль. - М.: Госполитиздат, 1948. - 410 с.

27. ДьяконовА.П. Иоанн Эфесский и его церковно-исторические труды / А.П. Дьяконов. - СПб.: СПбДА, 1908. - XXXII, 386, V с.

28. Евмафий Макремволит. Повесть об Исминии и Исмине / Евмафий Макремволит. - СПб.: Алетейя, 2007. - 203 с.

29. Жизнь и деяния святых бессребреников Космы и Дамиана / Под ред. С.В. Поляковой. - СПб.: Наука, 2004. - С. 7-10.

30. Житие Михаила Синкелла // Лопарев Xр.М. Греческие жития святых УШ-К вв. - Пг.: Феникс, 1914. - С. 137-172.

31. Житие святого Евдокима. - СПб.: СПбДА, 1893. - V, 42, II с.

32. Жития свв. Георгия Амастридского и Стефана Сурожского. - СПб.: СПбДА, 1893. - XV, 203, II с.

33. ИоаннДамаскин. Источник знания / Иоанн Дамаскин // Памятники византийской литературы IV- IX веков. - М.: Наука, 1968. - С. 271-278.

34. Иоанн Златоуст. Гомилия на Евтропия - евнуха, патриция и консула / Иоанн Златоуст // Памятники византийской литературы IV-IX веков. - М.: Наука, 1968. - С. 90-94.

35. ИрмшерИ. Паллад / И. Ирмшер // ВВ, 1956. - Т. XI. - С. 247-270.

36. История Византии / Под ред. С.Д. Сказкина: В 3-х т. - М.: Наука, 1967. - Т. 1. - 356 с.

37. История Византии / Под ред. С.Д. Сказкина: В 3-х т. - М.: Наука, 1967. - Т. 2. - 378 с.

38. История византийской культуры / Под ред. З.В. Удальцовой и др.: В 3-х т. - М.: Наука, 1982. - Т. 1 (IV- первая половина VII в.). - 561 с.

39. История византийской культуры / Под ред. З.В. Удальцовой и др.: В 3-х т. - М.: Наука, 1986. - Т. 2 (вторая половина VП-XП в.). - 561 с.

40. КажданА.П. Два новых византийских памятника XII столетия / А.П. Каждан // ВВ, 1964. - Т. XXIV - С. 58-77.

41. КажданА.П. Из истории византийской хронографии X в. / А.П. Каждан // ВВ, 1961. - Т. XX. - С. 120-138.

42. КажданА.П. История Византийской литературы (650-850) / А.П. Каждан. - СПб.: Алетейя, 2007. - 531 с.

43. Каждан А.П. Как жили византийцы / А.П. Каждан. - М.: Наука, 1975. - 235 с.

44. Каждан А.П. Книга и писатель в Византии / А.П. Каждан. - М.: Наука, 1973. - 151 с.

45. Каждан А.П. Критические заметки по поводу изданий византийских памятников / А.П. Каждан / / ВВ, 1961. - Т.XXVШ. - С. 131-146.

46. ЛевченкоМ.В. История Византии / М.В. Левченко. - М.-Л.: Соцэкгиз, 1940. - 263 с.

47. Литаврин Г.Г. Был ли Кекавмен, автор “Стратегикона”, феодалом? / Г.Г. Литаврин // Византийские очерки, 1961. - Вып. 1. - С. 17-240.

48. Литаврин Г.Г. Как жили византийцы / Г.Г. Литаврин. - СПб.: Алетейя, 1998. - 209 с.

49. ЛихачеваВ.Д. Искусство книги. Константинополь / В.Д. Лихачева. - М.: Искусство, 1976. - 314 с.

50. ЛопаревХр.М. Греческие жития святых УШ-ГХ вв. / Хр.М. Лопарев. - Пг.: Феникс, 1914. - ХХХГУ, 783, IX с.

1. Averintsev S.S. Poetika rannevizantiiskoi literatury / S.S. Averintsev. - M.: Nauka, 1977. - 367 s.

2. Averintsev S.S. Ritorika i istoki evropeiskoi literaturnoi traditsii / S.S. Averintsev. - M.: RAN, 1996. - 373 s.

3. Averintsev S.S. Tipologiia otnosheniia k knige v kul'turakh Drevnego Vostoka, antichnosti i srednevekov'ia / S.S. Averintsev // Antichnost' i antichnye traditsii v kul'ture narodov Sovetskogo Vostoka. - M.: Nauka, 1978. - S. 91-116.

4. Agafii Mirineiskii. Epigrammy / Agafii Mirineiskii // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov / . - M.: Nauka, 1968. - S. 168-178.

5. Anna Komnina. Aleksiada / Anna Komnina. - SPb.: Aleteiia, 2001. - 538 s.

6. Arefa Kesariiskii. Khirosfakt, ili Nenavistnik charodeistva / Arefa Kesariiskii // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IX-XIV vekov. - M.: Nauka, 1969. - S. 49-53.

7. Armuris // Vizantiiskaia epicheskaia poema. - M.: Nauka, 1990. - S. 34-88.

8. Afanasii Aleksandriiskii. Zhizn' i uchenie pravednogo ottsa nashego Antoniia, opisannye sviatym ottsom nashim Afanasiem, episkopom Aleksandrii, v poslanii k monakham, nakhodiashchimsia v chuzhikh stranakh / Afanasii Aleksandriiskii // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 39-44.

9. Babrii. Ezopovybasni / Babrii // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 268-270.

10. BartikianR.M. Zametki ovizantiiskom epose oDigeniseAkrite/ R.M. Bartikian//VV 1964. -T XXV - S. 148-170.

11. Bibikov M.V. Vizantiiskaia istoricheskaia proza / M.V Bibikov. - M.: Terra, 1996. - 415 s.

12. Varlaam i Ioasaf. - SPb.: Aleteiia, 2008. - 308 s.

13. Vasilii Kesariiskii. O tom kak molodym liudiam izvlech' pol'zu iz iazycheskikh knig / Vasilii Kesariiskii / / Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 54-65.

14. Vasil'ev A.A. Vremia zhizni Romana Sladkopevtsa / A.A. Vasil'ev // VV, 1901. - T. VIII. - S. 435-478.

15. Vasil'ev A.A. Istoriia Vizantiiskoi imperii. T.1. Vremia do Krestovykh pokhodov (do 1081 g.) / A.A. Vasil'ev. - SPb.: Aleteiia, 1999. - 522 s.

16. Vizantiiskie legendy / Pod red. S.V Poliakovoi. - SPb.: Nauka, 2004. - 303 s.

17. Georgii Pisida. Sud'ba / Georgii Pisida // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 237-239.

18. Gertsberg G.I. Istoriia Vizantii / G.I. Gertsberg. - M.: Tip-iia A. Saburova, 1896. - XXVI, 687, VIII s.

19. Giiu A. Vizantiiskaia tsivilizatsiia / A. Giiu. - Novosibirsk: U-Faktoriia, 2008. - 535 s.

20. Granstrem E.E. K voprosu o vizantiiskom minuskule / E.E. Granstrem // VV, 1958. - T. XIII. - S. 45-66.

21. Granstrem E.E. Untsial'nyi periodvizantiiskoi pis'mennosti / E.E. Granstrem // VV 1968. - T. XXX. - S. 61-82.

22. Grigorii Nazianzin. Vtoraia oblichitel'naia rech' protiv imperatora Iuliana / Grigorii Nazianzin // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 81-84.

23. Grigorii Nisskii. Tolkovanie k nadpisiam psalmov (o smysle muzyki) / Grigorii Nisskii // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 85-87.

24. Dve vizantiiskie khroniki Kh veka. - M.: AN SSSR, 1959. - 268 s.

25. Digenis Akrit // Vizantiiskaia epicheskaia poema. - M.: Nauka, 1990. - S. 90-125.

26. Dil' Sh. Istoriia Vizantiiskoi imperii / Sh. Dil'. - M.: Gospolitizdat, 1948. - 410 s.

27. D'iakonov A.P. Ioann Efesskii i ego tserkovno-istoricheskie trudy / A.P. D'iakonov. - SPb.: SPbDA, 1908. - XXXII, 386, V s.

28. Evmafii Makremvolit. Povest' ob Isminii i Ismine / Evmafii Makremvolit. - SPb.: Aleteiia, 2007. - 203 s.

29. Zhizn' i deianiia sviatykh bessrebrenikov Kosmy i Damiana / Pod red. S.V. Poliakovoi. - SPb.: Nauka, 2004. - S. 7-10.

30. Zhitie Mikhaila Sinkella//Loparev Khr.M. Grecheskie zhitiia sviatykh VIII-IXvv. - Pg.: Feniks, 1914. - S. 137-172.

31. Zhitie sviatogo Evdokima. - SPb.: SPbDA, 1893. - V, 42, II s.

32. Zhitiia svv. Georgiia Amastridskogo i Stefana Surozhskogo. - SPb.: SPbDA, 1893. - XV, 203, II s.

3 3. Ioann Damaskin. Istochnik znaniia / Ioann Damaskin // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 271-278.

34. Ioann Zlatoust. Gomiliia na Evtropiia - evnukha, patritsiia i konsula / Ioann Zlatoust // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 90-94.

35. Irmsher I. Pallad / I. Irmsher // VV, 1956. - T. XI. - S. 247-270.

36. Istoriia Vizantii / Pod red. S.D. Skazkina: V 3-kh t. - M.: Nauka, 1967. - T. 1. - 356 s.

37. Istoriia Vizantii / Pod red. S.D. Skazkina: V 3-kh t. - M.: Nauka, 1967. - T. 2. - 378 s.

38. Istoriia vizantiiskoi kul'tury / Pod red. Z.V. Udal'tsovoi i dr.: V 3-kh t. - M.: Nauka, 1982. - T. 1 (IV- pervaia polovina VII v.). - 561 s.

39. Istoriia vizantiiskoi kul'tury / Pod red. Z.V. Udal'tsovoi i dr.: V 3-kh t. - M.: Nauka, 1986. - T. 2 (vtoraia polovina VII-XII v.). - 561 s.

40. KazhdanAP Dva novykhvizantiiskikh pamiatnika KhII stoletiia /A.P Kazhdan // VV 1964. - T. XXIV. - S. 58-77.

41. Kazhdan A.P. Iz istorii vizantiiskoi khronografii Kh v. / A.P. Kazhdan // VV, 1961. - T. KhKh. - S. 120-138.

42. Kazhdan A.P. Istoriia Vizantiiskoi literatury (650-850) / A.P. Kazhdan. - SPb.: Aleteiia, 2007. - 531 s.

43. Kazhdan A.P. Kak zhili vizantiitsy. - M.: Nauka, 1975. - 235 s.

44. Kazhdan A.P. Kniga i pisatel' v Vizantii / A.P. Kazhdan. - M.: Nauka, 1973. - 151 s.

45. Kazhdan A.P. Kriticheskie zametki po povodu izdanii vizantiiskikh pamiatnikov / A.P. Kazhdan // VV, 1961. - T.XXVin. - S. 131-146.

46. Kazhdan A.P. Nikifor Khrisoverg i Nikolai Mesarit. Opyt sravnitel'noi kharakteristiki / A.P. Kazhdan / / VV, 1969. - T. XXX. - S. 53-75.

47. Kasiia. Epigrammy i gnomy / Kassiia // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IV-IX vekov. - M.: Nauka, 1968. - S. 319-321.

48. Kekavmen. Slovo uveshchatel'noe k tsariu / Kekavmen // Pamiatniki vizantiiskoi literatury IX-XIV vekov. - M.: Nauka, 1969. - S. 165-167.

49. Kekavmen. Strategikon / Kekavmen. - SPb.: Aleteiia, 2005. - 481 s.

50. Kirill Skifopol'skii. Zhitie sviatogo Evfimiia / Kirill Skifopol'skii. - M.: Pravoslavnyi palomnik, 2001. - 106 s.

Размещено на Allbest.ru

...